Економіка війни: уряд в «екзилі»?

Українська економіка, хоч як це парадоксально, справді пристосовується до умов війни. Ні, аж ніяк не стрімко. Практично в цілковитій залежності від зовнішнього фінансування, автономного існування від уряду, на основі саморегулювання та самоврядування. Ба більше, перехід економіки на роботу у воєнний час (за занафталіненою радянською термінологією — перехід на воєнні рейки) відбувається без будь-якого втручання уряду, а здебільшого взагалі всупереч діям виконавчої влади, яка лише постфактум реагує на економічні проблеми воєнного стану.

На жаль, доводиться констатувати, що урядова гілка влади «не знайшла себе» ні після анексії Криму й окупації частини Донецької та Луганської областей 2014 року; ні в жовтні 2021-го, коли розвідки країн-партнерів інформували українську владу про заплановане широкомасштабне вторгнення з боку РФ; ні після розв'язання агресії та окупації частини наших територій. Ми не побачили з боку урядових чиновників реалізації заходів навіть у ключових для військової економіки напрямах, наприклад, таких як створення умов для функціонування оборонно-промислового комплексу та скоординованих заходів щодо організації роботи підприємств, особливо тих, які мають виконувати мобілізаційні завдання, а також для життєзабезпечення населення.

 Водночас проведене Центром Разумкова на замовлення ZN.UA соціологічне опитування чітко продемонструвало, що більшість українців найбільшу відповідальність за стан підготовки України до війни покладає на президента, віддавши йому 42,4% голосів. За ним ідуть Міноборони та Генштаб із 19,3 і 9,3% респондентів відповідно. Лише 1,9% опитаних зазначають важливість ролі уряду в цьому питанні (див. мал.1).

Відповідаючи ж на запитання: «Чи достатніми були зусилля української влади щодо підготовки до широкомасштабної війни з РФ?», майже 73,6% оцінили підготовку як недостатню або зазначили, що влада взагалі не готувалася до війни (див. мал.2).

Опускаючи військовий компонент і аж ніяк не применшуючи конституційні повноваження президента, роль Генштабу, а також Міністерства оборони, яке погоріло вже під час війни на оборонних закупівлях, слід зазначити, що саме уряд мав здійснювати підготовку до переведення економіки у воєнний стан і саме виконавча влада зобов'язана забезпечувати функціонування всієї економіки держави в умовах війни.

Насправді ж неадекватно низький рейтинг відповідальності Кабінету міністрів у цьому питанні демонструє низьку політичну значущість уряду в очах народу, колосальну слабкість у реалізації своїх прямих функцій і можливість відсидітися в тіні, поки на публічній сцені всі софіти президент спрямував на себе.

Безперечно, я не маю на увазі лише уряд прем'єр-міністра Дениса Шмигаля, який діє в тіні нинішнього президента Володимира Зеленського. До них обох є багато запитань, особливо після того, як наші іноземні партнери почали сигналізувати про створення ударного угруповання на українських кордонах і підготовки північного сусіда до широкомасштабного вторгнення в Україну. У лютому 2019 року ZN.UA опублікувало мою статтю «Млявоперебіжна шизофренія війни», у якій практично повністю було описано песимістичний сценарій бліцкригу РФ проти України у формі наступальної операції, в зоні проведення якої перебувала та частина країни, де зосереджено 2/3 економічного потенціалу, а також багато підприємств, що мають стратегічно важливе значення для функціонування українського ОПК.

Ні Національна рада реформ, ні Офіс простих рішень і результатів не підказали президентові й уряду, що гроші, які витрачаються на «Велике будівництво», слід направити на зміцнення передусім обороноздатності країни. Наприклад, на інтенсивне виробництво ОТРК «Грім» або того ж «Нептуна», або на створення армії дронів-камікадзе. Навіть за половину своєї каденції президент Зеленський міг стимулювати Кабмін до внесення змін до оборонних програм для створення асиметричної відповіді на воєнну загрозу й проведення мобілізаційних заходів щодо підготовки економіки для функціонування в умовах особливого періоду.

Не хочеться докладно зупинятися на внеску урядових маргіналів, які зникли в політичній безвісті, та колишнього президента, котрий періодично влаштовував «парадні» передавання військової техніки з однаковими номерами Збройним силам, але деякі «віхи» все-таки варто зазначити.

