ОПК, який Україна втратила…

22 серпня, 2020, 13:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

ОБОРОНА ПРОМИСЛОВІСТЬ за 29 років. Тренди в цифрах до Дня Незалежності

ОПК, який Україна втратила…

До моменту здобуття Україною незалежності на території країни функціонувало 3594 підприємства, які виробляють продукцію військового призначення та подвійного використання, із загальною чисельністю персоналу близько 3 мільйонів чоловік. У випуску безпосередньо військової продукції було задіяно майже 700 підприємств, включаючи 205 виробничих об’єднань і 139 науково-виробничих об’єднань, із загальною чисельністю персоналу 1,45 мільйона чоловік.

На сьогодні в Україні залишилося всього 147 підприємств державної форми власності та функціонують ще близько 250 приватних суб’єктів господарювання, створених за останні два десятки років. Загальна чисельність персоналу не перевищує 100 тисяч чоловік.

1990 року тільки на заводі ім. Малишева, потужності якого давали можливість виробляти 900 танків на рік, разом із його філіями працювали 100 тисяч чоловік. Виконуючи пакистанський танковий контракт у 1996–1999 роках, завод ім. Малишева довів темп виробництва до 110 виробів на рік, що по суті є найбільшим досягненням підприємства за роки незалежності України.

З 2015 року підприємство «Антонов» припинило випуск літаків, і це при тому, що авіабудівні підприємства України випустили тисячі літаків, які й сьогодні експлуатуються в десятках країн світу. Ну а українські високопосадовці, не виділивши жодної копійки для підтримки авіабудування, трублять про велике досягнення — поставку одного літака Ан-178 для перуанської поліції! Хіба для когось секрет, що всі програми та стратегії підтримки авіабудування виявилися порожніми папірцями?

Практично всі підприємства, які в подальшому було віднесено до підприємств, науково-дослідних організацій і конструкторських бюро оборонно-промислового комплексу (ОПК) України, у колишньому СРСР мали центральне підпорядкування та були задіяні в коопераційних ланцюгах із розробки та виробництва продукції військового призначення й подвійного використання з іншими підприємствами та установами, розташованими в основному на території РФ.

1991 року Україні дісталася частина підприємств авіаційної промисловості, окремі елементи виробництва спеціальної хімії, виробничі потужності ракетно-космічної галузі, бронетанкове виробництво, суднобудування, виробництво та розробка авіадвигунів, турбін, елементної бази. Усі підприємства українського ОПК мали державну форму власності.

Крім того, в управління створеного 1991 року Міноборони України було передано військові частини-підприємства, які забезпечують проведення ремонту озброєнь і військової техніки, більшість із яких згодом було включено до складу державного концерну «Укроборонпром».

Науково-дослідні установи, що розташовуються на території України, у тому числі інститути Національної академії наук, брали участь у здійсненні понад 4500 фундаментальних і науково-прикладних досліджень, а також ключових розробок, що належать до сфери оборони та безпеки.

Не секрет, що мережа обчислювальних центрів в інтересах народного господарства та оборони в той час, наприклад, створювалася з активною участю українських кібернетиків. Автоматизовані системи керування у збройних силах колишнього СРСР розроблялися та впроваджувалися також українськими вченими.

Багато передових розробок у сфері ракетних технологій здійснювалися в конструкторських бюро та на підприємствах на території України. Нагадаю, 75 бойових ракетних комплексів, що становлять половину ядерного потенціалу РФ, оснащені розробленою в КБ «Південне» ракетою «Сатана», яку наші північні сусіди називають російською.

На військово-транспортному авіабудуванні спеціалізувалося підприємство «Антонов» і ще понад 25 українських авіабудівних підприємств.

Приблизно 65% підприємств і науково-дослідних установ України в 1991–1995 роках втратили можливості брати участь у виконанні оборонних замовлень із боку РФ, яка посиленими темпами розпочала переорієнтовувати свій військово-промисловий комплекс (ВПК) на забезпечення власних збройних сил, частково зберігши (практично до 2015 року) військово-технічне співробітництво в рамках російсько-української міжурядової угоди щодо виробничої та науково-технічної кооперації з українськими оборонними підприємствами.

