Підтримати
1 червня – Міжнародний день захисту дітей. Час, коли журналісти розповідають дитячі історії, чиновники зачитують святкові звіти про свої "досягнення", а благодійники влаштовують масові заходи і акції, більшість з яких в цьому році, вочевидь, пройде онлайн.
На жаль, у всіх цих "танців з бубнами", як правило, є мало спільного з реальним захистом прав дітей. У минулому році напередодні 1 червня країна дізналася про страшну історію загибелі від рук батька п'ятирічної Даші Макарчук. Вбивство сталося через три місяці після повернення дівчинки за рішенням суду в біологічну сім'ю. Але висновків зроблено не було. Цього року Україна підійшла до 1 червня в карантині, на початку якого понад 42 тисячі вихованців інтернатних закладів Міносвіти було повернуто в сім'ї без будь-якої перевірки того, наскільки безпечно буде там дітям.
Хоча висновки про масштаби впливу епідемії коронавірусу і карантину робити ще рано, з упевненістю можна констатувати одне: базові права всіх дітей під час карантину було порушено.
Але якщо відповідальні батьки, як могли, намагалися згладити наслідки для своїх дітей, то діти-сироти, позбавлені батьківського піклування та діти із сімей в складних життєвих обставинах (особливо на прифронтовій території) відчули все це на собі повною мірою. До недоступності освіти і медичної допомоги у них додалися порушені права на повноцінне харчування, на сім'ю, на безпечні і достатні для розвитку умови життя.
Але, на жаль, як і в 2014-у, держава мало що зробила для захисту цих дітей. В черговий раз віддавши ініціативу громадським організаціям та волонтерам.
Право на сім'ю і безпечні умови життя
Алкоголь, наркотики, домашнє насильство, неналежне виконання батьківських обов'язків і жорстоке поводження з дітьми – всі ці проблеми загострилися в ситуації вимушеної самоізоляції. 29 травня (через 2,5 місяці!) Мінсоцполітики і Нацполіція "обговорили план спільних дій по забезпеченню безпечного середовища для дітей". Краще, звичайно, пізно, ніж ніколи. Результат – ще один рекомендаційний лист Мінсоцполітики в регіони. Цього разу спільно з Нацполіцією. У планах – чергове "удосконалення" нормативно-правових актів, "забезпечення", "підвищення" і всілякі інші слова з невеликим змістовим навантаженням. Тому що на 1 червня було перевірено лише близько 50% сімей, до яких відправили понад 42 тисячі дітей. Ну як перевірені? Десь – по телефону (якщо в сім'ї він є, і його знають соцслужби), десь – за допомогою інформації від громадських організацій та волонтерів. В якісь сім'ї на перекладних (бо з транспортом – проблема) дісталися представники служб у справах дітей, які за власні гроші купили маски (або пошили їх самостійно) і санітайзери (частіше – спирт, а то і просто самогон).
"За оперативною інформацією місцевих органів виконавчої влади, – звітує Мінсоц, – починаючи з 30 березня зафіксовано понад 20 тисяч нововиявлених сімей з дітьми, які перебувають в складних життєвих обставинах (СЖО), поряд з понад 50 тисячами вже раніше врахованих. 207 дітей було відібрано у батьків та інших осіб у зв'язку з загрозою їх життю і здоров'ю; 403 дитини виявлені, як залишені без батьківського піклування". Насправді під загрозою життю і здоров'ю знаходяться близько 15 тисяч дітей, вважають експерти. Історії різні.
"В одній з областей хлопчика-підлітка повернули в сім'ю, в якій він не був більше двох-трьох років, і його ніхто не провідував, – розповідає національний програмний директор "СОС – Дитячі Містечка. Україна" і глава правління "Української мережі за права дитини" Дар'я Касьянова. – Коли з'ясувалося, що у мами – підозра на туберкульоз, з інтернату приїхали цього хлопця забирати. Але він категорично відмовився повертатись, сказавши, що піклуватиметься про матір і допомагатиме піднімати молодшу сестру. Мене ця історія реально зачепила. Вона в черговий раз показала, що діти більш відповідальні, ніж дорослі. З одного боку. А з іншого, – це діагноз системі, яка в період коронавірусу повернула дитину в сім'ю, де є туберкульоз".