Провідне місце в переліку «досягнень» уряду посідає розпочатий 2014 року проєкт «Стіна», на який із державного бюджету витрачено 2347 млрд грн. Ці асигнування цілком можна було б спрямувати на створення системи укріплених сховищ на складах, базах і арсеналах Збройних сил. У ліпшому ж варіанті — на організацію повного циклу власного виробництва боєприпасів і спеціальної хімії.

Замість Кабміну, який, згідно з чинним законодавством, відповідає за постачання армії озброєнь і боєприпасів, матеріально-технічне забезпечення, після окупації того ж року частини територій Донецької і Луганської областей це завдання почали вирішувати сотні волонтерів, які розвозили по військових частинах форму, бронежилети, каски, продукти та медикаменти. Водночас приватні виробники намагалися хоч якось (звісно, без державної підтримки) налагодити випуск бронежилетів, касок і дронів, а функціонери концерну «Укроборонпром», що перебуває під управлінням Кабміну, металися по армійських складах у пошуку чогось непотрібного, щоб заробити на мутних схемах зовнішньоекономічних контрактів (статті ZN.UA «Брехня, що вбиває», «З чого збирається Батьківщина?», «Тінь війни»).

Попри активні бойові дії, які точилися вже понад чотири місяці, уряд лише в липні 2014 року почав розглядати оборонне замовлення, в якому не було «Стугни» й «Корсара», що вже перебували на озброєнні, викресливши при цьому роботи щодо «Нептуна» та «Верби». Полум'яний привіт крейсеру «Москва»!

У січні 2015 року Арсеній Яценюк одним розчерком пера зарубав ініціативу «Укроборонпрому» щодо забезпечення виробництва вибухових речовин, пороху, гільз, снарядів і детонаторів, що дало б змогу лише за два роки й зовсім невеликим коштом розмістити виробництво на вільних потужностях концерну (ZN.UA, «Наказано вижати»).

Влучнішої оцінки діяльності урядових чиновників і функціонерів оборонної промисловості, ніж дав президент Петро Порошенко під час своєї каденції, не зробиш — тут і «мародери», і «шатуни», й «відрубані руки» (ZN.UA, «Мародери країни відрубаних рук», «Шатуни з оборонки», «Корупція для службового користування»)…

«Новацією» вінницького прем'єр-міністра стало тріумфальне повернення спеціального фонду державного бюджету, який Міноборони зобов'язали наповнювати завдяки продажу зайвих озброєнь і боєприпасів. Щоправда, з доповненням — іще одним джерелом надходжень від коштів, конфіскованих у корупціонерів, і коштів від продажу конфіскованого в них майна.

Не приховуватиму, що спеціальний фонд держбюджету за час свого існування жодного разу не було наповнено. Він є простою відмазкою уряду для демонстрації його «турботи» про фінансування розміщення на підприємствах ОПК державного оборонного замовлення.

Можна лише позаздрити країні, де масштаби корупції і злодійства такі, що дають змогу фінансувати армію! Можливо, саме цими цифрами, запланованими урядом у бюджеті, оперував у вересні 2016 року колишній президент країни в посланні Верховній Раді, говорячи про імпортні контракти для Збройних сил на суму 1,5 млрд дол. і величезні успіхи оборонно-промислового комплексу України, забувши водночас, що на все оборонне замовлення в бюджеті передбачається спрямувати лише третину цієї суми? Особливо з огляду на те, що левову частку асигнувань збиралися спрямувати зі спеціального фонду?

До речі, навіть зверстаний Генштабом список надлишкового військового майна для продажу колишній міністр оборони не наважився виносити на засідання Кабміну (ZN.UA, «Паралельний світ оборонки»).

Досі візитівкою кожного уряду дев'ятьох років війни є провали та проблеми забезпечення армії озброєнням і військовою технікою вітчизняного виробництва. Млявість реалізації програм реформ і розвитку ОПК, пов'язану з хронічним їх недофінансуванням, слід розглядати як акт саботажу та сприяння агресорові.

Щороку на заходи із убезпечення цих об'єктів уряд виділяє кошти з державного бюджету. Чи їх достатньо? Звісно ж ні! Озвучувати версії про диверсантів чи злочинну недбалість — невдячна справа. Фінансування заходів цієї статті за залишковим принципом, яке спостерігається щороку під час формування держбюджету, слід кваліфікувати як найтяжчий злочин. За дуже оптимістичними оцінками Міноборони, якщо поточний рівень фінансування збережеться, на створення спеціальних сховищ знадобиться близько 15 років.

