Що краще: надзвичайний чи воєнний стан?

Суспільно-політичні перетворення, що відбуваються сьогодні в Україні, революційні по своїй суті, хоча мають мирний і демократичний характер. Однак на завершальному етапі виборів викликають тривогу певні внутрішні воєнно-політичні чинники, насамперед стан Воєнної організації держави та рівень політизації її складових: Збройних сил, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки й інших силових структур. Якими можуть бути дії силовиків у разі загострення політичної ситуації? Наскільки вони будуть адекватні ситуації, коли на терезах опиняться, з одного боку, інтереси національної безпеки України, з іншого — приватні й корпоративні інтереси представників нинішньої влади та власне керівників силових структур?

Ситуація
у контексті національної безпеки

Згідно з чинним законодавством, національна безпека України, конкретні засоби і шляхи її забезпечення «обумовлюються пріоритетністю національних інтересів, необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз цим інтересам, і ґрунтуються на засадах правової демократичної держави».

Концепція національної безпеки України визначає основні загрози національній безпеці України. У політичній сфері основними загрозами є: посягання на конституційний лад і державний суверенітет України; втручання у внутрішні справи України з боку інших держав; наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних політичних сил в Україні; масові порушення прав громадян в Україні та за її межами; загострення міжетнічних і міжконфесійних відносин; порушення принципу розподілу влади; невиконання чи неналежне виконання законних рішень органів державної влади й місцевого самоврядування; відсутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби зі злочинністю, особливо її організованими формами та тероризмом.

Важко сказати, яка з цих загроз національній безпеці не є актуальною для нашої держави сьогодні. Мабуть, жодна. Особливу небезпеку становлять наявність сепаратистських тенденцій і втручання у внутрішні справи України з боку певної держави, що загрожує посяганням на конституційний лад і державний суверенітет України.

У воєнній сфері можливими загрозами, згідно з Концепцією, є: посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність; нарощування поблизу кордонів України угруповань, військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося; військово-політична нестабільність та конфлікти в сусідніх країнах; можливість застосування ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення проти України; зниження рівня боєздатності Воєнної організації держави; політизація силових структур держави; створення та функціонування незаконних збройних формувань.

Практично кожна з цих воєнних загроз національній безпеці актуальна для України. Якщо не сьогодні, то завтра, за небажаного для сусідньої держави розвитку подій у нашій країні.

Внутрішня воєнно-політична ситуація

Вона сьогодні характеризується: загрозою застосування владою збройної сили з метою придушення демократичного волевиявлення народу на виборах 26 грудня 2004 р.; високою ймовірністю інспірування владою, в разі перемоги Віктора Ющенка, громадянського конфлікту різного рівня інтенсивності — від незначних заворушень в окремих містах та областях аж до розколу держави; відвертим позиціюванням Росії щодо внутрішньополітичної ситуації в Україні на боці нинішньої влади і підтримка нею сепаратистських настроїв; недостатня готовність Європейського Союзу і США виступити на підтримку демократичних перетворень в Україні з такою самою рішучістю, з якою Росія підтримує реакційно-сепаратистські політичні угруповання.

Загроза і ймовірність застосування владою збройної сили проти власного народу зумовлені рядом чинників, вирішальними серед яких слід вважати такі: високий рівень антагонізму політичних цілей нинішньої влади і практично єдиного реального кандидата на посаду Президента, який значно обмежує можливість компромісів і водночас такою ж мірою знімає обмеження щодо форм та методів боротьби; надзвичайно висока для нинішньої влади ціна поразки, яка загрожує не лише політичному, а й економічному, причому в окремих випадках навіть і фізичному, існуванню правлячих олігархічно-кримінальних кланів або їхніх окремих представників; психологічна схильність представників влади, від рядових функціонерів до вищих керівників, до вирішення конфліктних питань позазаконними і неетичними методами, в тому числі силовими; висока ймовірність використання силових методів для придушення народного волевиявлення, а можливо, і допомога спеціальними збройними формуваннями з боку сусідньої держави; наявність у розпорядженні влади значних сил та засобів, заздалегідь призначених і спеціально підготовлених для збройного придушення акцій народного протесту.

