ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ

Для польської суспільної свідомості «волинська трагедія» є одним із найболючіших пунктів: страшна кривда, незрозуміла жорстокість, невиправдані вбивства десятків тисяч поляків — злочин, за який нікого не було покарано. Однак ця свідомість поділена на два табори — на тих, хто хотів би якнайшвидше позбутися цього кошмару і закрити цю сторінку історії належним чином, і тих, хто ставить собі за мету довести справу до логічного, як їм видається, завершення, тобто засудити і покарати винних.

Приблизно ці два підходи і диктують процес підготовки до відзначення 60-ї річниці трагедії. Перший із них, очевидно, уособлюватимуть урочистості, організовані офіційною Варшавою. Почесний патронат над ними уже взяв президент РП, буде створено урядовий комітет відзначень, своє слово скажуть у цій справі сейм і сенат 3-ї Речіпосполитої. Є вже попередній план заходів з відзначення 60-ої річниці, опрацьований Радою Охорони Пам’яті Боротьби і Мучеництва, яким передбачено, зокрема, освячення цвинтарів, де поховані жертви «антипольської акції УПА», відкриття меморіальної таблиці на пошанування українців, що рятували поляків, тощо. Центральні урочистості мають відбутися 12 липня у Варшаві: урочисте Богослужіння в римо-католицькому кафедральному костелі, відкриття пам’ятника жертвам та концерт пам’яті з виконанням спеціально написаного твору відомого польського композитора Кжесіміра Дембського.

З другого боку, особливу активність у підготовці заходів з відзначення проявляють громадські організації, що в основному представляють середовища «жертв українського націоналізму» та ветеранів Армії Крайової, яка вела боротьбу проти УПА, зокрема й з метою захисту цивільного польського населення на Волині. Власне, цифм середовищам можна приписати другий підхід. Створений ними Громадський комітет відзначення 60-ї річниці свою позицію декларує чітко. Наприклад: «Громадський комітет хоче включитися в роботу Державного комітету за умови дотримання у публічних промовах об’єктивної історичної правди, тобто: а) Польське цивільне населення, що проживало на південно-східних кресах (околицях), у роках 1939—1947 було піддане масовому винищенню; б) цей злочин виконали згідно з наказом регулярні підрозділи Української Повстанської Армії, керованої Організацією Українських Націоналістів, у багатьох випадках спільно з поліційними відділами СС Галичина...». Гадаю, більшість солідних польських істориків утрималась би від підпису під такими формулюваннями. Однак люди, які це пишуть, теж не належать до суспільного маргінесу Польщі. Тому одне з головних завдань польської влади — зробити все можливе для того, щоб відзначення цієї трагічної для всього польського народу дати не стало актом роз’ятрювання ран, нагнітання антиукраїнської істерії, що могло б негативно позначитися на польсько-українських відносинах у майбутньому.

Класичне запитання «Що робити?» ми поставили двом особам, слово яких багато важить у певних конструктивних середовищах.

ЯН НОВАК-ЄЗЬОРАНСЬКИЙ: НАЙВАЖЛИВІШЕ, ЩОБ ЦЯ РІЧНИЦЯ НЕ ЗНИЩИЛА НАШИХ СТОСУНКІВ І СПІВПРАЦІ

ЯН БИРА: МИ МАЄМО ПРАВО ОЧІКУВАТИ НА ПЕВНИЙ ЖЕСТ ВІД УКРАЇНЦІВ