Жінка, якій не байдуже

Інколи я дуже вдячна долі за свою професію - за зустрічі з деякими людьми і щастя нескінченно їм дивуватися. Тепер був саме такий випадок. Цього разу на Фролівську, 9/11 мене привела цікавість. Я не могла не познайомитися з Оксаною Сухоруковою, виконавчим директором Благодійної організації "БФ "Свої", яка одного разу добровільно завдала на свої плечі непросту бухгалтерію центру для переселенців і тягне її досі. Жінкою, про яку мені Леся Литвинова, що вразила мене раніше, сказала: "Вона справді божевільна, по-хорошому".

"Знаєте, а колись же давно я вважала, що волонтери - це якісь малахольні люди, які підбирають собачок і миють крила лебедям. Наче їм більше нічого робити в житті. Мені стало ніяково, коли мене вперше так назвали. Немає в нас культури волонтерства", - каже Оксана. А я думаю: жаль, що наша держава - не лебідь. Уже два роки волонтери миють їй крила, а вона все не злетить…

Ми розмовляємо, сидячи на ящику біля прийомного віконця, з якого нас часто зганяє волонтер Вітя, - то йому потрібен вогнегасник, то просто щось подивитися. "Я забезпечую безпеку", - парирує він докір Оксани. І мені чомусь здається, що він справді забезпечує безпеку, у всіх сенсах. Крім пожежної, ще й перевіряє, чи не кривдять "наших".

Її справді чомусь хочеться захищати, - така вона жіночна, сміхотлива, сором'язлива й чутлива до чужого болю, що від цього сама здається дуже ранимою. Але насправді за видимою м'якістю - жінка з міцним характером та залізною силою волі. Жінка, котрій не байдуже. Жінка, котра не здається, бо здатися для неї означає зрадити…

- Оксано, крім того, що ви родом із Дружківки й на ваших плечах уся складна бухгалтерія Фролівської, я знаю про вас не так уже й багато. Чи не поділитеся своєю життєвою історією?

-Я закінчила Краматорський економіко-гуманітарний інститут. Мріяла стати ветеринаром, але не пройшла за конкурсом. Випадково стала економістом. У 2002 р. перебралася в Донецьк, а 2004-го з сином (тепер йому - 22 роки) переїхала до Києва. В селі під Києвом побудувала будинок.

- Моя подруга у 2004-му теж перебралася з Макіївки до Києва. Казала, що залишатися там їй було психологічно й ідейно важко. Ви теж так почувалися?

-Ні. В мене не було таких думок. Усе, можна сказати, сталося випадково. Я просто шукала нових можливостей для професійного зростання - закінчила курси міжнародної сертифікації бухгалтерів, і мені було цікаво застосувати на практиці здобуті знання. Розмістила в Інтернеті своє резюме, і перший дзвінок був із Києва: "Можете завтра приїхати до нас на співбесіду? Станція метро "Нивки". Приїхала, пройшла кілька співбесід і пропрацювала там потім понад 10 років.

У 2004-му я навіть двічі їздила додому, щоб проголосувати за Януковича…

- Чому?

-Мій син був обвішаний помаранчевими стрічечками з голови до ніг. Мама була за Юлю, тато - за Ющенка. Я - проти всіх. У сина в школі спалахнув конфлікт. Звичайний конфлікт між хлопчаками, але закінчився він словами "Донецький вибл…док!". Одночасно з цим у мою поштову скриньку потрапила брошурка: мовляв, Київ - для киян. Котрі понаїхали - мусять платити за мешкання в нашому місті, з цих грошей ми підвищимо зарплати вчителям, лікарям, інженерам…

І тоді я поїхала додому. Голосувати за Януковича. Не за, а всупереч. Потім ця дурість минулася, і 10 років я жила, не замислюючись, хто, де й звідки.

- На Майдан із друзями прийшли?

-Ні. З братом, сином, мамою, невісткою. Євромайдан я не підтримувала. Прийшла туди 1 грудня, після побиття студентів. І мене вразила величезна кількість людей, які зібралися тоді.

Робила що могла…

Пам'ятаю барикади, бочки, дівчат із бутербродами, людей у будівельних касках, бабусю з брущаткою, метро, повно людей із в'язанками дров у руках… Тоді це здавалося страшним. Тепер здається, що це було так давно. І це був тільки початок…

19 січня хлопець із "Правого сектору" говорив: "Воля або смерть. Я до смерті готовий, а ви?"