Останнє положення потребує пояснення. Створення означених сил і засобів було здійснене шляхом цілеспрямованого спотворення структури Воєнної організації і формування потужних військово-поліцейських сил, що перебувають фактично поза межами будь-якого контролю: як військового, з боку Генерального штабу ЗС України, так і цивільного, з боку вищого законодавчого органу. Гіпертрофованість військово-поліцейських сил, головним призначенням яких у будь-якій державі, як відомо, є боротьба з внутрішнім ворогом, поняття якого за потреби може бути розширене до небезпечних меж, у поєднанні з хибним і непродуманим реформуванням Збройних сил призвели до катастрофічного зниження рівня оборонної спроможності і боєздатності Воєнної організації в цілому.

Ситуацію різко ускладнила протизаконна політизація силових структур, призначення їх командування за критерієм особистої відданості певним керівним особам нашої держави і політичних симпатій до певних іноземних держав.

Останнім часом загрозливого масштабу набуло створення та функціонування в регіонах, уражених сепаратизмом, різного роду воєнізованих формувань «самооборони», а також «козачих» формувань. Слід зазначити, що останні, на жаль, сповідують традиції не так українського, як російського козацтва, яке прославилося в ролі переважно ударної збройної сили Російської імперії. Зважаючи на те, що Збройні сили України фактично усунуті від охорони власних арсеналів, озброєння цих «козаків» та «дружинників» і перетворення їх на незаконні збройні формування може відбутися без значних перешкод. Рішення про це може прийняти будь-який міліцейський генерал, який присягне будь-якому самозваному «президентові» — хоч Південно-Східної республіки, хоч Новоросійського краю. Тим більше що, за деякими даними, в листопаді нинішнього року Міністерство оборони України передало Міністерству внутрішніх справ величезну кількість стрілецької зброї суто воєнного призначення. Напрошується запитання — навіщо, за чиїм наказом і з якою метою?

Слід зіставити масштаби і глибину руйнації Збройних сил, призначених для захисту суверенітету й територіальної цілісності держави, з масштабами та інтенсивністю розвитку військово-поліцейських формувань МВС, які стали на сьогодні фактично єдиною реальною опорою правлячого режиму. А зіставивши, не тільки зробити політичні висновки, а й дати правову оцінку всім винним у зниженні обороноздатності країни й такому нестійкому її внутрішньому військово-політичному стані — загрозливому як для демократичного розвитку, так і для самого існування незалежної держави.

Можливі сценарії

Оптимальний сценарій виключає можливість силового протистояння і передбачає перемогу обраного демократичним шляхом кандидата. Розбіжності в політичних уподобаннях різних груп населення вирішуються мирним шляхом у межах чинного законодавства, за мінімальної участі та активності органів правопорядку. Таку ситуацію можна характеризувати як стабільну, якихось спеціальних заходів із боку силових структур вона не потребує. Імовірність цього варіанта розвитку подій висока, але, як свідчить досвід виборчої кампанії, небезперечна. Тому потребує обов’язкової підготовки до дій в ускладнених ситуаціях.

Першим рівнем ускладнення можна вважати ситуацію, коли значна частина населення висловлює незгоду з результатами голосування, причому робить це організовано й активно, але виключно мирним шляхом. Залежно від масштабів і локалізації мирних акцій протесту, таку ситуацію слід розглядати як нестійку. Вона може і повинна бути врегульована й контрольована лояльними до новообраного Президента органами місцевої влади і правоохоронних структур. Прообразом такої ситуації можна вважати обставини, що склалися після першого туру президентських виборів. Якби чинна влада набралася мужності й мудрості визнати свою поразку і погодилася визнати Віктора Ющенка врешті-решт переможцем — ситуація мала б усі шанси повернутися до стабільної.

Очевидна спроба з боку влади сфальсифікувати результати другого туру спровокувала ескалацію напруженості із залученням до політичного протистояння значних мас людей, аж до проявів політичного екстремізму в ряді південно-східних регіонів. Ситуація швидко втрачала стабільність і після визнання результатів другого туру недійсними перейшла в категорію загрозливої. Підставами для такої оцінки є неодноразові заяви урядовців і керівників правоохоронних структур про готовність застосування проти масових мирних маніфестацій збройної сили. Ще більшу загрозу містять у собі злочинні сепаратистські дії окремих високих урядовців та місцевих органів державної влади, внаслідок яких виникла реальна загроза територіальній цілісності України, недоторканості її кордонів, суверенітету держави в цілому.

Прямим обов’язком влади за таких обставин було за будь-яку ціну знизити рівень напруги в суспільстві, перевести ситуацію із загрозливої бодай у нестійку. Для цього потрібно було зробити три нескладні речі. Перше — дезавуювати, причому на найвищому рівні, будь-які заяви урядовців і керівників силових структур щодо можливості застосування проти мирних волевиявлень народу військово-поліцейських формувань. Друге — негайно усунути із займаних посад усіх без винятку урядовців, причетних до сепаратистської діяльності, і піддати їх карному переслідуванню згідно з чинним законодавством. Третє — рішуче, на найвищому рівні, засудити будь-які зазіхання на територіальну цілісність та суверенітет нашої держави з боку іноземних політичних і державних діячів. На жаль, нічого цього зроблено не було, принаймні з належною мірою адекватності загрозам національній безпеці України.

Зважаючи на означене, внутрішню воєнно-політичну ситуацію в державі слід оцінювати як загрозливу, з тенденцією переходу у надзвичайну. Нинішнє затишшя є оманливим, а з боку влади, можливо, і зумисне удаваним. Загострення можливе будь-якої хвилини, особливо після перемоги 26 грудня Віктора Ющенка, коли чинна влада з метою самозбереження може вдатися до практичної реалізації задекларованих раніше погроз щодо силового варіанта досягнення прийнятного для себе результату.

Аналіз чинного законодавства свідчить, що за нинішньої ситуації влада без особливих зусиль може інспірувати, як мінімум, чотири вагомих приводи для запровадження надзвичайного стану (із семи передбачених законом). Судіть самі. Згідно зі статтею 4 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», «надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладові, усунення якої іншими способами є неможливим. Надзвичайний стан може бути введений в разі: виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення окремих особливо важливих об’єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування; виникнення масових безпорядків, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи; спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства; необхідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади».

Будь-хто, обізнаний із реальною ситуацією в Україні, розуміє, що багато з цих подій без особливого фантазування можна розцінювати як достатньо вагому підставу для застосування згаданого закону. Особливо якщо того дуже кортить.

Передбачений законодавством порядок введення надзвичайного стану (відповідний указ Президента підлягає затвердженню Верховною Радою протягом двох днів з моменту звернення Президента) навряд чи можна вважати надійною гарантією від перевищення повноважень із боку чинної влади. Для таких сумнівів є, щонайменше, три вагомих причини. Перша — те, що функції військового командування в розглянутій ситуації має виконувати не командування Збройних сил, а Головне управління Внутрішніх військ МВС разом зі Службою безпеки України. Особиста відданість Президентові вищого керівництва принаймні МВС, спрямування та характер морально-психологічної підготовки особового складу Внутрішніх військ не дозволяють розмірковувати щодо того, наскільки юридично бездоганними будуть останні накази правлячого режиму. По-друге, за два дні реальної дії надзвичайного стану можна багато що встигнути зробити, в т.ч. знайти способи «переконати» Верховну Раду затвердити одіозний указ Президента. Тим більше, що, згідно із законом, «за умов, що вимагають невідкладних заходів для врятування населення або недопущення загибелі людей, надзвичайний стан може бути введено без попередження». По-третє, багатьом вищим урядовцям є що втрачати і є за що відповідати. Останнє, цілком імовірно, може за певних умов переважити небезпечність звинувачень у перевищенні влади при запровадженні надзвичайного стану.

