Війна Олега, або В Нью-Йорку ночі тихіші

01 лютого, 2019, 16:40 Роздрукувати Bипуск № 4, 2 лютого-8 лютого 2019р.
Відправити
Відправити

На екрані двоє русявих худорлявих хлоп'ят - це двоюрідні брати Олег і Ярик.

Війна Олега, або В Нью-Йорку ночі тихіші
© Final Cut For Real

Вони розмовляють про минулу ніч - куди впали міни, кого "вбило". Звивиста стежка веде їх через поле, вкрите високою травою і залите призахідним сонцем. Майка, шорти, гумові шльопанці, іграшковий меч у руках - діти гуляють.

За горизонтом раптом гримить - молодший Ярик лякається, помилково сприйнявши грім за вибухи, хоча ще хвилину тому глузував зі старшого, що той боявся нічного обстрілу.

Згодом краєвид на екрані зміниться на зимовий, і діти колотимуть дрова, допомагатимуть бабусі, з якою живуть. А потім підуть у розвідку в покинуте солдатами приміщення і знайдуть багато відпрацьованого військового мотлоху. Несподівано почнеться стрілянина, і вони, налякані, щодуху тікатимуть додому. Вдома можна сховатися в підвалі. Там є ліжко й відгороджені ковдрою для "захисту" від осколків скляні банки.

Одного дня настане весна, і вони по-справжньому стрілятимуть по жабках із пневматичного пістолета.

А потім знову настане літо. Літо перейде в осінь, шкільне перемир'я - у великоднє, гучні обстріли - в затишшя. І так рік за роком. Олегові - дванадцять. Коли почалися зйомки, було дев'ять. Коли почалася війна - вісім. Ярик на два роки молодший…

Події на екрані розгортаються у прифронтовому селі Гнутове, що на Донеччині. Життя звичайних його мешканців зафільмував данський режисер Саймон Леренґ Вільмонт, назвавши свою документальну стрічку "Віддалений гавкіт собак". За місцевою легендою, гавкіт собак розцінюють як сповіщення про небезпеку, тобто про обстріл.

Фільм тріумфував на безлічі міжнародних фестивалів, здобув понад двадцять нагород і, неочікувано навіть для його творців, потрапив до короткого списку премії американської кіноакадемії "Оскар". Головні герої фільму Олег і його бабуся Олександра Миколаївна за лічені дні зібрались і з'їздили в промотур до Нью-Йорка.

Надвечір у суботу, за два дні до Нового року, в офісі міграційної служби Маріуполя їм в авральному режимі робили і видавали закордонні паспорти. "Олеже, автограф хоч даси?", - поцікавилася працівниця служби. "А що це?" - щиро перепитав хлопчик.

За кілька годин до потяга бабуся встигла підвернути ногу. "Насилу втиснула її в чобіт і поїхала, - розповідає Олександра Миколаївна. - Нога дуже боліла, опухла, і я ходила сяк-так. Та тільки ми прилетіли в Штати, біль як рукою зняло, і я вже бігала. Чи то емоції, чи що - сама не знаю. Нога почала знову боліти в літаку назад".

Олександра Миколаївна. Кадр з фільму
Олександра Миколаївна. Кадр з фільму

У Нью-Йорку після показів підходили люди, казали, що цей фільм мотивував їх дізнатися про події в Україні більше. І нікого не залишав байдужим. Коли в Олега спитали, чим відрізняється Нью-Йорк від його рідного села, він сказав: "У вас у Нью-Йорку ночі тихіші".

Хлопець легкий у спілкуванні, відкритий і завжди усміхнений. Попри успіх фільму, в житті Олега практично нічого не змінилось, і майже нічого не відрізняє його від однолітків з інших регіонів, окрім воєнного досвіду дитинства.

