Аберація пам’яті

Хто гордощі вложив
мені у серце?

Хто дав мені
одваги меч двосічний?

Леся Українка

Тема присвоєння екс-президентом України звання Героя України (посмертно) одній із найбільш обговорюваних постатей у новітній історії України — Степанові Бандері, передбачувано збуривши громадську думку в самій Україні, з приходом у президентське крісло В.Януковича вийшла за її межі як у східному, так і в західному напрямках. З «вічнозелених» тем вона впевнено перейшла до категорії тем, «яких не можна не обговорювати». Цей паровоз покотився тими ж рейками, з тими ж машиністами, з тим же спектром кольорів на бортах, з тією ж гамою інтонацій і з такими ж шансами винести щось путнє з мандрівки із непростого минулого в не менш непевне майбутнє. З одним нюансом — цього разу нічого з цього приводу не робити не вийде. Справа зайшла задалеко, і від «дорослої» розмови, яка виходить далеко за межі конкретно С.Бандери, конкретно нагороди чи її скасування, і конкретно обох Вікторів, нам не втекти.

У цій країні будь-який суспільно-значущий дискурс — це неабияке випробування і психологічний (а для особливо небайдужих — часто й фізичний) стрес. Вищезгадана тема, входячи до п’ятірки «найбільш ходових», — тим паче. Буде непросто. Особливо якщо для користі справи спробувати зробити нечуване — винести за дужки фактологічні та біографічні баталії, емоційний надрив з доблесним істеризуванням, маніпулятивні ігри, оціночні судження щодо дій та бездіяльності представників влади і політикуму всіх моделей та років випуску, і просто банальний брак поваги до співрозмовника. І подивитись у вічі суті проблеми, перед якою (вже вкотре) постала розгублена й демотивована країна, яка все ще перебуває в пошуку тих особливих слів, історій, легенд, пантеону «великих», мрій і надзавдань, які б безапеляційно сприймалися сукупністю її територій як достойними того, аби: а) ними пишатися; б) заради них об’єднувати зусилля. З новітньою історією України, історією минулого століття, слід бути особливо делікатними. Бо саме тому, що вона містить чи не найменш знані й найбільш контраверсійні періоди нашого літопису, вона ще не потрапила до вотчини «заунивніков», вона ще має шанс стати одним із наріжних каменів, котрі ляжуть в основу культурного феномену, якому присвячені ці рядки, — національної (не плутати з етнічною) гордості сучасних громадян України. Якщо будемо уважними. І її волнітєльно не подарують сусідам (навіть символічно) наші державні мужі, як фальшивий Іван Васильєвіч — Кємську волость в гайдаєвській комедії...

З огляду на все це, галас довкола Степана Бандери має свої приховані позитиви. Бо є багатющим лакмусовим матеріалом для виявлення низки ключових больових точок у дискусії, яка мало кого залишає байдужим. Яку, з огляду як на предків, так і на нащадків, та й сучасників, так само злочинно ігнорувати, як і перетворювати на гру «в чапаєва», що її спостерігаємо нині. І якщо ми навчимося нарешті цивілізовано, без комплексів меншо- і більшовартості, мислити в рамках обговорення цієї теми — не все ще втрачено в решті геополітичних тем порядку денного.

Отож. Якщо тверезо (наскільки можливо) і трохи дистанціювавшись подивитися на спектр викликів, перед якими стоїмо, маємо ось що.

Ми, українські громадяни, потребуємо переосмислення принципів формування свого уявлення про «героїчне». Це просто немислимо, щоб 46-мільйонна нація час від часу не відчувала пекучого дискомфорту від того, що в основу історичної пам’яті про Україну XX століття у свідомості пересічного українця закладено, умовно кажучи, «героїзацією» поразок та покори. Країна потребує, не може не потребувати, якщо не слави гучних перемог, то бодай гордості від розуміння того, що в кожному куточкові незбагненно різноманітної у своєму інстинктивному прагненні бути єдиною території було місце для вчинку, для подвигу. Справжнього, бо безіменного; беззастережного — бо повсталого на захист «свого», в широкому сенсі слова. «Свого» обійстя, сім’ї, зерна, землі, пам’яті предків, можливості розмовляти-пити-співати відповідно до стародавніх традицій і власних уподобань.

Це чудово, що держава не забуває жертв Голодомору 30-x, щорічно влаштовуючи гучне драматизоване дійство безпосередньо побіля і довкола пам’ятника жертвам Голодомору. Персональне жорстке запитання громадянина: де пам’ятник тим, хто поліг під час спроби опору організації штучного голодомору, — чи у вигляді споруди, чи у вигляді усного вшанування? А ці не відомі нації герої існували, таких випадків, кажуть, було понад триста, ми ж їх «проїхали». І не тільки їх.