Ситуація ускладнюється тим, що на підтримку застосування владою надзвичайних заходів, цілком імовірно, можуть виступити навіть деякі члени Ради Безпеки ООН і «великої вісімки», які мають до того ж особливий статус у своїх стосунках із НАТО. Межі такої підтримки передбачити важко, швидше за все, їх може просто не бути: від інструкторів-добровольців з числа ветеранів Чечні (як це було в Іспанії в 1936 році) — аж до «інтернаціональної допомоги» на кшталт тієї, що надавалася Угорщині в 1956 р., Чехословаччині в 1968 р. і Афганістанові в 1979 р.

Роль Збройних сил

Збройні сили на даний час є практично єдиною, окрім усього українського народу, потугою, спроможною захистити конституційний лад і забезпечити територіальну цілісність та суверенітет нашої держави. Ця спроможність базується не тільки на незрівнянно вищих, порівняно з іншими військовими формуваннями, бойових можливостях Збройних сил, а насамперед на значно вищому моральному авторитеті, який має військо в очах українського народу. Віра в порядність і відданість армії саме народові, а не корумпованій владі, поширена серед найширших і різних верств населення.

Незважаючи на неадекватне й несправедливе ставлення чинної влади до Збройних сил як головної складової Воєнної організації, а можливо, саме завдяки цьому, армія в цілому дистанціювалася від влади і усвідомила себе невід’ємною частиною народу. На останньому неодноразово наголошував і міністр оборони Олександр Кузьмук. Військовослужбовцю армії важко собі уявити командира дивізії або полку, який би склав присягу на службу губернатору-сепаратисту. Або віддав наказ розігнати мирну маніфестацію народу. А тим більше важко уявити офіцера — командира роти або батальйону, — який би цей наказ виконав.

Мабуть, тому влада не покладає на армію жодних надій і вимагає від неї лише одного — не втручатися, хоч би що коїлося з народом і державою. Хто б і що з ними, з народом і державою, не робив. Тому головне завдання з боку влади народному депутатові України і за сумісництвом міністру оборони генералу армії України Олександру Кузьмуку — утримати армію в казармах, не дати їй з’єднатися з народом, а тим більше виступити на його захист. І все. Решту робити є кому...

Влада усвідомлює, що єдина сила, спроможна запобігти вирішенню політичних проблем силовими методами, а простіше — не дати військово-поліцейським силам і провокаторам стріляти й калічити народ, — це армія. Тому владна верхівка і підконтрольні їй ЗМІ протягом довгих років дискримінували Збройні сили і до небес прославляли охоронців бюрократичної олігархії. Однак тим досягли зворотного результату: армія лише глибше засвоїла, що її місце серед чесних українських людей, яких вона покликана захищати. Якщо потрібно, то і від влади та її охоронців.

Слід зазначити, що правлячий режим це передбачив і вжив відповідних заходів одразу після других президентських виборів Леоніда Кучми. Згідно із Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану», прийнятим у 2000 р., Збройні сили в умовах надзвичайного стану фактично позбавлені будь-яких повноважень, адекватних внутрішній ситуації в країні. «Військовим командуванням, якому в межах, визначених цим законом, надається право разом з органами виконавчої влади... здійснювати заходи правового режиму надзвичайного стану, є: Головне управління Внутрішніх військ МВС України; Служба безпеки України...» І все. Про повноваження власне військових, а не «жандармерії» і «спеціальної служби», — жодного слова. Більше того, згідно зі ст. 20 «Залучення військових формувань до здійснення заходів правового режиму надзвичайного стану», військові частини ЗС України можуть залучатися лише у двох випадках: при виникненні особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру або при масовому переході державного кордону з територій сусідніх держав. Усе. В решті випадків в умовах надзвичайного стану, хоч би що коїлося в державі з народом, армія зобов’язана сидіти в казармах. Мовчки. Навіть якщо надзвичайний режим вводиться «при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства». Навіть якщо цей стан має на меті «відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства... відновлення конституційних прав і свобод громадян».

Згідно з цим законом, до відповідальності можна притягти будь-якого армійського офіцера, який стане зі своїм підрозділом між озброєними до зубів «правоохоронцями» і мирною демонстрацією беззахисного народу. Не кажучи вже про застосування сили на захист свого народу. Тут є над чим подумати не тільки військовим, а й законодавцям, причому не так уже на сьогодні, як на майбутнє.

