27 государевих очей: не було б косоокості

Івано-Франківщина

Леся ЛІВАК

Моменти біографії

Губернатором Івано-Франківщини став 42-річний Роман Ткач. Долати безробіття та вирішувати інші проблеми регіону він прийшов просто із сесійної зали парламенту. За фахом Ткач — інженер-механік, вищу освіту здобув у Івано-Франківському технічному університеті нафти і газу, однак свою інженерну кар’єру завершив ще у 1990 році, відтоді так чи інакше працює у владі. Сім років, до парламентських виборів-2002 включно, Роман Ткач керував Тисменицькою райдержадміністрацією (саме в цьому районі міститься відома хутрофірма «Тикаферлюкс»). Однак з-поміж усіх претендентів на крісло прикарпатського губернатора він, хоч і з «натяжкою», але претендує на обіцяне «глобальне оновлення» влади.

Романа Ткача можна назвати послідовним у своїх політичних та партійних уподобаннях. Він рухівець з 16-річним стажем, вступив до Народного руху ще у 1989-му. Останніх два роки очолював Івано-Франківську крайову організацію НРУ. Після його призначення на місцевому рівні партія вже встигла оголосити себе «партією влади», що зовсім неадекватно сприйняли партнери по коаліції «Сила народу».

Першу спробу потрапити до Верховної Ради Роман Ткач зробив у 98-му, ввійшовши до виборчого списку Народного руху. Спроба була невдалою, і наступного разу Ткач вирішив іти як мажоритарник, але висуванець «Нашої України». У нього було 15 суперників, і він набрав понад 45% голосів у 88-му виборчому окрузі.

На цьогорічних президентських виборах Роман Ткач був активним соратником Ющенка. Але, напевно за рішенням виборчого штабу, здебільшого працював не на Івано-Франківщині, де й так голосували за Ющенка, а у центральній Україні, на Полтавщині. Як стверджує він сам, працював досить ефективно.

Союзники і суперники

Призначення Романа Ткача на посаду голови обласної адміністрації стало несподіванкою для великої частини нашоукраїнців в області. А для декого з місцевих політиків — навіть розчаруванням. Інтрига — хто сяде в губернаторське крісло — зберігалася до самого дня призначення. Претендентів було троє: голова Рогатинської райдержадміністрації Зінаїда Болюк (пропозиція костенківської УНП), яку в області вважають наближеною до депутата Верховної Ради, відомого підприємця з Рогатина Ігоря Насалика; мер Івано-Франківська, керівник обласного виборчого штабу Віктора Ющенка, безпартійний, але особисто віданний Президентові Зіновій Шкутяк та народний депутат, рухівець Роман Ткач. Пощастило останньому. Івано-Франківщину від керівництва Зінаїди Болюк врятувало дві речі: обіцянка прем’єрки Тимошенко не брати у владу «колишніх» та термінова телеграма від обласної коаліції «Сила народу» до Президента Ющенка з обуренням і обіцянкою вивести людей на вулиці у разі такого призначення. Коаліція, окрім Народного руху та Української народної партії, підтримала Зіновія Шкутяка. Однак відданий ющенківець, як кажуть місцеві експерти, втратив довіру у лідера. Подейкують, що хтось із доброзичливців «злив» на Шкутяка компромат. Буцімто івано-франківський мер пов’язаний із не зовсім чистим бізнесом і незаконним продажем землі.

У «Нашій Україні» терміново почали підшукувати кандидатуру, яка б влаштувала всіх. Романа Ткача підтримали не тільки рухівці Борис Тарасюк та Роман Зварич, а й, як вважають у регіоні, його кандидатуру пролобіювали і народні депутати від Прикарпаття. Зокрема нардеп-цементник, член фракції Ющенка, екс-директор потужного заводу ВАТ «Івано-Франківськцемент» Микола Круць, хоч і не дуже публічний політик, однак досить впливовий. Припускають, що саме йому належало вирішальне слово.

Після такого призначення зовні дружна команда помаранчевих революціонерів на Прикарпатті дала тріщину. Нашоукраїнцям знадобилося два дні, щоб оговтатися і офіційно заявити про повне порозуміння та підтримку нової влади. З офіційним призначенням принаймні припинилися всі дискусії. Тепер усі сили, заявляє нова влада, буде кинуто на вирішення соціальних та економічних проблем області.

