Культура пам’яті

Невдовзі після інаугурації четвертого президента України новоспечена українська влада влаштувала дивні перегони. Чиновники і політики різного калібру наввипередки пожбурюють в мешканців України заяви, що пропонують відважно нестандартне бачення сторінок нашої історії. Хутенько пробігшись по традиційно конфліктних давніх темах і персонажах, учасники забігу потроху переходять на особистості з минулого порівняно неконфліктного і нещодавнього. Порівняльні рефлексії одного з міністрів щодо судимостей Віктора Януковича і ув’язнення В’ячеслава Чорновола породжують підозру в тому, що змагання у розпалі і «далі буде».

Чого більше у цих роздумах про минуле — банального цинізму печерної доби, усвідомленої провокації чи «разухабістай» малограмотності — не так важливо. Значно істотнішим є системне запитання: як нам, громадянам України, які мають необережність пишатись її минулим, реагувати на відверті спроби можновладців влаштувати скандал?

Зворушує стилістика пропонованих громадськості променистих тез. Малі діти з’ясовують межі дозволеного, тягнучи руку до забороненого предмету, і з усмішкою на
кшталт «ги-ги» одним оком зиркають на батьків, перевіряючи «що буде». Наші ж політики ні в чому собі не відмовляють, і діють з розмахом. Їх фестиваль «нової правди» — десь посередині між мультиплікаційним «Праздником непослушания» і недитячими «Особенностями национальной охоты». З прочитанням болісної історії вони граються, як мавпа з гранатою.

Чому б не вважати Януковича жертвою політичних репресій, а Чорновола — злочинцем, що відбував покарання за кримінальною статтею? Славно. Чому б не вважати масові депортації — чудовою можливістю побачити світ за кошт держави, а Холодний Яр — лігвом банд-фарміраваній, нацькованих «мировым закулисьем»?

Однак вся ця історія з танцями на могилах має свої приховані системні позитиви. Бо може дати нам шанс реабілітувати непросте словосполучення «громадянське суспільство». Бо може стати точкою відліку нового, давно очікуваного сучасного усвідомлення «українськості».

Влада кидає нам — громадянам — виклики, які можуть і повинні спонукати нас видобути з себе людську мудрість, яку не можуть і не хочуть демонструвати люди, що стоять коло керма цієї держави.

Можемо «рванути на собі рубаху» і піддатись на провокацію. Або ні. І це неправда, що єдино можливою альтернативою є «моя-хата-скрайнє» нічого-не-роблення. На своєму блозі мудрий Мирослав Маринович пише: «…альтернативою гайдамацькому бунтарству є не покірне мовчання малороса чи гомо совєтікуса, а (1) відновлення м’язів громадянського суспільства і (2) вироблення альтернативної концепції Української держави. …важлива передумова: діяти прямо протилежно до того, чого хоче чи до чого підштовхує нас влада. Від нас очікують сліпого агресивного бунтарства? Творімо атмосферу світлого креативного опору, на тлі якого будь-яка провокація виглядатиме штучною. Нас прагнуть «розвести» рефлекторним реагуванням на щоденні антиукраїнські акції влади? Зауважмо, що в такому разі ініціатива завжди буде в руках ворогів. Тому перейдімо у контрнаступ якнайширшим утвердженням українства, що його ми вочевидь занедбали за останні роки. Проти нас налаштовують Схід України і національні меншини? Доведімо, що братання на Майдані не було випадковістю, що людинолюбство і є справжнім обличчям модерної України»…

Яскравий приклад світлого креативу і громадянського суспільства в акції подарували поляки. Автору цих рядків пощастило бути у Варшаві 9 травня нинішнього року. За кілька тижнів до того, використовуючи соціальну мережу Facebook, група молодих політично незаангажованих поляків запропонувала акцію «флеш моб». На знак подяки за людське співчуття простих росіян до трагедії у Смоленську, вони закликали 9 травня прийти на кладовище-меморіал радянських воїнів у Варшаві, і запалити свічку-лампаду на могилах солдатів. Вірусна інформаційна динаміка зробила своє, незабаром акцію підтримали знакові для суспільства фігури — режисер Анджей Вайда, поетеса, нобелівська лауреатка Віслава Шимборська та безліч інших. На шпальтах газет точилася дискусія, поділились думки політиків.

А вже ввечері 9 травня кладовище палало тисячами лампад, принесених звичайними варшав’янами. Неймовірне і незабутнє видовище. До двох шокованих колег — московських журналістів, з якими ми прибули туди, підійшов дідусь. «Ви з Росії?» — російською запитав він. «Ми, прості поляки, завжди будемо вдячні простим російським солдатам, що би не говорили і не робили наші уряди. Моя дружина, якої вже немає, завжди казала, що наші народи мусять поважати і любити одне одного, що би не трапилось». Коли приголомшені від усього побаченого і почутого москвичі почали оговтуватися, дід після паузи остаточно «зняв їм дах». «Вона знала, — каже він. — Вона народилась у Сибіру. Її батьків туди росіяни вивезли…». «Мої» росіяни більше не ховали сліз. «Поляки преподнесли нам урок. Мы ведь понимаем, что они ничего не забыли и многого не простили...»

Згодом того вечора згадували День Перемоги ще раз. Тепер вже без розмов про танки, паради і салюти. З чарками в руках, стоячи і не цокаючись. Поминаючи простих солдатів, які не повернулися зі страшної війни. Як поминають у Львові тих, хто не повернувся з криївок УПА. Як поминають в Севастополі тих, хто не повернувся з моря. Як поминають у Донецьку тих, хто не повернувся з шахт. «У поляков есть культура памяти» — відповів есемескою на цю оповідь одного з журналістів голова Московського «Меморіалу». Жоден польський політик того дня не вважав можливим для себе у будь-який спосіб на цій акції «піаритись», а жоден вандал — розважатися.

Культура пам’яті може бути високоактивним вірусом, якщо дати йому поштовх.

Наша відповідь владі — пам’ять. За Мариновичем: світла, креативна, людинолюбна пам’ять модерних українців. За іронією долі, влада може навіть стати нам тут у пригоді. Якщо так і далі піде, то вона може слугувати своєрідним дороговказом «від зворотнього» — кого і що слід вшановувати особливо і в першу чергу, незважаючи на те, які застереження в нас ці особи чи події викликали чи викликають. Як у культовому діалозі в рязановському «Служебном романе» — «Как вам сапоги? — Очень вызывающие, я бы такие не надела. — Значит, хорошие сапоги, надо брать».

Воно не дуже приємно усвідомлювати, що державою керують люди, які часами не в стані скласти «два і два». Слова про Чорновола — особиста образа його сім’ї та близьким. Уявімо собі, що це для їх автора не має значення. Але мало б мати значення щось «ближче до тіла». Цілком ймовірно, що якби Чорновіл і його покоління не «заробляли» собі своєю діяльністю на «кримінальну статтю», то могли б президент і його міністр зараз бути ким завгодно, але не президентом і міністром суверенної держави зі столицею у місті-герої Києві. Не найгірші ж посади, бодай з міркувань технологічної вдячності можна було б з повагою поставитися.

А отже культура пам’яті — це наша справа. Ніхто її нам не прищепить і не подарує. Але ніхто й не відбере.

Міністрові — персональне дякую. Бо на вихідні піду на Байкове і запалю свічку на могилі Чорновола…