"Слава богу, я не вмів грати на ударних, а то став би "бітлом"…

Минулого тижня, на запрошення українських "Бітлз"-клубів з міст Черкаси та Київ, для участі в "триб'ют" концерті Across the Universe of The Beatles до Києва прибув один надзвичайно цікавий чоловік. Справа не лише в тому, що він вчився в одній школі з Джоном Ленноном, і грав з ним в The Quarrymen - гурті, заснованому Ленноном у

1956-му. Його звуть Род Дейвіс, він народився в 1941 році. Род є одним з тих (ще живих) не лише свідків, але й безпосередніх учасників великої епохи зародження популярної музики, яких можна побачити, не викладаючи астрономічні суми за квитки, і поговорити, не домовляючись про інтерв'ю за півроку наперед.

Род Дейвіс десятиліттями грав на банджо, гітарі, мандоліні і скрипці зі строкатим набором талановитих музикантів, переважно в стилі фольк, blue grass, кантрі. Викладав романські мови, працював у туристичному бізнесі. Письменник і перекладач. Та в першу чергу - простий у спілкуванні, самоіронічний та вдумливий музикант.

Про покоління. Про "Кворрімен" (Quarrymen). Про скіфл (музика аматорських і напівпрофесійних англійських гуртів на рубежі 50-60-х років XX століття), стиль відомий не своїми музичними шедеврами, а тим, що з нього "все" почалось.

Отже просто про музику - словами самого Рода Дейвіса.

-Мені особисто непросто пояснити, чому в середині 1950-х раптом десятки тисяч британських підлітків схопились за інструменти і по суті створили поняття "популярної" музики. І чому саме - музика?..

- Гадаю, що на той час ми почали оговтуватись від наслідків війни. Ясно, що такої розрухи, як в Україні, в нас не було, але психологічно це були тяжкі часи, особливо для тих, хто, як я, народився на початку 40-х. У середині 50-х хтось винайшов концепцію "тінейджер", і "зі собою" щось потрібно було робити. Раніше, якщо хтось хотів стати музикантом, це означало, що потрібно було отримати відповідну формальну освіту. Мої батьки самі грали на музичних інструментах. У шість років мене віддали в музичну школу, яку я ненавидів. Надзвичайно стара пані з вусами намагалась навчити нас грати винятково нудні мелодії. Музика сприймалася як щось винятково суворе, і передбачала виконання у врегульований спосіб. Не існувало концепції гри "просто так", для задоволення. Все змінив скіфл.

- Скіфл - специфічний музичний стиль. Характерною рисою музики "скіфл" було використання (крім гітар, губної гармоніки, банджо) особливих фольклорних інструментів (пральна дошка, посуд, ручки від швабр, великі бляшані коробки і т.д.). Зародившись у Новому Орлеані в 20-х роках на перетині джазу міської бідноти, блюзу і кантрі, цей стиль перекочував у Чікаго, де це слово прилипло до іншого феномену, про який мало хто знає. Йдеться про так звані "орендні вечірки" бідняцьких районів. Коли не вистачало грошей на оренду, кілька сусідів накуповували дешевої випивки, запрошували гостей і за невеликий "чинш" влаштовували "концерт", де кожен грав, хто на чому міг. Ці вечірки почали називати скіфл-вечірками.

- У ранніх 40-х у Лондоні було кілька груп, які грали новоорлеанський джаз. У перерві двоє-троє музикантів грали блюз на гітарі і контрабасі. Поступово це стало дуже популярною частиною програми. Брат одного з таких музикантів працював у магазині платівок. Він мав платівку 1946 року - "Ден Берлі і його скіфл-хлопці". Він вирішив, що музика місцевих хлопців була подібна на скіфл, так цей стиль і назвав. Скіфл пішов гуляти Британією.

- З точки зору різниці культур, мені важко сказати, чому саме цей стиль, перекочувавши через океан, хвилею прокотився по країні, але це так. З музичної точки зору в Лондоні "новоорлеанські" джазмени, а згодом - скіфл-групи були чи не єдині музиканти, які почали імпровізувати. Головним популяризатором скіфл-стилю була надзвичайно важлива для становлення цілої низки стилів популярної музкультури людина - "король скіфла" Лонні Донеган.

