Журналістика була сенсом його життя

Він приходив на лекцію без папірців або ж клав їх набік і починав розмірковувати вголос. Не виховував, а просто думав уголос. Це був Володимир Здоровега!

Нещодавно минуло десять років від дня його смерті. Проте його уроки журналістики і досі залишаються неперевершеними і так само актуальними.

Володимир Йосипович Здоровега - видатний учений, теоретик журналістики, декан факультету журналістики Львівського державного університету імені І.Франка (1959–1962, 1986–1996 рр.), завідувач кафедри теорії і практики журналістики, заслужений професор цього університету, заслужений журналіст України, вихователь кількох поколінь журналістів, автор численних журналістикознавчих праць і публіцистичних виступів у пресі.

У його житті було два місця, які він любив понад усе. Село Оліїв на Тернопільщині, де народився і виріс і куди потім часто приїжджав набратися життєвих сил, і Львів. Так само любив свою альма-матер. У його трудовій книжці був лише єдиний запис - Університет імені Франка. Йому віддав понад 55 років свого життя.

"Для Володимира Йосиповича ЛДУ імені І.Франка, крім усього, - це й найкращі студентські роки, - розповідають його доньки Мар'яна і Наталія. - Тут він зустрівся з майбутньою дружиною Неонілою, з нею прожив щасливих п'ятдесят років".

У 1951–1963 рр. ректором ЛДУ був академік Євген Лазаренко, видатний український науковець, доктор геолого-мінералогічних наук, академік. Пізніше у своїх спогадах про нього Володимир Здоровега напише: "Любив Україну, любив українську мову. Був автором першого тритомного підручника з мінералогії українською мовою… Та, мабуть, найхарактернішою його рисою як ректора була одержимість у пошуках талантів з народу, з тих селян, робітників, української інтелігенції, які справді приходили до нього, тиснули йому руку. І тут він теж не завжди вкладався у визначені рамки, правила поведінки. Неодноразово говорив нам, деканам: "Будьте уважними до цих хлопців і дівчат. За них ніхто не попросить, ніхто не заступиться, ніхто не спитає. Єдине, що вони можуть при невдачі, - це тихенько заплакати у куточку". На нього намагався рівнятися молодий учений Володимир Здоровега.

* * *

На роботу Володимир Здоровега їздив трамваєм №2. Доїжджав до Головпоштамту і йшов пішки. Коли була гарна погода і мав час, ішов до університету через парк Франка. Він узагалі багато ходив. Столітні клени, липи, дуби пам'ятали і Франка, і Крушельницьку, і багатьох інших. Ці дерева давали силу, наснагу. Останнє фото, яке є на книжці спогадів про В.Здоровегу "Мистецтво збагнути день", зроблено саме там.

А сил потрібно було багато. У 1960–1980-х рр. на факультеті журналістики надавали перевагу студентам з життєвим досвідом. Вони хотіли вчитися, але на початок створення факультету не було ані якісних підручників, ані досвідчених викладачів-практиків, які могли б навчити журналістському ремеслу.

"До приходу на факультет Володимира Здоровеги тут навчали всьому і нічому конкретно, що могло би знадобитися майбутнім журналістам у роботі, - розповідає відомий хмельницький журналіст Євген Семенюк. - Майже всі викладачі прийшли з філологічного факультету. Ставши деканом у 29 років, Володимир Йосипович запровадив новий курс, який давав практичні знання. Студентів почали вчити, як знаходити тему, збирати інформацію, писати матеріал, готувати його до друку тощо. Він постійно цікавився думкою практиків щодо навчання в університеті. Коли в 1973 році він приїхав до мене, випускника, у Кам'янець-Подільський, де я тоді працював у газеті "Прапор Жовтня", довго розпитував, які знання мені найбільше знадобилися в роботі. Було дуже приємно, що професор спілкувався зі мною як з рівним, фактично брав інтерв'ю. Саме тоді він подарував мені свою книжку "У майстерні публіциста".

Ставши деканом факультету журналістики, Володимир Йосипович відразу взявся за підготовку власних підручників, почав наближувати викладання до потреб журналістики. Перед цим викладачі просто брали московські посібники і перекладали їх українською мовою. Його підручник "Теорія і методика журналістської творчості" перевидавався тричі. Він один з головних, за яким досі навчаються студенти журфаків в Україні. Нині на кафедрі опрацьовують новий підручник, і автори кажуть, що не можуть не взоруватися на підручник Здоровеги, так якісно він написаний. Особливо цінна його теоретична частина.

