РИНОК ПРАЦІ ХАРКІВЩИНИ ЗАМОРОЖЕНО

Ліда зберігає свою трудову книжку вдома. Останній запис — про звільнення з посади інженера-технолога одного з престижних заводів військово-промислового комплексу — зроблено чотири роки тому. Пішла Лідія за власним бажанням: перестали виплачувати зарплату. Новий фах, який вона освоїла самостійно, — закрійник взуття. За чотири роки в пошуках роботи змінила шість фірм. У двох з них протрималася 5—10 днів, але, зрозумівши, що платити не збираються, залишила, не шкодуючи про те. Зароблені гроші «вибити» так і не вдалося. У третій фірмі розрахувалися бартером: заготовками, машинкою для пошиття взуття й невеличкою пральною машиною. У цілому вона рік і три місяці була без роботи. Двічі намагалася стати на облік в районному центрі зайнятості, але безуспішно. Спогади про це неприємні — приниження та брутальність співробітників. Намагалася знайти роботу по оголошеннях, але, походивши по зазначених у газетах адресах, зрозуміла: попит на «модельок» з особливою категорією послуг. Після чергового піврічного простою та пошуків Ліда знову на фірмі з пошиття взуття. Найчастіше працювати доводиться вечорами і вночі, коли є електроенергія й немає податківців. Часом, коли є попит, у процес закрою та пошиття включається вся родина: батьки, чоловік і двоє дітей. Усі втомлюються, але радіють — з’являться вільні гроші. Її заробітку вистачає впритул, гроші Ліда сьогодні одержує раз на тиждень із рук у руки...

Ця історія типова для тридцяти-сорокарічних жительок України. Структурні зміни в економіці спричинили появу безлічі безробітних, зайнятих на тимчасових роботах у тіньовій сфері.

Тільки за сім років (1991—1997 рр.) офіційний ВВП скоротився на 58,4%, чисельність зайнятих в економіці зменшилася на 10% — з 25,4 до 22 млн. чоловік. За умови збереження суспільної продуктивної праці на рівні 1989 року для забезпечення випуску продукції в 1997 році знадобилося б лише 10,6 млн. чоловік. З урахуванням тіньової економіки (обсягом у 50% до офіційної) — 15,8 млн. чоловік. Утворюється надлишок робочої сили десь 6,8 млн. чоловік або 25% працездатного населення. Поступово ці люди поповнюють армію шукачів роботи. Особливо гострою є ця проблема в промислових центрах і невеличких містах, де майже все населення було зайняте на одному-двох великих підприємствах. Наочний приклад такої ситуації — Харківщина.

У рамках проекту «Сприяння держзаходам і місцевим ініціативам у сфері зайнятості: Україна», фінансованого департаментом з міжнародного розвитку Великобританії, проведено комплексний аудит стану ринку праці двох міст регіону: Харкова й Ізюма. Харків — третє промислове місто в колишньому СРСР, Ізюм — середнє місто з населенням трохи більше 60 тисяч чоловік (за радянських часів його жителі в основному працювали на двох велетнях — приладобудівному й оптико-механічному заводах).

Дослідження, проведені Східноукраїнським фондом соціальних досліджень разом із соціологами Харківського національного університету ім. Карамзіна, показали, що в Харкові 45% вакансій вимагають вищої чи середньої фахової освіти, досвіду роботи, володіння комп’ютером і певних знань. Ще 10% вакансій — спеціальних знань (в основному, це некваліфікована робота з невисокою оплатою). Ще в 45% випадків роботодавець, крім високої кваліфікації й досвіду роботи, бажає, аби «пошукувач» був певного віку та належав до певної статі. Частіше за все потрібні чоловіки до 35 років, тоді як на ринку праці пропозиції переважно надходять від жінок з вищою або середньою фаховою освітою після 35 років.

