Мова і нація

Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні, потреби в тих чи інших заходах з боку як держави, так і суспільства з метою оптимального її розв’язання стала предметом численних дискусій ледве не з перших років входження України до складу Московського царства. Гострота, масштаб і рівень дискусій змінювалися в часі, як і відповідні заходи російської, а згодом радянської державної влади. Часи відвертого й брутального нищення української мови і культури змінювалися на періоди певної лібералізації, зазвичай нетривалої й неглибокої, але сама проблема не зникала практично ніколи, а на другу половину ХХ ст. навіть загострилася. Слід, очевидно, пригадати, що саме мовне питання стало однією з основних причин боротьби за проголошення незалежності України. Надію на справедливе вирішення проблеми приніс 1989 рік, коли під тиском патріотично налаштованої демократичної громадськості Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР», а згодом й інші законодавчі акти, з Конституцією незалежної України включно. Однак очікувані сподівання не справдилися: проблема взаємин української і російської мов в українському суспільстві розв’язана не була — вона не зникла, а лише трансформувалася. Якщо раніше, за імперсько-радянських часів, ішлося про дискримінацію української мови й протекціонізм щодо російської, то тепер усе відбувається з точністю до навпаки: лемент зчиняється вже щодо утисків російської мови і щодо необхідності її захисту. Лунають навіть вимоги надати державній мові сусідньої країни статус другої державної в суверенній Україні. Що ж коїться в нас із мовами насправді? Кому й навіщо потрібна друга державна — російська? До чого це може призвести? Чи потрібно це українському народові, простим українцям, незалежно від їхнього етнічного походження? Хто і що від цього виграє? Про все це запрошує поміркувати автор: не філолог, не політик, просто — громадянин і патріот своєї держави.

Почнемо насамперед зі з’ясування: яке становище з мовним питанням в Україні насправді? З позицій фактів і логіки, а не домислів та емоцій. Досить об’єктивні і переконливі свідчення щодо цього надала Рахункова палата України, яка ще 2003 року провела копіткий аналіз стану виконання Комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їх впровадження. Ситуація відтоді якщо й трохи змінилася, то навряд чи на краще.

Перш ніж розглянути результати цього аналізу, доцільно згадати деякі дані останнього перепису населення України. Зокрема що власне українці становлять 77,8% всього нашого народу, а етнічні росіяни — 17,3%, тобто українців — щонайменше вчетверо більше. Рідною українську мову вважають 67,5% населення, тобто навіть не всі етнічні українці, російську ж визнали за рідну 29,6% нашої людності. Того факту, що причиною цього протиприродного дисбалансу стало тривале, протягом століть примусове зросійщення нашого народу, особливо в 1960—80-ті роки, не заперечують навіть затяті українофоби. Досить сказати, що в 1959 році українську мову під час перепису визнали рідною 95% населення України. Це притому, що власне українці становили тоді 76,8%, тобто навіть менше, ніж тепер. Однак співвідношення української та російської мов і на даний час все одно на користь корінної, української, і виглядає, як 2,3 до 1. Але це, так би мовити, в теорії. А що ж ми маємо на практиці, в житті?

Серед зареєстрованих друкованих ЗМІ пропорція прямо протилежна мовно-демографічній: на одне українське видання — чотири російськомовних або з так званими паралельними випусками, коли українською — лише заголовок та вихідні дані редакції. Хоч як це парадоксально, але на вітчизняному газетному ринку склалася ситуація, коли на сто українців припадає близько п‘ятдесяти примірників газет рідною мовою, а на сто росіян, які живуть в Україні, — майже чотириста примірників, або увосьмеро більше.

У системі вищої освіти, залежно від професійного спрямування студентів, на одну українську книгу припадає від 4 до 10 підручників і посібників російською мовою. Забезпеченість рекомендованою літературою з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» не перевищує 20%.

Трохи краще становище в загальній бібліотечній мережі, де на два україномовних видання припадає «всього лише» три російськомовних. Однак, по-перше, та, що українською, — це література переважно ще радянських часів, яка зовсім не виховує в читачів любові до незалежної України, швидше, навпаки. Мабуть, це і є однією з причин, чому вона практично не користується попитом у найважливішого адресата — у молоді. По-друге, мережа бібліотек неухильно скорочується, а популярність їх серед молоді оптимізму щодо перспектив не викликає.

