Польський дитячий омбудсмен Марек Міхаляк: "Продитяча активність для нас є природною"

У Польщі діти навіть зі шкільного підручника можуть дізнатися про особливого дорослого, котрий захищає їхні права, і це - його основна робота. Марек Міхаляк - той самий дорослий, що вже 8 років очолює сильну й незалежну інституцію Уповноваженого з прав дитини в Республіці Польща. Будь-яка дитина, якого-завгодно віку, може звернутися до нього по пораду або попросити захисту.

Пан Марек постійно підкреслює важливість права дитини на висловлення своєї думки. Сам постійно зустрічається з дітьми. Як це відбувається, я могла спостерігати в його офісі. У залі з печивом і чаєм на дітей з невеликого містечка чекали дорослі. Трохи несміливих спочатку дітей пан Марек залучав у розмову, читаючи казку про дівчинку та вовка. Енергійно, в ролях. Простенький сюжет зі щасливим кінцем вивів нас до моралі - ніхто не має права кривдити дітей.

Чи можливий такий незалежний інститут захисту прав дитини в Україні? Не при президентові України, не відділ в офісі омбудсмена з прав людини, а незалежний, окремий. З чого він має початися - з політичної волі, харизматичного лідера чи звичайної небайдужості влади і соціуму до дітей? Чи він справді потрібен?

Напередодні чергових парламентських слухань із захисту прав дитини ця тема особливо актуальна. Кілька років поспіль Україна демонструвала позитивні зміни щодо зменшення сирітства, розвитку сімейних форм виховання, гуманізації правосуддя. Але з 2009-го по
2016 р. кількість національних та міждержавних усиновлень зменшилася вдвічі. Військові ж дії на Сході країни дестабілізували всю державну систему, внаслідок чого соціальні працівники скорочені, служби у справах дітей на межі зникнення, достовірної статистики немає. Ми навіть не можемо і приблизно порахувати, скільки дітей поранено та скільки їх загинуло на фронтовому Донбасі.

Можна, звісно, й далі планувати наше майбутнє, не думаючи про дітей сьогодні. Але кого воно влаштовуватиме, якщо буде безправним?

Про те, як полякам вдалося поставити державний механізм на службу дітям, розповідає Марек Міхаляк.

- Пане Мареку, як у Польщі виникла інституція уповноваженого з прав дитини?

- Хоча інституція Уповноваженого з прав дитини була записана в Конституції Республіки Польщі з 1997 р., Сейм тільки у 2000 р. прийняв закон про Уповноваженого, визначаючи компетенції цього органу. Те, що Конституція передбачала створення інституції, яка стоятиме на захисті прав дитини, - велика заслуга саме громадського сектору, неурядових організацій, які стали незалежним голосом дітей. Одним з найсильніших тоді був Комітет охорони прав дитини - найстаріша подібна організація в Європі, яку ще 40 років тому створила Марія Лопаткова, педагог, громадський діяч, у минулому член парламенту і сенатор. Великою мірою завдяки її натиску та лобіюванню наша інституція діє і так успішно розвивається. Чимала заслуга й багатьох інших політиків. Це показник того, що в загальній масі людей діти є пріоритетом.

Згідно із законом, уповноважений обирається Сеймом терміном на п'ять років і може перебувати на посаді не більше ніж дві каденції. Я на посаді вже вісім років (з 2008-го), тобто термін моєї другої каденції спливе за два роки. Оскільки дитинством я займаюся "з дитинства", то й надалі не полишатиму цієї справи, тільки в іншій іпостасі.

- Чому не більше двох каденцій?

- Це демократично. Кожна людина приходить на посаду з певними думками, енергією, але із часом, коли одне й те саме вона робить багато років поспіль, ця енергія зменшується, думки вичерпуються. Тому треба давати дорогу новим поглядам, думкам, ідеям, "свіжій крові". Інституція має розвиватися, а не заходити в стагнацію. У нас є багато достойних, професійних людей у сфері дитинства.

- Ким ви були до обрання на посаду уповноваженого?

- Працював із дітьми груп ризику, які потрапили в складні життєві обставини, мали проблеми в сім'ї або з законом. За освітою я педагог. На посаду дитячого омбудсмена прийшов з громадського сектору, тому і в своїй роботі максимально спираюся на їхній потенціал, думку, підтримку. В неурядових організаціях люди працюють не тому, що повинні, а тому що мають бажання, натхнення, переконання. І я вважаю громадські організації фундаментом демократії.