В ситуації, що склалася, важливою для народу і демократії може бути належна позиція офіцерського складу, що перебуває в запасі. Статус цивільних громадян дозволяє їм брати участь у політичному житті без обмежень, які накладаються на кадрових військових. Водночас органічна спорідненість їх із військовими структурами дозволяє їм узяти на себе роль до певної міри посередника між маніфестуючими народними масами і протиставленими їм військово-поліцейськими підрозділами. Притаманні офіцерам запасу виваженість, організованість і дисципліна можуть відіграти істотну позитивну роль у врегулюванні потенційно небезпечних ситуацій. Те ж саме, а можливо, навіть більшою мірою, стосується й такої специфічної категорії колишніх військовослужбовців як воїни-«інтернаціоналісти», «афганці» та «миротворці».

Щоб не допустити розвитку подій, коли в країні може бути встановлене пряме бюрократично-олігархічно-поліцейське правління, необхідно запобігти таким діям влади, вберегти її від обтяжливих для її ж власної долі радикальних рішень. Слід довести до свідомості всіх демократичних і патріотично налаштованих народних депутатів, роз’яснити широкій громадськості, що при загостренні політичної ситуації в державі мова повинна йти, якщо вже стане скрутно, не про надзвичайний, а про воєнний стан як такий, що більше відповідає конкретним обставинам. Оскільки в нинішній ситуації в Україні головною загрозою є не так спроба захоплення державної влади або виникнення масових безпорядків, як загроза територіальній цілісності і самій незалежності України. Якщо перша загроза усувається введенням надзвичайного стану, то друга (сепаратистські дії з метою порушення територіальної цілісності держави) потребує застосування вищого рівня самозахисту держави — введення саме воєнного, а не надзвичайного стану. Як це визначено Законом України «Про правовий режим воєнного стану».

Згідно з цим законом, «метою введення воєнного стану є створення умов для здійснення органами державної влади, військовим командуванням... наданих їм повноважень у разі... небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності». При цьому «військовим командуванням, якому цим законом надається право разом з органами виконавчої влади... запроваджувати та здійснювати заходи правового режиму воєнного стану, є: Генеральний штаб Збройних сил України; командування Сухопутних військ Збройних сил України та Військово-морських сил України; оперативні командування, командування військових об’єднань, з’єднань Збройних сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань».

Зважаючи на істотну різницю в ментальності й морально-психологічному спрямуванні та позиції різних компонентів Воєнної організації держави, окреслений розвиток подій, при всій небажаності застосування силових варіантів, був би все ж таки більш безпечним для демократії і зміцнення державності України, ніж безроздільне й практично безконтрольне панування бюрократично-олігархічно-поліцейської верхівки нинішнього режиму.

Напрями перебудови Воєнної організації

Аналіз стану Воєнної організації свідчить, що вона повністю розбалансована структурно. Мається на увазі насамперед значна диспропорція між Збройними силами та іншими військовими формуваннями, насамперед Внутрішніми військами МВС.

За роки правління Леоніда Кучми під димовою завісою зовні правильних гасел щодо необхідності скорочення Збройних сил і запровадження над ними цивільного контролю в державі відбулося бурхливе розростання поліцейських структур і їх нічим не обґрунтована мілітаризація. Згідно із законом, вони призначені для охорони та оборони важливих державних об’єктів, беруть участь в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю, тобто виконують поліцейські функції, однак ці формування побудовані фактично на загальновійськових принципах і відповідно озброєні. У їх складі є структури від взводу до дивізії включно. Частини і з’єднання Внутрішніх військ за своїм озброєнням і бойовими можливостями не поступаються стрілецьким полкам та дивізіям Радянської армії часів Великої Вітчизняної війни. Регіональні командування Внутрішніх військ є фактично аналогами управлінь армійських корпусів.

Таким чином, за останні десять років у нашій державі, поряд із традиційною армією — Збройними силами, — створено іншу армію, що цілком сумірна зі ЗС за своєю потугою, однак призначена не для захисту Батьківщини, а для зовсім інших потреб, у чому ми маємо можливість нині пересвідчитися.