Катастрофічна для всього українського і українства в цілому ситуація в телерадіопросторі, який майже повністю окупований російськомовними програмами. Українською ведуть передачі фактично лише державні телерадіокомпанії, які становлять близько чотирьох відсотків від діючих телерадіокомпаній в Україні. «П’ятий канал» телебачення і нечисленні йому подібні докорінно ситуацію змінити неспроможні, реальне співвідношення українського й російськомовного телерадіоефіру навряд чи більше, як один до двадцяти.

Ще гірший стан справ у східних і південних регіонах України, зокрема на Донбасі та в Криму. У Донецькій області, наприклад, населення якої майже на 2/3 складається з українців, середні школи з українською мовою навчання становлять лише п’яту частину від усіх шкіл. Схоже становище і в Луганській області.

В Автономній Республіці Крим співвідношення українців до росіян — 1 до 2,4, а тим часом співвідношення навчальних закладів з українською і російською мовою навчання, у тому числі й дитячих садків, — 1 до 100. У місті Севастополі, де українці становлять майже четверту частину населення, навчання українською мовою ведеться лише в одному із 67 загальноосвітніх закладів. У бібліотеках міста україномовних видань трохи більше 2%.

Рахунковою палатою України встановлено, що в АР Крим, місті Севастополі, Донецькій та Луганській областях навчання у ПТУ, як правило, українською мовою не ведеться. Аналогічна ситуація й у вищих навчальних закладах східного та південного регіонів, у т.ч. й тих, які пишаються ім’ям «національних».

Таким чином, розгляд мовної ситуації в нашій країні, навіть побіжний, переконливо свідчить, що державна українська мова за 15 років із часу прийняття Закону України «Про мови в Українській РСР» державною фактично так і не стала. Необхідних заходів з ліквідації наслідків примусового зросійщення українського народу протягом попередньої третини тисячоліття вжито практично не було. Вимоги патріотично свідомої громадськості були фактично проігноровані чиновництвом майже в усіх галузях і на всіх рівнях владної вертикалі. Необхідні умови для всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя в Україні, як того вимагає чинне законодавство, створені не були. Особливо це стосується сучасних галузей людської діяльності. Внаслідок цього українська мова, яку визнала рідною переважна більшість населення України, майже 70 відсотків (67,5%), поступово втрачає статус державної і фактично витісняється російською мовою.

На які висновки наводять означені факти? Перший висновок — в Українській державі справді грубо порушуються права людини в мовній сфері. Другий — за масштабами, поширеністю цього явища можна із впевненістю говорити про порушення прав не просто окремої людини, а цілого народу, власне українського, на вільний національний розвиток у мовній сфері. Висновок третій: безпрецедентним у сучасному світі є те, що грубо порушуються мовні права не якогось субетносу або національної меншини, а цілої тридцятисемимільйонної нації, яка є і автохтонною, і титульною, і державотворчою, і яка становить майже 78% населення держави. Четвертий висновок: факти переконливо свідчать, що якщо в нашій державі й треба говорити про захист і підтримку якоїсь мови, то це насамперед — української.

Які можливі наслідки такого мовного становища? Вони, на наш погляд, очевидні. За нинішніх умов навіть вихована в українських родинах молодь, навіть у ненависній українофобам Західній Україні, вступаючи в доросле життя, змушена зросійщуватися через панування в незалежній Україні російськомовного інформаційного продукту — хоч в телерадіопросторі, хоч у друкованих ЗМІ, хоч на книжковому ринку й на ринку освітніх послуг, не кажучи вже про інформаційно-комп’ютерні мережі й Інтернет. Фактично повністю російськомовними є й сфери трудової діяльності молодого українця, особливо найбільш привабливі — бізнес і науково-технічні галузі, промислове виробництво і сфера обслуговування та інші.

У східних та південних регіонах України наслідком нинішньої культурно-мовної ситуації є те, що українці, як і за часів СРСР, змушені віддавати дітей до російських шкіл із продовженням навчання у, знову ж таки, російськомовних ПТУ або ВНЗ. Мимоволі така людина, навіть народжена і вихована в українській родині, приречена, у кращому разі, відчувати значний психологічний дискомфорт, а найчастіше — зрікатися рідної мови в рідній же державі.