Глибокі очі, вдумливий погляд і милі веснянки по всьому обличчю - неможливо залишитися байдужим до цього хлопця. Як і до його бабусі, якій вдається в умовах абсолютного хаосу й нестабільності бути для онуків щитом - міцним і люблячим.

"Віддалений гавкіт собак" знімали майже два роки, закінчивши в жовтні 2017-го, а в листопаді вже була його прем'єра на Міжнародному фестивалі документальних фільмів в Амстердамі (IDFA). Кіно про простих людей, де в центрі уваги їхня життєва історія, - одна з провідних тенденцій у сучасній документалістиці.

"Ми вдвох із режисером приїжджали до Гнутового кожні два-три місяці терміном на тиждень. Планували знімати короткометражний, а в результаті вийшов повноцінний 90-хвилинний фільм. Нікого більше з собою не брали, щоб зробити процес зйомок для героїв максимально комфортним. Ми назнімали багато і на позиціях військових, але це не ввійшло. Вирішили показувати не війну, а людську історію у війні, - розповів асистент режисера Азад Сафаров. - Спочатку в селі іноземців з камерою остерігалися, не довіряли, плели нісенітниці, що начебто ми приїхали забирати дітей. Потім до нас звикли, і ми дуже здружилися з героями фільму. Для Саймона це був перший досвід роботи в умовах збройного конфлікту, тож йому певний час довелося звикати до постійного шуму передової. Бронежилетів з касками ми також не надівали, зрозумівши їх недоречність. Адже ми були б захищені, а діти - ні. Тому ми приїжджали з броніками в багажнику, залишали їх у хаті і казали, щоб вони надівали їх у разі потреби".

Під час зйомок фільму
Під час зйомок фільму
Азад Сафаров

Не помічати націленої на них камери дітям спочатку було важко, але без цього не можна було б досягти ефекту відсутності знімальної групи. Невдовзі герої настільки призвичаїлися, що увімкнена камера не була проблемою.

"Потроху ми звикли, а потім Саймон і Азад стали моїми найкращими друзями. З ними було класно і весело, я з нетерпінням чекав кожного наступного дня зйомок і сумував, коли вони їхали від нас", - розповів Олег.

Хлопці могли пустувати і навіть заважати зйомкам, тому режисерові та його асистенту доводилося бути з дітьми винахідливими і все ж таки спрямовувати процес зйомок у конструктивне русло.

Найбільше камера сковувала бабусю. Вона спочатку соромилася, постійно поривалася вдягтися краще, взятися за якусь хатню роботу, і доводилося це спиняти, щоб показати у фільмі їхнє життя таким як воно є, без прикрас.

"Уже з другої зустрічі ми стали як свої, - розповіла Олександра Миколаївна.- Одного дня, на самому початку зйомок, Саймон і Азад залишили нас на обід відпочити, а самі пішли кудись перекусити. Приходять вони з вулиці, а це грудень місяць, і показують жартома фотографії, де вони сидять на якійсь ковдрі, яку їм дала продавчиня магазину, і п'ють каву з печивом. Мені так соромно стало і шкода, що вони тиняються на морозі. І з того дня ми їли разом. Саймон найбільше полюбив зелений борщ, а Азад - смажену картоплю й оладки".

Найбільш стресовим і емоційно важким для зйомок був епізод, де Олег поранив ногу під час небезпечних "ігор" із травматичним пістолетом. Діти стріляли по скляних пляшках.

"Коли в дітей з'явився травматичний пістолет, для нас почався кошмар, - каже Азад Сафаров. -Вони довго собі шукали розваги, і я вже боявся, що почнуть стріляти по птахах. Втручатися ми не могли, не забирали пістолета в них, бо це вже було б неправдою. З одного боку, добре, що Саймон не припинив знімати, коли Олег поранив ногу, показавши всю драму. З іншого - на це було нестерпно дивитися, тому ми спинили зйомки, як тільки зрозуміли, що Олега не донесуть, і швидко доставили дитину додому самі. Зайшовши в хату, ми чекали, кого бабуся битиме першим".