Інтереси

Романа Ткача, радше, можна назвати ідейним політиком, аніж людиною бізнесу. У регіоні ніхто не може визначити серйозних бізнес-інтересів Ткача. Навіть його політичні опоненти кажуть, що на різних посадах тепер уже губернатор лобіював різні інтереси й допомагав підприємцям, однак сам потужного бізнесу не має і у списку «заплямованих нашоукраїнців» не числиться. Проте є й думки, що Роман Ткач є добрим кар’єристом і до свого призначення на чільну посаду в області йшов наполегливо і цілеспрямовано.

Сам Роман Ткач каже, що отримав від свого попередника область із непоганими показниками і особливо не критикує екс-губернатора. Це пояснюють і тим, що сім років так чи інакше у команді Кучми працював і він, очолюючи районну державну адміністрацію. Водночас новий губернатор називає кілька нагальних проблем, які треба вирішувати в регіоні. Створення нових робочих місць і ліквідація прихованого безробіття, спроби відновити виробництво у промисловості, повернення додому заробітчан. Самі ж мешканці Прикарпаття, звичайно, очікують від нової влади покращання соціального рівня життя.

У владній команді, яку сьогодні навколо себе формує Ткач, буде багато рухівців, він сам наказав їм іти у владу. Оцінюючи перші кадрові призначення, політичні партнери по коаліції «Сила народу» вже незадоволені. Наприклад, обділеними себе вважають соціалісти.

Журналісти характеризують Романа Ткача як доступного і прозорого політика. Він радо (принаймні до свого призначення) йшов на будь-які контакти з пресою. Це пояснюють ораторським хистом, відвертістю та тим, що гріхів у Ткача небагато і незручних ситуацій він не боїться. Чи не боявся?

Сумщина

Алла ФЕДОРІНА

Моменти біографії

Голові Сумської обласної державної адміністрації Миколі Івановичу Лаврику влітку виповниться п’ятдесят три. Між його навчанням у Роменському політехнічному технікумі та закінченням Харківського державного університету — тривалий розрив: фах економіста Микола Лаврик здобув 1988 року. Тут, напевно, не освіта здобувалася заради творення кар’єри, а власне кар’єра, що складалася, змусила здобувати відповідну освіту. Бо у вісімдесятих він став заступником директора, а за чотири роки — і директором Роменської взуттєвої фабрики. Пізніше до освіти додається й Західнонімецька школа менеджерів.

Згодом фабрика перетворюється на колективне виробничо-торговельне об’єднання «Талан», а Лаврик — на генерального директора. У роки економічної кризи підприємство відзначилося тим, що не просто вижило, а й розвинулося, розширило ринок, створило робочі місця. Для галузі на той час це було чи не винятком, тому Миколу Лаврика помітили не лише на регіональному рівні: він стає віце-президентом Асоціації підприємств легкої промисловості. Дванадцять років віддано й депутатству в обласній раді. А оскільки Лаврик очолював успішне підприємство, саме його постійно делегували виступати на засіданнях під час приїзду до області перших осіб держави.

Виконувати обов’язки міського голови Ромен Миколу Лаврика призначив тодішній губернатор Володимир Щербань. Казали, що роменець цілком вписався в донецьку команду. Але на виборах міського голови городяни віддали йому майже 93 відсотки голосів, і про якісь порушення тоді не йшлося. Саме той час пригадав Віктор Ющенко, пояснюючи призначення Лаврика на нову посаду. За часів Лаврика, відзначив він, Ромни добре розвивалися. Втім, пробувши на посаді три роки, Микола Лаврик іде у відставку. Офіційно — за станом здоров’я. Та відомо, що тому передували перевірки контролюючих органів і особиста розмова зі Щербанем. Ніби цілком лояльний до влади Лаврик, якого опозиція під час парламентських виборів 2002 року навіть звинувачувала у перетягуванні голосів від «НУ» до «Єди», перед президентськими виборами мав випасти з обойми.

Микола Лаврик зникає з політичного небосхилу Сумщини. Його призначають віце-президентом Українського Союзу промисловців та підприємців. Також він — заступник голови Партії промисловців та підприємців. А у Ромнах знов стає публічним уже як довірена особа Анатолія Кінаха на президентських виборах. Як сказав Олексій Біловол, довірена особа в Ромнах Віктора Ющенка: «За його активної підтримки виборча кампанія проходила прозоро». Нагадаємо, що Ромни були другими в голосуванні за Ющенка у загалом «помаранчевій» Сумщині.