- Як фінансується ваш офіс, який штат маєте?

- З держбюджету. Фінансування систематично зростає. З 2008 року - на 100%. Законом нам гарантовано незалежність від інших держорганів влади, звітуємо виключно перед Сеймом. Мій офіс займає триповерхову будівлю в центрі Варшави і налічує 70 штатних працівників. Крім того, маю ще 30 позаштатних радників і співпрацюю з багатьма організаціями.

На тлі інших країн, де на потребах дітей економлять і навіть ліквідують аналогічні правозахисні інституції (як у Франції), у нас дуже позитивна тенденція. Ідея захисту прав дитини акцептується владою, є розуміння важливості нашої інституції на всіх щаблях. Не забуваймо, адже саме поляки запропонували ООН ухвалити Конвенцію з прав дитини. Я маю на увазі легендарного Януша Корчака, на працях якого і базувалася Конвенція. Тому така продитяча активність для нас природна.

Коли я заступив на посаду, наш офіс опрацьовував від 4 до 6 тисяч звернень щорічно. І на той час це було багато. Тепер же щороку я опрацьовую до 50 тисяч індивідуальних звернень...

- Яка результативність вашого втручання у справу?

- Залежить від того, як сприймати результативність. Ми не знаємо, чи задоволений той, хто до нас звертався. Трапляється, що звертаються з нечистими намірами. І деколи я мушу вчинити інакше, ніж мене просили, якщо, наприклад, якийсь опікун думає скоріше про свої потреби, ніж про дитину.

Я маю право представляти дітей у суді і щорічно беру участь у 400 судових справах. У суді в мене повноваження, як у прокурора.

- Які це справи в судах?

- Різні, зокрема й сімейні. Про неналежну опіку або ставлення в школі, лікарні тощо. Якщо сімейні - я тільки на боці дитини. Часом буває так, що зачеплено інтереси підлітка, який уже вміє сформулювати свою думку, але її ніхто не хоче знати. Я обов'язково виступатиму в суді за те, щоб його думка була врахована. Це нормальна практика.

Зауважу, що в Конституції ми маємо навіть кращий запис, ніж у Конвенції ООН з прав дитини. Про те, що дитина має право на висловлення власної думки. У частині 3 статті 72 сказано: "під час вирішення питань, які торкаються прав дитини, органи державної влади, місцевого самоврядування та особи, які відповідають за дитину, зобов'язані вислухати дитину і, наскільки це можливо, задовольнити бажання дитини". Що тут такого особливого? А те, що не зазначено віку дитини. Тобто - кожної дитини, незалежно від віку. Я не зустрічав документів, які би так широко декларували це право дитини.

- А якщо дитина ще не вміє говорити?

- Якщо це немовля або старші, але теж іще маленькі діти, то є фахівці - психологи, педагоги, - які з малюнка, поведінки, реакції можуть з'ясувати, чого вона хоче, і допомогти суду.

- Цікаво..

- Парадокс у тому, що коли я запитую в дітей про їхнє найважливіше право, то в понад 90% випадків вони відповідають: "Право на вираження власної думки". Думаю, це означає, що це право для них не до кінця досяжне, і на практиці не все так гладко, як записано в законі.

Зауважу, часто діти плутають право на вираження власної думки з правом приватності, особистого життя. Це різні речі. Відповідальність за дитину несуть дорослі, а отже, вони мають право порушувати границі її приватності.

- У вас є опозиція з батьками дитини?

- Я в опозиції до осіб, які кривдять дітей. Навпаки, моїми найбільшими однодумцями часто є родичі дитини, адже хто як не найрідніші люди мають бути небайдужими речниками їхніх прав.

- Окрім виступати в суді й реагувати індивідуальні звернення, що ще ви можете робити як уповноважений?

Можу контролювати кожну інституцію, заклад, де є або можуть перебувати діти. У певних випадках можу без попередження, в будь-яку годину доби приїхати з візитом. Мені надсилають законодавчі, нормативні документи, які стосуються питань захисту прав дитини, і я можу вносити пропозиції. Я маю телефонну гарячу лінію довіри для дітей, а також смс-з'єднання з очільником поліції. Тобто мені на телефон негайно надходять усі повідомлення про надзвичайні випадки з дітьми - чи то на вулиці, чи то в будинку дитини - швидше, ніж про це дізнаються медіа. За необхідності я або негайно виїжджаю на місце, або ухвалюю необхідні рішення. Можу також перевірити, чи все стосовно дитини витримано за процедурою, щоб вона не була скривджена повторно.

