"Як на Гоголя іменини…"* Гоголь та Інтернет

Пам'ятаєте, панове?

Третя ніч. Уся нечисть товчеться, як навіжена. Панночка в нестямній люті наказує: "Приведіть Вія!" Його приводять, піднімають повіки… і: "Ось він!" Хоми - немає!

А тепер уявіть собі, що завжди була, є і після нас буде людина, яка між тим, коли привели Вія, і тим, як йому підняли повіки, може змусити заспівати півня. І Хома - вже є! Ця людина - Гоголь!

І не усміхайтеся: мовляв, авторові в голову надув "вітер з берегів Каспійського моря". Ми дізнаємося завтра, що, коли в Кибинцях, колишньому маєтку Д.Трощинського, тягли оптоволоконний кабель, у розваленій стіні знайшли невідомі списки Гоголя. А там… Півень співає! Ба! Старий Тарас упився до нестями на весіллі Андрія, пріє й утирає щасливі батьківські сльози. У Вакули й Оксани народився син, а тішить його Солоха.

Тихше, панове… Цей світ іще досі крутиться на кінчику пера Миколи Васильовича.

1 квітня, у день народження Миколи Гоголя, у мене почав глючити комп'ютер. Спочатку він жив своїм власним життям, а потім "натовськими" буквами вирішив поставити мені кілька запитань. Поки я завис, екран комп'ютера згас. На моніторі було видно пилюку. І мені наче наживо пригадалася сцена з фільму "Вій", коли Хому вперше привели до церкви. Я почав шукати номер телефону знайомого майстра на букву D…

Досвід, як проводити час, коли втрачаєш зв'язок з Інтернетом, я вже мав. Так я нещодавно знову перечитав "Таємничий острів" Жуля Верна. А перед тим з величезною цікавістю відкрив для себе Мережковського.

Тепер я стояв перед шафою і вибирав, спілкуванням з ким заповнити своє дозвілля. Восьмитомник Вальтера Скотта я проминув - не можна життю натякати, що ти готовий чекати комп'ютер з ремонту цілий тиждень.

Так у мене в руках опинився четвертий, останній том Вересаєва. Зміст зібрання творів пропонував мені вибір. З-поміж "Життя Пушкіна" і "Життя Гоголя" я вибрав Миколу Васильовича. Напевно, пов'язаний з пилюкою на екрані образ Хоми в церкві став вирішальним підсвідомим чинником для ухвалення рішення.

Книжка виявилася несподіваною. Це був своєрідний конструктор-календар долі письменника, складений з листів, спогадів, документів, реплік, зібраних у хронологічному порядку. Але скласти життя Гоголя Вересаєв пропонував читачеві самостійно.

У документах були зосереджені думки представників усіх верств, починаючи від імператора і закінчуючи кріпаком Якимом - слугою Гоголя. Тут були оцінки як близьких родичів, так і випадкових попутників, які бачили Гоголя один раз у житті, десь на поштовій станції, коли міняли коней. Як Вікентій Вересаєв здолав увесь цей огром праці за відсутності Інтернету, для мене стало приголомшливою загадкою.

У міру читання ці окремі клаптики історичних подій і сцен складалися в цілісну картину, яка почала оживати. Так народжувалася історична доля Гоголя вже в моїй версії. Ця версія поступово відходила від версії, створеної мною дотепер. Це бентежило, але затягувало в гру, запропоновану Вересаєвим.

Що далі складався конструктор, то більше віддалялися один від одного образ Гоголя, сформований його текстами, і його історична реконструкція, зібрана з документів. Парадокс полягав у тому, що спроба помістити образ у рамки діючої історичної особи закінчувалася анігіляцією першого. Спершу я намагався знайти компроміс, але потім зрозумів, що це безглуздо, бо парадокс і є суттю світу Гоголя.

Факти навчання юного Миколи в Ніжинському ліцеї трансформували й змінили моє сприйняття творчості Гоголя-письменника. Вона завжди була сповнена таємниці. Загадкою вона - творчість - і залишилася, але я зрозумів, чому немає сенсу її розгадувати. Усе, що раніше належало до містики Гоголя, визначалося як фантастичний реалізм, "чаромутіє" раптом знайшло точне місце в його долі. Він нічого не вигадав. Те, що ми визначаємо як геніальний вимисел, неприборкану імпровізацію, було природним станом світосприймання Гоголя.