Міністр внутрішніх справ генерал-полковник Микола Білоконь відверто заявив, що нинішня міліція є «збройним органом державної влади». Не органом охорони правопорядку і захисту громадян від злочинних елементів, а саме «збройним органом влади». І тому, мовляв, зобов’язана забезпечити непохитність існування влади, а точніше — певних її посадових осіб. Такі висловлювання в історії вже були. Збройним загоном пролетаріату, як відомо, називав свою ВЧК сумнозвісний «лицар революції» Фелікс Дзержинський.

Цілком до пари своєму міністру і його підлеглі. На одному з районних управлінь МВС у місті Києві висить красномовний транспарант: «Народ і міліція — партнери». Тоді як будь-який армійський офіцер на підсвідомому рівні пам’ятає, що «армія — слуга народу». Краще різницю в ментальності та в морально-психологічному спрямуванні особового складу справжньої і «внутрішньої» армій охарактеризувати важко.

Слід зазначити, що це не вина особового складу МВС — це його біда. Вони також є плоть від плоті українського народу, як і воїни Збройних сил. Просто їх так навчили й виховали. І це потрібно виправляти, якщо ми хочемо побудувати справді правову демократичну державу.

Формальною підставою для необґрунтованого розростання і мілітаризації поліцейських, за своєю суттю, структур стала висунута в середині 1990-х років і некритично сприйнята керівництвом держави теза про те, що для України зовнішньої загрози на найближчих 10-15 років не існує. Нинішня ситуація в Україні є свідченням хибності політики військового будівництва в нашій державі протягом останніх десяти років.

Водночас очевидно, що держава, хоча б з економічних міркувань, не в змозі утримувати дві потужні армії: одну — для захисту від ворога зовнішнього, другу — для боротьби з ворогом внутрішнім, тобто Збройні сили і окремо Внутрішні війська та інші військові формування МВС. Тим більше що потреба в практичному їх застосуванні, на щастя, виникає вкрай рідко. Досі перевага з боку вищого державного керівництва надавалася «армії внутрішній». До чого це призвело, ми всі нині бачимо, і милуй нас Боже побачити цих «орлів» та «лицарів» у повній їхній звитязі.

Оптимальним виходом може бути докорінна реорганізація Воєнної організації держави. В основу має бути покладений принцип: поліції — кийки і пістолети, армії — танки і кулемети. Основу Воєнної організації, фактичну, а не декларативну, повинні складати Збройні сили. Відбиття зовнішньої агресії було і буде прерогативою Збройних сил. Однак в сучасних умовах їх функції варто істотно розширити і в питаннях збройної боротьби з терористичними угрупованнями, а також локалізації масових безпорядків серед населення, якщо виникає необхідність застосування автоматичної та важкої стрілецької й іншої зброї, а також великих військових підрозділів.

Недопущення екстремальних ситуацій, запобігання тероризмові й масовим безпорядкам, як і інша оперативна робота, мають залишатися прерогативою СБУ і МВС. Водночас «силову» «бойову», назвемо її так, складову Внутрішніх військ доцільно передати до складу Збройних сил.

Аналогічним чином організована система забезпечення внутрішньої стабільності в найбільш демократичній країні світу — Сполучених Штатах, де «силові» функції, властиві нашим внутрішнім військам, виконує Національна гвардія, яка є складовою частиною збройних сил і підпорядковується Міністерству оборони. В Туреччині жандармерія, аналог наших внутрішніх військ, є окремим видом збройних сил і має подвійне підпорядкування: в цілому — головнокомандувачу збройних сил, яким у них є начальник Генерального штабу, зі спеціальних питань — міністру внутрішніх справ.

Системний підхід до перебудови Воєнної організації дозволить підвищити обороноздатність держави, захист від загроз національній безпеці і водночас забезпечить ефективніше використання вкрай обмежених ресурсів.

Докорінна реорганізація має усвідомлюватися як пріоритетне завдання не так власне армії, як усієї держави і українського народу, оскільки йдеться про гарантії незалежності та суверенітету. Очолювати організацію і практичне проведення такої реформи має особисто Президент як голова РНБО і Верховний головнокомандувач Збройних сил України.