Анатомія руйнування

21 серпня, 2020, 13:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

ПРОМИСЛОВІСТЬ за 29 років. Тренди в цифрах до Дня Незалежності

Ми здобули незалежність, будучи «другою» республікою СРСР в основному завдяки не просто розвиненій, передовій промисловості. Ми літали в космос, розвивали атомну енергетику, машинобудування та приладобудування, виробляли в надлишку обладнання, створювали технології.

Як же так вийшло, що через 29 років ми стали аграрною країною, яка виживає за рахунок експорту зернових? Маленькою відкритою економікою, повністю залежною від світових цін на сировинні товари, яку обігнали всі сусіди, крім маленької Молдови. Причин безліч. Ми примудрилися зробити всі можливі помилки за ці роки, розпочавши з основної — відсутності стратегічного бачення того, яку країну хотіли б побудувати.

Уся економічна політика 1990-х була гасінням пожеж гасом. Гіперінфляцію, яка перевищує 2000% 1992-го, зупиняли державним регулюванням цін, фактично позбавивши промисловців прибутку. Нічого, потерплять, усім важко. У результаті виробництво сталі в період з 1990-го по 1995-й упало на 55%, а металурги, які заробляли свого часу в рази більше, ніж проста радянська людина, сиділи без зарплати. Для галузі, що виробляла 50 млн тонн сталі на рік, на внутрішньому ринку України, який споживав близько 10 млн, стало дуже тісно, та ще й при ціновому регулюванні та руйнуванні звичних ланцюжків поставок. Єдиним шансом вижити був експорт. Але замість того, щоб допомогти промисловцям, які звикли до планової та не завжди логічної економіки Союзу, адаптуватися до умов кризи, влада вирішила експорт обмежувати та квотувати. Мабуть, вона отримувала корупційну ренту від кожної дозволеної експортної угоди, напевно, ті, кому дозволили щось продавати, та ще й без мит, щедро платили за ці можливості. Саме тоді ціла плеяда «міцних державників» усвідомила, що можна непогано заробити, навіть якщо навколо бродять тисячі безробітних жебраків. І поки частина червоних директорів ламала голову над тим, як працювати, якщо перестали надходити накази з центру, інша частина почала крутитися, домовлятися, гешефтити і рвати на шматки радянську промислову спадщину.

Встигли багато чого. Експортні обмеження прибрали тільки 1995-го, а ціни на внутрішньому ринку продовжували регулювати до кінця 1996-го. Цього було досить для того, аби поховати багато секторів, наприклад, 1990-го сталевих труб в Україні виробили близько 6,5 тис. тонн, а 1995-го — 1,5 тис., цементу 1990-го — майже 23 млн тонн, а 95-го — 7,5 млн, тканин 1990-го в Україні виготовили 1,2 млрд кв. м, а 1995-го — 169 млн (див. рис. 1).

ZN.UA

Ні, зараз, через роки, така своєрідна реакція політиків на кризу не дивує, дивує, що ці люди ще роками залишалися при владі, продовжуючи свої очевидно неуспішні практики.

Гарний приклад — ваучерна приватизація. 50 тисяч підприємств за кілька років, з 1995-го по 1998-й, перейшли від держави до нових власників. Ні, ними не стали трудові колективи, активні верстви населення, інвестори, — ними стали керівники цих підприємств, партійна верхівка та спекулянти, які торгували «на вторинці» іменними сертифікатами. Люди не хотіли акцій потім, вони хотіли грошей зараз, на чому дуже непогано заробили фінансові посередники.

У підсумку єдиним реальним результатом приватизації стали неадекватні концентрації цілих галузей у руках одних власників. Саме так усі обленерго країни почали контролювати шість осіб, «Метінвест» Р.Ахметова — виплавляти 40% усієї сталі в країні, а «Інтерпайп» В.Пінчука — випускати половину всіх українських труб, усе виробництво феросплавів опинилося в групи «Приват» І.Коломойського та Г.Боголюбова, а Д.Фірташ побудував свою «азотну імперію».

На жаль, від часів шалених 90-х наша антимонопольна політика не сильно змінилася, ніхто й досі не контролює в Україні цих процесів, розслідування купуються та продаються самим же Антимонопольним комітетом, при цьому АМКУ залишається одним із найслабкіших інституціонально контролюючих органів, від якого можна просто відмахнутися. А відсутність реальної конкуренції роками не створює стимулів ні для зростання якості, ні для вдосконалення технологій. Що коротший виробничий цикл, то швидше буде заробіток, виходить, вироблятимемо, що простіше. Що менше інвестицій у відновлення виробництва, то більше заробіток, отже, вироблятимемо на тому, що є. А головне, що більше держпідтримка, то більший заробіток, тож будемо подалі від ринку та ближче до влади.