- У 1955 році одного разу я сидів на задньому сидінні машини, тато - за кермом, в маленькому містечку в десяти милях від Ліверпуля. Вікно було відчинене, ми проїздили повз магазин з платівками, і звідти лунала композиція Лонні Донегана, Rock Island. Це настільки відрізнялось від будь-чого, що я колись чув, що дослівно вдарило мене по голові. Ясно, що слухаєш це зараз - таке, нічого особливого, але тоді для чотирнадцятилітнього пацана це була фантастика. До цього дня я зберіг корінець білету на концерт "Кріс Барбер Бенд" (де грав Донеган) в Ліверпулі 1-го січня 1956 року. З якоїсь причини цей хіт дослівно електризував тінейджерів у Британії - від 12 до 20-літніх. Чому - не скажу, не знаю. Це було щось настільки сповнене енергії, щось настільки нове і таким контрастом до будь-чого, що ми чули досі. Я, що називається, "присів" на скіфл.

* * *

-З Джоном Ленноном і Еріком Гріффітсом (ще одним учасником гурту "Кворрімен") ми ходили до недільної, а згодом - початкової школи в містечку Вултон. Джон був, як відомо, учнем небездоганної поведінки. Часами його витівки були такі собі, часами - дотепні. Якось перед уроком релігії вони з Еріком нарізали з картону білі комірці для цілого класу, і вчитель, зайшовши, побачив перед собою 32 священники. В 1956 Джон вирішив створити скіфл-групу. Я, звісно, був у захваті від Лонні Донегана, який грав на банджо і гітарі. Одного дня я прийшов до школи і сказав Еріку Гріффітсу - "Слухай, я вчора потримане банджо купив". Той каже: "Хочеш грати в групі?" Я не вмів грати, я тільки вчора купив банджо, про що він знав. Але - якщо розібратись, якщо в тебе взагалі немає банджо, ти точно не зможеш на ньому грати. Я запитав: "Хто ще в групі?" Піт Шоттон - на пральній дошці, Біл Сміт - на "чайному ящику" (інструмент, який виконував функцію контрабаса) і Джон Леннон - на гітарі.

- Назва групи походила від назви школи. В гімні "Кворрімен" (працівники кар'єрів, дослівно - люди кар'єрів) були слова - "ті хто зістарився ще до народження, напружуючи всі м'язи і сухожилля". Я читав в американській біографії, що групу назвали, бо Джон пишався школою. Сміху варте - Джон, який не мав найменшого бажання будь-що напружувати, вирішив "для стьобу" так і назвати групу - "Кворрімен".

- Ми, ясно, не були серйозними музикантами - найважливішим завданням було справити враження на дівчат. Ну, і плюс, нам було приємно дратувати батьків, бо вони ненавиділи те, що ми грали. Чи ми добре грали? Приблизно так, як і решта. Ясно, що рівень був невисокий, мушу визнати. Це не мало жодного значення, ми славно проводили час. Грали в перервах у танц-клубах. Іноді грали на вечірках. У січні
1957-го відкрився клуб "Каверна" ("Печера" - легендарний музичний клуб в Ліверпулі). Сталося так, що один із знайомих домовився про наш виступ. Мені цей вечір запам'ятався особливо. "Формою одягу" була біла сорочка і чорні джинси. Та перед виступом в мене на джинсах тріснула "блискавка" і цілий концерт я ховався за банджо як Чак Бері, дякуючи богу, що я граю на банджо, а не на укелеле.

- Всі ці "гастролі" були трохи обтяжливими. Ми не мали машини, доводилось їздити автобусом - найбільша проблема для скіфл-груп, оскільки деякі інструментами були чималенькими.

- Були труднощі й іншої природи. В червні нас попросили заграти концерт під час вуличного фестивалю на честь отримання Ліверпулем 750 років тому королівського дозволу на відкриття ринку. Ми грали на кузові вантажівки. Дівчата і хлопці з різних вулиць прийшли послухати. Джон, ясно, стояв попереду всіх і яскраво "фронтменив". Стало очевидно, що на дівчат він справив неабияке враження. Хтось тихо сказав нам - зараз можете "отримати" від пацанів з їхньої вулиці. Тільки-но ми закінчили, зіскочили з вантажівки і прожогом влетіли в дім. Пацани оточили будинок і не поспішали розходитись. Довелося подзвонити в поліцію, і поліцейський супроводжував нас до автобуса. Може, так зароджувалась "бітломанія"?

