Російський кіношник з українським мінометом

Валера говорить із ледь помітним російським акцентом. У мові людини у військовій формі Збройних сил України це здається трохи дивним. Але він і не приховує свого походження, за яке товариші по службі жартома називають його "прапорщиком ФСБ". Перед Новим роком Валерій приїхав до Одеси з батьківського дому в Самарі, сказавши рідним, що поїхав по біометричний паспорт. А сам прийшов до військкомату і записався добровольцем. Тільки тоді повідомив своїм, що тепер він - боєць ЗСУ.

Формально претензій до нього бути не могло: паспорт він отримав український, коли в момент розпаду Союзу створював власну сім'ю в Одесі, а, виїхавши невдовзі на батьківщину, від громадянства не відмовився, хоча йому наполегливо пропонували. Душевної бесіди з працівниками спецслужб України перед відправленням в "учебку" уникнути не вдалося. Валерій жартує: "Та вони швидко зрозуміли, що перед ними справжній "укроп".

- Так я став мінометником. Хоча до цього міномет розглядав виключно як реквізит у воєнних фільмах, на зйомках яких працював художником-постановником. Тепер навчився використовувати його за призначенням. Звичайно, особливої радості від того, що в армію йде абсолютно непідготовлений "кіношник", ніхто не висловлював. Та краще нехай візьмуть мене, ніж якогось "алкоголіка" для "галочки" й виконання плану. Мене можна навчити, а що робити з охочими до спиртного, які вже в "учебці" не виходили з запою? Цією проблемою треба серйозно займатися, з нетверезим солдатом війни не виграєш, - каже Валерій, який на тиждень застряг у прифронтовому шпиталі з загостренням хронічної хвороби.

Перше, про що зазвичай запитують Валерія друзі й знайомі, довідавшись, що він добровольцем пішов в АТО, - навіщо? Прямо з лав ситого кіношного бомонду, людина творча й далека від війни, а головне - на боці країни, на яку напала твоя батьківщина...

- Я почуваюся українцем не тільки через своє глибоке коріння (прізвище в мене на -ський, а предки по материній лінії - родом з якогось села біля Горлівки). Скоріше, мене вабить свобода, якою живуть і якої прагнуть українці. Я ще в 1990-х з шахтарями стукав касками в центрі Києва. Коли почалася Помаранчева революція, теж приїжджав у Київ. Ще тоді мені було зрозуміло, що це тільки початок великої боротьби за самостійність і гідне життя в Україні. Шкода, що не вдалося побувати на Майдані в історичний для України час: був на зйомках фільму про війну з Японією "Орден" (він скоро вийде на екрани), мав суворі зобов'язання. Але зараз війна, що стала продовженням цієї боротьби. І я тут, - розповідає Валерій, так і не наважившись повністю назвати своє прізвище, побоюючись, що гонінь зазнає сім'я сестри, що залишилась у Самарі. Але на запитання відповідає досить щиро.

- Валерію, ви навіть у камуфляжі схожі на художника. Як вдається поєднувати війну і творчість?

-Так усе життя поєдную непоєднуване! Закінчив одеську мореходку, а працювати почав художником. Але малював не на полотні, а на автомобілях! Коли 2006-го до Одеси приїхала російська знімальна група фільму "Повернення мушкетерів", мені запропонували зробити декорації. З ними й поїхав, проте не до Москви, а до Львова. Потім уже в Москві перепробував усі іпостасі - від асистента з реквізиту до художника-постановника. Найчастіше працював у фільмах на воєнно-історичну тематику.

- А як ви підбираєте реквізит? Тут уже щось нагледіли?

-Звичайно, є спеціалізовані склади реквізиту. Але найкращі екземпляри я знайшов на звичайних смітниках. Досі не можу пройти повз пристойний смітник. У мене вся квартира в якихось прядках, шафах і старовинних аксесуарах. І, звісно, користуючись затишшям і тим, що потрапив у шпиталь, я вже пройшовся вулицями Артемівська: він був першою столицею Донбасу, і в нього давня історія. Це стародавнє місто, яке мені надзвичайно сподобалося, виходить, я й приїхав захищати і зберегти для нащадків.

- Можливо, підбираєте реквізит для майбутнього фільму про цю війну?

-Ні, про цю війну я хотів би сам зняти фільм. Художній. І стати співавтором сценарію, пройшовши АТО рядовим. Я хотів узяти з собою відеокамеру, але у військкоматі сказали, що не варто. Подарував доньці на день народження, вона теж захоплюється візуалізацією образів.

- А який би це був фільм?

-Фільм про подвиг - не про трагедію. Мені цікава трансформація людей, об'єднаних спільною боротьбою. Моя трансформація теж цікава: упевнений, художник повинен сам пройти через те, що хоче потім показати світу. Фільм має бути про воїнів, про надзвичайний підйом громадянської активності у вигляді волонтерства, яке просто неможливо уявити собі в Росії.

- Як думаєте, чому неможливо?

-Ідеться про щирість, за якою я так стужився, спілкуючись із російськими колегами й звичайними людьми. Ще 2010-го мені скрізь доводилося "буцатися" з приводу Майдану, бо мені часто пред'являли: "Як ми вам, хохлам, показали, посадивши-таки Януковича на престол?" Я ж для них однозначно - хохол і фашист. Хоча в самих у розмовах так і проскакує схвалення дій Сталіна й Гітлера з їхньою "жорсткою рукою". І хто з нас тоді фашисти? Я розумів, що нічим добрим це не закінчиться. Але росіянам тільки здається, що вони сильні: насправді згуртованості в народі там немає. В Україні зовсім інші люди, вони не терпітимуть століттями тиранів при владі. І зі зброєю в руках воюватимуть за свою Батьківщину, попри скрутний стан і в країні, і в армії.

- А він украй важкий, ви вважаєте?

-Війна ж. В "учебку" ми приїхали першими після її розконсервації. Там були лише голі казарми, довелося самим і нари збивати, і все обладнати майже з нуля. Але тішить, що саме бойової підготовки було багато: ми всі отримали теоретичні й практичні навички. І на передову потрапили вже "обстріляними". Але армія України нині тільки народжується, зокрема завдяки й волонтерам.

- Поруч із вами воюють переважно добровольці чи ті, кого мобілізували?

-Добровольців відсотків десять. Очевидно, основний потік охочих воювати вже в армії. Ну не всі ж можуть воювати! Інші до служби ставляться по-різному. Але загалом готові відстоювати країну. Тільки мені не подобається, що зараз намітилася тенденція до розгойдування ситуації: кричать на камеру те, що під час війни ніяк не можна кричати. Ось переможемо, тоді приходь у свою сільраду чи виконком і починай там боротися з несправедливістю й дурістю чиновників. А зараз треба щосили допомагати вигнати ворога.

Але я впевнений, що Україна переможе! І, можливо, ми продамо свій будинок у Самарі й усією родиною переїдемо сюди. Бо я все-таки "укроп", і навряд чи тільки через коріння прабабці по материній лінії.