А пасіонаріїв, які жили на одній з нами території менш ніж якихось сто років тому, якщо не зрозуміти до кінця, то знати й шанувати — критично необхідно. Тих незбагненних українців, котрі в Холодному Яру аж до 1922 року утримували незалежність самопроголошеної Холодноярської Республіки під недвозначним гаслом «Воля України — або смерть!». У тому Холодному Яру, де, за цілком зрозумілими (як з’ясувалося через 70 років) законами логіки, одночасно діяли загони, що воювали проти денікінців, і повстанські загони прихильників УНР, які воювали з радянської владою в 1918–1920-х. А «червоні» партизани і дивізія УПА — під час Другої світової. Тих, хто у Хотині підняв повстання проти румунської окупації в 1919 році, з передбачуваними перспективами і передбачувано трагічним кінцем. Тих, хто брав участь в одній із найзначніших наступальних операцій, що їх Галицька армія здійснила під час Українсько-польської війни в Галичині 1918—1919 рр. під Чортковом. Тих, хто спонтанно створював Карпатську Україну в 1939-му, а в 1938 році — Організацію народної оборони Карпатська Січ на Закарпатті. Причому перші січові загони, котрі почали формуватися ще на початку 30-х років, були звичайними протипожежними і культурно-просвітніми товариствами, як і в сусідній Галичині. Це ще далеко не все, звісно, але «фокус наводить».

У минулому столітті наші з вами звичайні співвітчизники створили яскраву історію гідного опору. Опору людей на своїй території, людей, які не анексували, не окуповували, не «визволяли». Відкладемо на хвилю імена, біографії, свідчення, протоколи, пропагандистську й антипропагандистську внутрішню та зовнішню метушню, а також плачі, погрози і прокляття: якщо ЦЕ не є підставою для національної гордості — важко сказати, що є...

Кілька слів про наше улюблене — про особи політичних діячів. Упродовж десятиліть ми потерпаємо від патологічної звички «персоніфікувати» й «інтимізувати» своє ставлення до політики, історії, пам’яті, національної гордості. Простіше кажучи — бачити все крізь призму особистих якостей конкретних політиків дня сьогоднішнього чи вчорашнього. Оцінка дійсності метається у вузьких межах «подобається — не подобається» нам конкретний персонаж як особистість. Значно менше значення має те, що він/вона собою об’єктивно являє, з огляду на ідеологію чи послідовність дій. Аби людина була хороша.

Що стосується історії — нашої з вами історії, — ця дитяча звичка перетворюється на винятково небезпечні й підступно-засліплюючі шори. Саме вони часто не дають нам мудрості препарувати історичних персон (з усіма їхніми заслугами та вадами) крізь призму драми доби, вищезгаданого «вчинку» тисяч простих українців, а не навпаки. Бо не за 50 грн. на ніс від імені лідера, плюс протестний реманент у тимчасове користування під розписку, й не за місце в парламенті/рай-/міськраді у списку лідера, з усіма земними радощами, з цим пов’язаними, прості холодноярські селяни в 1918 — 1920 рр., хотинські — в 1919-му, павлоградські — в 30-х і так далі «з граблями на сонце полізли», розуміючи, будьмо відверті, чим усе це скінчиться.

Чи відповідають особистості, у тому числі публічні, політичні, які асоціюються з цими подіями, процесами, поколіннями, священній місії витворення нового розуміння «героїчного» та національній гордості, що виростає з історичної пам’яті про Вчинок наших співвітчизників? І якщо так, як саме ми повинні їх вшановувати, — питання окреме, коректне і надважливе.

Як і дискусія з цього приводу, котра, як зазначено вище, повинна вестися впевнено-обережно і вдумливо. Без політиків усіх кольорів, сегментів та крайнощів вітчизняного розливу, причому без них не в порядку експерименту — а як неодмінної умови його чистоти. Бо слухати з їхніх уст (усіх без винятку), як хто кого зраджував, продавався і чинив злочини в минулому столітті, немає ніякої людської сили — ні історичної, ні актуальної. Охоче вірю, що всі вони так за С.Бандеру, бійців Радянської армії та історичну справедливість переживають — «кушать нє могут», — але най між собою в кулуарах, не на публіці, це полум’яно обговорюють, усе це — за дужки.

Маймо надію, поки що за дужки себе виноситиме і держапарат. Він і з найновішою з наших історій не знає що робити. Кажуть, у деяких українських посольствах усі наші президенти (себто їхні портрети звісно), починаючи від Леоніда Макаровича, лежать у гарних рамках на складі на збереженні. Їх не списують, бо політично коректно визначити підставу для списання ніхто не може (застарів, втратив актуальність, зносився в процесі використання, не становить більше політичної цінності)...

Чим переважно завершується ентузіазм доблесних «профільних» міністерств, знає кожен школяр, котрий має необережність зазирати до книжок. Це ж ми невдовзі, либонь, освятимо співвітчизників новим непогрішимо-істинним прочитанням новітньої історії України, що світлом нового (вмить нам явленого) знання засяє зі сторінок перевиданих підручників з історії України для навчальних закладів, затверджених Міністерством науки та освіти?..