- На жаль, чи на щастя того дня (легендарний для бітломанів день 6 липня 1957 року, "коли Джон познайомився з Полом"), я Пола не бачив. Я пішов перекусити, але згодом, розповідаючи про це, я вирішив, що це якось нудно звучить. І вигадав версію про те, що я пішов у туалет. Коли один американський приятель-художник написав картину "Момент, коли Джон зустрів Пола", там були всі крім мене. "Ти ж сказав, що в туалеті сидів" - серйозно сказав він. Треба буде наступного разу бути уважним, жартуючи з американськими колегами. Там, правда, був мій банджо, на тій картині. Пола я згодом зустрів коротко лише одного разу на репетиції. Я запитав Джона - це хто? "Це Пол, він гратимете з нами".

- Той день був практично кінцем моєї кар'єри в "Кворрімен". Незабаром почались канікули. Я залишився в школі ще на кілька років, плануючи поступати до університету, Джон подався до мистецької школи, Ерік Гріффітс почав вчитись на інженера, Піт Шоттон згодом став полісменом. Не я полишив "Кворрімен", це "Кворрімен" полишили мене. Можливо, це оцінка мого рівня гри на банджо.

- Я купив гітару, в університеті грав на скрипці, мандоліні, гітарі. В 1962 р. я випадково на вулиці зустрів Джона. Він каже: "О, привіт, на чому граєш зараз?" Я пояснив. Він каже: "А! Шкода, що на барабанах не граєш, поїхав би з нами в Гамбург". Тож мені пощастило, що я не грав на ударних - в іншому випадку я, можливо, став би бітлом. Це був останній рік, коли я бачив Джона. Пола я по суті ніколи не зустрічав, окрім того маленького епізоду.

- А зустрілись ми випадково в 2005-му. Ми з дружиною брали участь у змаганнях з віндсерфінгу в містечку Брайтон. В Пола Маккартні є будинок в тому містечку. Ми чекали на вітер, і приятель сказав, що щойно бачив неподалік Маккартні, який вигулював пса. Я подумав - треба підійти до нього. Він стояв і розмовляв з організаторами змагань. Я підійшов, потис йому руку і сказав - "Я той мужик, якого ти замінив у "Кворрімен" в 1957-му році". Він каже: "Ого. Що трапилось? Я тебе "підсидів"?". Я кажу: "Ні, я грав на банджо, а в
рок-н-рол групі банджо було зайве. Плюс мені не подобався рок-н-рол". Він каже - "А, то ти мусив бути на тій славетній фотографії з 6-го липня 1957-го?". Я відповів: "Так, я стою одразу за Джоном".

* * *

-У 1997 році "Каверна" відзначала своє 40-ліття. Всіх безкоштовно поїли алкоголем цілий день. Зібрались сотні музикантів, що грали тут впродовж цих років, зокрема і "Кворрімен". О сьомій ми вирішили піти поїсти. Нам сказали, ні-ні - зараз телевізійники прийдуть знімати, як ви граєте. Ми кажемо - "Слухайте, ми не грали разом близько сорока років". Менеджер заперечив: - "Усі пили цілий день, ніхто не помітить". Ми зіграли кілька пісень. Нас попросили взяти участь у відтворенні "дня, коли Джон зустрів Пола". Так "Кворрімен" зібрались знову. Всі, окрім Джона, звісно. У нас поцікавились, а де наш CD? Записали СD. Відтоді ми отримували запрошення практично звідусіль і багато гастролювали.

* * *

- Мені справді не подобався рок-н-рол

- Професійні джазові музиканти знали, що таке скіфл, і, по суті, його ж і виконували. А для нас цей стиль означав "щось, що ми можемо грати самотужки". Є коментатори, які стверджують що "панк" є сучасною формою того скіфла, який ми грали. Я не поділяю цієї думки, але можу зрозуміти, чому так кажуть. Йдеться про спробу робити щось дуже просте і зовсім інше. Певні паралелі є, але я би не перебільшував.

Однак скіфл, як феномен, став чимось незрівнянно більшим. "Бітлз" - і не лише - не раз казали, що без Лоні Донегана не було б їх самих, не було б "Ролінг стоунз" чи Кліфа Річарда і т.д. Нещодавно відбувся концерт "Всі дороги ведуть до Лонні", де чимало видатних музикантів це визнавало. Скіфл сплетінням своїх запозичень став джерелом натхнення для ряду яскравих напрямків, що відрізнялись одне від одного. На початку нами правив стадний інстинкт, потім стадо розпалось на кілька менших "стад".

