Без бар'єрів і перешкод

Коли трапляється лихо, люди поводяться по-різному. Одні здаються, впиваються власним горем, викликаючи в усіх жаль і співчуття. Інші - живуть усупереч. Їхні історії вселяють надію і захоплюють.

Знайомтеся - Дмитро Щебетюк, чемпіон України з плавання, учасник резерву паралімпійської збірної зі стрільби з лука, співзасновник громадської ініціативи Доступно.UA. Ми зустрічаємося в піцерії на Печерську після його тренування в басейні.

- Дмитре, я була впевнена, що ти - професійний спортсмен. Але з подивом довідалася, що ще кілька років тому ти навчався в університеті, писав наукові статті, збирався вступати до аспірантури, захоплювався музикою...

- У 2008 році захотів займатися музикою, знайшов групу. Спершу просто співав, потім почав грати на гітарі. Нас почали запрошувати виступати, навіть невеликі гонорари пропонували. Покликали виступити зі святковим концертом на 8 Березня, але 15 лютого травмувався.

- Як це сталося?

- Пішов гуляти з дівчиною, хотів зробити фотографії. Поставив штатив з фотоапаратом, а він почав падати. Спробував його втримати, посковзнувся, упав і вдарився головою об дерево.

Викликали "швидку", але вона не могла дістатися того місця. Доїхали до Боярки. Там мені наклали шви на голову, встановили сильний струс мозку. Потім перевезли в ЛШМД. Виявилося, ушкоджено хребет і дуже сильно - спинний мозок. Після першої операції лежав у реанімації десять днів. До мене нікого не пускали, навіть рідних. Минуло ще два тижні, але через погані показники не могли робити другу операцію. Взагалі я більше знаю про це зі слів рідних, їх налаштовували на гірше.

- Як проходив процес реабілітації?

- Провів у ЛШМД 45 днів, потім мене перевели до лікарні на Солом'янці, у відділення реабілітації спинальних хворих. Мені пощастило, це виявилося дуже хороше відділення. Процес активної реабілітації зайняв півтора року, хоча триває досі. Майже весь час - у санаторіях і центрах реабілітації, вдома майже не бував.

- Шлях до спортивних перемог, думаю, був нелегким?

- Продовжував займатися вдома. Одного разу подумав: настав час починати жити. Спершу тренувався на байдарках, але була зима. Мій тренер домовився з тренером з плавання, і я почав займатися. Учився плавати професійно, і мені це сподобалося. Подумав: чому раніше, до травми, не вчився плавати технічно? Адже яке естетичне задоволення отримуєш, коли дивишся, як хтось пливе стилем батерфляй! Яка координація рухів! Я захопився, і незабаром уже показував непогані результати. Виконав перший розряд, потім став кандидатом, потім - майстром спорту.

- І став чемпіоном України! А до стрільби з лука як прийшов?

- У 2013 році поїхав на чергову реабілітацію. Там було п'ять видів спорту: тренажери, плавання, стрільба з лука, теніс і техніка їзди на візку. Спробував стріляти з лука, у мене почало виходити. Задумався про це, і після повернення до Києва порадився з тренером. Він мене підтримав. Я, звичайно, амбіційна людина, але без підтримки наставника нічого не вийшло б. Коли вперше потрапив на збори паралімпійської команди, вийшло так собі, але вдруге "перестріляв" усіх членів збірної. Мене помітили і включили в резерв.

- І останнє, мабуть, запитання про спорт: як ти потрапив в Азербайджан, на турнір з боулінгу?

- У мене багато чого виходить, бо я готовий до викликів. Мої друзі знають, що на мене можна покластися. Так сталося й цього разу. Подруга запропонувала полетіти в Азербайджан. Спочатку я не сприйняв це серйозно. Потім подумав: добре, спробую, тим більше що я ніколи не виїжджав за межі України.

- А в боулінг ти до цього грав?

- Один раз, іще до травми. А тепер довелося спробувати зробити це на візку. За тиждень сходив у торговельно-розважальний центр, спробував, нібито вийшло. Сказав собі, що маю полетіти на турнір і щось там завоювати! Якщо на мене покладають певні надії, я зобов'язаний їх виправдати. Звичайно, з труднощами пробився у десятку фіналістів, але врешті-решт посів третє місце.

- Дмитре, ти про все так легко розповідаєш, але ж просто проїхати містом - це вже подвиг. До того ж Київ - дуже недоступне місто: жахлива ситуація з пішохідними й підземними переходами, відсутність пандусів. Багато хто з дому боїться вийти, а ти ведеш такий активний спосіб життя. Як тобі це вдається?

- Зараз уже нормально, а спочатку було психологічно складно. Виїжджав зі сторонньою допомогою, але намагався максимально все робити сам.

- У твоєму будинку є пандуси?

- Немає. І не треба, я по ньому сам не в'їхав би, краще по сходах.

- А ліфт?

- Живу на першому поверсі. Зараз мені легко про це казати - я пройшов усі етапи. Буває, люди тебе не помічають, і це не дивно. Київ - місто дуже швидке, мобільне, тому не відразу можуть звернути увагу, що хтось потребує допомоги. Маєш бути готовим до того, щоб у когось її попросити. Спершу було ніяково. Але потім зрозумів: або так, або взагалі ніяк, сиди вдома і не рипайся. Іноді, ризикуючи життям, переходжу дорогу там, де купа машин, такий собі екстрим.

- Пересуватися містом на інвалідному візку - само по собі екстрим!

