Чи був Франко буддистом?

Таїна життєвого й творчого простору Івана Франка (1856–1916) - невичерпна. Каменяр, встановивши унікальний літературний рекорд за кількістю написаного й масштабом-глибиною осмисленого, і донині залишається для нас джерелом знань, роздумів, пошуків. Відомий львівський франкознавець Богдан Тихолоз, автор книжки "Психодрама Івана Франка", говорить про потребу "перезавантаження" творчості Каменяра, про сучасний погляд на його великий доробок. Які стереотипи формуються в новітню добу франкознавства? Чому до особи Франка жорстко ставився Володимир Ленін? У чому суть творчих експериментів Франка в річищі європейських тенденцій? Чи можна вважати Каменяра буддистом? Цих та інших тем ми й торкнулися в розмові з літературознавцем після 27 серпня, дня народження Франка.

- Професор Любомир Сеник у передмові до вашої книжки "Психодрама Івана Франка" пише, що жодного "жмутка" Франкових поезій ніхто ніколи не прочитає остаточно. Однією з причин називає неможливість у попередні роки писати про нього спираючись на факти, історичні й суспільні реалії. Чи легко відриватися від стереотипів?

- Стереотипи - річ діалектично складна. З одного боку, вони орієнтують людей, пропонують певні стандарти мислення, поведінки. І коли йдеться про літературу чи про буденне життя, вони, можливо, навіть потрібні. Як-от у шкільній освіті, яка повинна формувати загальні уявлення, спільні для дуже багатьох людей. Таким чином формуються певні загальносуспільні цінності.

Але, з іншого боку, стереотипи так само шкідливі, як і потрібні. Бо тоді вони переростають у догми, обростають мохом і перетворюються на перешкоди для вільного мислення, стають гальмом інтелектуального процесу. У франкознавстві стереотипи пережили вже кілька етапів свого формування.

Тривалий час Франка сприймали як поета кількох віршів - "Вічного революціонера", "Каменярів", "Товаришам із тюрми".

Стереотип почав формуватися ще за життя письменника, коли його сприймали як молодого радикала, соціаліста, популяризатора ідей Драгоманова і, певною мірою, європейських соціал-демократів.

Потім за цей стереотип вхопилася радянська система освіти.

Найбільш метафорично він сформульований у канонічному уявленні про Франка як Каменяра, котрий лупав скалу, боровся з Австро-Угорською монархією і шукав шляхів поширення ідей робітничого класу. Такий собі "предтеча" Леніна в Галичині. Хоча Ленін жорстко ставився до Франка. Згадував його, і не один раз, як галицько-руського сепаратиста, бо Франко й справді обстоював національні інтереси.

Але цей стереотип не єдиний. У новітню добу франкознавства формується й інший. Як шальки терезів, уявлення про письменника, філософа і державного діяча хитаються з однієї крайньої позиції в іншу, також крайню.

Якщо колись про Франка писали як про громадянського лірика, поета боротьби, то тепер багато хто кинувся вишукувати в нього виключно інтимні, кризові, екзистенціальні моменти. Все це часто пов'язано зі сферою сексуальності, комплексів, лібідо. Замість акценту на Франкові Каменяреві, ставлять акцент на Франкові не Каменяреві. Стереотипи долати важко, бо треба не просто заперечувати попередні й формулювати наступні, треба шукати раціональне зерно десь посередині.

- І все ж таки - який "із цих поетів" цікавіший сучасному читачеві?

- Не берусь однозначно відповісти, бо різним читачам цікавий різний поет. Коли говоримо про Франка-поета, то він і поет-громадянин, і автор агітаційних текстів, гімнів - щоправда, не зовсім соціалістичних, а більше, може, націоналістичних (як-от гімн "Не пора").

Але Франко - це й поет глибокого інтимного переживання. Що в ньому сучасного? Пригадайте рядок з поезії "Товаришам із тюрми":

Се ж остання війна! Се до бою

чоловіцтво зі звірством стає,

Се поборює воля неволю.

Як заграли новими барвами ці рядки в часи Помаранчевої революції. Багато газет використали їх як заголовки. Бо було відчуття, що настав момент екзистенціального вибору нації: або чоловіцтво, або звірство.

Потім, з перспективи часу, ми зрозуміли: не все так просто. Не завжди ці межі пролягають дуже чітко. Тобто поет-громадянин також, можливо, запитаний.

Але коли говоримо про поета "Зів'ялого листя", то тут Франко відкривається як модерніст. Об'єктивний, всебічний підхід, не хапання вершків, а глибоке вивчення колосальної спадщини - ось що дозволяє звільнитися від колишніх стереотипів, коли Франка подавали вузько, вкладеним у прокрустове ложе лишень реалістичного поета.

