Між жахливим минулим і невизначеним майбутнім

DT.UA ПРОВЕЛО ДЕНЬ ІЗ ЛЮДЬМИ, ЯКІ НУДЯТЬСЯ В ЧЕРЗІ ЗА ПЕРЕПУСТКОЮ В ЗОНУ АТО

Координаційна група з видачі перепусток у секторі "С" переїхала з Дебальцевого після кількох прицільних обстрілів самої будівлі: тоді від смерті сотні людей, котрі стояли по жадані дозволи, врятувало бомбосховище. Потім проїхати в Дебальцеве стало фактично нереально. Через кілька тижнів місто було зруйноване й залишене українськими військами. А перепустки стали видавати в тісній кімнатці на першому поверсі старовинного банку в центрі Артемівська, в якому, за іронією долі, в часи весняного заколоту базувався штаб "ДНР".

- Як ваше прізвище? Ніколаєв? А в зошиті схоже на Нікіфоров. Як це - яка різниця? У цьому списку кожна буква вартує більше, ніж уся людина, - сопе літній чоловік, стежачи за черговістю в парадного входу. І тут-таки розповідає страшну історію про те, як його знайомого висадили на блокпосту через помилку в написанні імені.

- Ледь не пішки довелося дідові повертатися. Я уявив, скільки знову доведеться вистояти в чергах, щоб нову перепустку отримати, мало від серцевого нападу не помер, - нагнітає обстановку активіст.

Натовп напирає, але всередину приміщення пускають суворо за зайнятою о 5-й ранку чергою. Кажуть, потрапити мають шанси ті, хто встиг записатися в першу сотню. Решті - як пощастить. Багато людей привозять документи на десятки співробітників підприємств. Крім живої черги, потроху рухається й та, яка формувалася за записом. Можна послати всі документи поштою - про це є відповідне оголошення. Але люди, котрі тут стоять, уже знають: якщо в пакеті документів не виявиться хоча б одного потрібного паперу, перепустки вчасно не буде. Отже, воліють стояти. Але це однак уже прогрес. Буквально тиждень тому тут урочисто відкрили велике приміщення Центру - встановили техніку, прибили солідну вивіску.

- Мабуть, надовго все це, якщо так розстаралися з вивіскою, - зітхає пенсіонерка, що переписує з великого стенда список документів, необхідних для оформлення перепустки. Тепер його можна нормально побачити, а не битися за аркуш паперу в темряві напівпокинутого приміщення.

- Мені тільки запитати! - несміливо намагається пробратися в заповітну щілину між чергою та дверми молода мама з дівчинкою на руках.

- Усім запитати! - багатоголосо гаркає стандартна відповідь черги.

Тут не тролейбус: вагітним, пенсіонерам та інвалідам місцем не поступаються. Адже в загальній масі тут стоять саме вище перелічені пільговики. Після гучної заяви керівництва обласної міліції, яка пообіцяла видавати в цьому Центрі повістки військовозобов'язаним жителям Донбасу, охочих явитися на світлі очі військкомів серед чоловічого населення помітно поменшало.

Про це тут не заведено кричати вголос, але майже всі з місцевих, хто хотів стати на захист України, зробили це ще на самому початку конфлікту, вирушивши в добровольчі батальйони, багато яких носять імена міст. Хтось із патріотів знайшов себе у волонтерстві. Загалом, таких трохи менше, ніж у будь-якому іншому регіоні. Просто і у визволених містах цим своїм статусом не похвалишся. Навіть загиблих ховають тихо, щоб могил не оскверняли. Але офіційна мобілізація тут пробуксовує: інші, не так патріотично налаштовані, втікають у Росію чи просто ховаються.

Про необхідність запровадження самої пропускної системи ніхто не говорить навіть у цій черзі. Тут усі звиклися з тим, що від них нічого не залежить, - війна. Одні вже свідомо живуть у якихось нових республіках, не забуваючи вимагати виплат від України. Інші переживають величезну життєву трагедію, і в ній - біль за Україну та кривда, що країна, від якої вони не відмовилися в найтяжчих умовах, фактично зрікається їх. Майже всі пережили обстріли, загибель рідних та знайомих, неодноразово тікали в чужі міста.

- Це легко казати з боку, що, мовляв, самі в усьому винні, хай і страждають. Винні й страждають. А ми ні в чому не винні хіба? А коли в очі кожної бабки, кожної дитини подивишся - як у прірву заглянув. Нікому не побажаю, - зізнається київський волонтер Ілля, який допомагає евакуювати людей із гарячих точок.

За цей рік війни стало зрозуміло, що люди вміють пристосуватися практично до будь-яких умов і вимог. Особливо коли це стосується можливості їздити додому. Чи, навпаки, виїжджати в мирні міста. Попри те, що для отримання перепустки найчастіше люди везуть довідки про поховання родичів, усі розуміють: необхідна вона все-таки заради життя. У когось старі батьки категорично відмовляються їхати від своїх кроликів-курочок, і їх потрібно провідувати; хтось їздить сюди, щоб охороняти будинки і квартири; хтось сам не може виїхати назовсім, а залишитися без готівки в тій-таки Горлівці – що померти. Ось і налагоджують цей "туризм", для якого потрібен маленький пластиковий прямокутник.

- Я у графі "мета поїздки" хотів написати: "Щоб хоч ще раз побачити улюблений терикон". Оскільки не знаю, як ще пояснити, чому іноді хоч у петлю лізь - хочеться хоч зрідка їздити в місто, де минуло моє дитинство, в будинок, де я прожив усе життя. Тепер, на старості літ, поневіряюся по знайомих у чужому місті. Хай мене перевіряють, я не терорист і навіть не сепаратист - минулої весни крутив біля скроні біля цих мітингів. І знаєте, що я вам скажу: кому треба - проберуться через кордон, коли захочуть. Зараз приватник за 700 грн таємними стежками довезе в Горлівку без жодних перепусток. Та й перепустку тут можна зробити за гроші - це навіть не секрет! Але, думаю, паперів не скасують: у нашій країні все, що дозволяє заробити "на лапу", житиме вічно, - виливає душу пенсіонер Євген.

У черзі біля Центру видачі перепусток пристрасті киплять сильніше, ніж на ток-шоу. Інколи доходить до сліз і кулаків. Але суперечки - хто правий, хто винуватий - зазвичай закінчуються фразою: "Нам хоч під Гондурасом, лиш би не стріляли". Тут об'єднуються в земляцтва жителі однієї вулиці, обговорюють, як ховати тих, кого під час обстрілу просто поклали в сарай, діляться списком адрес, де зруйноване житло. І головне - обговорюють, як далі жити в цій ситуації, коли минуле сповнене жахіть, а в майбутньому - просвіт досить тьмяний.