Ключ до такого висновку дає постать його батька Василя Гоголя. Василь Опанасович був чудовим оповідачем, мав рідкісний хист до поетичного слова, був наділений оригінальним розумом і величезними організаторськими талантами. У Кибинцях, у маєтку екс-міністра юстиції Д.Трощинського - далекого родича матері письменника, Василь Гоголь створив театр, де ставили "Наталку Полтавку", "Москаля-чарівника" Котляревського, перекладні п'єси європейських авторів. Гоголь-батько був головним режисером і актором цього театру, ставив власні п'єси. Він улаштовував у маєтку, як ми тепер сказали б, різні перформанси, свята.

Юний Микола виростав у цій атмосфері захвату, бурлеску, імпровізацій і карнавалу. Тому можна з упевненістю стверджувати, що не реальний світ, а театральна містерія інсталювали Миколу Гоголя, стали координатною основою його світосприймання.

Те, що читаючій публіці здавалося витонченим поетичним вимислом автора, було реальністю, прозою світу Гоголя. Модель, створена його батьком, і її закони склали уявлення про правду життя юного Миколи.

Смисл - це сума атомарних істин. Часто різні смисли виникають не через апеляцію до різних істин, а через застосування різних правил їх додавання. Соціалізація особистості - це визначення індивідуумові культивованих істин і процес навчання особистості правил їх додавання, узвичаєних у суспільстві. Цим традиційно займаються родина, школа, церква, оточення, наставники…

Унікальність Гоголя - це унікальність формули додавання істин, яку він отримав від батька, у сім'ї. Це феєрія карнавалу в Кибинцях у Трощинського, яка тривала, за словами сучасників, роками безперервно і створювала повну ілюзію неминущої реальності. Для Гоголя цей перформанс став реальним пророцтвом у дії, формули додавання істин якого застосовувалися ним усе подальше життя, навіть мимоволі. Це і є ті джерела, які живили й сформували парадоксальний світ Гоголя з живими Хомою, Тарасом, Вакулою, Солохою, Чичиковим і т.д. Ці джерела він намагався "засипати" попелом другого тому "Мертвих душ", щоб знайти світ у самому собі.

Таке відкриття, розуміння перших сторінок праці Вересаєва дало мені ключ до розуміння й складання в цілісний образ усіх подальших розрізнених і суперечливих фактів книжки про життя Гоголя. Резолюції імператриці, листи Жуковського й Пушкіна, репліки друзів і недругів, спогади слуг злилися в єдиному просторі - світ навколо Гоголя. Так Гоголь опинився в "задзеркаллі".

В одній з розмов зі своїми друзями Гоголь зауважив, що трактири в Португалії гірші навіть, ніж в Іспанії, і навів приклад, як в Іспанії йому подали холодну котлету. На його зауваження слуга, помацавши котлету, запевнив, що вона тепла. Публіка, яка слухала Гоголя, почала стверджувати, що він в Іспанії не був. Але Миколу Васильовича це не проймало. Якщо образ був барвистий, то такою для нього ставала й дійсність. Для друзів вислів "Це коли я був в Іспанії" став, як ми зараз сказали б, когнітивним мемом-анекдотом.

У листі Погодіну ранній Гоголь прямо вказує: "Тот, кто создан сколько-нибудь творить в глубине души, жить и дышать своими творениями, тот должен быть странен во многом!"

Сучасники повідомляють, що будь-яка поїздка з Гоголем перетворювалася на проблему-скандал! Річ у тому, що на будь-якому кордоні або заставі, де того вимагав закон, він категорично відмовлявся показувати паспорт. Це було своєрідною манією. Спершу Гоголь просто відмовлявся виконати наказ, потім довго, лаючись, шукав документ, зрештою знаходив паспорт у найбільш несподіваному місці в багажі. Але скандал був обов'язково. Очевидно, що в "задзеркаллі" Гоголя було неприпустимо, щоб казенний мертвий папір бодай якось визначав живий образ людини.

У родині Гоголів-Яновських був добре відомий випадок з їхнім далеким родичем - дрібним поміщиком, який володів маєтком у 30 душ. Господарство було збитковим і виживало за рахунок винокурні. Коли закон заборонив утримувати винокурні в маєтках менших ніж з 50 душ, їхній родич поїхав до Полтави, у ревізькій казці не зазначив, що власних душ поменшало, та ще й прикупив "мертвих душ" у сусідів. Так загальна кількість його душ перевищила 50, і він залишився власником винокурні.