«Проблема Бандери» яскраво проявила себе і як тест на історично-ментальну суверенність сьогоденної України. Хоч би що ми думали з приводу свого героїчного чи негероїчного минулого, хоч би як яскраво чубилися, — наші рішення з цього приводу є нашими рішеннями. Важко сказати, чого більше в процесі «узгодження» ставлення до знакових історичних осіб із сусідами, — цинізму, дітвацтва чи посіпацтва. Легко сказати, чого там немає: людської гідності, поваги до предків та інстинкту безумовного захисту «свого», незалежно ні від чого. Кілька уроків з цього приводу могли б дати можновладцям напівграмотні українські селяни минулого століття, згадувані вище. Якщо спрощено: стоячи спиною до спини з пацаном із сусіднього під’їзду, спочатку відбиваєшся від пацанів із сусідньої вулиці, які несподівано прийшли з’ясовувати стосунки, а по завершенні баталії продовжуєш із ним не розмовляти, бо він учора відбився від тебе.

Правильним було рішення про присвоєння звання Героя С.Бандері чи ні, що робити з цим подарунком сповільненої дії Віктора Андрійовича, що ми думаємо про той період нашої історії, — сперечаймося до хрипу всіма десятками мов національностей, представлених у країні, і пройти це, безумовно, потрібно. Але все це — виключно наша справа. Закордонні візити на найвищому рівні навіяли спогад про радянський мультфільм про татів-восьминогів, які грали в шахи й пильнували з десяток своїх дітлахів, доки мами вигулювалися. Дітей вони почали виховувати, але переплутали, де чиї, і тут пролунали дві фрази, котрі вкарбувалися в пам’ять: «Дайтє я вашего поколочу» і «Значіт, ви білі только моіх, так што тєпєрь ви должни мнє двоіх». У мультиплікаційній історії, правда, був натяк на паритет.

Не в Росії і не в Польщі річ — двох упевнених у собі державах із недвозначними геополітичними позиціями, осмисленою національною історією та чітко сформульованим суспільним запитом щодо позиції в дискусії з сусідами, — подобається нам це чи ні. Це все їхні внутрішні питання. Річ у нас. Тема лежить на перетині кількох бачень історії, без дискусії не обійтися, як і не обійтися без чіткої суверенної позиції, якщо хочеш бути в дискусії однією зі сторін, а не слухачем.

Нашої позиції. Завдання справді не з легких. Хащі неоднозначностей, різночитань, документаційних хитросплетінь видаються непроглядними. З істориками теж доводиться бути обережними. По-перше, простір для інтерпретації настільки розлогий, що будь-яка точка зору може бути підтверджена вагоном-двома «переконливої» документації, а об’єктивність науковців, які стоять «над битвою», — не наш коник. По-друге, історики в академічному запалі переходять на свою «пташину» мову, яка віддаляє предмет розмови від нерозривного з ним емоційного, людського, зрештою, поля, від того, що «між рядками». Між історичною «правдою» в українському виконанні та історичною пам’яттю є та ж тонка межа, що й між «Героями України» та її героями.

У все ще живих свідків цих подій з усіх боків — теж своя, терпка правда, уламок персональної трагічної історії, який стоїть поза поняттями про «об’єктивність» чи «суб’єктивність»...

* * *

Ми повинні повернути собі законні права на історичну і героїчну спадщину та її переосмислення. В ім’я тих, кого з нами немає, в ім’я тих, хто прийде за нами. Кажемо — «повинні», бо чомусь здається, що часу дедалі менше. Кажемо — «ми», бо все вищесказане наштовхує на думку, що розбиратися в цій історії доведеться нам, суспільству. І сподіватися, що знайдемо важелі впливу на сферу публічну, даючи їй свій, громадський «наказ». Бо навіть їх (важелів) наявність, без глибокого й чіткого розуміння, що конкретно вони покликані зробити, знову вкладе до рук негідникам смертельний для нашої національної гордості інструментарій, легітимізуючи історичну лоботомію.

Нинішньому поколінню випала невдячна роль — переосмислити замети фактажу, інтерпретацій, закидів, політичних та геополітичних нюансів, художньо-літературного відтворення подій минулого століття і т.д. Коли вже немає сліпої віри в те, що нав’язують, з одного боку, і сліпої ненависті до неї — з другого. Коли наші діти ставитимуть складні й незручні запитання.

Це не потрібно тим, кому все байдуже, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин, або ж тим, хто все вже давно вирішив: дискусія з такими людьми має релігійний характер, «вірю» — «не вірю», а це — переконливий кінець будь-якої розмови.

Це потрібно тим, хто розуміє, яка велетенська відповідальність за минуле перед майбутнім лягла зараз нам на плечі. Це потрібно тим, кому важко жити в країні, за яку не переповнює гордість. Нам із вами.

Простої відповіді на слушне запитання «А як усе це зробити?» — немає, будьмо відверті. Але усвідомлення проблеми в її системному прочитанні, націленому на майбутні покоління, — це початок. Маймо надію, що запропонують свій вихід для кожного журналісти, громадські організації, формальні та неформальні середовища в он- і офлайні, які, з натяжкою чи без, можна назвати дискусійними. Велетенська кількість тих із нас, хто неминуче, роздроблено й розпорошено, про «це» говорять, є однодумцями і побратимами не за буквою, а за духом цього болісного дискурсу. Нам лише потрібно знайтись і відшукати спосіб озвучити себе. Озвучити гордо.