У той період РФ не прагнула розбудовувати в себе дублююче виробництво для озброєння та військової техніки (ОВТ), які в середньостроковій перспективі передбачалося взагалі зняти з озброєння. Оцінивши фінансові та економічні витрати, РФ прийняла рішення щодо переходу на нові зразки озброєнь і повну відмову від поставок комплектуючих із України, вибудовуючи замкнені цикли виробництва та задіявши в кооперації тільки російські підприємства.

Обсяги взаємних коопераційних поставок між Україною та РФ до 2010 року становили майже 2 млрд дол. щорічно, і це при тому, що з 2000-го по 2008 рік обсяги торгівлі ОВТ із Росією скоротилися удвічі.

В історії незалежної України вдавалися до кількаразових спроб створити ефективну систему управління оборонно-промисловим комплексом. 1992 року на зміну Держоборонпроммашу України було створено Міністерство машинобудування, військово-промислового комплексу та конверсії. Це міністерство проіснувало до 1997 року та не запам’яталося майже нічим, крім як виданим екзотичним переліком зразків складної побутової техніки, куди увійшли газонокосарки, мопеди та спортивні тренажери. Природно, завдання конверсії оборонної промисловості цей орган виконавчої влади реалізував на всі 100%.

До кінця 1997 року чітко ідентифікувати себе як підприємства ВПК змогли лише 250 суб’єктів господарювання, з яких менш як 25 підприємств були задіяні у виконанні українського оборонного замовлення. Решта шукали замовлення поза межами України, орієнтуючись в основному на іноземні замовлення та залишки кооперації оборонних підприємств із РФ.

Парадоксальність ситуації полягала в тому, що українські військові чиновники, отримавши після розпаду СРСР величезний арсенал озброєння на своїй території, навіть і не думали про будь-які програми переозброєння, створення нових зразків озброєнь, не кажучи вже про здійснення науково-дослідних робіт. Саме тому буйним цвітом розцвів каструльний підхід до конверсії оборонної промисловості, що фактично вбив більшу частину високотехнологічних підприємств України.

З 1993 року в Україні розпочали формувати власну систему експортного контролю для забезпечення безпеки військово-технічного співробітництва та стимулювання експорту ОВТ на міжнародні ринки озброєнь. У ці роки орієнтація українських підприємств на експортні поставки ОВТ стала єдиною можливістю для їхнього виживання та збереження виробничого, наукового, конструкторського й технічного потенціалу за наявності загальної тенденції погіршення фінансово-економічного стану галузі в цілому. Реалізація зовнішньоекономічних контрактів давала змогу підприємствам не тільки забезпечувати власні потреби, а й використовувати ці розробки для виконання оборонного замовлення в інтересах Збройних сил України.

Головний противник української армії знаходився зовсім не поза межами України. Цим противником став Мінфін, який не лише наполягав на урізуванні витрат на переозброєння ЗСУ новими зразками зброї, а й вимагав від Міноборони заробляти самому кошти від продажу зайвих озброєнь. Для цих цілей навіть було створено так званий спеціальний фонд.

Завдяки кропіткій роботі спецслужб і спецекспортерів Україна зуміла отримати 1997 року пакистанський танковий контракт, який дав змогу претендувати нашій країні на входження до п’ятірки найбільших експортерів зброї.

На жаль, на цей самий період припадає пік відпливу мізків, критичних технологій, технічної документації найновіших українських розробок.

2011 року експорт ОВТ із України, без урахування російсько-українських коопераційних поставок, уперше перевищив 1 млрд дол., а потенційний портфель замовлень становив на той час близько 5 млрд дол. У цей період Україна поставляла товари і послуги військового призначення в 62 країни світу. Серед основних споживачів країни Азії становили 45%, країни Африки — 30%. У структурі поставок левову частку займали поставки авіатехніки (43,1%), техніки сухопутних військ (36,4%), засобів ППО (10%), включаючи послуги з ремонту та модернізації.

