Латиноамериканське кіно атакує!

72-й Венеційський міжнародний кінофестиваль, що завершився, призначив у головні фаворити фільми з Латинської Америки. Що це - новий тренд чи щиголь по носі європейському кінематографу?

Нікому не відомий венесуельський режисер виграв із дебютним фільмом головний приз. Тим часом кому тільки не віщували "Золотого лева" цього року! У верхніх рядках рейтингу кінокритиків були і китайська поетична документалка про шахтарів, і новий фільм Сокурова "Франкофонія". Услід за ними йшли Амос Гітай із картиною вбивства Іцхака Рабіна "Рабін. Останній день" і чудова анімаційна стрічка "Аномаліза" (рідкісний випадок легкої розважальної форми з глибоким пронизливим змістом), якій би і прикрасити нинішній фестиваль своєю перемогою: успіх глядацький у неї ще попереду.

Однак у лідери венеційського конкурсу записали дебютну драму Лоренцо Вігаса "Здалеку" - сюжет на двох з гомосексуальним штрихом, кримінальним обрамленням, фіналом у стилі годарівського "На останньому подиху". Банальна фестивальна кон'юнктура була засунута в рейтингу на п'яте місце і дружно освистана на останньому сеансі публікою (половина її заплатила за квитки).

Та чи то в голови журі мексиканця Альфонсо Куарона було багато повноважень, чи то це відчайдушна спроба Венеційської Монстри "відкривати імена" - і "Золотий лев" , і "Срібний..." дісталися латиноамериканському кіно.

Другий за значимістю приз завоювала жорстка гангстерська історія родини викрадачів "Клан" головного молодого режисера Аргентини Пабло Траперо, який представляє у своїй кінематографії таке відображення скорсезівського стилю. Уже згаданій "Аномаліза" Чарлі Кауфмана та Дюка Джонсона дісталася третя за значимістю Гран-премія венеційського журі.

Сценарист знаменитої фантасмагорії "Бути Джоном Малковичем" Чарлі Кауфман, чиє співзвуччя з Кафкою таке очевидне через любов до клаустрофобічної атмосфери та болісних конфліктів людини з соціумом, придумав нову історію, де абсурду менше, ніж у "Малковичі", а гіркоти більше. Але є незмінний лейтмотив знеособлення, тиражування. Шкаралупа, в яку замкнений герой "Аномалізи", успішний бізнес-тренер по роботі з клієнтами Майкл Стоун, - звукова.

Абсолютно безуспішно намагається він розчути в оточенні людське: всі до єдиного, включно з дружиною з дитиною чи колишньою коханкою, не кажучи вже про готельний сервіс, спілкуються з ним однаковим чоловічим монотонним голосом. Доки похмурої ночі в коридорі готелю не лунає цілком унікальний живий жіночий голос. Олюднення - не тільки сюжет "Аномалізи", це якась, поки що без назви, техніка анімації Дюка Джонсона, чиї ляльки виглядають гіперреалістично.

Хоч би як прогнозували на старті фестивалю лаври й відсутність конкурентів фільмові Олександра Сокурова "Франкофонія", нова робота російського режисера, возвеличуваного в Італії, виявилася, як і Лінчеві сови, "зовсім не тим..." За фактом фільм, що анонсується як кінореставрація історичного моменту, коли до Лувру ввійшли нацисти, - хаотичне колажне есе про місце культури в людському бігу. Ілюстративний матеріал у діапазоні від телеінсценівок (екскурсовод Наполеон у стінах Лувру) до хроніки (блокадний Ленінград). Від автора - сам режисер.

Найбільш вдалі й щирі (на відміну від закадрового монологу Сокурова) - ігрові кадри з директором Лувру Жаком Жожаром та німецьким графом Меттерніхом, які рятували неоціненну колекцію. Але це 5% фільму, що тонуть у заплутаній нарації.

Сокуров дає собі карт-бланш на самому початку картини: "Мені здається, фільм не вийшов". Але вийшов гарний конкурсний рефрен у фестивальних відбірників: "Франкофонія" і близький їй за жанром дебют у режисурі співачки-музиканта-перфомансистки Лорі Андерсон "Серце собаки". Зразу стає зрозуміло, хто художник, а хто - іменитий режисер.

Андерсон зняла теж кіномонолог, у якому особистісні історії, точніше - ті, які звучать надзвичайно особистими, а там - хто його зна, чіпляють цитати, цитати - роздуми, а роздуми - бачення. Асоціативне розмірковування про пам'ять, любов, страх, само собою - смерть, насичене цитатами з "Книги мертвих", Хайдеггера, Вітгенштейна, перемішане сімейним літописом (смерть матері, вирятування братів-близнюків, втеча з любимим тер'єром із Нью-Йорка після 11 вересня)... У люфті між кіно й відео-перформансом "Серце собаки" породжує особливий вид, коли хочете - кіномедитації, в якій осягаєш улюблену Андерсон настанову східних мудреців "знати про смуток всередині себе, не відчуваючи його".

Ця мудрість чудово осягається на хорошому документальному кіно, яке нинішнього року становило левову частку позаконкурсних показів. Новий фільм Сергія Лозниці "Подія" - змонтована через музичні ЗТМ-паузи з "Лебединим озером" хроніка трьох днів серпневого путчу 1991-го на вулицях Ленінграда - слово настільки актуальне і пророче передусім для нас, що коли в перших кадрах хроніки з'являються барикади з плакатами "Фашизм не пройде!", мурашки бігають по тілу. Боротьба за честь, за зміну парадигми, багато сильних і світлих емоцій, великі надії і... фінальний титр: "Суд над радянською системою не відбувся", - дивно помічена Лозницею перекличка часів.