Цей анекдот знав Гоголь, і він його з дитинства переосмислив у своїй картині "задзеркалля". Тому, коли Пушкін запропонував йому ідею повісті, Гоголь уже був готовий до її сприйняття, вона жила, була вбудована в його картину світу і не викликала когнітивного дисонансу. Він наживо бачив усі ці мертві душі. У "Задзеркаллі" вони були реальними. Тут бюрократичний документ завжди поступався місцем образу.

Цим і можна пояснити манію Гоголя у відносинах з паспортами. Логічно, якщо такий смисл застосуємо до Гоголя, що для нього легалізація людини за допомогою документа завжди була вторинною порівняно з її чуттєвою легітимацією. Статус людини для Гоголя завжди поступався місцем її ролі, був підпорядкований їй. Тому "мертві" у Гоголя часто сприймаються читачем набагато яскравіше й виразніше, ніж "живі".

Усі сучасники зазначають, що Гоголь з побожним трепетом ставився до української думи й народної пісні. Скажіть, а який паспорт потрібен пісні, щоб стати народною? Вона й отримує статус народної, коли втрачає авторські права.

Гоголь - це світ. Яким документом можна це підтвердити? Будь-яка спроба визначити цей світ лише його обмежить.

Це було наріжним каменем конфлікту його долі, світу його "задзеркалля": як яскрава особистість може випасти з соціуму тільки тому, що не внесена до табелів про ранги, а неприторенний негідник посідає високе становище, завдяки мертвому казенному запису?

Якщо звичайна доля - це шлях від світу до моделі, то в Гоголя - це шлях від моделі до світу. Тому вся його доля - це "зворотний відлік". І Гоголь відчував це. Уже з юних років він без зайвої скромності визначав свою долю як велике призначення. Якою ж незначною виявилася версія, запропонована йому навколишнім зовнішнім життям-світом, що плинуло поза його "задзеркаллям"?

Немає сенсу вивчати ролі трагедії кінця його життя чи намагатися побачити в його сюжетах чийсь злий намір. Конфлікт був закладений в онтології світу Гоголя. Його спонтанні порядки не приймали нав'язаних порядків навколишньої дійсності.Щоб уникнути конфлікту, визнати цю дійсність, він спочатку пише продовження "Мертвих душ", але це нічого не змінює в онтології, бо Гоголь як і раніше не визнає "свого паспорта". Він спалює перший раз продовження "Мертвих душ", бо визнати "свій паспорт" для Гоголя було рівнозначним відмові від власного носа, своєї природи на догоду казенному світу: тоді навіщо жити, якщо ти реалізуєш не себе, а "свій паспорт"?

Щоб змінилася картина світу, жертва мала перетворитися на жертвоприношення. Спалюючи продовження "Мертвих душ", Гоголь хотів зробити саме жертвоприношення, яке повернуло б йому координацію і повноту світу. Але його акт виявився лише жертвою. Тому загадка Гоголя збереглася, а його "чаромутіє" не розпалося.

Один раз написаний текст створює навколо себе простір смислів, послання. Він продовжує життя тексту, навіть якщо його матеріальний носій знищений. Нехай у містерії домислів, пліток, фальсифікацій і небилиць - текст продовжує жити. А що вже тоді казати про "написану" долю? - Гоголь живий!

За словами Гоголя, іноді "бывает время, когда нельзя иначе устремить общество или даже все поколение к прекрасному, пока не покажешь всю глубину его настоящей мерзости". У першій частині "Мертвих душ" йому це блискуче вдається. Але спроба сформувати образ нового майбутнього в другій частині зазнає фіаско. Його формула додавання істин так само в результаті суми видає парадокс. Через це "світле майбутнє" в Гоголя виходить карикатурним. Він відчуває це і вперше спалює другий том.

При цьому Гоголь діє в дискурсах своєї формули додавання істин: він робить символічну жертву всеспалення. Але цей акт не стає жертвоприношенням. Світ при цьому не змінюється.