Союзники та суперники

Перед призначенням дехто називав Лаврика «темною конячкою» Анатолія Кінаха. Втім, Президент сказав, що Микола Лаврик був і його кандидатурою; приємно, що вона збіглася з пропозиціями Кінаха.

З усіх претендентів на посаду обласного голови Микола Лаврик проявляв найменшу «передпосадову» активність. І, певно, якоюсь мірою справді є «темною конячкою», бо відомо про нього, окрім загальних фактів, не так багато. Керівник штабу «НУ» в області Анатолій Єпіфанов, якого багато хто ладив на керівника області, на його представленні виглядав досить оптимістично. Врешті, Єпіфанов і Лаврик — уродженці одного села — Коровинців з відомого нині Недригайлівського району.

Щонайменше, не зраділи призначенню Лаврика два народних депутати — Іван Рішняк, який виявляв готовність стати губернатором і під час недавньої прес-конференції побіжно, але не позитивно відгукнувся про Лаврика, та Євген Лапін, «агітатор» за Рішняка, відомий своїм негативним ставленням до Кінаха, відколи той підтримав на виборах Ющенка. Рішняка пропонували на посаду й депутати обласної ради. Без радості сприйняли нове призначення й деякі депутати Сумської міської ради. Але «народний» успіх Лаврика залежатиме від рішучості його кроків і здатності реально здійснювати те, що було задеклароване під час презентації.

Інтереси

Робити ж це буде непросто. І дії та справи обласного голови не можуть звестися до таких прикольно-популістських вчинків, який продемонстрував Микола Лаврик на третій день своєї роботи в області, впіймавши рядового даішника на взятті десятки. Ідеться про значно більші кошти та цінності. Володимир Щербань із командою за час панування справді, як висловився Віктор Ющенко, приватизували все, що рухалося. Таким чином, колишній губернатор може через свій розгалужений в області бізнес шкодити проголошеним добрим намірам нової влади. Довести ж незаконність приватизації та «переграти» її — справа непроста. І під силу вона не кожному. Принаймні жодних шансів на це не мав той, у кого були якісь оборудки зі Щербанем. Що такі числилися за Миколою Лавриком, ніким не засвідчено. Особистого ж бізнесу — говорили, що він володіє частиною «Талану» — Лаврик нібито не має. Принаймні так стверджує він сам. Утім, його єдиний син, двадцятивосьмирічний Андрій, нині є директором «Таланлегпрому». Отож бізнес було кому передати, хоча це не відбувалося публічно.

Нині Сумщина потребує як перегляду законності приватизації, так і вирішення проблем АПК, зайнятості населення. Зрештою, команда заступників, яку набрав Лаврик, дає підстави очікувати змін. Передусім, вона менша: якщо Щербаню допомагали одинадцять чоловік, то Лаврик обмежився сімома. Лише один — Сергій Крестенков, який курирував промисловість, транспорт і зв’язок, залишився з команди старої. Дві заступниці — соратниці Лаврика по роботі в Ромнах. Ще троє — відверті прибічники Ющенка: однофамілець обласного голови Олександр Лаврик, голова обласної організації «За Україну! За Ющенка»; Олег Медуниця, голова всеукраїнського Молодіжного націоналістичного конгресу, популярний серед сумського студентства, бо підтримував їхній рух опору і минулого літа особисто йшов із повсталою молоддю на Київ; Володимир Сапсай, який практично вчора очолював агрофірму в рідному селі Президента, а тепер займеться питаннями сільського господарства та переробки.

Волинь

Володимир ДАНИЛЮК

Моменти біографії

Шлях у вищі ешелони виконавчої влади Волині для Володимира Бондаря почався кілька років тому. Коли подаючий надії керівник відділу у справах неповнолітніх і молоді Луцького міськвиконкому, попрацювавши на цій посаді трохи більше року й отримавши у вересні 1999 року від Леоніда Кучми орден «За заслуги» третього ступеня, був призначений заступником начальника управління внутрішньої політики Волинської облдержадміністрації. Здавалося, що багаторічний губернатор Волині Борис Климчук, котрий рекомендував його на цю посаду, не прогадав. Але Володимир Налькович на початку 2001 року написав заяву за власним бажанням і пішов у лави опозиції. Кажуть, що, прощаючись із колегами, він пообіцяв їм незабаром повернутися. На більш високу посаду. Як бачимо, випускник істфаку Волинського держуніверситету (1996 рік) слово своє стримав. Хоча тоді мало хто вірив, що Володимир Бондар зуміє стати губернатором.

У серпні 1997 року Бондар виявився одним із трьох активістів, які відгукнулися на заклик Віктора Пинзеника зайнятися створенням на Волині обласного осередку партії «Реформи та порядок». А незабаром очолив її. Відтоді нинішній міністр фінансів уважно стежив за Володимиром Бондарем, і коли настав час, саме Бондар 2001 року став на чолі волинського відділення Форуму національного порятунку, який боровся за пошук правди в справі убивства Георгія Гонгадзе. Певне, київське керівництво залишилося задоволеним проведеною роботою. Бо коли в Луцьку напередодні парламентських виборів 2002 року почав формуватися передвиборний штаб «Нашої України», то у кандидатури Володимира Бондаря не виявилося альтернативи: саме він очолив штаб. А незабаром отримав підтримку від Віктора Ющенка на виборах по Луцькому мажоритарному округу №22 і без особливих труднощів випередив усіх своїх конкурентів. Серед них, до речі, були й лідери тодішніх гілок Руху — Володимир Банада й Олександр Харченко, котрі висунули свої кандидатури на знак протесту проти принципів визначення «узгодженого» із паном Ющенком кандидата. У парламенті молодий політик цілеспрямовано працював у блоці «Наша Україна», а коли настав час, очолив штаб Віктора Ющенка по Волинській області.

Союзники та суперники

Однак і на цьому етапі передвиборної кампанії у нинішнього губернатора виявилося чимало суперників. Передусім голова облорганізації Української народної партії, народний депутат Борис Загрева і лідер волинського крила «Батьківщини» Микола Потапчук. Вони, однак, змушені були поступитися. У принципі, те, що майже 98% волинян підтримали на виборах Віктора Ющенка, було б немудро вважати заслугою лише Володимира Бондаря. По-перше, електорат традиційно підтримує нацдемів. По-друге, колишній губернатор Анатолій Француз і привезена ним команда управлінців уже так напружили людей, що вони своїм вибором передусім демонстрували незгоду з регіональною політикою кучмістів, а вже потім голосували за Віктора Ющенка.

Можна не сумніватися, що коли постало питання про призначення нового губернатора, до просування Володимира Бондаря доклав руку Віктор Пинзеник. І хоча називалися інші, не менш гідні претенденти (той же Борис Загрева, народний депутат Сергій Шевчук, глава облради Василь Дмитрук, екс-губернатор і посол України в Литві Борис Климчук, помітний аграрій області Віталій Заремба, інші авторитетні пани), Віктор Ющенко знову зробив ставку на Володимира Бондаря. І хоча аванс молодий управлінець одержав щедрий, відсутність досвіду господарювання, а також активне неприйняття його команди з боку багатьох недавніх союзників в остаточному підсумку навряд чи сприятимуть його успіхам на новому терені. Втім, в особі обласної ради, котра під час помаранчевої революції без вагань стала на бік збуреного народу, Володимир Бондар, по ідеї, матиме підтримку хоча б тому, що його призначив Віктор Ющенко. Втім, не слід забувати, що Президент далеко, а пильно-ревний погляд місцевої еліти — поруч…

Інтереси

А роботи на Волині для нової владної команди — хоч відбавляй. Традиційно дотаційний регіон просто знемагає від корупціонерів і злодіїв. Оскільки Волинь розташована на кордоні України з Польщею та Білоруссю, то традиційний незаконний промисел тут сполучений із контрабандою, наркоторгівлею, виготовленням фальсифікованих алкогольних виробів. Друга за значимістю біда — аграрний сектор, оскільки попередня влада, щедро спрямовуючи бюджетні кошти на купівлю квартир і будинків для власних потреб, село тримала в чорному тілі. Та й традиційні для шахтарського Нововолинська проблеми — теж семипудові гирі на ногах нової влади, полегшити вагу яких можна лише з допомогою центру.