Таким чином, найважливішим, найважчим і найбільш загрозливим наслідком нинішньої «мовної політики» місцевого зросійщеного або національно байдужого чиновництва, наслідком, який може зробити малоактуальними решту міркувань і висновків, є те, що в незалежній Україні серед власне українського народу виростає і безперешкодно поширюється, як бур’ян у занедбаному полі, новий його різновид — люди, які є українцями генетично й географічно, але не духовно, українці за походженням, однак з незрозуміло якою мовою та культурою. Оскільки ту жалюгідну подобу російської, якою більшість із них розмовляє, назвати «вєлікім і могучім русскім язиком» навіть у затятого недоброзичливця всього російського язик не повернеться. Те ж саме стосується і їхньої «русской культури». Однак, хоч би яким потворним було те «псевдо», але рідною українську мову ті люди навряд чи вважатимуть. А якщо й визнають, то дуже умовно, як данину своєму далекому українському минулому з позицій свого зросійщеного сьогодення. Для їхніх дітей українська рідною вже не буде навіть ностальгічно-номінально. Вони будуть «русскоязичнимі по факту». З певним, звісно, знанням української — не набагато кращим, ніж у нинішніх випускників шкіл — іноземної мови.

Яка реакція нашої держави і суспільства? Як завжди, коли справа стосується національного відродження українців, держава демонструє олімпійський спокій і закликає до виваженості, толерантності та терпіння... Мабуть, аж поки не щезне останній «україномовний» українець. Або поки їх не залишиться стільки, як індіанців у Північній Америці або знавців рідної гельської мови серед ірландців. «Професійні», так би мовити, українці, головним чином з-поміж гуманітарної інтелігенції й активістів національно-культурницьких та патріотичних організацій, енергійно протестують переважно в тих своїх нечисленних газетках, що їх небагато хто, окрім них самих, читає. Або в різного роду малотиражних брошурах та наукових опусах, призначених головним чином для тих, кого й так агітувати немає потреби. Це не докір українським патріотам — просто констатація факту, з болем у серці...

Що ж стосується широкого загалу українського суспільства, то йому постійно накидається для дискусій тема становища в Україні російської мови: то її якогось нібито надзвичайного значення для всього людства, а українців і поготів (незрозуміло тільки, як ми без неї жили практично до середини XVIII століття, а решта народів — увесь час); то необхідності її захисту — невідомо тільки від кого й від чого, хіба що від власної «ненормативної лексики» та псевдоанглійського засмічення; то надання їй, автентичній мові всього однієї шостої частини населення, до того ж некорінного, статусу другої державної. При тому постійно лунають модні дзвінкі фрази про права людини, цивілізований підхід, буцімто європейську і світову практику. У сподіванні, очевидно, що ніхто з простих людей не шукатиме й не вивчатиме тих міжнародних документів. Тому що в них чорним по білому написано: «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності їх вивчати» (Європейська хартія регіональних мов або меншин. Страсбург, 1992 рік). Цей засадничий принцип підтверджений і в «Конвенції про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин», підписаній країнами СНД в Москві ще 21 жовтня 1994 року (документ складений, до речі, лише російською мовою). «Рамкова конвенція про захист національних меншин», прийнята Радою Європи 1 листопада 1995 року, вимагає «вживати в необхідних випадках належних заходів з тим, щоб заохочувати в усіх галузях економічного, соціального, політичного і культурного життя повну і справжню рівність між особами, які належать до національної меншини, і особами, які належать до основної групи населення».

Тож чи не час українцям порушувати перед українською владою питання про створення для української мови в Українській державі бодай тих умов, яких цивілізована Європа вимагає для мов своїх національних меншин? Хоч би як дивно й соромно перед «цивілізованими людьми» це виглядало. Поки не пізно... Тим більше що в означеній Рамковій конвенції зазначається: «Заходи, що вживаються у відповідності до положень пункту, не розглядаються як акт дискримінації».

Стає цілком очевидним, що на нинішньому етапі розвитку Української держави спостерігаємо перехід імперсько-шовіністичних елементів від стійкого спротиву до шаленого наступу на українську мову і українську культуру загалом. Цього не може не помічати хіба що сліпий або глухий, каліка чи слабкий — або на органи зору й слуху, або на розум і совість. На жаль, таких моральних калік настільки багато, що це вже стає загрозою для розвитку українського суспільства у відповідності до європейських норм. Мовне питання з царини етнокультури спекулятивно переводиться у площину політики, хибні міркування штучно накидаються навіть незаангажованим людям, у тому числі вищим посадовим особам держави. Ситуація тим часом прямує в глухий кут, вийти з якого потім буде ще складніше, ніж не потрапити в нього нині.