- Вас бояться?

- Не думаю, що це страх. У демократії взаємодія будується не на страху. Адекватніше було б казати про поважання прав дитини. Адже ті, хто поважає права дитини, знають, що я виступатиму на їх захист. Це взаємна відповідальність за дитину, яка ще не може за себе постояти, яка не обирає цю владу і не голосує.

- Складається враження, що все дуже добре. А проблеми у вас є?

- Ні, не все добре. Якби дітям було так солодко, то я не мав би щорічно 50 тисяч звернень. Влада Польщі вирішила запровадити практичну, а не теоретичну інституцію для захисту прав дитини. Охороняти громадянина - малого чи великого - потрібно реально, на практиці. Щороку я маю понад 120 виступів з різних питань перед представниками влади. Уряд, парламент, міністерства отримують від мене інформацію про те, що в державі в цій сфері не так, що потрібно змінити чи вдосконалити.

- Виконують?

- Рано чи пізно - так. Ось на минулому тижні до парламенту потрапив пакет моїх пропозицій (законодавча ініціатива була від президента) щодо покарання за злочини проти дітей, а також щодо осіб, які стали свідками злочину проти дитини і ніяк на це не відреагували.

Вже кілька років я проводжу кампанію "Реагуй. Маєш право". А тепер зміню її гасло на "Реагуй. Маєш обов'язок". Цей меседж спрямований не до установ, а до всіх людей. Якщо ти бачиш, що кривдять дитину, і не повідомляєш про це, то маєш понести відповідальність. Раніше ми не мали законодавчо закріпленої норми щодо обов'язку реагувати, тому закликали людей користуватися своїм правом захистити дитину, коли її кривдять. Тепер таку норму маємо.

З 2010 року, з моєї ініціативи, у нас є також закон, який забороняє бити дітей. Хоча й до цього в Конституції було записано, що ніхто не може бути підданий катуванню і що тілесні покарання заборонено. Але це не торкалося дітей прямо, не було слова "дитина". Тому дорослі тлумачили це тільки щодо повнолітніх осіб і застосовували тілесні покарання до своїх дітей з виховною метою. З 2010 року будь-які тілесні покарання дітей заборонено.

- Чи був спротив?

- Звичайно. Понад 70% населення тоді вважали припустимим бити дітей у виховних цілях (нині - 58%). І тільки 20% схилялися до того, що тілесні покарання не найкращий метод виховання. То був дуже тяжкий для нас час - багато пояснень, лобіювань, але вдалося, і ми все-таки захистили дитину законом.

- Чи підтримує вас церква?

- Ми не мали ситуацій конфронтації з церквою. Але вони тлумачать це так, що любов, милосердя не мають відношення до насильства, завдавання шкоди іншій людині.

Сумно, якщо цього розуміння немає.

- Як ви перевіряєте, чи не б'ють дитину?

- Кожне право дитини може бути порушене. І йдеться не тільки про насильство. Ми не маємо прихованих камер спостереження (сміється). Але діти знають, що бити їх не можна. Цього їх вчать у школі, і вони знають, що можуть зателефонувати і попросити допомоги. Телефон моєї гарячої лінії їм дадуть у школі, він буде записаний у них у підручниках, вони легко знайдуть його в інтернеті тощо. Ми широко промотуємо свою гарячу лінію.

Діти навчені, куди можуть телефонувати. В нашій країні, незалежно від віку, дитина має право подзвонити до поліції, прокуратури, суду, і її зобов'язані вислухати.

Я отримую багато звернень від дітей. Часто, коли між батьками триває шлюборозлучний процес. Якось діти попросили повернути вечірню казочку на телебачення, бо програму закрили. Просили змінити навчальну програму, щоб відкрити творчі гуртки …

- Казочку повернули?

- Ні. Але тепер вони мають більше: вдалося створити інші, цілодобові, теле- і радіопрограми тільки для дітей. Ввечері і вночі - поради для батьків.

- Звідки діти знають про уповноваженого?

- Зі шкільних підручників, наприклад. З книжки "Польща - моя батьківщина". Серед розділів про уряд, державний устрій, президента є й окремий про права дитини й уповноваженого з її захисту. Також у школах є плакати про права дитини і мої контакти. Я запровадив традицію, щоб на початок і кінець навчального року в усіх школах учитель або директор читав мого листа дітям. Крім цього, я даю багато інтерв'ю, діти бачать мене в телевізорі. Важливо, щоб вони знали особу, яка захищає їхні права, ідентифікували її. Для дорослого важливий заклад, для дитини - людина.