Поява на Банковій Володимира Зеленського та формування парламентської монобільшості, що супроводжувалося зміною двох урядів, лише посилило тенденцію до розмивання відповідальності виконавчої влади за функціонування економіки в умовах воєнного стану, та аж ніяк не зняло з порядку денного потреби вирішувати ці проблеми не лише для економічного блоку Кабміну, а й для всієї виконавчої влади країни.

До «заслуг» чинного уряду належить повний провал імплементації закону про оборонні закупівлі, який, з одного боку, має забезпечувати прозорість цінової політики, а з іншого — створити можливість довгострокового планування та конкурентне середовище в питаннях оборонних закупівель із використанням закритих процедур.

На превеликий жаль, слід зазначити, що створений за рішенням Радбезу на уламках департаменту економіки оборони та безпеки Мінекономіки Мінстратегпром дивним чином примудрився не лише не забезпечити створення автоматизованого електронного реєстру виконавців державних контрактів, а й дискредитувати саму ідею його створення.

Місія цього міністерства «з формування й реалізації державної промислової та військово-промислової політики, державної політики у сфері оборонного замовлення та оборонно-промислового комплексу», задекларована на сайті відомства, виявилася більш схожою на фільм «Місія нездійсненна», де одного з міністрів у Туреччині сильно вкусив «зелений змій», а іншого відправили за кордон як «останнє китайське попередження Пекіну».

За такий короткий період існування Мінстратегпрому питати за оборонні закупівлі доведеться вже з третього міністра. Врахуємо великий «залізничний досвід» новопризначеного керівника відомства та сподіватимемося, що йому вдасться перевести в режим воєнного часу бодай стратегічні галузі вітчизняної економіки.

А тим часом реальною організацією виробництва боєприпасів займається віцепрем'єр-міністр Олександр Кубраков, а реальною підтримкою програм із виробництва  безпілотників — його колега з Кабміну Михайло Федоров.

А чим тоді займається Мінстратегпром? Переводить промисловість на воєнні рейки? Аж ніяк! Наразі на воєнні рейки встав лише один із заступників міністра, пошивши собі чорний формений однострій, прикрашений шевронами цього міністерства у вигляді птаха фенікс із шаблею в одній лапі та булавою в другій.

Аж ніяк не натякаю на те, що символізм відродження міфічного птаха може добряче зашкодити Мінстратегпрому, якому знову доведеться стати департаментом Мінекономіки. До речі, це не така й погана ідея. Можливо, у відомстві, очолюваному першим віцепрем'єр-міністром уряду Юлією Свириденко, нарешті з'явиться структура, що допоможе встановити контроль над оборонними закупівлями, створити систему санкційної протидії російському ракетному тероризму, зайнятися координацією заходів щодо гуманітарного розмінування. Наразі ж ми спостерігаємо не лише провали в реалізації цих напрямів, а й цілковитий управлінський вакуум у економіці загалом.

У червні минулого року Свириденко зробила пафосну заяву про те, що відкрито «Другий фронт великої війни: як Україна перейшла до військової економіки». Так, правильно, Україна перейшла! А от заслуги Мінекономіки в цьому проглядаються ледь-ледь. «Скромно» зазначено, що вони залучили понад 22 тисячі підприємств, установ і організацій до виконання мобілізаційних завдань. А також що в перші десять днів війни вони почали виробляти товари й надавати послуги, передбачені мобілізаційними планами.

От лишень Мінекономіки до цього не має жодного стосунку. Ця сфера перебуває в управлінні місцевих адміністрацій. До нашої перемоги не розкриватиму подробиць усього процесу мобілізаційного планування, щоб не завдати шкоди обороні та безпеці, але ми маємо справу з «паперовим драконом», а не цілісною системою управління реалізацією мобілізаційного плану національної економіки та контролю над виконанням мобзавдань.

Аналогічно склалася ситуація зі створенням електронної системи бронювання та реєстру заброньованих фахівців, що так і не було реалізовано.

Для урядових чиновників, які борознять простори всіх континентів, уже давно настав час закінчувати політичний туризм і хоч іноді повертатися до України, займатися своїми прямими обов'язками, забезпечуючи нарощування наших власних оборонно-промислових можливостей.