Який шлях вирішення мовної проблеми можна розглядати як оптимальний? Знайти цей шлях, а тим більше змінити щось на краще в нинішній ситуації практично неможливо без чіткої, а головне — правдивої відповіді на такі запитання:

1. Чому певна частина наших же, українських громадян чинить активний спротив набуттю українською мовою гідного статусу в Українській державі?

2. Чому певна частина природних українців байдужа до мови свого народу і навіть свідомо її зрікається?

3. Чому свідомі своєї українськості й україномовності громадяни такі нерішучі й недостатньо енергійні у відстоюванні прав та гідності свого народу і своєї держави, в т.ч. своєї мови?

4. Чому Українська держава не виконує своїх зобов’язань щодо повноцінного функціонування і розвитку української мови, по-перше, як державної, по-друге, як природної мови більшості нації і єдиного державотворчого народу?

Традиційних відповідей на ці запитання, вони ж аргументи-причини-підстави для нехтування українською мовою і надання переваги російській, зазвичай три. До них вдаються практично всі означені групи громадян, щоправда, з різною мірою категоричності у висловлюваннях. Перший і найпоширеніший аргумент, він же і найсуттєвіший — нібито українська мова не в змозі забезпечити в повному обсязі соціокультурних і науково-професійних запитів сучасної людини. Друга причина — складність оволодіння українською мовою для російськомовного громадянина. Третя відповідь — «кака разниця, який язик, шо український, шо руський — аби жить було харашо». Останнє коментарів, очевидно, не потребує.

Стосовно соціокультурних, науково-професійних та інших інтелектуальних запитів поборників російськомовності відповідь проста й коротка: українська мова спроможна до всього і в повному обсязі. Хоч для науки, виробництва і бізнесу, хоч для культури та мистецтва. Якщо її не гнобити й не гнітити, звісно, як це робилося в Російській імперії і в Радянському Союзі понад 300 років. Підтвердження того — передусім наша власна історія в період українізації і в довоєнні роки. Та й у повоєнні, аж до початку сімдесятих. Принаймні першу у світі енциклопедію кібернетики створили саме в Україні, хоча й російською, зате переклали українською. Та й повне зібрання творів Шекспіра своєю, українською мовою видали, як і багатьох інших світочів або просто цікавих зарубіжних письменників і мислителів. Не менш переконливий приклад набагато малочисельніших, але сильних своєю людською гідністю і національною свідомістю народів — як із-поміж братів слов’ян (болгари, чехи, словаки тощо), так і з числа сестер-республік колишнього СРСР (литовці, латиші, естонці інші). Які мову власну і зберегли, і розвинули відповідно до сучасних вимог, і поважні місця у світовій спільноті посіли, попри всілякі розмови про глобалізацію й уніфікацію культурно-мовної сфери та слов’янську єдність. Необхідною ознакою якої чомусь вважається зречення своєї національної мови на користь російської. Отже, теза про неспроможність української мови в сучасному світі — безпідставна і маскує собою глибші причини.

Не можна вважати серйозною перешкодою і якусь особливу складність української мови, що нібито заважає опанувати її. Величезна кількість наших людей виїхала до інших країн на постійне місце мешкання. Переважна більшість їх — так звані російськомовні. Української вони так і не опанували, хоча й прожили майже весь вік в Україні. Англійську ж, німецьку або іврит визубрили, не вагаючись і не посилаючись ні на які проблеми — ні з інтелектом, ні з мовно-артикулярним апаратом. Те ж саме стосується і багатьох наших високих «російськомовних» урядовців. Збагнувши, що без опанування державної мови подальше просування до жаданих посад просто неможливе — вони без непомірних зусиль її вивчили. Інша річ — як, наскільки досконало, але в нинішній ситуації бути надто прискіпливими, мабуть, не варто. Оскільки вистачає ще серед вищих державних посадовців тих, хто нахабно зігнорував державну мову — але то зовсім з інших причин, про що йтиметься далі. Чому без наслідків для кар’єрного зростання — то також окрема тема.

У чому ж полягають головні причини спротиву українській мові? Цілком очевидно, що лежать вони не в лінгвістично-фонетичній площині, а зовсім в іншій — передусім у політичній та морально-етичній. Під словом «політичний» тут розуміється первісне значення терміна «політика», який у перекладі з грецької означає передусім «державна діяльність». А не тільки і не стільки «шалена боротьба за владу», що ми маємо сьогодні.

З погляду інтересів держави і державного будівництва, нинішня ситуація з українською мовою в українській державі є просто незбагненною не тільки для західних сусідів, а й для колег по колишньому СРСР, а нині — СНД. Які чудово усвідомлюють, що наявність своєї мови — одна з вирішальних ознак повноцінної європейської нації. Оскільки якщо в етносу немає своєї мови, то він не має достатніх підстав називатися окремим народом, а тим більше нацією; немає окремого народу — немає підстав для претензій на самостійну державу. Недаремно близька нам за ментальністю Грузія обрала для консолідації нації в нинішні складні для неї часи гасло: «Мова, Батьківщина, Віра!». Свої національні мови інтенсивно розвивають Казахстан і країни Середньої Азії, незважаючи на багато гірші стартові умови.

Можуть виникнути заперечення: а як же США, Канада, Австралія, країни Латинської Америки? Однак, на мій погляд, це саме ті приклади, які лише підтверджують правило. Якби ці колишні колонії не розділяли з їхніми метрополіями моря і океани — навряд чи ми б чули сьогодні про такі самостійні країни...

Шляхом об’єднання одномовних спільнот в одну державу в числі перших у Європі пройшла свого часу Франція. Бодай з історичних кінофільмів багато хто знає, що існували колись окремо Французьке королівство і Велике герцогство Бургундське, зі всіма осібними атрибутами державності, окрім одного — власної мови. Саме тому більша за потугою Франція у процесі свого історичного розвитку стала великою світовою державою, а Бургундія — лише її складовою, про колишню велич якої нині нагадує хіба що грізний лев (колись герб самостійної держави, а нині лише емблема на автомобілях французької марки «Пежо»).

У подібній ситуації опинилася свого часу і невелика за розміром Португалія. Однак вона зуміла зберегти свою незалежність від володарки Піренеїв — потужнішої Іспанії. За рахунок чого? Передусім через культивування власної мови і плекання національної гідності й осібності. Про це добре знають ті українці, котрі батракують нині в тих краях.

Подібним чином — до єдиної нації і держави саме через мову — пройшли іспанці, німці, італійці та багато інших народів. Хто може назвати ті вагомі, вивірені світовим досвідом об’єктивні причини, чому інакше має бути в нас, в українців?

Не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім’я Україна з народом, який би називався інакше, ніж український, і розмовляв би мовою іншою — не українською. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися інакше. Цілком очевидно, що саме в цьому, у політичному значенні мови як найважливішого чинника націотворення і державотворення, полягає головна причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця та ролі в реальному житті нашого суспільства.

Саме в цьому, очевидно, криється відповідь на запитання: кому й навіщо потрібна друга державна мова — російська? До чого це може призвести? Саме тому вимогу надати в Українській державі російській мові статусу другої державної або офіційної слід розглядати не інакше, як високоефективне і вкрай небезпечне, а головне — цілком легальне знаряддя для удару по українству як такому.

Наведене твердження не є перебільшенням, оскільки в умовах офіційної двомовності повна й остаточна перемога російської мови — питання лише часу, причому дуже нетривалого. Про реальність цієї загрози і навіть її невідворотну неминучість переконливо свідчать наведені раніше дані. І ті, хто домагається цієї «двомовності», це чудово розуміють. Володіти двома мовами «вільно» — не означає володіти ними однаково. Насправді у повному обсязі однаково володіє двома мовами меншість.

До чого може призвести наполегливе зомбування широких народних мас ідеєю «другої державної», або «двомовності»? Ті, хто домагається цього, або не відають, що роблять, тобто не усвідомлюють, що наслідком буде фактичне знищення і українців як окремого народу, і України як суверенної й незалежної держави, або свідомо власне цього й прагнуть. Це саме той випадок, коли третього бути не може.

Свідомі сіячі ворожнечі серед нашого народу, в тому числі й на мовному ґрунті, мали б пам’ятати: той, хто сіє вітер, — пожинає бурю. Фактична загибель майже 60-мільйонної нації навряд чи може статися мирним шляхом. За визначенням, як мовиться. Невже гіркий досвід Югославії нікого нічого не навчив?