Роблячи нову спробу написати продовження "Мертвих душ", враховуючи невдалий попередній досвід, Гоголь природно приходить до конфлікту із застосовуваною формулою додавання істин: пізній партикулярний Гоголь намагається знищити раннього спонтанного Гоголя. Це призводить до розпаду його долі. Зрозуміло, що нову редакцію другого тому "Мертвих душ" чекає та сама доля - у вогні. Знову гине рукопис, знову приноситься жертва, умирає Гоголь, але світ Гоголя не змінюється, бо народжується новий парадокс: усе змінилося б у світі Гоголя, якби рукопис залишився цілим!А оскільки Гоголь - це парадокс, то ранній Гоголь переміг Гоголя пізнього.

Завдяки цьому світ Гоголя зберігся і продовжує генерувати парадокси. І один з них полягає в тому, що сюжети спаленого другого тому "Мертвих душ", подолавши розпад часів ХХ століття, реалізуються в сучасній Росії: "позитивні" герої другого тому стали її сучасною карикатурою, до того ж кривавою.

Відкриття, зроблене наприкінці життя, приголомшило Гоголя. Він зрозумів, що його життя і творчість відбулися у світі лицедійства, у "задзеркаллі", а не в реальності.

Спроба в другому томі "Мертвих душ" зобразити "іншу Русь" - позитивну - нічого не змінює. Вона приречена вже за природою джерела творення. Місце дії в нього залишається уявним, як і вся онтологія самого Гоголя. У драматургії цієї моделі цілком природними є навчання в Ніжинському ліцеї, подальша невдала служба, щодо якої він спершу мав високі ілюзії, провальна спроба викладання. Усе, що мало формувати конструкцію і сенс життя Гоголя, було лише декорацією, підтанцьовкою великої Гри, і саме вона, Гра, за його координацією в навколишньому світі була реальною.

Задум продовження "Мертвих душ" вимагав нових правил цієї Гри. Але їх утілення не створювало нової реальності, а руйнувало координацію самого Гоголя. Нова реальність могла бути створена тільки через жертвоприношення, коли частину основоположних знань і настанов буде принесено в жертву. Тоді звільнення від старих символів уможливить народження нових образів. Але в уявному Світі Гоголя це стає неможливим: жертва буде, а жертвоприношення - ні. Гоголь потрапляє в те саме зачароване коло, в яке помістив свого Тараса Бульбу.

У всіх своїх наступних реінкарнаціях Тарас приречений убивати Андрія, хоча й відбуватиметься це в інших декораціях і з іншими виконавцями. Такою є механіка конструкції "жертва без жертвоприношення", бо в ній жодна тілесна жертва не спростовує логіки, що формує брутальні спонтанні порядки в Січі й навколо неї.

Щоб вийти з цього зачарованого кола, Тарас мусить сам стати сакральною жертвою - не везти синів на Січ. При цьому сам Тарас і діти залишаються живими, але гине козак Бульба: у жертву приноситься дух. А саме це й перетворює факт смерті, нехай і безтілесної, на жертвоприношення: загибель і потім відродження духу. Це докорінно змінює логіку, а отже, змінилася б і наступна еволюція формування спонтанних порядків навколо героїв, Січі, країни.

Те, що Гоголь описував як життя, у суспільстві сприймали як митецький вимисел; те, що в нього було кумедним анекдотом, публіка сприймала як сатиру, сарказм. Коли на прем'єрі "Ревізора" він уперше побачив костюми Бобчинського і Добчинського, що нагадували вбрання блазнів, він ладен був залишити зал, бо не бачив такого прочитання сюжету у власному задумі.

Я відкладаю вбік Вересаєва на листі Гоголя М.Прокоповичу від 25 січня 1837 року з Парижа: "Одна только слава по смерти (для которой, увы! не сделал я, до сих пор, ничего) знакома душе неподдельного поэта. А современная слава не стоит копейки". Вже написано перші розділи "Мертвих душ". Попереду подорож до Італії. Попереду - все життя і "слава по смерті".

Я вирішую увечері продовжити читання цього фантастичного за своїм залученням у сюжет життєпису-детективу.

Цієї ж миті дзвонить телефон. Мій знайомий каже, що комп'ютер можна забрати. Він чесно признається, що нічого серйозного - дрібна притичина зі шлейфами. На моє запитання "скільки брати грошей?" він відповідає, що ніскільки, дурниці.

Я вимикаю телефон і запитую себе: "Навіщо ж я носив кудись блок живлення?" І негайно мій погляд втуплюється в книжку Вересаєва про життя Гоголя.

Мій системний блок уже вдома. Я дивлюся на нього, на розгорнутий том Вересаєва і думаю: вмикати комп'ютер чи не вмикати? Потім закриваю книжку і залишаю Миколу Васильовича в дорозі - він іще тільки писатиме "Мертві душі".

Навіщо мені на подальших сторінках тому в документах шукати підтвердження своєму інтуїтивному здогаду про факти останніх років життя генія і руйнувати його очікування січня 1837 року? Адже якщо залишити його в дорозі, то все ще може змінитися?

А ви не замислювалися, що в Оксани й Вакули усе ще попереду? Втім, як і в Миколи Васильовича. Він іще не виїхав з Парижа, де має зустрітися з Міцкевичем. Цікаво, що розмовляють вони між собою українською мовою.

Мені стало зрозуміло: усе, що написано про Гоголя, - і чудового, і зневажливого, - правда, бо доконечної правди про нього бути не може. Він іще не виїхав з Парижа, і в Миколи Васильовича все попереду, а на нас, тих, хто читає його тексти, завжди чекають нові відкриття.

Примітки:
що авторові в голову "принесло вітром з боку Каспійського моря", поки комп'ютер його був у ремонті.

Припущення 1 (зле)

Гоголь замість арифметики додавання істин запропонував власну алгебру знаходження суми. Його можна було б вважати предтечею постмодернізму. Але сам постмодернізм розірвав ці зв'язки; він узагалі ігнорує зв'язки. Постмодернізм відкинув істини, формули їх додавання перетворив на єралаш настроїв, а смисли понять знищив, оскільки він знищив саму базу порівняння й опинився у порожнечі істин, формул і смислів. Коли знищується система координат, зникає простір, а його естетична якість гине - анігілює.

Згубність постмодернізму полягає у приниженні істин, абсурдизації формули їх додавання і, як результат, у відсутності смислів понять, що призводить життя до порожнечі. Через це школа втрачає свою концепцію; суспільство втрачає здатність до солідарних дій і потрапляє в розпад часів, бо порожнім стає його досвід; майбутнє неможливо відповідально планувати, воно втрачає цілісність і кришиться на проекти, тому правлять бал футурологи-постмодерністи. Соціум - розпадається.

Припущення 2 (обережне)

Біблію можна вважати зводом істин і правил їх складання в смисли. Христос запропонував нові правила знаходження сум і отримав смисли, що склали Новий Заповіт.

У цьому припущенні Біблія є не відповіддю на запитання, а пропозицією знайти смисл, виходячи з заданих істин і правил.

Як Гоголь інтерпретував таку пропозицію, ми можемо тільки обережно здогадуватися. З цього погляду останні роки життя письменника дають поживу для найнеймовірніших висновків, зважаючи на його міркування про "славу по смерті".

Припущення 3 (веселе)

Геній Гоголя вже в той час передбачив пакетну передачу даних. У хаті запорожця Череватого Пацюка ми бачимо, як уміст миски з варениками й миски сметани поштучно розлітається у просторі, потрапляючи до рота то Пацюкові, то Вакулі. Не виключено, що Леонард Клейнрок 1960 року в Массачусетсі читав "Вечори на хуторі біля Диканьки".

Припущення 4 (похмуре)

Зараз, коли більшість знань сучасної людини виноситься на зовнішні носії, а сам "індивідуум" отримує якийсь віртуальний образ в електронних хмарах, пророчими стають слова одного з героїв Гоголя: "Люди воображают, будто человеческий мозг находится в голове; совсем нет: он приносится ветром со стороны Каспийского моря".

*

9 травня за старим стилем (якщо до Гоголя взагалі можна застосувати якийсь хронометр) Микола Васильович завжди відзначав День своїх іменин. Усі друзі вказують, що цей день він виділяв особливо з усіх свят у році. Микола Васильович змінювався з виду, завжди скликав гостей, складав розкішне меню, частину наїдків готував сам. Гоголь вигадував сценарій свята, вносив сюрпризи й розіграші в його сюжети. На думку тих-таки друзів, цього дня Гоголь перетворювався на господаря ідеального будинку, який вічно жив у його уяві, - це була його своєрідна річна Ітака.