Я була не готова. Зовсім… Найстрашніші дні - 18 і 19 лютого. Я не подивилася жодного фільму про Майдан і, мабуть, ніколи не зможу. Відтоді моє життя ділиться на до і після…

Після я побачила смерть, вивчила "Пливе кача", втратила батьківщину мого батька (Крим), на моїй батьківщині йде війна, я втратила багатьох родичів і деяких друзів. Я втратила "братній" народ і знайшла свій, навчилася пишатися своєю країною. У мене з'явилося багато нових друзів - людей, сильних духом і з непохитною волею.

- А с Лесею Литвиновою ви зустрілися вже після Майдану. Знайомство з нею почалося з якогось складу?

-У квітні-травні 2014 р. волонтери займалися всім - і армією, і переселенцями. Спочатку був Крим, потім Слов'янськ, Краматорськ. Біля кожного будинку утворився склад. І тоді Арсеній Фінберг зібрав волонтерів, щоб ми познайомилися і якось скоординували свою роботу. Запропонували звезти на один склад усі домашні запаси й звідти розподіляти їх централізовано. Навколо Києва тоді було багато поселень. Самопоселенців було небагато, або ми про них просто не знали, і ними ніхто не займався.

Перший склад був метрів на 40. Литвинова наповнила його до верху за добу. Ми перебралися спочатку в коридорчик, потім у хол і на вулицю. Потім нам привезли 20 тонн води "Боржомі", й через тиждень ми зрозуміли, що місця занадто мало. Приїхали на Фролівську. Тут теж швидко все заповнилося, і довелося розширюватися. Вже не пам'ятаю, хто привіз перший контейнер. Облаштувати територію допомагали київські підприємці. Потім з'явився другий, третій вагончик. Потім ще трохи ми вибили в "Київблагоустрої". Так і розрослися.

- Скільки людей починали Фролівську?

-Важко сказати. На постійній основі тут перебували Арсеній Фінберг, Леся Литвинова, Олена Лебідь і я. Були волонтери, які з самого початку приходили сюди щодня. Працювали і йшли, без зайвих слів. Наприклад, Оксана Савчук взагалі не розмовляла. Приходила, сортувала й видавала речі, йшла. Вона була тут із першого дня й залишила нас зовсім недавно.

Були люди, які прийшли трохи пізніше. Серед них, до речі, дуже багато переселенців, котрі отримували тут допомогу. Одні приходили, прагнучи віддати борг іншим людям. Інші - бо не могли сидіти вдома й дивитися телевізор, розуміючи, що світ навколо валиться. Саме тоді була активна фаза. Людям хотілося почуватися корисними й комусь потрібними, а не викинутими з життя за борт.

Облік волонтерів ми почали порівняно недавно. Договорів із волонтерами підписано 79.

- Ви підписуєте з ними договори? Я думала, все відбувається за покликом серця.

-За покликом серця, звісно. Ми сюди нікого не затягуємо силоміць. Але є контрольні органи - податкова, охорона праці тощо, тому ми намагаємося формалізувати будь-які відносини.

- Але ж ви не платите людям зарплату?

-Ні. Зарплату тут ніхто не отримує. Для цього й потрібні волонтерські договори - як підтвердження, що люди тут не працюють, а волонтерять на безоплатній основі.

- У багатьох Фролівська асоціюється з Лесею Литвиновою. Як вийшло, що саме вона стала обличчям загальної роботи?

-Мені важко сказати. У кожній команді, мабуть, є обличчя, яскраво виражений лідер.

- Вас та інших координаторів це ніколи не ображало?

-Ні. Ми ж сюди не по піар прийшли, а, як ви самі щойно сказали, за покликом серця. Леся дуже талановита людина й чудовий організатор. І вона дуже добре пише. Я, наприклад, економіст. Мені ближчі сухі цифри.

Крім того, у кожного з нас була ще якась справа: Лєна працює завучем у школі, в Арсенія - свій бізнес, я теж працювала. І Фролівській ми приділяли увагу переважно вночі, у вільний від роботи час. Леся ж віддавала їй увесь свій час - перебувала тут безвилазно і більше спілкувалася з людьми.

- Ви сказали "я теж працювала". Вже не працюєте?

-Ні. В мене є свій невеличкий бізнес - бухгалтерський облік малих підприємств. Але він, на жаль, загинається і з кожним днем дає все менше доходу. Це, звісно, дуже пригнічує.

- З нового року Фролівська переформатується. Які зміни очікуються?

-Ми відмовилися від видачі одягу для дорослих. Більше орієнтовані на зовсім соціально незахищені верстви населення. Життя ускладнюється, тому ми зупинилися на тих, хто справді не може знайти собі роботу з об'єктивних причин, - багатодітні сім'ї, інваліди І та ІІ неробочих груп, сироти, матері-одиначки. Вирішили, що допомагатимемо їм більш якісно й вагомо - не речами, а, наприклад, раз на місяць видаватимемо продукти, побутову хімію…

Програми "Дитячий майданчик" і курси української мови продовжують свою роботу.