"У сім'ю, де батько й мати п'ють, повернули маленьких дітей (4–6 років) з Навчально-реабілітаційного центру в Першотравенську, – розповіла ще одну історію регіональна директорка організації "Надія и житло для дітей" Галина Постолюк. – Потім в сім'ю з інтернату повернули ще одну дитину більш старшого віку. Жити там неможливо, сім'я в такому стані вже не один рік. Але ніхто не зробив ніяких дій щодо позбавлення батьківських прав. В результаті двох дітей повернули в НРЦ. А потім там стався спалах коронавірусу, і їх знову привезли в сім'ю. Відвідують щодня і приносять продукти. Влаштувати дітей нікуди не можуть.
Це відбувається всюди. В індивідуальному порядку ситуації іноді вдається вирішувати. Наприклад, до Миколаївки з Костянтинівки потрапив 10-річний хлопчик – його маму посадили в тюрму. Батько був за кордоном на заробітках, і хлопчика привезли до бабусі, яка виявилася зовсім ненадійною. Соцпрацівниця попросила сусідку, маму однокласника хлопчика, щоб та за ним пригледіла; знайшла фермера, який допоміг продуктами; розшукала батька. Той повернувся, доглядає за дитиною, ремонтує будинок. Але роботи не було, і він знову зібрався їхати на заробітки. Домовлявся з сестрою, щоб та поки пожила з його сином. Але соцробітниця знову проявила ініціативу – знайшла йому роботу. І батько лишився з сином. Такі дивовижні історії трапляються, коли дітям зустрічаються дійсно небайдужі люди".
Безпритульність повертається?
"У вересні я з колегами була в Новоград-Волинській загальноосвітній школі-інтернаті, – розповідає голова громадської організації "Всеукраїнське об'єднання "Право на сім'ю" Світлана Клочко. – На момент візиту там було 92 дитини. За документами ми зрозуміли, що частину дітей влітку відправляють додому. Але більше 30 дітей з 1 червня по 31 серпня вивозять на санаторне лікування в житомирський протитуберкульозний санаторій "Лісовий берег". І таким чином звітують, що влітку в установі дітей немає.
Житомирська область, що важливо, є пілотною в деінституалізації. Але практично всі діти сказали, що поки вони знаходяться в інтернаті, з їхніми батьками ніхто не працює. Це були діти середнього шкільного віку, які розуміли, про що йде мова.
Сьогодні цих понад 30 дітей повернули в сім'ї. А сім'ї не готові.
Я чула про випадок в Одеській області. Коли мама прикувала дитину до ліжка, щоб вона не виходила на вулицю, і сусіди не знали, що вона голодує. Історій – безліч. Дівати дітей нікуди. На жаль, Мінсоц і МОЗ цієї проблеми не бачать.
Зважаючи тільки на офіційну статистику, я вирішила порахувати, до чого призвела, і які наслідки матиме відсутність зваженої дитячої політики? А саме – якою була потенційна кількість прихованих соціальних сиріт до початку карантину, і як COVID-19 на цю кількість може вплинути?
Штучно не врахованими, за моїми підрахунками, виявилися понад 24 тисячі дітей. Якщо додати до них від 5 до 15 тисяч з 42 тисяч дітей, які в результаті дій Міносвіти опинилися в небезпеці в сім'ях, то вийде така собі "армія" майже в 30–40 тисяч дітей, які вже завтра можуть опинитися на вулиці. І безпритульність, явище, з яким Україна довгі роки боролася через недалекоглядну політику, непродумані дії, непрораховані алгоритми і вчасно не прийняті рішення може повернутися. Якщо ми нічого не робитимемо, то, боюся, до осені ми цю армію побачимо".
Сіра зона
"Я не знаю, в яку кількість сімей Авдіївки повернули дітей з інтернатів, – розповідає голова благодійного фонду "Голоси дітей" Олена Розвадовська. – Точно знаю про три сім'ї. В одній – троє таких дітей, в іншій – двоє, в третій – шестеро. Перша історія – з хеппі-ендом. Опікун віддав дітей в інтернат, бо працював на заводі ночами позмінно. Діти повернулися, і він дуже старається справлятися. У другому випадку говорити про умови для життя дітей взагалі не доводиться. Мама пропиває грубку. Все, що можна здати на метал. Потім хтось допомагає їй купити і встановити нову. Проходить зима – грубки знову немає. Мама постійно п'є і змінює співмешканців. Діти (восьми-десяти років) поневіряються з нею по незрозумілих квартирах, їсти ходять до моєї знайомої волонтерки.
Шістьох дітей повернули бабусі. Вона оформила на них опіку, отримувала гроші, але діти були в інтернаті. Їхня мама п'є безпробудно, до білої гарячки.
Таких асоціальних сімей на прифронтовій території дуже багато. На бідність наклалася війна, а тепер – ще й карантин. Це не найстрашніші історії. Про них знають соцслужби, але не завжди мають можливість реагувати. Куди подіти таких дітей – часто незрозуміло. Нещодавно в Лисичанську дітей знайшли біля смітника. Вони ходили по вулицях голодними кілька днів. Притулки на карантині не приймають. Лікарня не брала. Справи в судах зупинено і законсервовано. Що стосується доступу до якісної медицини, то його в прифронтовій зоні як не було, так і немає. Бо війна.
Все це вже було. У 2014-у році волонтери все витягали на своїх плечах. Але це нічому не навчило. Прийшов COVID-19, але швидких інструментів реагування, державних агентів на місцях як не було, так і немає. Все забюрократизоване і "з'їдається" хворим механізмом, багатоповерховою будівлею на вулиці Еспланадній в Києві, в якій сидить купа людей, що вміють правильно сказати, але не дотягуються до людей на місцях. Жива допомога знову тримається на волонтерах і громадських організаціях".
"Якщо раніше громадські організації працювали на розвиток і підтримку таких сімей, то тепер, коли матеріальна ситуація вкрай погіршилася, сім'ї вже не до освітніх або психосоціальних послуг, – доповнює Дар'я Касянова. – Сьогодні в людей навіть немає можливості купити розсаду. В осінь вони увійдуть ще біднішими, ніж були до того. Завдання – вижити. А у громадських організацій – нагодувати і підтримати, зокрема медикаментами при необхідності.
Ніяких заходів державою вжито не було. Незрозуміло, як проходитиме літо в прифронтових територіях. Якщо раніше дитину можна було вивезти на мирну територію, щоб вона хоч трошки переключилася, то зараз ніякі оздоровчі табори не працюватимуть. Це теж велика проблема".
Право на освіту
"Найбільш помітним під час карантину стало порушення права на освіту. Точніше – на її безперервність, – вважає керівниця ГО "Соціальна синергія" і глава правління ГО "Родина" Маріанна Онуфрик. – Начебто держава намагалася забезпечити її за допомогою дистанційного навчання. Такі труднощі були в кожній країні. Але якщо, наприклад, в США, країнах ЄС і багатьох інших не таких багатих країнах, щоб забезпечити право на освіту кожній дитині, в рамках бюджетних антикризових програм закуповували і роздавали планшети або ноутбуки, у нас все було віддано на відкуп батькам і вчителям.
Країна у нас не багата, і, на жаль, в силу різних причин у багатьох дітей не було доступу не тільки до гаджетів і інтернету, а й до телебачення. Тому зараз ситуація виглядає так, що право на освіту було забезпечено тільки в тих сім'ях, де батьки змогли взяти на себе таку відповідальність. Навіть якщо в родині є достаток, але батьки не мали можливості сприяти і контролювати процес навчання (наприклад, через зайнятість на роботі), то дитина була від нього відірвана.
Особливо гостро ця ситуація позначилася на сім'ях в СЖО і тих, де виховуються діти з інвалідністю. Тому що в перші тижні, коли вже навіть налагодилося телевізійне дистанційне навчання, воно, на жаль, не враховувало потреби дітей, що мають ті чи інші порушення розвитку. Ситуація трохи виправилася, коли запустили навчання для початкових класів, і підключилися міжнародні експерти та донори. Але все одно незначно. Двічі на тиждень урок по 15 хвилин – цього, на жаль, недостатньо.
Я знаю, що чимало організацій думали над тим, як дійсно забезпечити право на освіту для дітей з різними порушеннями, зокрема з інвалідністю. Це дуже складне завдання. Пов'язане з тим, що, хоча в законодавство і введений термін "особа з особливими освітніми потребами", саме поняття, що таке "особливі освітні потреби", не визначене.
Під час карантину з'ясувалося, що ми навіть не знаємо, які потреби є у таких дітей. Відповідно, не можемо організувати і їх навчання.
Хоча Міносвіти не хоче це визнавати, в підзаконних нормативних актах особливі освітні потреби фактично прирівняні до нозології, що суперечить принципам інклюзивної освіти. Нозології – це чисто медична модель. Діти, що мають одну нозологію, можуть мати абсолютно різні проблеми і потреби. Наприклад, у дітей з синдромом Дауна або ДЦП можуть бути різні ступені розвитку. Щоб правильно організувати навчання, спочатку потрібно визначитися з тим, які це потреби, зробити їх оцінку. Тільки після цього ми зможемо розуміти, як це зробити.
Чимало батьків дітей, що мають інвалідність, інтелектуальні, сенсорні порушення, зіткнулися з відкотом у так важко придбаних навичках і знаннях дітей. Ситуація насправді плачевна. Кажуть, що карантин буде і восени. Попереду літо. Час, щоб державі врахувати всі помилки і труднощі, і все-таки організувати цей процес".
"Почався карантин, і кількість людей, які зверталися до нас, збільшилася, – говорить керівниця ГО "Мартін-клуб" Вікторія Федотова. – Це той прошарок населення, який і до карантину був дуже бідним. Жінки з дітьми, що живуть на останні копійки. І ось цих копійок не стало. Наприклад, до нас звернулася жінка, яка торгувала на ринку шкарпетками. Шкарпетки вона купувала через Aliexpress. Житло знімала в хостелі, платила поденку. І раптом не стало ринку, шкарпеток, нічого не стало. І грошей не стало. Їй сказали: "Йди з хостелу і живи, де хочеш". Дитині 6 років. Мама – сирота. Подзвонила нам з вулиці. Ось такі історії ...
Люди думали про те, як їм вижити, де жити, що їсти самим і чим годувати дітей. Звичайно ж, вони не думали ні про яку освіту. Яка дистанційка? У колі наших клієнтів ніхто не допомагав дітям у навчанні. По-перше, – було не до того. По-друге, є таке поняття, як цифрова нерівність. У когось – достаток гаджетів і доступ до інтернету. У інших – немає нічого. Оскільки наш притулок – в сільському районі, до нас приходять діти з села. Не СЖО, звичайні діти. У них була така сама проблема – вони не вчилися.
Але ж школа – не тільки освітній інститут. З її допомогою держава підтримує деяких дітей соціально. Тих, чиї батьки дуже бідні. Ці діти харчувалися в школі. Раптом такої підтримки не стало, а у батьків грошей не додалося".
"Дистанційна освіта виявилася доступною далеко не для всіх, – погоджується Дар'я Касьянова. – Це стосується і дітей дошкільного віку. Хоча це діти, які більше потребують уваги, і зайняти їх вкрай складно, якщо батьки при цьому працюють. На цьому тлі виявляються різні проблеми, в тому числі психологічні. Батьки без ресурсу, і діти, які не можуть зрозуміти, в чому їх провина, і чому зляться батьки. Відповідно, наступна велика проблема – це насильство в сім'ях, що проявилося".
Домашнє насильство
"Не тільки в Дніпрі, а й в інших містах проблема домашнього насильства під час карантину загострилася, – зазначає Вікторія Федотова. – Але притулки і державні місця безпеки перестали приймати дітей. Начебто проблема розсмокталася. Зрозуміти можна. Є ризик зараження коронавірусом. Але ж потрібно було щось придумати. Наприклад, орендувати хостели, які стояли порожніми зараз. Таким чином місто допомогло б маленькому бізнесу вижити, і жертви насильства не залишилися б без допомоги. Але цього не сталося.
Мобільна група "Поліна" приїжджала на виклики, розуміла, що жертву потрібно забирати, тому що все дуже погано. Але в місті не було кому її прийняти. Так ми стали місцем безпеки, яке на карантині було заточене під насильство. Ми взяли на себе цей ризик, хоча такою організацією не були, і стали транзитним пунктом. Жертва перебувала у нас тиждень-півтори, а потім ми або знаходили дитині сім'ю, або передавали її в інше місце.
Ми вивчали ситуацію в інших містах. Так було всюди. Офіційно притулки не зачинялися, але на прийом не працював ніхто. Процедур не було.
За час карантину я брала участь у багатьох конференціях і інших онлайн-заходах. Якщо ініціатива належала державі, результат зводився до нуля.
Але є і плюс. Зараз у нас утворилася потужна коаліція щодо впливу на домашнє насильство. Навколо деяких справ спонтанно об'єдналися кілька громадських організацій. Гадаю, скоро ми почнемо розписувати обов'язки і укладати меморандуми. Але там немає держави. І все це, взагалі-то, безглуздо. Тому що якщо на рівні держави боротьби з насильством немає, воно триватиме.
Чому держава бездіє? Відсутня так звана культура кейс-менеджменту, розгляду справи спільно. Коли в центр ставиться дитина, і виходять з її потреб. У нас же, якщо соціальна служба знає, що є дитина, яка потребує допомоги, але у неї немає ресурсів, вона просто не робить нічого.
І навіть коли це ініціюють громадські організації, збираючи спільноти навколо проблем дитини, держава дуже неохоче бере в цьому участь. А якщо і бере, то формально.
Але соціальний захист – це не виплати. Це всебічний вплив на проблему. Вирішення соціальних проблем силами активістів – не є соціальна сфера держави. Її потрібно створювати. Потрібно поважати соціального працівника. Треба як мінімум, щоб він був. Буває так, що він один на п'ять сіл. А в селах і п'ють, і б'ють. Поліція виїжджає туди дуже важко. А навіть якщо виїжджає, то чим вона може допомогти в цьому випадку? Місць безпеки і послуг немає".
Право на здоров'я
"Батьки збирають підписи під петицією про те, що чимало дітей і їхніх сімей втратили доступ до якісної медицини, – зазначає Маріанна Онуфрик. – Я скажу про дітей з інвалідністю, з епілепсією. Ліцензованих ліків для них в Україні або немає, або їх ціна значно вища, ніж за кордоном, де чимало батьків їх і купували. У зв'язку з тим, що така можливість під час карантину була закрита, у багатьох ліки закінчилися. Хтось здогадався позичити великі суми і закупити наперед. Хтось був змушений переходити на вітчизняні аналоги і те, що є в Україні. А це – безліч побічних ефектів. Стан здоров'я багатьох дітей значно погіршився. Були випадки, коли вони потрапляли в реанімацію. Право на здоров'я в цьому сенсі порушено в зв'язку з карантином і незрозумілою політикою держави.
Влада в принципі не розуміє, як і чим живе населення. Проведення адекватного перепису могло б допомогти дізнатися, які категорії людей проживають в державі, і які у них потреби. Під час кризових ситуацій, хоча б на поверхневому рівні, такі дані дозволили б оцінити наслідки тих чи інших рішень, і що в даному випадку краще робити. Але, на жаль...
Якщо з початку карантину подивитися на бюджет (як національний, так і місцеві), то кошти, які перенаправлялись на боротьбу з коронавірусом, було взято з урізаних статей на соціальний захист. Так, виплати збільшилися. Але соцпослуги, зарплати фахівцям соцпраці – все це було скорочено в першу чергу. Хоча мало б бути навпаки".
"СОС – Дитячі Містечка. Україна" вивчає міжнародний досвід, – додає Дар'я Касьянова. – Чимало країн на період карантину не закривали установи на вхід і вихід, не припиняли сімейне влаштування дітей. Звичайно, дотримувалися суворих норм для того, щоб не було небезпеки коронавірусу. Є досвід країн, де в шкільну їдальню можна було прийти і тричі на день поїсти. Там дотримувалися всіх заходів безпеки. Таким чином також моніторили, скільки дітей в скруті. І далі пропонували допомогу родині, щоб вона не скочувалася в бідність. Навіть в Казахстані всім сім'ям з дітьми передбачалися якісь виплати, щоб вони могли виживати.
Є країни, в яких соціальні працівники не припиняли роботу. Але їх відразу дуже строго інструктували, як мають працювати, забезпечували засобами захисту, щоб вони могли продовжити супровід сімей. У прибалтійських країнах (і не тільки) соціальні працівники та прийомні батьки за рахунок держави щотижня здають тест на коронавірус, щоб не заражати дітей. Те ж – в Казахстані.
В Україні, не зважаючи на те, що хворіти і навіть вмирати від коронавірусу почали діти, поставилися до цього питання безтурботно. В Одеській області в інтернатний заклад на карантині прийшли волонтери. Без масок. У будинок дитини – народний депутат і батюшка, щоб охрестити дітей. А потім всі знизують плечима і проводять розслідування – як же так, в такому-то інтернаті понад 80 вихованців заразилися коронавірусом?".
Нові старі виклики
"За 2,5 місяці карантину мені довелося пережити в професії констатацію нових форм експлуатації дітей в країні; скандал з приводу сурогатного материнства; 42 тисячі дітей, а далі – якість судових рішень з приводу захисту дітей і законодавчу безпорадність, – каже експерт із захисту прав дитини Людмила Волинець. – Почну по порядку.
Про "ДАУ. Деградація" в ЗМІ сказано багато. Але, як і в багатьох питаннях, попадання в десятку немає. Всі обурені тим, яким чином діти представлені у фільмі. Я ж відношу це до найгірших форм дитячої праці. Це оплачувана діяльність. І я впевнена, що оскільки діти були в грудному віці, хтось із їхніх законних представників гроші отримав.
Що для мене продемонструвала ця ситуація? Перш за все – що всі законодавчі норми, які повинні захищати дітей в подібних ситуаціях (при відеозйомках, виробництві кінопродукції і т.д.), не працюють. Тому що при зйомці "ДАУ" все було дотримано. На майданчику був психолог, який свою роль не виконав. Плач маленької дитини не був проблемою, це не стало причиною її вилучення з процесу. І це – серйозна біда. Присутність психолога в багатьох процедурах щодо дітей (наприклад, при допиті, опитуванні, участі дитини в якихось судових процедурах) є такою же непродуктивною, як і під час зйомок згаданого фільму. Тому питання, яку функцію мають виконувати психологи, залишається відкритим. На даний момент це не працює на дітей.
Ще одне питання – якими є повноваження законного представника? Який законний представник, і в якій мірі може давати згоду на участь дитини в таких зйомках або ж ток-шоу (комерційні види діяльності)? Якщо законний представник не захищає дитину по життю або робить це неадекватно, чи має він право давати таку згоду?
П'ять років тому розгорівся скандал з приводу того, що деякі телеканали некоректно показували дітей, які пережили сексуальне насильство. Там теж були законні представники, що дали згоду на участь дитини в програмі, де її публічно розпитували про деталі сексуального розбещення. За участю Уповноваженого з прав дитини.
З того часу нічого не змінилося. Наявність психолога і згода законного представника без ефективного захисту дитини легалізують погане ставлення до неї.
З приводу наслідків "ДАУ. Деградація" я зараз пишу законопроект. Намагаюся запропонувати законодавцям врегулювати це дуже непросте питання. Особливо по законних представниках. Як визначити їх ефективність і здатність/нездатність давати такі дозволи?
Скандал, пов'язаний з сурогатним материнством, актуалізував всі старі проблеми. Такі скандали відбуваються щорічно, і кожен раз для соціуму стає одкровенням те, що у нас це взагалі є, а в законодавстві немає достатнього регулювання. Кожен новий керівник Комітету ВР з охорони здоров'я вважає, що ці питання потрібно врегулювати. І нічого не відбувається. Особливість нинішнього скандалу полягає в тому, що, крім іншого, карантин продемонстрував візуальні обсяги даного явища. Ми побачили величезну кімнату з великою кількістю ліжечок. З хорошим позасімейним доглядом. І тим не менше соціум вибухнув.
Відеоролик, що сколихнув суспільство, – не виявлена кимось інформація. Це, з одного боку, – бізнес-реклама послуг, які надаються на ринку репродуктивних технологій України. А з іншого, – система скаженого примусу держорганів працювати на те, щоб діти, народжені таким чином, змогли якомога швидше виїхати з країни в сім'ї, які їх замовили. На жаль, при цьому так і не сталося професійної розмови щодо захисту прав та інтересів дітей, які народжуються в результаті технологій сурогатного материнства.
Вся дискусія звелася до того, як швидше вивезти дітей за кордон. Поза увагою залишилися ті 600 випадків за останні п'ять років, коли таким способом народження скористалися українці. Тобто аналізу проблеми не вийшло.
Знаю, що з приводу цієї ситуації вже підготовлено три законопроекти. Поки не бачила жодного. З того, що чула, ці закони або полегшують, або забороняють комерційну діяльність, але до прав дитини так і не доходять.
Маю велику надію, що після карантину чергова конфліктна історія все ж таки буде доведена до дискусії про захист прав дитини, наприклад Бріджит із Запоріжжя, від якої відмовилися сурогатні батьки, тому що вона народилася з інвалідністю.
Карантин також загострив увагу на якості судових рішень, прийнятих сьогодні по дітях. Вона вкрай низька. Перш за все це стосується рішень судів щодо позбавлення батьківських прав. За рідкісним винятком вся судова система стала на захист батьків, які становлять небезпеку для дітей. Більш ніж у третині випадків суд у позбавленні батьківських прав відмовляє. Судді все менше піклуються про те, що буде з дитиною завтра, наскільки безпечними є умови, в які її повертають. Вони вважають, що органи влади просто чіпляються до батьків, і не всю допомогу надали їм для того, щоб вони виконували батьківські обов'язки.
В кінцевому підсумку після таких рішень судів чимало дітей потрапляють або в ситуацію прихованого сирітства, тому що повернути їх додому не можна, там небезпечно. Або в ситуацію повернення до неблагополучних батьків і серйозну загрозу смерті дитини.
Поширені ситуації, коли чиновники, розуміючи це, не виконують рішення суду. Недавня історія – рівно через тиждень після такого не позбавлення батьківських прав, сім'я, яка зловживає алкоголем, згоріла в своєму будинку. Слава богу, чиновники рішенню суду не підкорилися, і 11-річна дівчинка в цей час була в притулку, що і врятувало її. Такі ситуації не дуже афішуються.
З одного боку, Мінсоц ініціює нові постанови Кабміну про те, як вилучати дітей в разі небезпеки для їхнього життя і здоров'я. З іншого – судова гілка влади цієї проблеми не бачить, і в багатьох ситуаціях, вкрай небезпечних для дитини, взагалі не враховує її інтереси. Кілька днів тому я аналізувала рішення суду, коли п'яні батьки, відсутність їжі, смердючий холодильник, не винесені випорожнення дітей в горщиках п'ятиденної давності і неопалювальний будинок не здалися судді достатніми обставинами ані для позбавлення батьківських прав, ані для їх обмеження. А якщо батьки не обмежені в своїх правах, то у дитини немає перспективи бути захищеною будь-ким іншим.
На жаль, за 2,5 місяці карантину по дітях не було прийнято жодного нормативного акту. Всі центральні органи обійшлися розсиланням на місця рекомендаційних листів, які закінчувалися фразою: "Нагадуємо вам, що рекомендаційний лист не є частиною нормативної бази і не є обов'язковим до виконання".
За цей час не було дано відповіді на жоден виклик. Уповноважений з прав людини, Мін'юст та МЗС активно працювали на те, щоб скоріше оформити дітей, народжених в результаті сурогатного материнства. Але при цьому ми не побачили жодної активності з приводу тих дітей, які за цей час повинні бути усиновлені іноземцями. Хоча між тим, що відбувається з дітьми, народженими сурогатними матерями, і тим, як держава допомагає усиновити іноземцям вже народжених дітей, є певний логічний зв'язок.
Щодо 42 тисяч дітей. Влада пережили шторм, який, можливо, дозволить їй зрозуміти: щодо певної категорії дітей свої дії потрібно узгоджувати. На жаль, крім рекомендаційних листів, нічого радикального, що допомогло б цим дітям, не відбулося. Міносвіти взагалі продемонструвало, що йому абсолютно наплювати на соціально-демографічний портрет дитини і спроможність сім'ї її виховувати.
Дітей повернули в небезпечні для них родини. Які суд повинен був, але не позбавив батьківських прав. Або ж чиновник взагалі не подав позов на позбавлення. Можливо, тому що перед цим три рази програв. Всі перераховані мною проблеми пов'язані між собою. 42 тисяч дітей – результат реформи судових органів влади, коли судді немає, суд не працює, і рішення приймаються, виходячи із захисту права дорослого виховувати дитину, а не захисту права дитини жити в безпечних умовах".
***
Нещодавно в реанімації ОХМАТДИТ не витримав лікування інтенсивною хіміотерапією і покинув цей світ хлопчик Олексій. Чотирирічний малюк, якому і так було дуже погано, кликав маму. Але мами поруч не було. Її не пускали до нього в реанімацію. Наказом МОЗ №592 реанімації в Україні було відкрито ще в 2016-у році. Але коронавірус, відсутність чітких алгоритмів від профільного міністерства і байдужість медперсоналу призвели до того, що хлопчик пішов, а його мамі тепер з цим жити. З почуттям провини за те, що вона нічого не змогла зробити, щоб бути поруч зі своєю дитиною в останні години і хвилини її життя
Через тиждень після цієї історії і три місяці – після початку своєї роботи, головні люди країни, які повинні виробляти державний курс і видавати чіткі алгоритми дій, голосують кольоровими стікерами за хмару слів місії, цілей і слоганів Кабміну. А Уповноважений з прав дитини при президентові України, який мало що зробив для захисту прав дитини в умовах карантину і не тільки, говорячи про сурогатне материнство, дозволяє собі дискримінаційні заяви. Але ніякої реакції на це з боку перших осіб держави немає. Як не було її і тоді, коли Уповноважений у сумнозвісному ДТП порушив зокрема і права власних дітей. При цьому він не тільки не подав у відставку, але й не поніс за це ніякої відповідальності, хоча ч.2 ст.286 ККУ передбачає в таких випадках покарання у вигляді позбавлення волі на термін від 3 до 8 років. Після цього більше нічого не хочеться говорити. Не хочеться писати. Не хочеться читати новини. І погано віриться, що системні зміни можливі...
Всі статті автора читайте тут.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google