В особистих потребах Володимир Бондар поки не демонструє потягу до особливої розкоші, хоча використання ним дорогих іномарок може свідчити про те, що парламентські роки не пройшли даремно для молодого політика, котрий не має власного бізнесу. Володимир Налькович любить публічні заходи, наприклад, відвідує футбольні матчі з участю луцької «Волині». Команда, до речі, після першого кола чемпіонату посідає четверте місце, що дозволяє їй вперше в історії волинського футболу мріяти про єврокубки. Знаючи вміння молодого губернатора організовувати однодумців на вирішення серйозних завдань, можна припустити, що, відчувши хоча б розуміння виконавчої влади (чого не було кілька років), луцькі футболісти таки прорубають вікно в Європу. Залишається сподіватися, що і в усіх інших сферах волинян очікують успіхи й істотне поліпшення життя.

Вінниччина

Тетяна ПАРХОМЧУК

Моменти біографії

Призначений губернатором Вінницької області 42-річний Олександр Домбровський свій перший робочий день розпочав із відвідання козацької церкви. У цей час священик освятив його новий кабінет, де напередодні з’явився й офіційний портрет Президента Ющенка. Перший, проданий у Вінниці представництвом «портретної» фірми «Олавтекс».

У колишнього мера Вінниці не одна освіта: він випускник Вінницького техуніверситету, економічного факультету Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Шевченка, докторантури Міжрегіональної академії управління персоналом. Може Домбровський похвалитися і солідним партійним стажем: був лідером місцевої «Нової України» і заступником глави обласної організації НДП. А також 12-річним досвідом роботи в бізнесі.

Якщо судити з незмінної присутності його прізвища, починаючи з 2002 року, серед «мерських» номінантів загальнонаціональної програми «Людина року», то Домбровський, напевно, непоганий мер. Однак те, в якому стані, вирушаючи на підвищення, він залишає місто, змушує засумніватися в цьому: порожня казна, під загрозою відключення через борги теплозабезпечення, немає грошей навіть на вивезення снігу, бунтують водії маршруток.

Мером Домбровський став за солідарної підтримки політичних антагоністів: провладної НДП і опозиційної «Нашої України». Точніше, групи Петра Порошенка, котрий став почесним президентом передвиборного блоку кандидатів у міськраду «Ми — разом!», який перетворився потім на фракцію «Солідарність». Опоненти мера за кожної зручної нагоди досі нагадують йому, що він не вийшов із лав НДП, попри обіцянку зробити це у разі перемоги на виборах, а також серпневе звернення до мерів міст України про підтримку на виборах президента України кандидата від влади. Втім, напередодні другого туру президентських виборів Домбровський заявив про свій вибір на користь Ющенка. І вінничани, котрі вийшли на вулицю, з рівним захопленням скандували як «Ющенко», так і «Домбровський».

Союзники та суперники

У списку кандидатів на пост губернатора Вінниччини Олександр Домбровський був одним з останніх. У першій обоймі значилися соціалісти, місцевий «аграрій» Григорій Заболотний і керівник обласного штабу Ющенка нардеп Володимир Скомаровський, котрий провів на Вінниччині блискучу виборчу кампанію і був висунутий «Солідарністю».

Домбровському пророкували зліт вище. Дехто розглядав єдиного включеного до складу Комітету національного порятунку некиянина як дублера Романа Безсмертного, а то й потенційного мера Києва (вінницька традиція, знаєте, після Косаківського й Омельченка). Але внесок Сан Санича в помаранчеву революцію виявився вагомішим, і вінницькому міському голові надали можливість підготувати більш переконливі стартові позиції до наступних виборів. Що стало несподіванкою для соціалістів і громом серед ясного неба для «нашоукраїнця» Скомаровського, котрого вважали «безальтернативним» призначенцем.

Петро Порошенко, здається, не дуже опирався заміні члена своєї «Солідарності» Скомаровського на Домбровського. З колишнім уже мером Вінниці у секретаря РНБОУ теж давні і тісні взаємини. Зате, не наполягаючи на своїй кандидатурі, Петро Олексійович зробив послугу найбільш впливовому (але трохи образливому) колезі, заодно отримавши у «боржники» держсекретаря Зінченка, у якого з Домбровським дружба сім’ями. Але найбільше зрадів такому повороту голова Вінницької облради Юрій Іванов. Його небезпідставно вважають «хрещеним батьком» Домбровського в політиці та бізнесі ще з радянських часів, коли Олександр Георгійович був секретарем міськкому комсомолу, а Іванов — мером. Він же, будучи губернатором, сприяв обранню свого протеже міським головою.

Втім, набута влада не тільки зобов’язує, а й робить більш незалежним. Наскільки — визначиться після губернаторської «кадрової революції», котра й дасть відповідь, чиєю креатурою в області є Домбровський: Петра Порошенка, Олександра Зінченка чи Юрія Іванова? Нардеп В.Комаровський, котрий відмовився коментувати рішення Президента щодо призначення Домбровського, вважає: саме це питання виявиться найважчим для нового губернатора. І якщо той не переступить через дружбу і знайомства зі «старою гвардією», він першим повстане проти такої кадрової політики.

Зате, завдяки тісному зв’язку з Ю.Івановим, губернатору не загрожує опозиція серед депутатського корпусу області. Більше того, уперше не буде протистояння виконавчої та представницької гілок влади.

Інтереси

Свої знакові програми «швидкого успіху», результати від реалізації яких люди повинні відчути вже під кінець року, Домбровський поки не оприлюднив. Частково вони очевидні: уже через місяць губернатору доведеться складати перший іспит у вигляді посівної. Потрібно збільшувати площі посівів, повертати худобу у порожні ферми, продовжувати газифікацію сіл. Можливо, щось проясниться після ознайомлення з аналітичними довідками глав районів і міст, котрі й конкретизують напрями головного «бліцкригу».

Кар’єра нового губернатора в бізнесі була непростою, двічі доводилося навіть закладати квартиру. Зрозумівши, що політика йому цікавіша й ближча, торгівлю канцтоварами й оргтехнікою Домбровський давно вже довірив компаньйону. Судячи з усього, удачливому. Доходів вистачає на утримання власної 4-кімнатної квартири, де губернатор живе з дружиною Іриною — директором торгово-копіювального центру, квартири в Києві, придбаної для дітей-студентів, і на різні дрібниці, як то: оновлення «сімейного» автопарку. Щоправда, останнє придбання у вигляді BMW-730 для неслужбових поїздок оформлено на помічника мера. Напевно, щоб уникнути пересудів. Злі язики й без того приписують Домбровському пайову участь в асфальтобетонному виробництві і забудові Вінниці «Київміськбудом», двох найбільших супермаркетах, а також медіа-корпорації, якій належать найкращі в місті білборди і газета з «ефемкою». Він це заперечує, і документально спростувати його ще нікому не вдалося.

Не чекаючи, поки Домбровський складе із себе повноваження мера, на пост міського голови Вінниці об’явилося чимало претендентів. На терміновому проведенні виборів усього за рік до наступних наполягають навіть «помаранчеві» союзники в особі місцевих управлінських і бізнес-еліт. У противному разі вони погрожують Домбровському тим самим вінницьким «Майданом», героєм якого він став усього два місяці тому.

РОЗДАНА ПЕРЕМОГА

Світлана Кабачинська (Хмельницький)

Інтрига

«А по Хмельницькій області нехай збережеться маленька інтрига», — грайливо сказала Юлія Тимошенко 4 лютого на історичному засіданні Верховної Ради, не назвавши у списку нових голів облдержадміністрацій призначенця на Хмельниччину: мовляв, це стане відомо після першого засідання Кабміну. Проте буквально через хвилину інтрига розв’язалася: держсекретар Олександр Зінченко назвав це прізвище — Віталій Олуйко. Народний депутат, член фракції НАПУ.

«Хмельниччина здригнулася», — так наступного дня, в суботу, 5 лютого, прокоментував це призначення на всеукраїнському форумі громадської організації «За Україну, за Ющенка!» керівник Хмельницького районного виборчого штабу «Нашої України» Микола Брянгін.

«Великому кораблю — велике плавання», — такий рефрен вітань новому губернатору, що зайняли півшпальти першого після призначення номера офіційної обласної газети.

У цьому ж номері було надруковано біографію нового обласного керівника. Проте багатьом подолянам вона й без того відома. Становлення 44-річного Віталія Олуйка відбувалося на їхніх очах. Наприкінці 80-х він прийшов з райкому ЛКСМУ на секретарську посаду в обком комсомолу, а згодом і очолив його. І потім не щез із поля зору, керуючи справами облвиконкому, працюючи заступником голови ОДА, очолюючи Хмельницький інститут регіонального управління та права. І, зрештою, в ранзі депутата-мажоритарника теж не порвав зв’язків із рідним краєм: став головою наглядової ради рідного вузу, сумлінно працював на нього й на округ і найактивніше з нардепів від Поділля брав участь у роботі обласної ради та спілкувався з місцевими мас-медіа. Тож ні в кого не було сумніву, що Віталій Олуйко володіє необхідними управлінськими рисами. На першій після призначення прес-конференції, 7 лютого, новий голова ОДА вже говорив про стратегію роботи. В середу, 9 лютого, планувалося представлення.