- Скільки дітей-сиріт у Польщі?

- На сьогодні - 70 тисяч. З них тільки 20 тисяч - у закладах, під опікою держави; решта - в сім'ях, в опікунських чи прийомних. Дитячого населення у Польщі 7 мільйонів.

- Які діти живуть у державних закладах?

- У будинках дитини - ті, хто не може жити в сім'ї через насильство, або ті, хто не має батьків. Звісно, пріоритет - щоб дитина жила в сім'ї. Політика деінституалізації. Промотуємо всиновлення. Пріоритет мають поляки, тільки після них претендувати на всиновлення можуть іноземці. Щорічно всиновлюють близько двох тисяч дітей. Усиновити можна тільки ту дитину, яка має це право за документами. Доки суд не позбавить батьків батьківських прав або в інший спосіб не врегулює правову сторону, всиновлення не відбудеться. Цей час дитина може жити в прийомній сім'ї або відповідному закладі, що не так бажано.

2011 року у Польщі було ухвалено Закон про підтримку прийомних сімей і систему прийомної опіки, який утверджує як пріоритет держави дитину в родині. Якщо дитина не може бути в біологічній родині, тоді - в прийомній сім'ї, а якщо й там ні, тоді вона потрапляє в заклад. У державних закладах не мають бути малі діти віком до 6 років, тільки в крайніх випадках. Для них ми завжди шукаємо прийомну сім'ю. Максимальна кількість дітей, які можуть перебувати в закладі (інтернаті), - 30. Це багато. Працюємо на те, щоб дітей там було поменше, хоча б 15, аби створити наближену до домашньої атмосферу. Розподіляти братиків і сестричок у різні заклади не можна. Шукаємо найкращий варіант розміщення їх разом - хоч би якою була між ними різниця у віці. Лише в надзвичайних випадках братів і сестер можуть розлучити.

- Чи можуть ходити до загальної школи діти з особливими потребами?

- Так, аби рости разом зі своїми ровесниками. Звичайно, можуть бути різні ступені захворювання, і якщо дитина не може ходити до звичайної школи, тоді відвідує спеціальну. Але, за законом, кожна дитина має право на освіту. Більше 10 років у нас діє інклюзивна система освіти. В наших школах успішно працюють асистенти для дітей не тільки з особливими потребами, а й, наприклад, для дітей ромів. Є заклади для дітей з важкими захворюваннями, їх фінансує держава.

Щодо безбар'єрності в Польщі не все так ідеально, як хотілося б. Багато шкіл мають бар'єри. Але жодна школа чи інша будівля не може бути зведена, якщо не відповідатиме вимогам стосовно бар'єрності. Це важко, країна велика, і потреби чималі. Зрештою, ми не стартуємо з нуля, а виправляємо промахи минулого, впроваджуємо нове. Це тривалий і дуже дорогий процес, але немає іншого шляху.

Держава, яка хоче бути демократичною, повинна дбати про дітей, осіб з особливими потребами, пенсіонерів.

- Чи мають діти-сироти пільги при вступі до університету?

- Ніяких пільг немає, умови для всіх рівні.

- А квартири?

- В деяких випадках. Це відповідальність місцевого самоврядування. Вони можуть шукати варіанти, але це не є їхнім обов'язком. У нас насправді проблеми з квартирними чергами.

- Зі вступом до ЄС реформи активізувалися?

- Так, це досить позитивно вплинуло на темп реформ. Колись, наприклад, діти жили тільки в інтернатах, тепер їх там меншість - решта в сім'ях.

Ми також виходили з соціалістичного устрою, і це було нелегко. Ми досі ще не з усім упоралися. Але зі вступом до ЄС ми отримали добрий міст, засоби і кошти для відродження.

- Які питання найпроблемніші?

- Перебування в будинках дитини дітей до 6 років. Часом таке буває, і я реагую. Проблемою є також доступ до медицини. Звісно, у порівнянні з країнами Африки, у нас проблем немає. Тобто нам ідеться не про те, де дитині краще перебувати - в інтернаті чи в сім'ї, тут уже все вирішено, а про те, щоб сім'ю для неї знаходили не за місяць, а швидше. Щоб у черзі на операцію дитина стояла не місяць, а не більше одного дня. Щоб реакція держорганів була кращою.