Слід зазначити, що 2008 року уряд України, враховуючи зростання негативних тенденцій і стагнацію українського ОПК, затвердив державну цільову програму реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу до 2013 року. Ця програма й донині становить державну таємницю, хоча не реалізована й не фінансувалася. Багато передбачених у ній заходів щодо освоєння виробництва нових конкурентоспроможних видів озброєння та військової техніки, розробки і впровадження нових технологій з виготовлення озброєння та військової техніки, проведення реконструкції й технічного переозброєння діючих на той час виробництв, а також створення нових виробничих потужностей дотепер мають актуальний характер.

Зрозуміло, що повномасштабна реалізація зазначеної програми могла створити заділи для переведення української армії в середньостроковій перспективі на нові покоління озброєнь, створення проривних критичних технологій і нових матеріалів, а також високоточних систем зброї. Могла...

Нагадаю, що саме в цей період відбувалася реалізація Державної програми розвитку Збройних сил України на 2006–2011 роки, де було намічено досить амбіційні плани з переозброєння армії. Фактично дві ці програми було згорнуто 2010 року.

Появу згаданої програми реформи ОПК пов’язують зі створенням 2008 року всередині Міністерства промислової політики, що функціонувало з 1997-го по 2011 рік, Агентства з питань оборонно-промислового комплексу, яке так і не приступило до виконання основної функції — управління ОПК.

2012 року частка іноземних замовників у науково-дослідних і дослідно-конструкторських роботах зі створення нових видів озброєнь, що ведуться підприємствами українського ОПК, перевищила 60%. При цьому в оборонному замовленні значно скоротилася кількість науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт в інтересах Збройних сил України до 8–10%. Решту робіт здійснювали підприємства ініціативно за рахунок власних обігових коштів без гарантії включення їх в оборонне замовлення ні в короткостроковій, ні в довгостроковій перспективі.

З моменту створення державного концерну «Укроборонпром», наділеного функціями сурогатного органу виконавчої влади, Україна почала стрімко втрачати позиції на міжнародних ринках озброєнь.

Багато хто чув про грандіозний провал зовнішньоекономічного контракту з Іраком на переозброєння іракської армії, фінансованого урядом США. Сам контракт було підписано ДП «Прогрес» 2009 року ще до створення «Укроборонпрому». На жаль, Україна не тільки не виконала своїх зобов’язань, а й втратила можливість поставок на суму понад 2,5 млрд дол. Кримінальне провадження за цим фактом ведеться й досі та обростає новими епізодами з життя українських збройових баронів того часу, але, хоч як сумно, за 11 минулих років за провал іракського контракту не засуджено жодного причетного до цієї справи.

Однак не тільки корупція та крадіжки в ОПК призвели до серйозних провалів у зовнішньоекономічній діяльності підприємств оборонно-промислового комплексу.

У структурі підприємств державного сектору ОПК домінують суб’єкти господарювання, «заточені» на виробництво трохи модернізованих озброєнь і військової техніки за радянськими технологіями. При цьому потужності підприємств дають можливість виробляти лише одиничні зразки і малі серії ОВТ. Зношеність устаткування та верстатного парку на більшості виробництв на сьогодні перевищує 70%. Мало того, понад 85% підприємств фінансово нестабільні. Більш як 45% підприємств балансують на межі банкрутства.

Кадровий голод в оборонно-промисловому комплексі став звичайним явищем. Зрозуміло, що жодної системи підготовки висококваліфікованого персоналу для важливих і перспективних галузей, таких як оборонні інформаційні технології, системи кіберозброєнь, роботизовані комплекси, інтелектуальні системи управління тощо, у нашій країні не було й у найближчому майбутньому не передбачається.