- Нові переселенці зараз з'являються?

-На день ми приймаємо 30-35 сімей, із них чоловік п'ять - нові. Але йде вторинна міграція, коли люди спочатку приїхали, наприклад, до Харкова, а потім уже в Київ. Це важко відстежити.

- Ви якось сказали, що, коли виїжджали з Донецька 12 років тому, вашою основною метою було ніколи туди не повернутися. А тепер хочете повернутися. Це правда? Навіщо?

-Проживши в Києві 10 років, уже не зможеш жити так, як жив до цього, - у депресивному регіоні. Останні кілька років я в Донецьк навіть у гості до друзів та родичів перестала їздити. Запрошувала їх до себе.

Я не думала, що все це вдарить по мені так боляче. Не думала, що буде так боляче слухати, як весь регіон називають ватою, розповідають, що всі там сепари, всі дурні, неосвічені й невиховані. Я впевнена, що це не так, я знаю цих людей. Люблю Донбас, його людей, його традиції. Сама не знала, що так люблю. І хочу, аби він був не гіршим за інші регіони України. Я знаю, що можу робити, на що здатна, і впевнена, що мушу туди їхати, працювати з людьми.

- А як же "для друзів - по поняттях, а для ворогів - за законом"? Це можна викоренити?

-На жаль, нині так живе практично вся Україна.

- Одного разу в листуванні ми торкнулися з вами теми ненависті. На мою думку, нині багато людей плутають ненависть, бажання помститися й необхідність не забувати заподіяне зло. Хтось вважає, що ненависть - це потреба народу, що пробуджується. Я ж вважаю, що ненависть легко стає інструментом у нечистих руках. Що ви думаєте про це?

-Не можу сказати, що мене захльостує ненависть. Нам головне - не забувати, що Росія не друг, а такий самий хижак, як усі решта навколо, і живе тільки своїми інтересами. Ніхто й ніколи не вийде й не скаже: ми - за Україну і готові віддати за неї все. Ні Європа, ні Америка, ні, тим паче, Росія. Нам треба більше вірити в себе і не чекати, що хтось прийде й допоможе, - цар, гетьман, зовнішнє управління. Ми маємо себе любити, поважати й розуміти, що живемо в недружньому середовищі, що ми - прикордонна територія на стику двох ідеологій, двох систем. І нам буде дуже важко. Але треба вірити в себе й самим змінювати країну. Доки кожен не відчує, що ми живемо у стані війни, й не можна сидіти склавши руки, не буде нічого. Ми мусимо змінювати свій менталітет. А не знову обирати Вілкула, Добкіна, Кернеса, Бойка тощо.

- Хтось голосував за Януковича…

- У2010-му я за нього вже не голосувала.

- Що змінилося?

-Відкрилося з іншого боку. Що може бути інакше. Це такі різні світи, що мені важко пояснити. У Києві все-таки завжди було більше прав і можливостей їх відстояти, більше законності. Там люди живуть у вакуумі. Як начальник сказав, так і зробили. Зовсім інший уклад життя.

На Майдані для мене, наприклад, стала відкриттям велика кількість підприємців, котрі працювали на себе або їздили на заробітки в Європу. Їх дивувало, що я ходжу на роботу з 9.00 по 18.00. І вже тим більше їм було важко зрозуміти, що все дитинство я прокидалася під заводський гудок о 7-й ранку, коли на роботу йшло все місто, - 8 великих підприємств на 60 тис. людей.

- Недавно ви написали: "Світ розколовся на тисячі дрібних шматків…" Це особливо гострий біль, коли друзі дитинства, хороші, загалом, люди, раптом опиняються по інший бік барикад. Чи бачите ви шляхи зближення? З чого починати? І чи можливо?

-Мені дуже важко відповісти на це запитання. Я взагалі не розумію, що далі.

Влітку до нас приходив хлопець. Воював під Маріуполем, під Волновахою. Був поранений. Приїхав на дембель. Два тижні просидів у депресії: "Я не розумію, за що воював". Ми витягли його на Фролівську. Він прийшов, подивився, сказав: "Я зрозумів". І почав розмовляти. А за два тижні до того з нього взагалі не можна було витягнутися жодного слова, - просто сидів мовчки. Потім йому запропонували повернутися в АТО. І він сказав: "Я поїду".