58,6% опитаних харків’ян і 55,6% ізюмців працюють. Залежно від активності на ринку праці, їх можна розділити на три групи. Перші займають досить стабільне становище. Практично кожен четвертий опитаний харків’янин (кожен другий з тих, хто працює) задоволений і не збирається шукати іншу роботу. Друга група — не задоволені своєю діяльністю. Таких 28,3%, але лише 8,7% шукають або збираються шукати іншу роботу. Третя група — це працююче населення, котре активно шукає чи збирається шукати роботу.

При цьому практично кожен четвертий працездатний харків’янин сьогодні — безробітний. В Ізюмі рівень безробіття ще вищий — приблизно 31,1% жителів непрацевлаштовані. Відсоток зареєстрованих безробітних в Ізюмі значно вищий, ніж у Харкові.

Під час опитування безробітних з’ясувалося: понад один рік безуспішно намагаються знайти роботу 63,2% харків’ян і 80,3% жителів Ізюма. Люди, котрі давно втратили роботу, поступово пристосувалися до цієї ситуації, призвичаїлися до свого становища й здебільшого не вірять у можливість працевлаштування. А оскільки більшість з них — це переважно службовці та кваліфіковані робітники, то можна зробити висновок про їхню поступову декваліфікацію. Тим часом близько 60% безробітних харків’ян і 63% безробітних жителів Ізюма з останнього місця роботи звільнилися за власним бажанням. Це пов’язано з хронічними невиплатами зарплати. Соціологи зауважують і таку тенденцію: люди готові йти на будь-яку роботу, де своєчасно та добре платять.

Для цивілізованого ринку праці найпоширеніша схема пошуку роботи — звертання до посередників. Для ринку праці Харкова й Ізюма це швидше виняток, ніж правило. На думку більшості, найреальніший і найефективніший спосіб пошуку роботи — звернення по допомогу до родичів і знайомих. Серед шукачів роботи саме цей спосіб використовують 65,2% харків’ян і 70,7% ізюмців.

Другий за значенням спосіб — через оголошення про вакансії в ЗМІ. Третій — відвідання підприємств і організацій та прохання взяти на роботу. Останні два способи переважно малоефективні, оскільки за умов зростання безробіття збільшуються й вимоги до якості робочої сили, прийом на роботу відбувається на конкурсній основі.

З допомогою держпосередників намагаються знайти роботу лише 13,4% харків’ян і 42,7% жителів Ізюма. А допомогу недержавних посередників використовують лише 2%. Це відбувається тому, що центри зайнятості не працевлаштовують безробітних певних категорій, а лише реєструють тих, хто шукає роботу, і виплачують їм допомогу по безробіттю. До того ж для багатьох поняття «безробітний» асоціюється з чимось ганебним, і для того, щоб переступити поріг центру зайнятості, багатьом доводиться переборювати психологічний бар’єр.

Центри зайнятості перетворилися на служби видачі всіляких довідок, без яких неможливо одержати визначені законодавством пільги. А звідси — неякісне обслуговування безробітних, втрата контактів з роботодавцями, недовіра з боку людей.

Приватні кадрові агентства не здобули популярності, оскільки їхні послуги платні; організації найчастіше використовують ту саму інформацію, що й у ЗМІ, до того ж у людей середнього та старшого віку недовіра до всіляких комерційних служб. Харківський ринок кадрових агентств ще в процесі становлення, недержавні посередники — нове та незнайоме явище.

Більшість тих, хто звертається до кадрових агентств, — люди, котрі хочуть змінити місце роботи. Звичайно це фахівці з вищою освітою від 20 до 40 років. У свою чергу роботодавці через недержавних посередників шукають спеціалістів високого рівня кваліфікації: управлінців вищої та середньої ланки, секретарів, бухгалтерів, програмістів, юристів.

Проведене дослідження показало, що становище харків’ян у плані зайнятості порівняно з минулим роком істотно не змінилося. Ситуація на ринку праці в Харкові практично заморожена з незначною зміною на краще.