Є також проблеми з соціальним забезпеченням, але, звичайно, в меншій мірі, ніж в інших країнах. Мені розповідали про дітей вулиці в Росії і в Україні. У Польщі діти вулиці - це ті, які багато часу проводять на вулиці, бо ними не сильно опікуються родичі. Але на ніч вони однаково повертаються додому.

- Чи є у вас соціальні працівники для таких сімей?

- Ми запровадили нову інституцію - асистентів сім'ї. Запровадження такої посади ініціював парламент під час ухвалення закону про підтримку сім'ї.

Така особа (їх кілька тисяч по країні) повинна працювати з родиною, яка на межі скрутних обставин, безгрошів'я може сильно заборгувати за комунальні послуги тощо. Потрібно підтримати сім'ю, зберегти її від розпаду. З 2012 року, відколи маємо таких асистентів, кількість дітей у державних закладах зменшилася на 17 тисяч.

- Кому вони підпорядковані?

- Вони працевлаштовані в системі місцевого самоврядування, а підпорядковані Міністерству сім'ї, праці і соціальної політики. Частково фінансуються з бюджету, частково - органами місцевого самоврядування. Це недешево, але в будь-якому разі завжди ліпше запобігти хворобі, ніж її лікувати.

У нас є й соціальні працівники. І раніше були тільки вони. Різниця в тому, що соціальні працівники у своїй роботі більше скеровані на контроль. А контролери викликають у людей значно менше симпатій, ніж асистенти - приятелі дому. Асистента не можна приставити до родини насильно, сім'я має на це погодитися, визнати, що потребує допомоги. Тоді вона його шануватиме і буде ставитися відповідально. Контроль залишився збоку, а асистент - у сім'ї. Це різні служби.

- А що би ви поліпшили у вашій роботі?

- Було б доречно мати відділи в кожному воєводстві. Зараз же в мене офіс тільки у Варшаві. І мої люди їздять у різні воєводства на чергування.

Щодо закону про уповноваженого з прав дитини, то він один з найсильніших. Тому, щоб ділитися досвідом з іншими, ми переклали його п'ятьма мовами. Я, наприклад, маю більше повноважень, ніж колеги зі Швеції чи Норвегії. З іншого боку, в цих державах краща соціальна, медична система, і рівень життя дітей вищий, бо вони мають на це більші кошти.

- На чиєму боці пріоритет у конфлікті між правом дитини і правом дорослого?

- У пріоритеті завжди право слабшого. Але не повинно бути конфлікту між правами людини, вони не мають витісняти одне одного. Але якщо все-таки доводиться обирати, то спершу треба захистити слабшого.

- Чи слідкуєте ви за подіями в Україні?

- Звичайно.

- Перетиналися коли-небудь з дітьми з Донбасу?

- Польща приймала дітей з Донбасу, і я теж брав у цьому участь. Слідкував, щоб діти з батьками отримали місце проживання і ходили до школи. Не так давно я займався справою багатодітної сім'ї (9 дітей) зі Сходу вашої країни. Вони переїхали до Польщі, а через деякий час отримали наказ повертатися в Україну. Вони почувалися там у небезпеці і звернулися до мене з проханням допомогти залишитися. Після мого втручання їм дозволили залишитися в Польщі.

Під час зустрічі Європейської мережі дитячих омбудсменів, де була й делегація з України, ми порушували питання українських дітей, постраждалих від збройного конфлікту. Ми, поляки, сприймаємо це дуже близько до серця, у нас є почуття солідарності з українцями. Зайшлося про участь дітей у збройному конфлікті, про випадки втручання в дитячі заклади, зокрема сиротинці. Колеги з України розповідали про незаконне вивезення дітей з таких закладів до Росії тощо…

Два роки тому з Європейської мережі дитячих омбудсменів було виключено уповноваженого з прав дитини при президентові Росії. І український аспект відіграв у цьому велику роль, хоча ніхто про це прямо не говорив.

- Які поради можете дати Україні?

- Ще коли на посаді уповноваженого з прав дитини в Україні був Ю.Павленко, я дав йому 10 порад. І наступного дня вони вже висіли на сайті президента України. Було б добре, якби вони були виконані. Але є одна важлива річ - інституція з прав дитини має бути незалежною. Тобто не при речникові з прав людини, а рівноправною, паралельно. З такими самими повноваженнями. Діти мають особливі права. Чому в медицині є педіатр? Бо він спеціалізується на хворобах дітей. Незалежний заклад, який спеціалізується на захисті наймолодших громадян, більш ефективно захистить права дитини. Адже права людини починаються з прав дитини, а тому захищати їх потрібно будь що.