Та Олександра Миколаївна продемонструвала сталеву витримку, не панікувала, щоб не налякати Олега ще більше, і спокійно зробила всі необхідні маніпуляції.

Стрільба з пневматика на цьому не припинилася. Хтось з дітей крикнув: "Жаба!", - і вони заходилися стріляти по них прицільно. Цей епізод викликає змішані емоції. У дитинстві ми й самі могли поводитися негідно, але дивитися на це з боку було страшно.

"Коли діти побачили це на екрані, то дуже засмутилися, нікому з них це не сподобалося, і вони всі плакали, - сказала Олександра Миколаївна. - Це було для них уроком на все життя. Ніхто з них більше такого не робить".

* * *

Під час зйомок у дітей не розпитували про війну. Вони самі говорили про неї, без запитань. Як про звичайну річ. Натомість із бабусею провели цілу серію інтерв'ю, уривки з яких звучать фоном уподовж усього фільму.

"Коли я спитав бабусю, чи вона говорить з дітьми про війну, вона сказала, що їм і не треба про це говорити, - розповівАзад Сафаров. - Війна й так навколо них, і нічого від них не сховати, а навпаки - треба пояснювати правила поведінки, ризики тощо. Натомість від інших батьків ми інколи чули, що на цю тему в них у сім'ї накладено табу, що недобре. Мені здається, цей фільм помітили тому, що він показував не так війну, як історію бабусі і дитини. Якби не такі хороші головні герої, не думаю, що ми мали б такий успіх".

Фільм абсолютно аполітичний, через що подекуди бувають негативні відгуки. Натомість у кадрі крупним планом - розгубленість простих людей перед стихією, з якою вони нічого не можуть удіяти.

Вони просто залишаються жити там, де вкоренились їхні душі. Залишаються людьми, які здатні любити і дбати одне про одного. "Бабуся до певної міри змогла перемогти війну в себе у дворі - це стосується не обстрілів, це стосується того миру в душі й тої любові, які вона дає своїм онукам", - влучно зауважила журналістка Леся Ганжа. І це відчувається з перших кадрів.

У фільмі багато про любов, через яку вони знаходять свій порятунок. "Колись мені сказали, що дітей треба часто цілувати, щоб вони виросли хорошими людьми. Тому вони в мене заціловані", - сказала Олександра Миколаївна.

Їм легше боротись і вижити в межах свого ореолу. "Як кажуть в Україні, кожна собака - лев у своєму домі", - говорить бабуся на початку фільму. Вирвати себе з рідного ландшафту дуже важко, особливо якщо ти пенсіонер і витратиш усю річну пенсію на вугілля й дрова для пічки.

Історія кожного на цій війні унікальна і гідна бути показаною. Не заради премії "Оскар", звісно, а для нас. Ми настільки звикли, що п'ятий рік живемо в умовах збройного протистояння, що коли ти далеко від нього - не доходять навіть відголоски. Цей фільм - чудова можливість поглянути ближче на життя там, де, здавалося, його немає. Дуже вірю, що він буде в українському прокаті.

* * *

Related video

Документальний фільм "Віддалений гавкіт собак" (The Distant Barking of Dogs) данського режисера Саймона Леренґа Вільмонта зібрав нагороди понад двох десятків кінофестивалів світу - у Нідерландах, Німеччині, Норвегії, Швеції, Греції, США, Іспанії. Був номінанований на найкращий документальний фільм Європейської кіноакадемії. Стрічка дансько-шведсько-фінського виробництва (Final Cut For Real) була показана в усій Європі, Азії, Австралії, Північній і Південні Америці, а також на незалежному кінофестивалі в Росії. 17 грудня 2018 року стало відомо, що фільм увійшов до короткого списку номінації "Найкраща повнометражна документальна стрічка" американської кіноакадемії "Оскар".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК