Наше діло

Все почалося з протесту журналістів п’яти центральних телеканалів — ICTV, «Інтер», «Новий канал», «Тоніс» і НТН. Минулого четверга вони висловили протест проти того, яким чином висвітлюється виборча кампанія на провідних українських телеканалах. Спонукальним мотивом для них стала загроза висвітлення вирішального періоду виборів у спотвореному вигляді. Усвідомивши власну відповідальність за долю країни і за інформацію, на підставі якої люди ухвалюють рішення, йдучи на вибори, телевізійники оприлюднили заяву, в якій закликали всіх своїх колег дотримуватися узвичаєних світових стандартів висвітлення подій. Було заявлено, що всі інформаційні програми мають інформувати суспільство про всі значні події, подавати різні точки зору на них, а будь-яка інформація, котра потрапляє в ефір, має бути перевірена і містити посилання на її джерела.

Заклик приєднатися до позиції протестуючих і підтримати її було почуто: виступаючих проти цензури і тиску на журналістів підтримали працівники 18 телекомпаній, серед яких «Студія «1+1», ТРК «Україна», Медіа-центр «Кандидат», ТРК «Київ», Перший національний, СТБ, ТV-4 (м. Тернопіль), «Алекс» (м. Запоріжжя), телекомпанія «Ера» і багато інших. Число тих, хто підписав звернення, досягло 160 і постійно збільшується.

З першої розмови про шанси підняти бунт на центральних телеканалах головним питанням була ефективність. Як перемогти, якщо майже всі ведучі, левова частка випускаючих і більшість репортерів недовірливо хитали головою, були страшенно зайняті домашніми справами або ховали очі?

Дефіцит журналістської солідарності став причиною невдачі протестів на «1+1». Ті журналісти, котрі рішуче хотіли домогтися свободи, у вівторок погодилися з доказами більшості, що це краще робити окремо від інших телеканалів. Спочатку їм удалося досягти неймовірного: у вівторок цвіт каналу, включаючи його обличчя, поставив підписи під вимогою припинити цензуру. А в середу Володимир Оселедчик аргументом про загрозу його життю в разі такої поведінки журналістів і ведучих, переконав більшість змінити своє рішення.

Віктор Медведчук справді неодноразово попереджав власників «1+1», що вони головою відповідають за роботу одного з двох ключових телеканалів. Але схема «журналісти повстають — мене вбивають», якою менеджер «плюсів» вирішив багатогодинні переговори на свою користь, виглядає непереконливо. Якби журналісти привселюдно сказали «ні», що мала б робити Банкова? Розправлятися з Оселедчиком, котрий і так контролюється, маючи до того ж неоціненний особистий вплив на більшу частину колективу? Або намагатися розбестити та придушити самих журналістів, які відмовилися виконувати команди власника? Петро Порошенко неодноразово відбивався цією логікою від атак соратників із «Нашої України», котрі потребували більшої підтримки з боку «5 каналу». «Йдіть і говоріть із журналістами, я не здатний на них вплинути». У більшості випадків соратники відступали.

Не снайпер для Оселедчика, а гроші, погрози та спроби заміни журналістів — ось що могло б чекати на «плюси», якби протест переміг тиск.

Чому особисті відносини з менеджментом переважили почуття особистої відповідальності перед глядачами? Чому небажання ризикувати високооплачуваною роботою, яка робить людей значущими, переважило бажання одержувати від неї задоволення?

Легше за все закидати тих, хто залишився на каналі, камінням. Але якщо цього не зробили семеро журналістів, котрі написали в четвер заяву про звільнення з «1+1», то в інших на це точно немає права. Проблема не в людських якостях. Нерозумно звинувачувати людей у бажанні працювати й одержувати гарні доходи. Проблема в тому, що останніми роками владі вдалося протиставити професіоналізм успішності.

Цензура роз’їла формулу нашого професійного щастя: «талант+професіоналізм=гроші та слава». І не вина, а біда всіх нас, що й у момент першого наступу, мабуть, іще на «Післямову», й нині, коли обман і маніпуляції вже окупували велику частину телебачення і значну — преси, цю загрозу бачить і бореться з нею меншість із нас.

Ми занадто мало займалися пропагандою здорового способу життя і тому не розуміємо, наскільки шкодить нам його недотримання. Вони ж — від Медведчука до Оселедчика — зробили та продовжують робити все можливе, щоб вселити у свідомість журналістів ідеї, які підривають наші бажання і можливості відстоювати професію. «Це політика», «люди заробляють собі на гранти», «як ви могли так вчинити зі мною, «це порушення корпоративної етики», «давайте розбиратися усередині» — ось аргументи, якими у четвер увечері менеджери більшості телеканалів намагалися повернути своїх журналістів у зручний для них простір непублічності та розрізненості.