Але...

«Ми, керівники виборчих штабів кандидата в Президенти України, а нині Президента України Ющенка В.А., та його довірені особи по Хмельницькій області, враховуючи волевиявлення більш ніж 80% виборців, обурені Вашою згодою на призначення Вас на посаду голови обласної державної адміністрації. Враховуючи те, що Ви активно працювали на провладного кандидата Януковича В.Ф., ...Ви не маєте морального права займати цю посаду. Вимагаємо добровільно відмовитися від посади. В разі незгоди будемо ініціювати безстрокові масові заходи протесту». Цю заяву 7 лютого було надіслано В.Олуйку та місцевим ЗМІ. 8 лютого Віталій Миколайович зустрівся з її авторами — на їхній території, у приміщенні обласного штабу «Нашої України». Після тривалої розмови за цей же текст — у присутності губернатора — знову проголосували всі керівники штабів. Одностайно.

На цю зустріч, до речі, штабісти не допустили навіть лідерів облорганізацій політичних партій, що входять до блоку «Сила народу». Журналістам пояснили, що новопризначений голова ОДА вже зустрічався з ними — одразу ж після призначення, в неділю. П’ятеро з них підписали заяву, в якій після розлогих пояснень, що більше скидалися на виправдання, висловили підтримку Олуйку. За даними штабістів, ніхто з керівників партоблосередків не радився щодо цього з низовими організаціями — проте декому з підписантів обіцяно високі посади. Посади обіцяли і їм, але це не вплинуло на їхнє рішення.

Наступні події бачила вся країна. 9 лютого Кабмін уперше пікетували «свої» — керівники виборчих штабів Віктора Ющенка з Хмельниччини. Віталій Олуйко написав заяву на звільнення. Президент пообіцяв пікетувальникам розв’язати проблему. У Хмельницькому відбулася така ж акція протесту.

10 лютого на черговій прес-конференції Олуйко сказав, що, хоч його заява ще не підписана Президентом, однак його поведінка викликала розуміння, схвалення і навіть захоплення і голови ВР Литвина, і держсекретаря Зінченка. Хоч, якщо Президент не дотримуватиметься домовленостей із союзниками про квоти, то це навряд чи сподобається Литвину, який контролює у ВР не лише фракцію НАПУ (і, кажуть, активно лобіював кандидатуру Олуйка на Хмельниччину). Проте Олуйку ще належить зустрітися з Президентом та прем’єр-міністром. Як вирішуватиметься доля найвищого хмельницького крісла, йому не відомо. Найвірогідніше, прийде людина «зі сторони». Пікетувальники не висувають жодних кандидатур, вважаючи це правом Президента. Вимога одна: це повинна бути людина, яку підтримує «Сила народу».

Конфлікт

Основну причину конфлікту Олуйко вбачає в тому, що партії-переможниці на Хмельниччині не зуміли домовитися про єдину кандидатуру претендента на губернаторський портфель. Керівник хмельницького штабу «НУ» нардеп Володимир Шандра, найпрохідніший кандидат, став міністром. Ось і дісталася Хмельниччина за квотою аграріям (хоч Литвин же стверджував, що Президент нікому нічого не винен!), до яких 23 грудня минулого року примкнув член НДП і член колишньої парламентської більшості Віталій Олуйко. За його словами, він не згоджувався до останнього: тому й сталася заминка при зачитуванні Юлією Володимирівною губернаторського списку. Тільки побачивши звернуті до нього запитальні погляди Президента, прем’єра і голови ВР, Віталій Миколайович кивнув...

Ну, якщо в нас і справді так вирішуються кадрові питання, нічого дивного немає в тому, що сталось опісля. А опісля, на думку Віталія Миколайовича, у Хмельницькому проти нього склався ситуативний союз трьох конкурентів, які внаслідок його призначення схопили облизня. Він не назвав їхніх прізвищ, проте за змальованими — зрозуміло, без симпатії — портретами журналісти не могли не впізнати заступника голови ОДА Івана Гладуняка, хмельницького міського голови Миколи Приступи та «місцевого олігарха» Михайла Стадника. Ці люди й справді найчастіше називалися в краї як імовірні кандидати на посаду голови ОДА. Лідери облосередків партій-переможниць дійсно висловили їм підтримку.