- Так, умови непрості, але треба жити! Гуляти, плавати, зустрічатися з друзями, отримувати задоволення від життя. Річ у тому, що чим довше сидиш удома, тим більше з'являється психологічних перешкод, і ти накручуєш сам себе: як я вийду, чи допоможуть мені люди? Постійно сумнівався - виходити, не виходити. Але варто вийти, і відразу стає зрозуміло, для чого ти це зробив! Бачиш людей, вони тобі усміхаються, пташки співають, хмарки пливуть. Згодом прийшло усвідомлення, що навіть у найскладнішій ситуації я не залишуся один. Буквально днями був такий випадок: їду Хрещатиком у навушниках, заслухався і не помітив високого бордюру - впав і вивалився з візка. Не встиг отямитися, навіть навушники з вух витягти, як підбігли люди і допомогли. Мені навіть не довелося нікому пояснювати, що потрібно робити в таких випадках.

- Як народилася ідея створити громадську ініціативу Доступно.UA?

- Якось ми з подругою зустрілися, вирішили десь посидіти. Вона запропонувала заклад, потім згадала, що там три сходинки на вході. Я подумав: "Що за проблема? Чому я маю обмежувати себе якимось бар'єром?" Ми пішли туди, попросили в офіціанта Книгу відгуків і вперше написали свої рекомендації. Так усе почалося. Потім подумали: як було б добре, якби всі люди з обмеженими можливостями, буваючи в різних закладах, писали свої відгуки. Якщо всі так робитимуть, власники почнуть звертати увагу на доступність. Відтак писали звіти, робили відеоблоги, розповідали іншим, як подолати перешкоди і пересуватися містом. Проект Доступно.UA з'явився через п'ять років після того, як я опинився у візку. Мабуть, увесь цей час я накопичував необхідний досвід. Ми намагаємося не тільки критикувати чи розглядати заклади з погляду зручності для мене, наприклад. Ми просто розповідаємо, які є перешкоди. А кожен сам вирішує, наскільки зручний для нього заклад.

- Чи багато в Києві доступних місць?

- Якщо коротко - ні. В основному це торговельні центри або Макдональдси, тільки не старі, а побудовані нещодавно. Інших місць, де були б враховані всі необхідні норми, - відсотків п'ять від загальної кількості. Ми отримували ідеальні звіти про доступність закладів, які при найближчому розгляді виявлялися тими ж таки торговельними центрами.

Ми влаштували в соцмережах Доступно-челендж, завдяки якому хочемо стимулювати людей хоча б зайвий раз вийти з дому. Прийняти виклик і піти прогулятися. Зробити більше, ніж учора. Але головне - не зупинятися, боротися з бар'єрами у власній голові. Буває, ще не встиг підвестися з ліжка, а вже думаєш: "Та, ну! Це так важко, не хочу нічого робити!" Комусь складно спуститися зі свого поверху у двір, комусь - піти в кафе, у кіно, скористатися громадським транспортом. Бо ці бар'єри - психологічні. І страх того, що в тебе щось не вийде.

- Ти навчився вільно пересуватися Києвом, але мені відомо, що географія твоїх маршрутів значно розширилася: Львів, Запоріжжя, Дніпродзержинськ, Чернівці. Почнімо зі Львова. Мені здається, львівська бруківка- це справжнє пекло для людей у візках.

- Львів - прекрасне місто! І, як на мене, бруківка тільки підкреслює його історичний колорит. До того ж у Львові все дуже швидко змінюється. Коли я був там у лютому, на проспекті Свободи були дуже високі бордюри. А приїхав у квітні - бордюри стали значно нижчими. Багато кав'ярень у підвалах, але це ж візитівки міста! Є нові мережі, де роблять усе можливе для доступності.

- Ти їздиш Україною потягами. Як вони обладнані?

- Якщо завчасно замовити квиток, усе буде чудово! Є спецвагони зі спеціальними підйомниками. Які, щоправда, не завжди працюють... Звичайно, у касі потрібно показати довідку про неповносправність. У таких вагонах широкі двері, спеціально обладнаний туалет. Ще з'явилися потяги інтерсіті. І якщо замовляти квитки з жовтня по травень, діють великі знижки.

- А з травня по жовтень?

- Сиди вдома, або оплачуй повну вартість. Знову ж, є люди, які тебе супроводжують, допомагають зайти у вагон і вийти з нього. На Доступно.UA ми викладаємо відео про це.

До створення ініціативи я не звертав уваги на перешкоди. А тепер відчуваю відповідальність за людей, яким недоступне елементарне пересування.

Тепер я зрозумів, що і моя Борщагівка не така вже недоступна, як мені здавалося раніше. Там бордюри старі, побиті, тому низькі - 15-20 сантиметрів. Значно нижче, ніж на Оболоні чи Харківському масиві, там усі 25-30!

- Понад півроку минуло з моменту підписання петиції небайдужих киян меру міста з вимогою поліпшити доступність міста. Київська влада, на жаль, ніяк не відреагувала, на відміну від львівської...

- Так, особливого прогресу, на жаль, немає. Але громадські організації, образно кажучи, вчепилися владі в горло. Думаю, нарешті створять ефективний комітет доступності, який матиме реальні важелі тиску на владу. Вірю, якщо боротися, результат обов'язково буде.

- Дмитре, ти витрачаєш дуже багато енергії. Як вдається її акумулювати? Що допомагає відновлювати сили?

- Зізнаюся, іноді цілий тиждень хочеться просидіти вдома, далеко від усіх і всього. Але загалом дім для мене - це найгірше місце для підзарядки енергією. Найкращі ліки - це рух і природа. Люблю їздити в Маріїнський парк, парк Слави. Постійно думаю про те, щоб знову зайнятися музикою, навіть записав дві пісні. Треба постійно пам'ятати, що ти живеш тут і зараз, забути, що якихось можливостей уже не маєш, і шукати нові. Бути цікавим для інших людей. Треба забувати про травми, обмеження і жити далі. Тоді світ стане таким, яким ти його бачиш.