Франко справді представник українського класичного реалізму. У нього багато реалістичних творів. Але "Зів'яле листя" випередило свій час. Насамперед в естетичному сенсі. То був твір, який навіть сучасники Франка не пов'язали безпосередньо з його особою.

Для Франка це був певний творчий експеримент у річищі загальноєвропейських тенденцій. Чим він цікавий? Тим, що це було не просто запозичення чужого і спроба вкоренити його у власний ґрунт. Це - пізнання себе в загальних тенденціях.

Ось чим цінний Франко!

Він завжди вмів перекласти чуже свою мову і знайти своє в чужому. Це не завжди вміють сучасні митці. Частіше вони запозичують чужу матрицю, переносять на власний досвід і думають, що це працюватиме. А та матриця в наших умовах не працює. Бо адаптована до інших обставин.

- Наскільки вплинув особистий життєвий досвід на творчість Франка? Він закохувався і не завжди йому відповідали взаємністю. Можна почути, що він виливав свої почуття на папір, аби не збожеволіти.

- У своїх пасіях Франко шукав те, що Гете називав "вічно жіночне". Тобто в його уяві був ідеальний образ, до якого він ішов усе життя, який шукав у кожній жінці. Так часто трапляється з тими, хто рано втрачає матір.

Він рано осиротів, а тому підсвідомо дорослий чоловік шукає жінку-матір, котра стала б матір'ю і для нього, берегинею його серця. Але Франко, справді люблячи той єдиний образ, часто зазнавав розчарувань. Це природно. Бо любив не стільки реальну жінку, скільки свою мрію.

Розчарування не уникнув навіть сімейний тандем Франка, що був замислений як шляхетний акт - єднання Східної і Західної України. Перший український соборний шлюб. Українка зі Слобожанщини, родом з Харківщини, Ольга Хоружинська і українець з Галичини. І тости на їхньому весіллі лунали: "За єдину соборну Україну!".

Але виявилося, що й вона була не готова до випробувань, які на неї лягли. І він, можливо, не отримав того, на що сподівався. Хоча не можна сказати, що то був шлюб без любові. Є дуже гарний вірш, присвячений дружині, - "Спасибі тобі, моє сонечко". Є четверо дітей як аргумент того, що жили вони не "просто так", і, зрештою, всі діти виросли досить цікавими творчими особистостями.

Інша річ, що Франко в сімейному житті був нещасливий. Можливо, саме пошуки ідеалу поза сім'єю і вивершилися "Зів'ялим листям"? Коли не мав щастя в хаті, а дуже хотілося, мусив його бачити деінде. Чи можемо його за це осуджувати? Думаю, що ні.

Адже можна зрозуміти його як людину, як чоловіка, як поета, врешті. Можливо, якби не те нещасливе платонічне кохання, то не було б цього шедевра світової лірики…

Це про те, чи його поезія сучасна... Я би сказав, що вона є документом раннього українського модернізму. І сучасна вона чи не сучасна - кожен вирішує сам. Ми видали книжку "Зів'яле листя" з молодими львівськими художниками Андрієм Лесівим і Романою Романишин, де є автографи Франка. Вона виявилася бестселером. Її добре розкуповували. Молодята дарували одне одному (збірка сумна, між іншим) на шлюб і на день святого Валентина.

Виявилося, що тексти, написані понад сто років тому, промовляють до сучасного молодого читача. Про це можу судити по своїх студентах.

Звичайно, Франко - поет свого часу. І вимагати від нього, щоб він звучав так, як пишуть тепер поети постмодерну чи постпостмодерну, - нонсенс. Але найкращі його речі, справжні шедеври його лірики, зберігають свою значущість і цікаві, можливо, не тільки своєю формою.

Хоча - цікавий факт: жоден вірш "Зів'ялого листя" не повторює версифікаційних форм іншого. Навіть суто технічно їх же треба було вигадати… Але, як на мене, ці твори цікаві тим, що дуже щиро виповідають найважливіші речі. Тобто люди шукають у них не стільки Франка, скільки себе. Впізнають свої розчарування, жалощі, боління, свої любовні радощі тощо.

Франко, наприклад, був піонером українського модернізму ще й у тому сенсі, що першим став писати верлібри. Про це мало хто знає. Верлібр - вільний вірш. Модерна форма, яка ввійшла в поезію з творами Волта Вітмена. Франко є піонером верлібру в Україні.

Але цікава не сама форма. Франко писав: "Тій формі зміст хай буде відповідний". Чи братиме сучасний читач до рук "Зів'яле листя" поза шкільною програмою? Відкрите питання. Але, як на мене, "Зів'яле листя" безперечно належить до творів, які залишаються, не проминають, стають золотим фондом світової культури.

- Поширене уявлення, та ви й самі пишете, що "Зів'яле листя" - насамперед книжка інтимної лірики. А чи досліджуєте ви в ній і філософський зміст?

- У своїх дослідженнях завжди шукаю ті помежів'я, перехресні стежки, мовлячи Франковим образом, літератури і філософії, літератури і публіцистики, літератури і релігії.

Смішно шукати філософський зміст якогось графомана, котрий просто виливає на папір свої повсякденні переживання. Але Франко - це поет раціонально-інтелектуального плану. Він зазвичай, крім пошуку безпосередніх життєвих правд, прагнув ширшого узагальнення. Шукав певну загальну думку, ідею і знаходив її. Як мені видається, цей філософський потенціал Франкової творчості не може бути розкритий на рівні середньої школи.

Коли дітям, навіть десятикласникам, дають учити напам'ять "Смерть Каїна", "Іван Вишенський", "Мойсей" і те ж таки "Зів'яле листя" - вони ще не здатні осмислити їх на відповідному рівні. У певному сенсі Франко перебуває в розриві зі своїм читачем. Він досі йде до нього. Він шукає свого читача.

Завдання франкознавців - не просто "досліджувати", а виходити з Франком на ширший загал. До людей. Нещодавно ми закінчили книжку, яка називається "Франко. Перезавантаження". Головна ідея - підготувати збірник цікавих матеріалів, які написали не лише літературознавці, а й інші фахівці, письменники, есеїсти.

Там є тексти, на перший погляд, мало пов'язані з Франком. Це, скажімо, новела відомого письменника Володимира Лиса "Колюче терня". Оповідь про сучасне життя, про хлопця, якого спіткало розчарування в коханні і який знаходить у колючому терні символічний образ власної долі.

Це видання - дуже потрібна, шляхетна справа. Її зініціювали молоді люди, хлопці й дівчата, - студенти різних навчальних закладів, які відчувають спільну потребу в тому, щоби в Україні були свої культові постаті. У їхній спадщині вони знаходять те нове, чого не знаходили їхні попередники.

На фестивалі "Франко. Місія", який проводили в його рідному селі Нагуєвичах, відбулася презентація книжки. Загалом у виданні 22 автори: письменники Олег Лишега, Оксана Забужко, Володимир Лис, Володимир Єшкілєв, Володимир Цибулько, шевченківська лауреатка Галина Пагутяк, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, франкознавці Михайло Гнатюк, Валерій Корнійчук, Тетяна Космеда, Володимир Микитюк, Наталя Тихолоз, Ростислав Чопик та інші. Вони всі написали по-своєму, але це дуже важливо - "перезавантажити", оновити образ Франка у суспільній свідомості.

Для мене Франко - не конче "франкоцентризм". Це дуже значна постать - тому що відкрита. Вона всім дозволяє розвинути своє…

- І зовсім несподіваним, за висловом письменника, педагога, міністра освіти УНР (1919) Антіна Крушельницького, був "глибокий поклін Франка великому Будді"…

-Це цікавий епізод. Ми розуміємо, що Франко був великим європейцем, діячем західної культурної орієнтації. Він виріс не лише в українському, а й у польському, німецькомовному середовищі. Добре знав польську й німецьку, інші європейські мови. Улюблена його література була німецька, улюблені письменники - німецькі.

Тож, здавалося б, він повністю задивлений на Захід.

Але, з іншого боку, Франко був людиною світу - в тому сенсі, що не був чітко поляризований тільки на Захід. Він був ученим-орієнталістом. Ми знаємо орієнталіста Агатангела Кримського, великого сходознавця.

Франко також був сходознавцем.

Він одним з перших в Україні почав перекладати, коментувати, досліджувати тексти, які походили з Далекого Сходу, з Південної, Центральної Азії.

Франко цікавився не лише християнством, а й буддизмом. Бачив у них щось таке, що було спільним для цих світових релігій. У збірці "Зів'яле листя" є вірш, який називається "Поклін тобі, Буддо". Ліричний герой збірки, шукаючи духовного заспокоєння, звертається не лише до Христа, а й до Будди.

