Втрата Брата

Кінорежисер Олексій Балабанов ("Брат", "Мені не боляче", "Кочегар") помер задушливої травневої ночі, працюючи над сценарієм про молодого Сталіна.

А менше року тому, у спекотній Венеції на кінофестивалі, Балабанов представляв свій останній фільм "Я теж хочу". На екрані була люта російська зима, дивна компанія мандрівників за щастям і сам режисер, член Європейської кіноакадемії, у ролі героя, що помирає зі словами "А я щастя хочу". І ось його не стало... Несподівано для всіх. У 54 роки.

У російського кіно якась нещаслива смуга. Три місяці тому пішов Олексій Герман, який Балабанова, до речі, не любив. Але в "черзі за щастям" (за балабановською версією) вони тепер недалеко. Може, й подружать?

Балабанов же - не менший російський автор. Принципово інший і за стилем, і за глядацьким резонансом. Він на власний манер препарував і радянську епоху, і новий пострадянський час. У кінематографічних 90-х завдяки Балабанову є спірний, але знаковий герой - Данило Багров. Типологія російського богатиря, чия сила в правді.

Вражає, що "Брат" (1997) знятий усього через три роки після тарантіновського "Кримінального чтива". Романтика бандитизму вела перекличку з обох півкуль. Причому "Брат", зрозуміло, працював на реалістичну картину світу, ту, котра за вікном. Тільки у 2000-му, коли в реальності з'явилися прикмети коміксу, Балабанов дозволив собі зняти особливо несерйозне іронічне продовження "Брат-2", де Багров і Америці дає прикурити. Єдиний смішний фільм у його кар'єрі.

Дилогія про Багрова прогриміла в усіх колишніх братніх республіках. А вже фільми Балабанова ніколи такого успіху не мали. Вони залишилися в зоні професійного й інтелектуального інтересів. За ним закріпилася слава режисера, що знімає похмуре, неатрактивне кіно.

Адже навіть із класикою він працював у певному напрямі - Бекетт, Кафка, булгаковський "Морфій". І жодна сатира на 90-ті - "Жмурки" чи "Мені не боляче" - його репутації не виправила.

Це вже були 2000-ні з актуальністю гламуру, безтурботності, у крайньому разі - максимально естетично упакованих філософських розмірковувань. А Балабанов продовжував дивитися на епоху зі своєї особливої дзвіниці.

На "Мені не боляче" закінчився кінороман Балабанова з Санкт-Петербургом. Містом, яке він гостро відчував і яке саме таке в його фільмах, яким його НЕ люблять корінні жителі. Місто-сон, місто-морок, місто-примара. Саме цей образ Пітера, який пройшов через "Щасливі дні", "Брата", "Про виродків і людей" та "Мені не боляче", мені особливо дорогий. (Хто бачив Петербург Балабанова, ніколи не зітхатиме за атмосферою "ПітерFM").

"Мені не боляче" - дивно ніжна картина для суворого балабановського кінематографа - була відтягнутою пружиною, вслід за якою режисер ударив у лоб таким опусом, що не кожен осилить, і кожен жахнеться.

Від деяких фільмів буває фізичне відчуття жаху. Впевнена, що у зв'язку з "Вантажем 200" річ не тільки в майстерності, а й у чистій випадковості. Або в енергетичному заряді ненависті, який вкладає режисер. Але все-таки наполягаю на формулі "зійшлося". Щось схоже переживаєш на "Необоротності" Гаспара Ное чи "Потішних іграх" Ханеке. Страшно важливе це кіно в балабановській творчості. Адже й сам він прийшов у кіно наприкінці радянської епохи (хто знає, якого кінобунтаря ця система могла б виростити, якби проіснувала хоч на 10 років довше). А став хранителем пам'яті про часи, що йдуть на зміну. Мабуть, за фільмами Балабанова судитимуть не так про епоху, як про душевний стан людини. У 90-ті минулого століття, 2000-ні. Звісно, цей стан далеко не універсальний у сенсі поколінь. Мені, людині, яка на той час уже дещо тямила, ці роки не бачилися такими безпросвітними. Але
в Балабанова була своя оптика. Замилити її він не давав нікому.