Усі ці роки українські уряди наполегливо підтримували обрані сектори та галузі то пільгою, то преференцією, то індустріальним парком, то вільною економічною зоною. Ми побудували цілу систему інкубаційного вирощування олігархату ціною недоотриманих податків, нерозвиненої конкуренції та виробничої відсталості. Мало який прем’єр не казав про «точки зростання», «локомотиви економіки», «драйвери» та іншу нісенітницю. Ми порівняли галузеві індекси промвиробництва 1990-х і 2000-х. Рідкісний «драйвер» не впав за цей час на менш як 50% (див. рис. 2).

ZN.UA

Що користі від того, що підприємства гірничо-металургійного комплексу роками замість 30% податку на прибуток платили 9%, а аграрії тривалий час мали пільговий ПДВ? Наскільки розумно вони розпорядилися цими пільгами, якщо ми дотепер, на початку 2020-х, кажемо про те, що зношеність виробничих галузей у ГМК становить 70%, і соромливо мовчимо про технологічну відсталість цих компаній, порівняння яких із західними конкурентами — це порівняння віника з пилососом? Ми не зберегли тваринництва, не розпочали замість зерна продавати хоча б борошно, і навіть елементарну переробку сої в країні, як виявилося, можемо запустити лише під тиском держрегулювання.

Бажання заробити швидко, поки політична кон’юнктура не змінилася й доступ до годівниці збережено, повністю примітивізувало виробництво будь-чого. Частка наукомістких галузей у нашій промисловості, що становила допотопного 1990-го 30%, знизилася до 10%, зате вдвічі зросла чорна металургія, а частка сировинних товарів у структурі української економіки сягнула шокуючих 70%. 2016-го виробництво екскаваторів становило 1% від рівня 1990 року, але ж будівництво в нас на піку. А тракторів 2016-го ми випустили 5% від кількості, виробленої 1990-го, хоча сільгосптехніка нині аграрній Україні набагато потрібніша, ніж у 90-х.

У результаті наш тахікардичний графік індексу промвиробництва впевнено повзе вниз, і періодичні злети, що збігаються зі зростанням світових цін на сировину та черговою зміною методології Держстату, не витягають його навіть на рівень 2000-го (див. рис. 3).

ZN.UA

І поки прогресивне людство прагне перейти до шостого технологічного укладу з нанотехнологіями, наноматеріалами, біоінженерією та когнітивними науками, ми тупцюємо в третьому технологічному укладі минулого століття, до якого належать понад 50% усіх вироблених нами товарів, і навіть не намагаємося ступнути далі. При цьому в нас не бракує ні фахівців із вищою освітою, ні докторів наук, ні кількості щорічно зареєстрованих патентів, от тільки кількість у якість не переходить. Європейська комісія щороку дає порівняльну оцінку розвитку досліджень та інновацій у Європі — індекс EIS. Наш показник там незмінний з 2012 року — 35–36 балів. Для порівняння, у сусідній Польщі індекс інновацій 2012-го був 51 бал, 2019-го — уже 63, а в лідируючої нині у рейтингу Швейцарії індекс виріс із 146 балів 2012-го до 177 — 2019-го (див. рис. 4). І не стільки лякає наша відсталість, скільки відсутність будь-якого прогресу за останні сім років. Навіть не намагаємося.

ZN.UA

Тож і частка промисловості в нашому ВВП, і частка товарів з доданою вартістю планомірно знижувалися всі ці 29 років (див. рис. 5), поступаючись місцем сільському господарству. Щось точково ми ще зможемо відновити, десь зайняти нові ніші, наприклад, розширити експорт послуг, зробити ставку на розвиток IT-індустрії, яка вже дає 4% ВВП і 20% експорту послуг. Але глобально ситуація не змінюватиметься — подивіться на пріоритети наших нових прогресивних урядів: зовнішні інвестиції та підтримка, дороги, робочі місця, податкові пільги, приватизація та хронічні спроби щільніше обкласти податком тих самих IT-шників, за якими майбутнє… Третій технологічний уклад не тільки в нас за вікном, він у нас у головах.