Для Франка важливий буддійський сюжет. Відомо, що його докторська дисертація, блискуче захищена у Віденському університеті, називалася "Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман та його літературна історія". Ця праця цікава і сучасному читачеві - в тому сенсі, що Франко в старохристиянському тексті знаходить буддійський сюжет. Він показує місточки, які єднають різні культури. Це дуже важлива місія.

Коли говоримо про євроінтеграцію, то для багатьох вона - просто віза в Європу, де дешеві продукти, або шанс стати заробітчанином, "тяглом у поїздах їх бистроїздних", як писав Франко. Але для Франка "євроінтеграція" була чимось іншим. Це була спроба вибудувати міст між українцями і європейцями, українцями і Сходом. Франко не був людиною лише одного вектора, він умів знайти своє цікаве навіть у чужих культурних релігійних контекстах.

- За словами самого Франка, він написав своє "Зів'яле листя" під емоційною
емпірикою вчителя Супруна, безнадійно закоханого в Юлію Шнайдер (Ульяну Кравченко). А багато хто переконаний, що Франко сам закохався в молоду польку. Тож нагнітання у текстах - чи не бажання це просто звільнитися від власних душевних хвороб?

- Це одна з гіпотез. Ідеться про те, що творчість митця дуже часто стає формою автотерапії, самозцілення або навіть автопсихотерапії. Якщо звичайна людина, котра переживає негативні емоції чи потрапляє в якісь життєві ситуації, носить їх у собі, переживає, перетравлює, мордується, то митець знаходить можливість звільнитися від переживань, зробивши з власної творчості таку собі психодраму.

Це теорія психолога Якоба Морено, який запровадив таку практику лікування. У людини проблема в сім'ї - розіграй її на сцені, ніби це театр. І людина, мов актор, починає звільнятися від проблеми, спокійніше до неї ставитися. Так робить і митець. Франко також у складній ситуації, замість самому застрелитися, вбиває свого героя. Творчість як форма психотерапії, зцілення є актуальною не для творця, а для читача. Дуже часто в трагічні моменти люди переживають у книжці, на екрані. Це в людській природі.

- І ще одне запитання: чим цінний для нас досвід Франка саме сьогодні?

- А чому взагалі ми ніби повертаємося назад, озираємося на те, що було до нас, а не просто йдемо вперед із піднятою високо головою, не зважаючи на своїх попередників? Згадаймо відомий класичний вислів - ми карлики, які бачать далі тільки тому, що стоять на плечах гігантів. І ще один - хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього.

А я би додав - класична художня, філософська, релігійна література тим і цікава, що здатна відкривати нові сенси. І ці сенси в новому історичному контексті повертаються до нас такими своїми сторонами, які навіть годі було передбачити. Наше минуле тільки здається таким, що минуло. Те з нього, що не минає, а залишається, стає вічним. Як на мене, досвід Франка, Шевченка, Лесі Українки і багатьох інших наших класиків має бути наново свіжо прочитаний для того, щоби ми могли будувати величну споруду нашого дому. Якщо ми збудуємо дім на чужому фундаменті, покладемо туди уламки всіх світових цивілізацій, то він не буде нашим домом. Для побудови власного культурного дому мусимо в його підвалини закласти своє, рідне, перевірене часом, те, що витримало випробування історією.

З творчої спадщини І.Франка

Поклін тобі, Буддо!
В темряві життя
Ти ясність, ти чудо,
Ти мир забуття!

Спокійний, величний,
Ти все поборов:
І блиск царювання,
І гнів, і любов.

З царя жебраком ти,
Душею моцар,
Півсвіту осяяв
Твого духу чар.

Ти царство покинув,
Щоб духом ожить;
Зірвав усі пута,
Щоб нас слобонить.

І довгії літа
Промучився ти,
Щоб корінь страждання
Людського знайти.

Знайшов ти той корінь
У серці на дні,
Де пристрасті грають,
Надії марні.

Де гнів палахкоче,
Любов процвіта,
Луди павутинням
Наш дух опліта.

І мулить, і мулить,
Прогонює мир,
І тягне в сансару,
В життя дикий вир.

Та з пристрастів пекла
Ти вивів людей,
Не тьмив їх туманом
Загробних ідей.

Безсмертне лиш тіло,
Бо жаден атом
Його не пропаде
На віки віком.

Та те, що в вас плаче,
Горить і терпить,
Що творить, що знає,
Що рветься й летить, -

Те згасне, мов огник,
Мов хвиля пройде,
В безодні нірвани
Спокій віднайде.

Поклін тобі, світлий,
Від бідних, блудних,
Що в пристрастів путах
Ще б'ються міцних!

Поклін і від мене,
Що скочу як стій
Із тиску сансари
В нірвани спокій!