Означене положення тим більш актуальне, що прецедентів нормального співіснування двох різних народів і держав, які б вважали рідною одну й ту ж мову, історія практично не знає. Особливо в наших специфічних українських геополітичних та суспільно-історичних умовах. Мається на увазі насамперед відсутність природних кордонів з Росією, уражена й спотворена комплексом меншовартості ментальність нашого народу, наявність у свідомості людей значної кількості хибних стереотипів, зумовлених спільним історичним минулим. У якому, як відомо, порядні люди схильні більше пам’ятати добро, ніж зло, нерідко навіть на шкоду собі...

Таким чином, у чому полягає справжня причина того, що проти української мови ведеться така затята і запекла боротьба, — очевидно, цілком зрозуміло. Тому потребує осмислення позиція як різних категорій громадян України, так і українського суспільства в цілому. Бо це ж саме вони вибирають, яку мову вважати рідною, а яку — не зовсім, родичкою, якою користуватися за велінням душі, а якою лише за необхідності, яку знати, а яку — терпіти, якщо не нахабно нехтувати. І тут проблема переходить, вочевидь, із політичної більше в морально-етичну площину. Оскільки «українізація — це відновлення справедливості».

У двадцяті роки, коли в Радянському Союзі гостро постало національне питання й спалахнули дискусії щодо «коренізації», в т.ч. й «українізації», навіть більшовики піддали нищівній критиці висловлювання щодо необхідності створення рівних можливостей у «боротьбі двох культур» — російської й української. Оскільки розуміли, що це було б фактично сприянням з боку російсько-радянської держави «природному процесу» перемоги російської культури та мови. Тому ці тези були відкинуті як відверто шовіністичні, а знесилені й пригноблені російським царатом українські мова і культура отримали підтримку з боку держави.

У наш час другий Президент України з приводу нерівноправного нібито становища двох мов заявив: «Метрополія російської мови знаходиться в Росії, так що з російською мовою в нас за будь-яких умов не може статися ніякого лиха. Що ж стосується української мови, її живе життя обмежене межами України. Тільки тут її можна захистити і їй допомогти. І ніхто, крім української держави, зробити цього сьогодні неспроможний» (Л. Кучма, 2003, с.280.).

У контексті означеного не зовсім зрозуміла причина байдужості нинішньої державної влади до цього питання. Української нібито влади, принаймні за зовнішніми ознаками. Про цю байдужість, якщо не про відвертий саботаж, промовисто свідчать і навіть буквально волають результати перевірки Рахунковою палатою України стану виконання Комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їх впровадження.

Вимоги «державної двомовності» не мають нічого спільного з такими святими поняттями, як дружба російського і українського народів, національний мир та спокій у державі.

Хотілось би знову нагадати, що співвідношення питомої ваги росіян і українців у загальній чисельності населення в Донбасі один до півтора, а призначених для них шкіл — як чотири-п’ять (!) до однієї української; у Криму росіян до українців — як три до одного, а шкіл — як двадцять п’ять (!!!) до однієї. То хто ж кого, питається, «дискримінує» в Українській державі?

Завершити міркування на тему «Нація і мова» цілком доречно, знову ж, словами другого Президента України: «Багатьом людям російської культури ще треба буде зжити в собі імперський комплекс і усвідомити, що російський народ — рівний серед інших народів, які і складають людство. Не думаю, щоб у цьому звертанні було щось образливе, адже таке усвідомлення лише приводить речі до їх істинного масштабу. Зокрема воно допоможе деяким людям зрозуміти, що українська мова була близька до катастрофи. Зараз її можна порівняти з людиною, яку ослабила довга хвороба. Якби існувала така практика, їй можна було б присвоїти статус «потерпілої». Вона заслуговує вашої дружньої участі. Нехай не тільки державні, але і мовні відносини будуть у нас особливі, позбавлені шаблону» (Л.Кучма, 2004, с.112.). Краще сказати — важко, усвідомити — необхідно. Причому — всім: і українцям, і так званим російськомовним, і насамперед росіянам — і так би мовити «справжнім», і українським. Усвідомити не тільки розумом, а й серцем. Якщо і є в чомусь якась запорука національного миру та злагоди в нашій державі — то вона насамперед у цьому взаєморозумінні.