Начитавшись в Інтернеті, що солдатам не можна говорити "повертайтеся живими", а треба - "повертайтеся з перемогою", я чітко виконала вказівку. Тоді він запитав: "А що, по-твоєму, перемога? Як ти її бачиш?" І ось уже півроку я не можу знайти для себе відповіді на це запитання. Убити всіх сепаратистів? Зрівняти міста з землею? Я не розумію, бо протистояння, на жаль, там уже йде цивільне. Люди, в яких від війни загинули діти, внуки, чоловіки, дружини… Я не розумію, як вести з ними діалог.

- Тобто ви вважаєте, що діалог неможливий?

-Не знаю. Це питання, яке мучить мене постійно. Я намагаюся розмовляти з людьми. Дехто йде на діалог і намагається розібратися. Від багатьох чуєш: "Нас уже дістала ця війна, ми хочемо миру за будь-яку ціну, вже байдуже, під чиїми прапорами - американськими, російськими чи українськими. Тільки б не стріляли". Але не можна заперечувати й того, що там є люди ідейні. Причому не ідіоти й самі по собі не сволота. У мене є досить багато таких знайомих. На початку протистояння вони казали, що не знають, як вимолюватимуть прощення в України за те, що зробили. Зокрема перші-другі заступники керівництва міськвідділів міліції, коли самоусунулися від того, що відбувалося. Були такі посилання.

Та через два місяці ситуація кардинально змінилася. І я с жахом слухала їхні розповіді про те, як у Донецьку працюють комунальні служби, який у них порядок. Що вони приймуть свій КК, відкриють свої банки тощо, і все буде добре. І що люди вже не хочуть і не підуть в Україну…

Мені важко сказати, що там формується. Все-таки я більше спілкуюся з проукраїнськи налаштованими людьми або з тими, хто хоче, аби все швидше скінчилося, байдуже як. Спілкуватися з агресивно налаштованими проти України людьми немає ні сил, ні бажання. Очевидно, до такого діалогу я все-таки не готова.

- В одному з ваших останніх постів на ФБ відчуваються втома й розчарування. Процитую: "Чи знав хлопчик у далекому 2014-му, що відвойовувати свободу доведеться не зі зброєю, а зі змерзлими дітьми на руках у чиновницьких кабінетах; що ворог не завжди чітко визначений; що замість психологів до військовиків прийде мент із кийком? Чи знав він, коли відстоював єдність країни, що політики й ЗМІ активно включаться у гру "ватники і бандерівці"; що мільйони людей будуть неприкаяні у своїй країні; що патріоти сидітимуть у в'язниці, а суспільство вдаватиме, що його це не стосується".

-Я писала про Кустанайську, 6. Ну насправді не тільки про цю конкретну ситуацію, а взагалі про те, що відбувається. Є величезна категорія людей - переселенці. За великим рахунком, суспільству на них абсолютно наплювати. Принаймні більшості. Ніхто не обурився, коли їх позбавили права голосу на виборах. Але ж ніхто не знає, коли закінчиться війна. Люди сюди приїхали, і вони повноцінні члени місцевої громади - працюють, платять податки до місцевого бюджету.

Ніхто не говорить, що Закон про забезпечення прав і свобод ВПО, згідно з яким переселенцям має надаватися житло на 6 місяців за умови оплати комунальних послуг, на що й спрямована постанова Кабміну 505 (горезвісні 884 грн), не виконується. Житла практично нікому не надали. І кожен виживає як може.

А з того житла, яке КМДА дала 34 сім'ям на Кустанайській, 6, їх сьогодні викидають на мороз із маленькими дітьми та інвалідами. Відключили їм світло, опалення. Виживайте, якщо зможете. Заступник міністра юстиції Пєтухов запропонував їм поїхати в Донецьк. Там тепло, є вода й світло. Він знає. У нього там мама живе…

І всі вдають, що нічого не відбувається. Це стосується не тільки переселенців, а й атошників, і тих, хто сьогодні сидить у в'язниці. Все це не викликає в суспільства неприйняття. І від цього мені страшно і боляче.

- Багато волонтерів, бачачи, що держава так і не почала працювати, розчаровуються і йдуть. Вас навідують такі думки?

-Можливо, у цьому й наша вина, що держава розслабилася і дозволяє собі пропонувати вселити переселенців у приміщення волонтерів інших областей. Це ж нонсенс. Є закон - виконуйте його. Але його прописали так, що нікому навіть висунути претензії за те, що він не працює.

Я переконана: волонтерство не може бути основним видом діяльності, не може бути сенсом життя. Такий надрив мав бути перші півроку, а потім держава мала згрупуватися і зробити якісь потуги.

