НОРМАЛЬНА ПРАЦЯ — ТА, ЩО В ГРИВНЮ ПЕРЕЙШЛА

Два місяці тому на Вінниччині сталася подія, що стосувалася дуже й дуже багатьох, хоча відзначали її хіба що фінансисти: 1 листопада в області повністю виплачено зарплатні борги «бюджетникам». Що подія ця таки була епохальною, свідчить хоча б те, що коріння цих боргів сягало ще 1995 року. Однак насправді свята не відчувалося. Окремі успішні прориви, на жаль, не оздоровлюють ситуацію настільки, що можна було б говорити про швидке одужання. Але чому?

Ми довго мовчки відступали...

Ще в часи горбачовської перебудови набула поширення сентенція про те, що працездатне населення ділиться на три групи: перша, відсотків 25 — люди, які працюватимуть навіть тоді, коли їм не будуть платити — бо не можуть не працювати; друга, 15% — скільки їм не плати, все одно тікатимуть від роботи, як чорт від ладану; і, нарешті, 60% цілком «нормальних» трудящих, у яких трудовий ентузіазм зростає прямо пропорційно до оплати праці.

У середині 90-х в Україні хтось із впливових прибічників цієї доктрини, очевидно, переплутав проценти і мало не всіх поспіль громадян зарахував до першої групи. Це була справді докорінна реформа в соціально-економічному житті суспільства — невиплата зарплати. Справа зайшла настільки далеко, що реальна заробітна плата за 1991—1999 роки зменшилась у 3,6 раза, а отже, фактично почала втрачати відтворюючу і стимулюючу функцію.

Деформації в оплаті праці стали такими масштабними, що заробітна плата на очах трансформувалася у якийсь різновид соціальних виплат. І хоча номінально зарплата останнім часом начебто зростає, та реальні грошові доходи громадян порівняно з 1990 роком зменшились у 4,4 раза. Останні роки внесли у цей поступ вагому частку. Минулого року реальні грошові надходження населення знизились майже на 11%, а за станом купівельної спроможності країна сповзла до позначки 1994 року. Якщо наприкінці 1997 року номінальна середньомісячна зарплата складала 89 у.о., то нині лише трохи більше 40 у.о.

На Вінниччині цей показник ще нижчий: 32 у. о. (в промисловості — 40,7 у. о., в сільському господарстві — 23). Мало того, область практично до останнього часу залишалась чи не єдиною в державі, де заборгованість по зарплаті у промисловому і сільськогосподарському секторах значно зросла вже цього року.

Початок нинішньої осені характеризувався шокуючими цифрами у сфері оплати праці: борги склали понад три місячні фонди оплати праці в області — 204, 5 мільйона гривень. Дві третини цієї суми заборгували селянам. Взагалі ж у краї зарплату вчасно не отримували 314 тисяч працюючих — майже 60% їхньої загальної чисельності. Левову частку боргів у промисловості склала заборгованість у харчових галузях, а Вінниччина ж, як відомо, чи не найбагатша в Україні на переробні підприємства. Досить сказати, що більше третини зарплатних боргів промисловості Вінниччини належали цукровій галузі, яка перебуває сьогодні в глибокій кризі.

Ця статистика — не для слабких нервів. Та відповідальні працівники всіх рівнів, чесно визнаючи відповідність цих розрахунків суворим реаліям життя, все одно з надією чекали осені. Вона й справді істотно зменшила борги. Та чи виправдала надії?

І ні в чому собі не відмовляй!

Наприкінці літа листоноші ходили по хатах мало не через день: уряд віддавав борги пенсіонерам. Так само було дотримано чесного слова у розрахунках з педагогами. При цьому на місцях якось так непомітно й ненав’язливо, але наполегливо формувалась думка про особливі заслуги у виплаті заборгованості винятково місцевої влади й так званого економічного зростання.

На жаль, зростання це чомусь не вплинуло на ціни, котрі від масового вливання грошової готівки на ринок страшенно розбухли. Втім, будьмо об’єктивними: ціни на олійні продукти та деякі крупи таки знизились — хоч це дивлячись з чим порівнювати. Але, коли взяти цінники початку року, і, скажімо, вересневі, то неважко підрахувати, що продовольчі товари подорожчали в області на 22,5%, непродовольчі — на 15,4%, платні послуги населенню — на 19%, в тому числі комунальні — майже на третину. При цьому номінальна зарплата в краї теж зросла, хоча й скромніше — на 17,4%.

Але й це зростання — середньостатистичне, тобто далеко не рівномірне у, скажімо, працівників банківських установ, котрі ще торік у Вінниці заробляли по 438 гривень щомісяця, і, наприклад, виробничників-побутовиків, чий місячний прибуток не перевищував 71 гривні.

Зайве й говорити, що увесь цей час ніхто й чути не хотів про цілком законні доплати: індексацію зарплати вчителів до рівня середньої в народному господарстві, науковців — до подвійної в промисловості, надбавки за педагогічний і науковий стаж. Більше того, з підвищенням мінімальної зарплати до 118 гривень ситуація з оплатою праці в бюджетній сфері перестала піддаватися будь-якій логіці, бо прибиральниці розписуються у відомості про зарплату навпроти такої ж суми, що й молоді вчителі. Підвищення зарплати на 25%, яке обіцяє уряд бюджетникам у 2001 році, не відновить справедливості — ні компенсує недодане за ці роки, ні відповідатиме кількісному і якісному вкладу працівника.

І пробачте боржникам вашим?

Владні верхи на Вінниччині переконані, що економічних причин для збільшення заборгованості з виплати зарплат в області не існує. Зате існує безліч суб’єктивних факторів, які не без успіху використовують керівники, щоб зарплату все ж не платити вчасно. Адже не секрет, що чимала кількість підприємств використовує фонд оплати праці як безвідсотковий кредит, розвиваючи за його рахунок виробництво, проводячи інші поточні платежі та розрахунки. У сільському господарстві посадові особи, власники майнових і земельних паїв нових сільгоспутворень просто нерідко ігнорують борги своїх попередників за минулі роки. Тенденція до збільшення частки заборгованості підприємств недержавної форми власності, характерна останнім часом для всієї України (протягом трьох останніх років вона зросла з 53 до 66%), практично такою ж мірою притаманна для Вінниччини.

Спроби розв’язати проблему спостерігаються як згори, так і знизу. Керівників підприємств недержавної форми власності, які вперто забувають, що за роботу треба платити, притягують до адміністративної відповідальності.

До суду надійшло майже шість тисяч позовів від подолян про невиплату зарплати. Як правило, ці позови задовольняються: до стягнення присуджено понад п’ять мільйонів гривень. При цьому нараховується компенсація за невчасну виплату зарплати. Щоправда, розрахунок не завжди проводиться грішми: іноді в рахунок оплати віддають верстат, іноді — корову, збіжжя чи сільськогосподарський реманент.

Звісно, це не вихід. Та коли економічні важелі впливу не спрацьовують, доводиться використовувати всі можливості.