"Найскладніші речі він міг викласти максимально доступно й дохідливо. Подивіться на його підручник - його обсяг 258 сторінок, але до цього часу йому немає рівних. Він писав стисло, лаконічно, зрозуміло і переконливо. У нього не було "розпушувачів" текстів. І це було результатом його систематичного спілкування з редакторами, провідними журналістами", - каже доцент факультету журналістики Ігор Паславський.

* * *

"Лише Здоровега міг прийти на пару, сісти на парту і почати діалог зі студентами, - згадує професор Василь Лизанчук. - Він досконало володів предметом, робив екскурси в літературу, мистецтво, культуру, політику. Міг підтримати розмову у будь-якому товаристві - була це професура, студенти чи селяни.

Творчі люди - дуже непрості у стосунках між собою. Багаторічний декан це знав. Ніколи не роздмухував конфліктів, не акцентував на них уваги, завжди намагався порозумітися, дійти компромісу. У першій половині 1980-х на факультет журналістики прийшли нові викладачі: Олександра Сербенська, Ігор Лубкович, Йосип Лось, Іван Крупський, Степан Кость, інші. Кожен з них намагався виділитися, кожен мав свої "мухи" в голові. Але декан мав талант переводити енергію молоді у здорове русло. При цьому завжди мав свою думку, не розчинявся в інших. Завдяки взаємній повазі й довірі зберігався працездатний колектив.

Професор В.Здоровега був не лише керівником молодих талановитих людей, яких збирав на факультеті, а й їхнім колегою. З багатьма був у дружніх стосунках, знав подробиці їхнього родинного життя. Його обожнювали студенти. На святкуванні свого 70-річчя він ішов крізь арку з живих квітів, які тримали студенти, вшановуючи свого Вчителя.

Повної довіри у партійного керівництва на факультеті Володимир Здоровега не мав, але здобув настільки високу повагу й ім'я в суспільстві, що з ним мусили рахуватися. Йому заздрили, часом навіть робили наперекір. Він болісно це сприймав, але дуже рідко ділився своїми переживаннями з сім'єю, оберігав її.

Великою втратою для нього стала смерть матері, з якою мав особливий зв'язок. Він тоді напружено працював. Казав: "Я думаю кінчиком пера". Коли минув час його деканства, а невдовзі й завідування кафедрою, ніби нічого й не сталося, читав лекції, виступав на конференціях, керував дослідженнями, зустрічався із вченими, колегами з інших вишів, багато писав".

"У 76 років він був просто професором Здоровегою. Але той професор, - зазначає Ігор Паславський, - мав такий авторитет, якого не мали багато людей, які зберегли свої посади. Він завжди повторював, що його життєві помилки компенсуються кількістю його учнів. Професора вирізняло не те, що колись під тиском він підтвердив нелояльність до радянської влади твору знаменитого нині поета, а його внесок у журналістську науку, позицію стосовно її розвитку. Оце вболівання за українську журналістику і вирізняє його з-поміж інших.

Серед нинішніх викладачів немає таких, які регулярно друкуються. А Володимир Здоровега намагався активно дописувати. Його багато що турбувало. У нього справді була ота дитяча допитливість. Він вважав, що без неї в журналістиці нема чого робити. Коли зустрічався з редакторами і своїми випускниками, вникав у редакційну кухню до найменших деталей. Мені доводилося бачити його спілкування з редактором "Дзеркала тижня" Володимиром Мостовим. Один був беззаперечним теоретиком, другий - таким же практиком. Вони один одному були дуже потрібні. Це були важковаговики української журналістики. І один, і другий завжди говорили змістовно, лаконічно, по суті питання".

"Журналістика була сенсом його життя, каже донька В.Здоровеги Мар'яна. - Як колись зізнавався, писалося йому нелегко. Перед тим як написати кілька рядків, прочитував безліч різної літератури. Філософськи переосмислював усі матеріали, які вдавалося знаходити. Я постійно бачила батька в кабінеті - це було таке місце, куди ми з старшою сестрою Наталією без дозволу навіть не потикатися. Книжки він завжди читав з олівцем. Ставився до них як до святині. Дивувався простим і зрозумілим, на перший погляд, речам. В усьому знаходив вищу істину".

В.Здоровега багато уваги приділяв спецкурсу "Майстерність журналістики". Можливо, не всім подобалися творчі завдання на тему "Три дні з мого життя" - тут же нічого не спишеш, не запозичиш. Це завдання давав студентам навіть тоді, коли їх кількість зросла до 140 осіб. Кожен студентський твір уважно прочитував, аналізував і робив висновки. "З цієї дівчини будуть люди, а ця має шукати собі роботу в іншій сфері", - заявляв при "розборі польотів".