А що всі ці роки робили ми, включаючи тих, хто розумів небезпеку хвороби, що вразила журналістику? Обмінювалися образами, не подавали руки, ділилися на загрузлих і непогрішних, об’єднуючись лише почуттям розчарування і безсилля.

Час зрозуміти, що перед нами загроза, яка має об’єднати непримиренних ворогів. Що можливість вільно працювати однаково потрібна Олексію Мустафіну й Андрію Шевченку, Олександру Колодію і Роману Скрипіну, Володимиру Скачку й Тетяні Коробовій, і всім-всім нам, заплутаним і розгубленим. «Це наша професія», «ми хочемо заробляти гроші професіоналізмом», «інтереси суспільства важливіші за відносини з менеджерами», «стандарти журналістики не належать тим, хто заробляє на ній гроші» — ось слова, які варто було б зробити нашими молитвами.

Я безмірно добре ставлюся до головного редактора «ДТ» і його першого заступника. Але якщо Володимир і Юлія Мостові збожеволіють і в ім’я наших відносин попросять мене написати щось, що суперечило б принципам, я відмовлюся. І так само вчинять інші автори престижної газети. І саме тому тиск на її менеджерів, так само як і її купівля, уже багато років абсолютно позбавлені сенсу. І це є однією з причин відносного здоров’я «ДТ» на тлі епідемії, що шириться.

Окрім власних інтересів, наша боротьба за професію має величезну цінність для країни. Для більшості повсталих — повсталих пізно, без підтримки більшості колег і з великими сумнівами в успіху — найважливішим аргументом була думка, що журналісти вже дозволили задурити свій народ напередодні ключових виборів. Я не хочу агітувати за кандидата, якого я обрав. Але я впевнений, що рейтинги всіх справжніх учасників бойні за президентство — від Віктора Ющенка до Анатолія Кінаха — виглядали б нині по-іншому, якби телебачення було фаховим. Ось чому головним сенсом заяви журналістів стало зобов’язання протидіяти маніпуляціям у вирішальний період виборів.

Перший аналіз телевізійних новин, проведений «Телекритикою» за підсумками четверга, дав такі висновки. По-перше, жоден із підписантів не порушив обіцянки не перекручувати події. Значна частина їх у цей день взагалі не зробила сюжетів. По-друге, деякі журналісти, приміром, Віктор Сорока з ICTV, можуть пишатися збалансованими новинами, що вийшли в ефір під їхнім ім’ям. «Новий канал» після внутрішніх дискусій погодився з відмовою Олександра Ткаченка розповісти людям про заяву журналістів, яку підтримали ключові співробітники каналу. Зате дав в ефір інформацію про акції протесту у Львові. По-третє, в цілому телеефір був, як і раніше, далекий від повного інформування глядачів про ключові події напередодні голосування. Адже головні важелі впливу, як і раніше, в руках менеджерів і ведучих. І від них багато в чому залежить подальший успіх журналістського руху.

Не перебільшуючи впливу повсталих журналістів, його не варто применшувати. Дуже багато людей були окрилені самим лише рішенням колег привселюдно сказати «ні» цензурі. Перша людина, котра зателефонувала мені, щоб висловити підтримку повсталим, виявилася директором київської фірми. Останній, немилосердно спеленгувавши адресу «Телекритики» о третій годині ночі, телефонував із Чикаго, де він входить до ініціативної групи з організації виборів для українців.

«Я як громадянин України пишаюся Вами!», — написав у «Телекритику» викладач Станіслав Петров. Ці слова підкреслюють величезне досягнення, яке країна вже виграла на цих виборах. Її жителі почали пов’язувати свої дії з її майбутнім. Вони почали вірити, що можуть впливати на владу й усвідомлювати відповідальність за свою бездіяльність. І їх як ніколи багато. Жодна кампанія не збирала таких численних мітингів.

Дії таких людей невмілі й неорганізовані. Вони не знають точно, як і чим насамперед можуть допомогти собі й іншим. Але вони роблять усе більше й більше з вірою, що це краще, ніж не діяти. Одні відмовляються випускати однобокі новини. Інші пікетують міліцію. Треті їдуть через півкраїни, щоб голосувати. Четверті вивішують у вікнах прапори і прив’язують до антен машин стрічки з кольорами свого кандидата.

«Півроку тому я вирішила, що маю щось робити, що мій голос щось значить», — говорить 19-річна студентка з Ужгорода Мар’яна Савицька. У середу, перед акцією протесту студентів київської Могилянки, вона разом з іншими активістками «Пори» прийшла на сусідню Контрактову площу просити по квітці в торговок. Не відмовив майже ніхто. «Жінки, бабусі давали нам букети й плакали», — розповідає Мар’яна. Цих людей розділяли рівень життя, світогляд і вік. Але їх об’єднала впевненість: «Це наше діло».