ZN.UA

Нечасті історії справжнього успіху за 29 років, звичайно, траплялися. До країн ЄС свої товари продають понад 14 тисяч українських компаній, і серед валу зернових і металів там є й елеватори, і автокомплектуючі, і промислове обладнання, і велика кількість готової харчової продукції. Успішно освоюють світові ринки українські фармацевти. Піднімають голову українські виробники побутової техніки від витяжок і вентиляторів до плит, обігрівачів і телевізорів. Кожний п’ятий побутовий прилад на нашому внутрішньому ринку вже український, і це чудово! Шкода, що в експорті їхня частка, за рідкісним винятком, поки що незначна, там усе ще переважає сировина. І наші промислові гіганти не можуть переломити цього тренду.

ДП «Антонов» із замкненим циклом виробництва, від розробки літаків до їхнього обслуговування та ремонту, за всі роки незалежності побудувало десять літаків і з гордістю повідомляє 2020-го про замовлення від Міноборони Шрі-Ланки на ремонт трьох транспортних Ан-32. Десь у паралельному всесвіті український уряд у черговий раз заговорив про розробку авіастратегії України та використання для регіональних перевезень літаків ДП, які вже немає за що та нікому виробляти.

Один із найпотужніших виробників авіадвигунів «Мотор Січ» тільки три роки тому нарешті почав пошук інвесторів. У підсумку китайський капітал зіткнувся з українським, і нині акції компанії заблоковано судами, до того ж подано позов про ліквідацію «Мотор Січі» як акціонерного товариства як такого. СБУ та АМКУ, що представляють державу в цій історії, ситуації взагалі не коментують, коли й чим вона завершиться, не зрозуміло, зате очевидно, що справи ДП «Мотор Січ», яке й до судів перебувало на межі банкрутства, ця концентрація «по-українськи» вочевидь не поліпшує.

«Електротяжмаш» — фігурант розслідування СБУ про поставки продукції до РФ за заниженою вартістю, а під вікнами підприємства регулярно товпляться його співробітники, які вимагають погасити мільйонні борги із зарплати.

З хороших новин — «Південмаш» знайшов чеського інвестора. Концерн Witkowitz зважився інвестувати в українського виробника 50 млн євро, побудувати три нові ремонтні цехи та… зробити підприємство торговельним майданчиком для продажу продукції Witkowitz в Україні. Усе правильно, Witkowitz планує продавати нам свої дизельні двигуни, локомотиви та вагони, а «Південмаш» їх тут буде ремонтувати та обслуговувати. Ну хоча б люди не сидітимуть без роботи.

Звичайно, є й зразкові підприємства, наприклад, харківський «Турбоатом» з 2007-го стабільно зростає, нині входячи до четвірки світових виробників турбін. Компанія розвивається, розширює географію поставок, знаходить інвесторів, укладає контракти й навіть під час карантину не зупинялася повністю, щоб ці контракти виконати. Але як підтримує його держава? Торік, наприклад, вона вирішила, що успішний виробник повинен виплатити країні — мажоритарному акціонеру дивіденди в розмірі не 50% прибутку, а 90% — понад 1 мільярд гривень. Цього року, попри те, що пандемія ускладнила життя всіх компаній, чекають 700 мільйонів. Хто оре, того й поганяють.

Звичайно, в Україні є частина великого бізнесу, не пов’язаного ні з олігархами, ні з державою. Значною мірою вони і є наше промислове майбутнє, яке не надихає, тому що в основному це агрохолдинги, фармацевти, мобільні оператори, тютюнові компанії та харчопром. І всі хоч трохи вагомі виробники серед цих компаній — це українські «дочки» світових гігантів, які мають запас міцності, що дозволяє побудувати хоч щось у цьому недружньому середовищі хронічного тиску та постійно мінливих правил гри, не завдяки, а всупереч. Інші навіть за великого бажання вибратися з категорії «малий і середній бізнес» не можуть.

Ми давно перетворилися на країну ритейлерів і дистриб’юторів, країну «перекупів», яким аби тільки дешевше купити та дорожче продати. У результаті сальдо торговельного балансу востаннє було додатним 2005 року, відтоді імпорт товарів до України стабільно перевищує експорт із України, і нерідко різниця доходить до 8% від ВВП. По суті, за 29 років ми перетворилися з провідного виробника та конкурента на ринок збуту, і мало який уряд не зробив свого внеску в цю сумну трансформацію.

Для читачів ZN.UA наші автори простежили також шлях, пройдений країною за 29 років у:

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК