Волонтери: всім нам потрібна справедливість

29 листопада, 2022, 17:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Хто подбає про тих, хто дбає про інших?

Волонтери: всім нам потрібна справедливість
© Getty Images

Важко зараз усім. Але хтось замикається в собі та своїй біді. А хтось іде до людей, щоб допомогти тим, кому ще важче. Дехто у волонтерстві з 2014-го. Хтось прийшов щойно. Хоча «підшкірні» запаси в людей потроху тануть, волонтерський рух в Україні не лише зберігає активність, а й значно посилився. У країні працюють кілька великих центрів та ціла низка невеликих об'єднань, де люди можуть отримати допомогу.

Читайте також: Рада підтримала волонтерську діяльність в Україні

Операційний директор ГО «Форпост» Антон Мороз розповідає, що в одному з Дніпровських хабів, який об’єднує кілька громадських організацій, працюють до 30 волонтерів. Серед них є як зовсім молоді, так і ті, кому за 60. Людей різних професій, а інколи й поглядів на життя об’єднує бажання підтримати інших у цей скрутний час і посилити тил задля щонайшвидшої перемоги.

За словами Ольги Владимирової, волонтерки ГО «Восток SOS», яка займається евакуацією маломобільних людей, за вісім років війни вже виросло нове покоління волонтерів. Із тих, хто починав ще 2014 року й не виїхав сьогодні за кордон, працюють майже всі. Ольга вважає, що найбільшої уваги потребують люди похилого віку, особливо самотні.

Ольга Владимирова
Ольга Владимирова
Ольга Владимирова / Facebook

Якщо люди нікому не потрібні

На вокзалі чекають на потяг дві жінки, яких евакуювали з окупованої території. 90-річна мама в інвалідному візку та її донька 60-ти з гаком років. Волонтери мають допомогти жінкам сісти на потяг до Львова. Донька безперервно ходить туди-сюди по перону — від маминого візка до стіни. В неї синдром Дауна.

— Чому вона так дивно поводиться? Нервує дуже? Чи, може, втекти хоче? — питають у мами.

— Вона три місяці не виходила з квартири, бо було небезпечно, постійно обстрілювали. А їй треба рухатися, такі ментальні особливості, щоб підтримувати свій стан, — відповідає мати, інтелігентна жінка, у минулому вчителька.

Раптом чути крики. Донька впала на перон непритомна. Лікарі приводять її до тями.

— В неї, мабуть, напад епілепсії, чому ж ви нічого не сказали про це? — докоряють мамі.

— Ніколи не було епілепсії, — відповідає зблідла жінка, в її очах — жах.

Лікарі кажуть, що не можна зараз нікуди їхати, треба до лікарні. Мати у відчаї. Потяг прибуде за пів години, у Львові на них чекають...

Виявилося, що жінки просто кілька днів не їли.

«І не тому, що нічого було їсти, а тому, що вбиральні в дорозі — для них проблема. Таких історій безліч, — розповідає Ольга Владимирова. — Ось вони удвох у цьому світі, син загинув ще в мирні часи. Дві жінки без супроводу, обидві фактично неспроможні: одна — ментально, друга — фізично.

Добре, що внукова племінниця у Львові погодилася їх прийняти. Бо трапляється, що й діти не приймають. Був випадок: сини мали ввечері забрати з волонтерського центру на вокзалі лежачого батька і напівсліпу матір. Наступного дня приходимо, а їх так ніхто й не забрав. «Як?» — питаємо. — «Ну так. І сказали, що й не заберуть».

Два сини у Дніпрі... Зв’язалися з одним — він каже, що в нього тут четверо дітей і батьків забирати він не планував. У другого — ще якісь причини. І все, робіть що хочете. Старенькі — твої вже, ти їх не кинеш просто неба».

Читайте також: Мобілізація в Україні: як отримати дозвіл для виїзду волонтерам і водіям

Різні люди, різні проблеми

Проблеми, з якими люди звертаються до волонтерів, дуже різні. Війна торкнулася всіх соціальних прошарків українського суспільства. Антон Мороз розповідає, що до хабу часто приходять люди, які втратили, буквально, все. Зазвичай вони просять тільки необхідне, уникають бідкатися. Доводиться витратити час і зусилля, щоб зібрати інформацію про їхні потреби: людям ніяково просити допомоги, «бо є ті, кому справді треба». Люди, які недавно мали все — власний бізнес або надійну роботу, налагоджене життя, вимушені просити навіть памперси для своєї новонародженої дитини… Бувають інші ситуації — коли людина ходить по всіх центрах надання допомоги і не просто просить, а вимагає, хоча в більшості організацій є певні суворі обмеження щодо надання підтримки одній людині. Згаданих випадків менше, однак зрозуміло — не від доброго життя люди на таке йдуть. Бояться голодної смерті, невизначеності, вважають, що інші отримують більше, почуваються несправедливо ошуканими. І це так — вони ошукані, але ж російськими загарбниками. Всім нам потрібна справедливість.

Ольга Владимирова впевнена в тому, що допомога має бути адресною, треба давати людям те, що їм потрібно. Колись її вразила бабуся, в якої була онкологічна хвороба на пізній стадії. Старенька хотіла «Київський» торт, якого не могла собі дозволити на пенсію.

«Мене це дуже розчулило, — зізнається Ольга. — Я пішла до неї. Йду та й думаю: людина помирає, а тут я зі своїм тортом, мандаринами та ще чимось. Дурість. А вона мене такими очима зустріла, як янгола, що з небес спустився. Фактично останнє бажання. Дуже різонуло це».

Волонтерам у їхній роботі зустрічаються всякі люди. Ольга каже, що є дуже вдячні, а є такі, що «сідають трошки на голову». Думають, що за них робитимуть геть усе. Такі історії теж трапляються, вони по-своєму складні. Волонтерка розповідає про випадок із переселенцями, дорослою донькою з лежачою мамою: «Півроку вони живуть у лікарні. Адміністрація спочатку ввійшла в їхнє становище через маму. А тепер ніяк не може з ними розлучитися, бо донька каже: «Знайдіть мені житло, я не хочу на розселення їхати». Я їй говорила, що вона доросла жінка й за цей час могла б зайнятися пошуками житла. Ми не можемо все робити за неї. Відповідає, що тут поганий інтернет, а піти кудись вона не може, бо не може залишити маму — за нею в лікарні, мовляв, не доглядають. Тут уже все відділення вибухнуло, бо роблять для пацієнтки все, що їм під силу. А донька попиває й ходить курити з кавалерами з сусідньої палати. Просто бреше й маніпулює. Складна історія. Нарешті я сказала лікарям: виписуйте. Це не може тривати нескінченно. Якби мама була сама, ми поселили б її в будинок престарілих і вона спокійно й гідно дожила б віку».

Трапляються випадки і з позитивним — коли й не фіналом, то принаймні продовженням.

Антон Мороз розповів про двох людей з Волновахи, які два тижні сиділи там у підвалах.

Якось вийшли води набрати. Побачили, що починається евакуація, хутенько зібралися і змогли виїхати. Просто поталанило. У Дніпро приїхали без нічого, можна сказати, почали нове життя з чистого аркуша. Знайшли роботу, житло, адаптувалися тут і радіють, що вдалося налагодити життя.

Читайте також: У Києві створять мурал, присвячений волонтерам

Чому стають волонтерами

Чи є якісь особливі причини, які штовхають людину волонтерити?

На думку Антона Мороза, який і сам починав із волонтерства у громадській організації «Форпост» ще в часи свого студентства, головна мотивація — те, що зараз країна в біді і кожен хоче долучитися до допомоги суспільству. Зробити свій внесок у захист держави, збереження свого світу. Допомагаючи переселенцям, волонтери розуміють: треба, щоб люди залишались у відносній безпеці, відчували підтримку співвітчизників, відновлювали віру в майбутнє. Це взаємозалежний процес: волонтери потребують того ж, що й переселенці. Людяного суспільства. Але у волонтерів — так склалося — зараз більше можливостей підтримати інших. Ми не знаємо, як складеться для кожного з нас ситуація завтра. Однак волонтери впевнені: найкраще, що можна робити сьогодні, — підтримувати життя людей і світоустрій, за який відважно бореться українське військо, хоч би як пафосно це звучало.

«У моїй роботі потрібне поєднання емпатії та фізичної сили, — каже Ольга Владимирова. — Не можна кантувати якусь жінку. Ти — не підйомник. Ти — людина. Тут потрібні і знання медика й евакуатора, і співчуття. Знати, як ту жінку підняти. Як зробити так, щоб вона ще захотіла встати. Багато ж хто кричить: «Не чіпайте мене, я нікуди не піду! Куди ви мене тягнете?! Нащо мене вивезли, хай би там уже вбило, в яму б закопали, хоча б удома!» Приїжджають. Відмилися, від'їлися, — і вже очі починають сяяти.

Це велика психологічна робота — щоб вона тебе визнала за свою і захотіла з тобою йти. Не кожен кремезний хлопець упорається. В нас є такі хлопці, які кажуть: «Я буду гуманітарку возити або траншеї копати. Бабусь та дідусів носити не хочу». Не тому, що вони якісь там погані. Вони просто не можуть, це не їхнє».

Відносини волонтерів із державою

Громадська організація «Форпост» нині не має спільних програм із державними структурами. Як завжди, працюють горизонтальні зв’язки з медичними, соціальними службами та силовими відомствами, від яких надходять запити на допомогу і до яких, своєю чергою, можна звернутися по фахову допомогу з конкретного питання. Взагалі, за словами Антона Мороза, давно час запровадити низку програмних рішень в інтересах постраждалих, але бракує часу. Ресурси організації на 80 відсотків спрямовані на негайну допомогу.

Волонтери «Восток SOS» із державними органами перетинаються, але «зі скрипом».

«Ми налагодили зв’язки з адміністрацією, — зітхає Ольга Владимирова. — Але їх дуже важко переконати. Вони всі кажуть: треба обов’язково вивозити людей. А хто вивозить? Благодійні організації чи волонтери. Чіткості немає. Із соцзахистом постійно боремося, мотивуємо, пишемо листи якісь, пояснюємо. Вивезти людину — 25 відсотків справи. Далі треба її кудись прилаштувати, причому з урахуванням особливостей. Якщо людина маломобільна, ми не можемо просто привезти її у квартиру й кинути. Це має бути будинок престарілих, медичний заклад. І тут — провалля. Тому все це ми робимо самостійно. До держави дуже багато питань саме у сфері захисту людей похилого віку, інвалідів. Це непопулярна категорія. Але все ж таки певні домовленості вже є».

Як волонтери дають раду психологічним проблемам

Спеціалісти, в яких малі діти, вимушені були виїхати в безпечніші міста. А ось потік людей, котрим потрібна допомога, значно зріс, роботи багато. Звичайно, це виснажує. Наразі вся команда не може зібратися наживо, — це впливає як на координацію дій, так і взагалі на стан колективу, ускладнює процес. Тому, за словами Антона, вони посилили стандартні політики підтримки команди, намагаються частіше збиратися для обговорення проблем. Головне, що всі зберігають працездатність і критичність. «Навіть коли дуже важко, ми знаємо, що можемо покладатися одне на одного, попри все».

«У нас крута команда, — каже Ольга. — Дуже підтримувальна. Останнім часом розмовляємо більше. Хлопці почали ставити якісь запитання, рефлексувати вголос. Раніше такого не було: відпрацювали — лягаємо спати. Рятує гумор. Не підпускаєш до себе сльози. Почали ходити трішки на культурні заходи, витягати одне одного в кіно, театр, вибиратися разом на природу, — ніхто ж нікого до війни не знав. Чи можемо ми, взагалі, спілкуватися за межами роботи? Виявилося, можемо. Нас об’єднує не тільки робота. Ще — ходили ліпити горщики до гончарні. Якось приходить один хлопець до нас і каже, що сьогодні впіймав «смутинку». Є конкретна причина? Ні, конкретної, каже, нема. Але вас побачив, попрацював, і мені стало класно, бо ви класні.

І до психологів ходимо, якщо треба.

А ще, коли переповнююся всім тим, я обіймаюся з деревами...»

Більше статей Марка Баянова читайте за посиланням.

Related video

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}