"Якось, - пригадує доцент Ігор Лубкович, - він запропонував студентам написати рецензію на художній фільм, що демонструвався в кінотеатрі "Мир". І не просто запропонував, а купив 12 квитків і пішов разом зі студентами. Подивилися кінофільм, попили кави. А далі професор поставив умову: не підписувати матеріал. Пояснив, що так легше буде аналізувати. Він теж підготував рецензію на фільм і теж не підписував. А потім було обговорення. Всі переживали, бо критикувати один одного не боялися, але ж раптом це буде рецензія самого Володимира Йосиповича!"

* * *

Володимира Здоровегу поважали за щирість, бажання допомогти, справедливість, чесність, за життєві принципи.

"В.Здоровега вважав, що висвітлення інформації має бути правдивим. Боляче реагував на випадки замовних статей, голослівну критику. Журналістам радив писати правду, не зважати на авторитети, але й не захоплюватися негативом. Учив, що найкритичніший матеріал повинен містити позитивне зерно. Критика має бути не на знищення, а на допомогу людині, яка робить конкретну справу і помиляється. А журналіст це помітив і критикує, але водночас дає пораду, як вийти з ситуації. Написати так, щоб при зустрічі людина привіталася з ним. Це були його принципи", - каже Василь Лизанчук.

В інтерв'ю кореспонденту "України молодої" (листопад 2002 р.) сказав: "Знаєте, я часом погано сплю. Одна негативна інформація за іншою наводить на сумні думки. Але вранці встанеш - бачиш, що не все так погано. Треба збуджувати якийсь оптимізм. Це одна з дуже складних проблем журналістики. З одного боку, говорити правду, а з іншого - писати так, щоб люди не втрачали віри і надії на краще. Адже словом можна вбити людину".

Особливу увагу В.Здоровега приділяв проходженню щорічної студентської практики. Не шкодував часу, щоб поцікавитися, як студенти влаштувалися, що думають про них у редакційних колективах. Цього вимагав і від інших співробітників кафедри.

"Батько був дуже людяним, - розповідають його доньки, - Це слово татові дуже підходить. У будь-якому місті нашої держави працювало багато його випускників. Усі, коли чули, що приїхав Здоровега, намагалися з ним зустрітися, розповісти про своє життя, розпитати, як справи у професора, що нового на факультеті, у Львові.

Він народився у сім'ї довгожителів, міг іще довго жити і працювати, ніколи не скаржився на здоров'я. Але доля розпорядилася інакше. Коли з ним стався інсульт, для нас це була страшна трагічна несподіванка. Йому паралізувало праву руку, і він увесь час складав пальці, перевіряв, чи зможе тримати ручку. Ми його заспокоювали, казали: тату, є комп'ютер, будеш диктувати. А за три дні його не стало… Прощатися з Володимиром Здоровегою прийшла неймовірно велика кількість людей. Це була остання шана нашому батькові. 24 квітня минуло десять років від дня його смерті".

Молодша донька Мар'яна розповіла, що найяскравіші спогади про батька - в Різдвяні й передріздвяні дні: "Він брав мене за руку, і ми гуляли зимовими вулицями Львова. Батько пояснював, як улаштований Всесвіт, галактика. Розповідав про планети. Було видно, що йому дуже цікава астрономія. Він хотів прочитати переклад книжки "Галактика Гутенберга". Але не встиг".

...Його іменем у Львові не названо ні вулиці, ні школи, ні навіть кафедри теорії і практики журналістики, без якої факультет так і залишився б філологічним відділенням, з якого починався. Постать Володимира Здоровеги особлива, вона заслуговує на вшанування, бо він - батько львівської журналістики. Зрештою, хоч би хто й що казав про теорію публіцистики, вона належить йому, він є першим її дослідником і фундатором.

Він мав своє бачення, якою має бути журналістська етика. Це сьогодні особливо важливо, коли в державі не працюють ані Конституція, ані закони, коли бізнес забув про чесноти. Вся надія на журналістику, на її моральність, чесність, об'єктивність. Журналістська етика була останньою прижиттєвою справою, якою займався професор В.Здоровега, працюючи в Комісії з журналістської етики.

"На факультеті його не завжди розуміли, - розповідає професор Олександра Сербенська. - Це особливість багатьох творчих колективів. Як і скрізь, там були якісь свої підводні камені. При виборах останньої каденції на декана факультету він не отримав достатньої кількості голосів. Проте Вчена рада університету все ж таки проголосувала за Володимира Йосиповича. І перші його слова, сказані на факультеті, були такі: "Голосував хтось за мене чи не голосував - я цього не братиму до уваги. Хочу разом з усіма працювати для добра факультету і добра журналістів".