- Мені рок-н-рол не подобався, бо мене більше цікавили ті компоненти в скіфл, які схилялись до кантрі і блюз. До того ж, я вважав, що рок-н-рол трохи "попахував" експлуатацією дітей. Тексти були просто сміттям. Рок-н-рол, очевидно, дав початок ері музики, що була мотивована грошима.

- Коли з'явився рок-н-рол, він приніс з собою більш "сексі" імідж, ніж наші ідоли, включаючи Донегана. В музичному сенсі перехід від скіфл до рок-н-рол був дуже природним і нескладним. Але ключовим фактором була поява електричних гітар, які почали надходити з Німеччини, і були непогані, до речі. Вони були на голову кращі за гітари, з яких ми починали.

* * *

-Рок-н-ролл і джаз почали віддалятись, в тому числі, з соціальних причин. Рок-н-рол був швидше музикою "робітничого класу". Джаз був все ще популярним на початку 60-х у більш інтелектуальних середовищах. Коли я вступив до університету, там ще не було рок-н-рольних груп, хоча були джазові і ритм-н-блюзові. Рок-н-ролери переписали історію музики, повністю маргіналізувавши скіфл Лонні Донегана.

- Цікаво, що створюючи клуби по всій Британії, Донеган в певному сенсі був причетний і до популяризації стилю "фольк" в Британії. Якось я придбав книжку, що описувала американський фольк і блюз, і зацікавився, окрім всього іншого, ще з тієї причини, що багато з пісень взагалі-то походили насправді з британських островів, і перекочували до Штатів. Коли я вчився на півдні, там було товариство фольк-музики. Один з членів запитав: "Ти з Ліверпуля, ходиш у "Спінерс", фольк-клуб у Ліверпулі?". На Різдво я пішов туди, і виявилось, що є низка музикантів, що грали в "Каверні", які перетворились на фольклорні групи. Більше того, там були і кантрі, і вестерн-музика, про що люди зазвичай. Фольк тільки зароджувався в 1960-му. Він не мав шансу конкурувати з рок-н-ролом, він був дещо інтелектуальнішим, так би мовити.

- Отже, з точки зору, різнобою "пропозицій" музичний простір британської музики був дуже насиченим. А орієнтуватись в ньому було непросто, бо ані Бі-бі-сі (радіо монополіст), ані деякі рекордингові компанії не орієнтувались в потребах ринку. Бі-бі-сі навіть чути не хотіло про популярну музику. Decca Records вважала Донегана одноденкою, і здійснила найфатальнішу помилку в історії музичної індустрії - відмовилась "підписати" "Бітлз". Ними керували старші чоловіки, які не розуміли, що відбувається.

- Справа в тому, що раніше їх "ринком" були батьки. Бо в дітей до середини 50-х просто не було грошей, музику їм купували батьки. З появою "тінейджерів" виявилось, що є велетенська кількість молодих людей, які не хочуть слухати вальси, самбу чи квікстеп. У підлітків почали з'являтись гроші, які вони могли собі дозволити витратити на музику і таким чином взяти управління ринком на себе. Популярна музика ставала все більш важливою, бо підлітки почали створювати культуру "тусування" в кав'ярнях, оскільки в паби їх не пускали. До слова, в "Каверні" теж алкоголю не продавали, аби не позбутись аудиторії.

- Діти обрали рок-н-рол, звісно.

- То ж ми слухали "Радіо Люксембург". Воно було найважливішим джерелом інформації про музичні новинки. Комерційна радіостанція, що мовила з Люксембурга, оскільки в Британії монополія на радіомовлення належала Бі-бі-сі, тонко відчувала зміни в смаках споживача і ринку.

* * *

-Я, до слова, не вперше в Києві. Коли я працював туристичним агентом, возив групу по країнах Скандинавії та СРСР, і в 1968 році ми були в Києві і Одесі. Пригадую кумедний епізод. Наш гід на Потьомкінських сходах урочисто пояснив, що Ліверпуль і Одеса - міста-побратими. І тут же оголосив, що фотографувати порт суворо заборонено. У радянських бюрократів було своє уявлення про побратимські взаємини…

- Мене часто просять послухати музику і сказати, що я думаю. Я кажу: слухайте, вам - 18, мені - за 70, чи ви насправді хочете, аби ваша музика подобалась людям мого віку, незалежно від того стилю, який ви обрали? Якщо так, ви робите велетенську помилку…