Чи вони «дружили проти» Олуйка до конфлікту — важко сказати. Але напевне подружаться тепер. Хоч ні: нині кожен сам за себе. Кажуть, кількість претендентів ще й зросла.

Причини і наслідки

«Ми не квота, ми — люди», — говорить голова хмельницького міського осередку УНП О.Шелепало. «Ми не розуміємо, як можна віддати область, де понад 80% виборців проголосували за Ющенка, представнику партії, яка працювала на виборах проти Ющенка», — підтримує його голова облорганізації ПРП В.Назар. Штабістів звинувачують у створенні прецеденту: а що коли завтра вулиця почне диктувати ті чи інші рішення? «Ви підводите нашого Президента», — совістять їх нині ті, хто до 21 листопада їх же переслідував, принижував, погрожував — за роботу на цього ж Президента.

Хмельницькі штабісти сумлінно оберігають честь Президента. Поки що. Офіційно. Та дехто вже заперечливо хитає головою у відповідь на запитання, чи працюватиме на Ющенка на парламентських виборах-2006. Тим більше після озвучених планів нового голови ОДА знайти гідне застосування організаційному досвіду свого попередника, В.Коцемира, який сприймається в області як зловісний символ фальсифікацій і зловживань старої влади. Бо заклик примирити суспільство вони вперто не хочуть ототожнювати з необхідністю знову віддати владу тим, хто мав її вчора.

І ще їм смішно, коли хтось усе вишукує за їхніми спинами «ляльководів». Вони вважають себе єдиною командою, де всі розуміють одне одного з півслова. Бо вони не просто пройшли революцію. Вони її робили. І тому їм не просто сумно, коли вони бачать наслідки. Вони ще пробують їх змінити.

Під час спілкування з політиками весь час хотілося себе вщипнути: який час надворі? Невже всі ці розмови відбуваються вже після революції, а не до? Що ж змінилося? Чому люди, котрі все поставили на перемогу Ющенка — сім’ю, роботу, здоров’я, — знову відчувають себе ошуканими? Хто переможений? Хто переміг?

Не мають принципового значення персоналії. Бо таке враження, що ніхто вже не пам’ятає: все, що сталося в листопаді-грудні 2004-го, — то перемога не політиків. І навіть перемога не Ющенка. То перемога народу. Народ довірив її Ющенку — бо повірив у його щирість і безкорисливість. Та аж ніяк не чекав, що він роздасть цю перемогу. Своїм ситуативним союзникам, чиї лідери отримали чи зберегли те, чого ніколи б не мали без народної революції: старі й нові посади, політичне становище — й ореол слави на додачу. І почали у всіх на очах виколупувати з великої народної перемоги ласі шматки для своїх партій, структур, підлеглих і підручних.

Зате принципово те, що сталося все це саме на Хмельниччині. В області, місцезнаходження якої з труднощами згадують чимало київських небожителів. Яка здається їм настільки незначною — за територією, чисельністю, виробничим і навіть електоральним потенціалом, — що на неї можна просто не зважати, не брати її до уваги. Та, виявляється, в ній теж живе той народ, який робив революцію. І наївно вважає, що у ній переміг.

І принципово те, що це сталося так швидко. Це означає, що вже пішли процеси, знайомі з 90-х, коли нова-стара влада просто пошила в дурні народ-переможець (є вже досвід, є). Люди ще сподіваються, що ці процеси можна зупинити, що хмельницька історія стане уроком для влади. Що народ і справді є джерелом влади. І як можуть ще пильнують, щоб не замулилося це джерело.

Та чи надовго вистачить сил?

P.S. Як повідомила вчора «Українська правда», Віталій Олуйко заявив журналістам про те, що подав у відставку під впливом емоцій. Тепер він пропонує Президенту провести «круглий стіл». «Хоч би яке рішення Президента було, я його прийму. Я розумію Президента, йому сьогодні важче, аніж мені», — сказав Олуйко. Водночас він підкреслив, що заява про відставку «була написана під певним психологічним впливом». Олуйко також зазначив, що не бачив указу Президента про свою відставку і висловив бажання зустрітися з главою держави, щоб «порадити йому, як вийти з цієї складної ситуації».

Продовження представлень у наступному номері