Звісно, людей треба залучати до суспільно корисних справ. Але волонтерська діяльність починається з "приберімо свій двір, допоможімо тваринам або пофарбуймо паркан". Хтось допомагає хворим дітям, хтось - переселенцям. Проте це не повинно забирати весь час. Повинна працювати державна система. Волонтер має прийти до дитини, щоб подарувати їй радість, не дати почуватися покинутою. Волонтери не можуть і не повинні підмінювати собою державу. Хай там як, але ті 884 грн, які отримує енна кількість із 1,6 млн ВПО, волонтери не в змозі виплачувати щомісяця, попри всі старання.

Як на мене, активісти мають усі сили кинути на те, щоб примусити державу працювати.

- А як?

-По-перше, ми маємо доносити до людей, що державу все-таки можна примусити працювати. Формувати в людей активнішу життєву позицію, ніж тепер. Петиції, колективні звернення й акції протесту ніхто не скасовував. Я не кажу про якісь активніші форми протистояння. Не дай Боже, щоб повторилося те, що сталося під ВР. По-друге, громадські активісти повинні йти у владу. Але масово.

- У цьому ви з Лесею Литвиновою розходитеся.

-Так. Один колишній народний депутат сказав мені: "Ви - білоручки. Ви розумієте, що політика - це бруд; що як тільки ви туди потрапите, з вас відразу спаде ореол святих. Але не забруднивши рук, не ввійшовши туди й не зламавши систему зсередини, ви нічого не зміните в країні".

- Є прецеденти, коли люди начебто хочуть і заходять, а потім із ними щось відбувається.

-Такі прецеденти можна перелічити на пальцях. Ми щодня маємо справу з державною машиною. І я чудово розумію, що чиновники не хочуть здавати своїх позицій, не хочуть іти й зубами вгризатимуться в те, що в них сьогодні є.

І все-таки не можна сказати, що нічого не змінюється.

- Ну, а ви плануєте забруднити руки й піти у владу?

-Мабуть, поки що не готова. Не достатньо впевнена у своїх силах, не готова до того, щоб увесь потік ненависті та неприйняття людей у владі вилився на мене. Поради давати легше.

- А пропонували?

-Так. У різні партії й структури.

- Ну, а чого хочеться? Про що мрієте?

- Мабуть, як кожен українець сьогодні, мрію про мир. Але, знову ж, я не розумію, якою має бути перемога. Мені хочеться, щоб люди з більшими розумінням і повагою ставилися одне до одного. Мене лякають нинішні тенденції, коли починають ділити за територіальним або етнічним принципами. Пишуть: "Кому ви допомагаєте? Сепарам?" Пишу "донецьк" і "луганськ" із малої літери, говорячи про них як про розсадник зла, що вбиває наших хлопців і дівчат. І з Великої літери я пишу людей, котрі цього заслуговують. І Донецьк, і Луганськ я напишу тоді, коли вони це заслужать…"

Знаєте, у мене є дві категорії друзів. Одні представляють мене так: "Оксана. З Донецька, але нормальна". Інші: "Наша, але трохи з придуркуватістю. Хоча загалом нормальна". І ті, й ті роблять це з найкращих спонукань. Що б не дай Боже мене не образити.

А я стою й думаю: усе своє дитинство на всіх святах я була в українському національному костюмі. Він був такий гарний, що мені заздрили всі подружки. Мій син навчався в українському класі, і це був наш свідомий вибір. Уся документація в мене на роботі, навіть внутрішня, завжди велася українською мовою, і це була моя позиція, якої ніхто ніколи не оскаржував Так було в Дружківці, а потім у Києві. Завжди вважала себе українкою. Інших думок не було ніколи. Чому я мушу це доводити тепер? Чому мене весь час намагаються поставити в позу людини, котра виправдовується?

Мабуть, треба їхати пропагувати мир і на Схід, і на Захід. Але сьогодні я не маю сил подати руку людям, які перебувають по інший бік барикад. Узагалі, заговорити. Отож…

Я хочу, щоб не було війни, але вже не розумію, що таке мир, чи можливий він, і що означає перемога...

- Леся Литвинова якось давно написала на своїй сторінці у ФБ: "Я з жахом чекаю того дня, коли Оксана Сухорукова, якій не байдуже, скаже: "Я здаюся. Я більше так не можу".

-Сподіваюся, до цього не дійде. Бо здатися - це зрадити. Зрадити тих, хто загинув, і тих, хто повірив. Бо тоді життя втратить сенс. Свою красу й привабливість. І залишаться тільки біль і зневага до себе. Бо тоді це буду вже не я. Я боюся зламатися.