На відміну від нашого північного сусіда, Україна так і не розпочала реалізовувати масштабну програму імпортозаміщення. Як не почала розвивати нові коопераційні зв’язки з іноземними виробниками продукції військового та подвійного призначення. Навіть значні втрати експортних поставок до РФ не змусили українських урядовців докласти хоч якісь зусилля для розвитку військово-технічного співробітництва з іншими країнами. Попри мантри про розвиток співробітництва з країнами НАТО, дотепер ми не бачимо жодного гідного проєкту в цій сфері. Та й серйозні інвестори із цих країн, зіштовхнувшись із тотальною корупцією в чиновницькому середовищі, не поспішають вкладати кошти в український ОПК.

У чому досягла успіху Україна, маючи можливість у досить стислі терміни налагодити власне виробництво, то це в пошуку зношених катерів і вертольотів. Оплачуючи все це з кишень українських платників податків, урядовці навіть не замислюються про своє основне завдання — створення для нас із вами робочих місць. Про такі елементарні речі, що стали загальносвітовою практикою у військово-технічному співробітництві, як офсет, ніхто навіть не думає.

У червні 2020 року Мінекономіки як орган виконавчої влади, що формує та реалізовує на сьогодні військово-промислову політику, уперше в історії незалежної України завершило проведення Огляду оборонно-промислового комплексу. Саме цей документ має лягти в основу розробки Стратегії реформи та розвитку ОПК.

Слід зазначити, що в ОПК України з’явилося чимало приватних підприємств, які за низкою показників досить ефективні у виробництві та мобільні в прийнятті рішень. Частка приватних підприємств у виконанні оборонного замовлення зростає з кожним роком, і вже сьогодні їхня кількість у держоборонзамовленні майже удвічі перевищує кількість виконавців із підприємств держсектору.

Цілком очевидно, що неуважність і недбале ставлення до проблем оборонно-промислового комплексу призвело до втрати Україною значної частини військово-промислового потенціалу, втрати технологій і конструкторської думки, серйозного відставання в науково-технічних розробках, деградації фундаментальної та прикладної науки.

Крім того, особливо негативний вплив на процеси ОПК справляють корупція та розкрадання державних коштів і майна. Сумно, що понад 400 кримінальних проваджень, кількість яких із кожним днем зростає, стали невід’ємною частиною функціонування оборонно-промислового комплексу та вже не сильно ріжуть слух нашим співвітчизникам.

У лютому цього року вийшов указ президента №59, охрещений деякими нашими колегами не інакше як «історичний».

Відповідно до цього указу в Україні має бути створений центральний орган виконавчої влади, відповідальний за формування та реалізацію державної військово-промислової політики та функції управління об’єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі.

З 1991-го по 2020 рік, тобто за 29 років незалежності України, мені вдалося нарахувати дев’ять спроб створення органів виконавчої влади, що формують і реалізують військово-промислову політику.

Ефективність діяльності кожного з цих органів досить сумнівна та, як правило, будувалася на дозвільних і регуляторних функціях. Не став винятком і наш випадок. Поки указ президента №59 рухався у бік Кабінету міністрів, до ОПК додалися стратегічні галузі промисловості, технічне регулювання, метрологія та стандартизація, і навіть ведення єдиного реєстру контрольних марок на об’єкти права інтелектуальної власності. У Союзі казали: «У нас хоч що на підприємстві збирай, виходить автомат Калашникова». Хоч би що конструювали наші чиновники, виходить «квиткова каса»...

Чи зможе Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості, обростаючи численними регуляторними, ліцензійними та дозвільними функціями, відродити хоча б дещицю промислового та військово-промислового потенціалу України? Чи Україна отримає ще одну армію чиновників, які «ефективно борються» з ОПК країни, і не тільки з державним сектором, а й з приватними підприємствами, що з’являються щороку? Чи зможуть нові чиновники старої генерації з Мінстратегпрому забезпечити координацію в сфері оборонних закупівель за новим законом, підписаним нещодавно президентом, у якому закладено чимало підводних каменів і ризиків, що ведуть до зриву виконання оборонного замовлення?

Для читачів ZN.UA наші автори простежили також шлях, пройдений країною за 29 років у:

По матерiалам: ZN.UA /
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК