Андрій Курков: "Сьогодні я взагалі не можу писати ані дитячі, ані дорослі книжки"

Він називає себе професійним письменником. В якихось країнах більш популярним, в інших - менше.
У народі зазвичай його називають "культовим українським письменником", який є найкращим представником української літератури і вже увійшов в історію, хоч би як пафосно це звучало. Андрій Курков чи не єдиний літератор країн пострадянського простору, чиї книжки потрапили до топ-десятки європейських бестселерів та перекладені 36 мовами. Він одружений з британкою і входить до найпрестижнішого письменницького клубу у світі - англійського ПЕН-клубу. А нещодавно отримав нову нагороду - найвищу у Франції - Орден Почесного легіону з рук посла Франції в Україні Алена Ремі.

Андрій Курков - сьогодні автор 18 романів, а також вісім книжок для дітей, - у свої юні роки служив охоронцем в Одеській виправній колонії №51. Писати дитячі історії він розпочав саме там. Згадує, що це був психологічний відпочинок - "втеча", бо коли пишеш для дітей, то забуваєш про все. І хоча виданих дитячих книжок не так багато, але вигаданих історій, мабуть, тисячі. Своїм трьом дітям він щовечора розповідав на ніч нову історію, не записуючи. Тепер, можливо, вони зберігаються у пам'яті дітей, і їх почують колись лише онуки письменника. Із своїх дорослих книжок автор радить прочитати роман "Остання любов президента", а якщо людина більш налаштована на важку літературу, то "Бікфордів світ" та трилогію "Географія одиночного пострілу".

Утім творчий доробок - це не лише книжки. Нині за сценаріями письменника також поставлено понад 20 художніх і документальних фільмів. А за останнє десятиріччя додалися ще й сотні статей у провідних виданнях світу: колонка у The Guardian, статті для Washington Post та CNN. За час останніх подій доводиться постійно писати на замовлення для французьких, норвезьких, швейцарських видань. У такий спосіб Андрій Курков намагається розповідати про найважливіші події в Україні та теми, що є болісними для суспільства. Ось, наприклад, восени писатиме і про освітні проблеми, адже майже 4000 дітей пішли до шкіл у інших містах, і це є новим випробуванням для суспільства. Ми зустрічаємося з Андрієм саме першого вересня, коли і його діти йдуть до школи: хлопці до десятого та шостого класу, а донька до 11-го.

- Перше вересня 2014 року у школах Києва - яким воно стало для вас?

- Зараз цей день відрізняється від попередніх. Я практично кожного першого вересня приходжу до школи, де навчаються мої діти. Цього разу на лінійці було, мабуть, удвічі чи втричі більше батьків та родичів. Учні навколо всі у вишиванках, у вишиванках прийшли й мої діти, і я так само. Не було квітів, усі приносили кошти. Зібрали, здається, більш як 30 тисяч гривень, які підуть на лікування конкретного українського пораненого вояка, який нині у шпиталі.

- Про що найчастіше вас запитували діти за останній рік непростих подій в Україні?

- Вони вже мало про що запитують. Усіх головних дійових осіб політики знають, в усьому розбираються. Стежать самостійно за новинами. Підказувати їм немає чого.

- Така обізнаність - це добре?

- Ні, навряд чи дуже добре. Відбувається мілітаризація свідомості. Страшно думати, що люди, незалежно від віку, звикли сьогодні жити у Києві чи іншому місті, розуміючи, що постійно йде війна, що у іншому кутку країни - сотні загиблих. У селище під Києвом, де наш будинок, нещодавно, за останньою інформацією, надіслали три похоронки. Але поховали лише двох, від третього хлопця майже нічого не лишилося.

Все, що відбувається навколо, впливає на дітей. Вони, звичайно, не мають таких звинувачень щодо конкретної країни чи людей, але вони сприймають і відчувають...

- А у вас багато друзів росіян? Які нині з ними стосунки?

- Їх не так багато, насправді. А ті, хто є, тепер не завжди мені відповідають на повідомлення на пошті чи у соціальних мережах. Навіть не знаю, чи їм соромно, чи також вважають, що я неправий у своїй позиції. Ми спілкуємося з Людмилою Улицькою, вона досить часто приїздить сюди. Більшість, із ким спілкуєшся, так чи інакше, у справах. Наприклад, у справах ПЕН-клубу або захисту спроб письменників вплинути на ситуацію. Але якщо в Україні письменники ще можуть на щось впливати, то в Росії вони ніякого впливу не мають. Ті, хто не згоден з Путіним - їх просто немає.

- Як би ви порадили розібратися у сьогоднішній ситуації громадянам Росії?

- Якщо людина вірить російському телебаченню, то вона не вірить нічому іншому. Там настільки сильна пропагандистська машина, яка працює вже давно. Але якщо людина сумнівається, то я би порадив просто відкривати усі можливі ЗМІ, фейсбук-сторінки, дивитися й українські новини, а не лише російські. Ми маємо радити робити це росіянам. Слова дружби, любові, на жаль, зараз не спрацюють. Як після кожної війни, людська ворожнеча триватиме більш як 20 років, тобто покоління.

- Повертаючись до дітей, як вам вдається поєднувати жанри
дитячих книжок і дорослих романів?

- Мені завжди необхідний додатковий стимул. Пишучи дитячі казки, я відпочиваю від прози дорослої, від політики, від питань навколо. У дитячих книжках не може бути справжнього зла або справжнього горя - його можна виправити. Сьогодні я взагалі не можу писати ані дитячі, ані дорослі книжки. Пишу публіцистику: статті, колонки. І намагаюся себе налаштувати, аби продовжити роман про литовців - поки не вдається це зробити. Зате випустив актуальну книжку - щоденникові записки про події Євромайдану. Це мій особистий погляд, спостереження від 21 листопада до завершення квітня: описи подій, роздуми.

- До речі, щоденникові записки... Коли ми побачимо цю книгу?

- Вона вже вийшла за кордоном: німецькою мовою в Австрії, французькою в Парижі, англійською в Лондоні, італійською в Італії. В усіх цих країнах вже відбулася презентація. Російською та українською з'явиться одночасно, гадаю, що десь узимку. Річ у тому, що цей щоденник моїх розповідей написаний більше для іноземців: там багато пояснень про українську історію, про політичну ситуацію, про церкву в Україні. Наприклад, там є виноски про Голодомор, Степана Бандеру, про партію "Свобода", "Правий сектор" та інше. Відповідно, треба попрацювати, аби текст був адаптований для нашого читача.

- Про що у вас запитують іноземці на презентації книги зараз? Що нині їх цікавить в Україні?

- Знаєте, я багато їздив, виступав після помаранчевої революції - це був сплеск позитивного іміджу України. З 2006 року інтерес впав. Сьогодні я би називав запитання іноземців - тривогою. Усі хочуть знати, коли завершиться війна, яким буде світ після цього конфлікту, чи хочуть українці до Європи, чи торкнеться цей конфлікт кожного особисто...

- Що вас особисто найбільше вразило в українцях за останній рік?

- Пасіонарність, яка виникла. Готовність пожертвувати своїм життям заради цілісності держави. Можливо, це чимось нагадує бій під Крутами. Але там йшлося про активність студентів, а зараз маємо позицію людей різного віку. Проте консолідація нації, яка відбулася "завдяки" Януковичу з Путіним - це позитив, за який вже занадто багато заплачено.

- Який у нинішніх умовах запит українського читача?

- Мені важко казати про запити суспільства. У нас не існує книжкового ринку, ми не вивчаємо попит - його нема де вивчати. Кількість книгарень дуже мала, у нинішніх умовах люди практично перестали читати. Письменники здебільшого пишуть колонки. Але точно у будь-якій ситуації потрібно створювати пласт якісної української літератури, аби вона потім утворила шар у світовій літературі. І це потрібно робити незалежно від попиту.

Література, окрім розважальної функції, має також відображати реальність, тому що будь-який роман через п'ять років стає історичним документом: коли змінюються ціни на сало, на хліб... Коли такі деталі стають деталями минулого у творі - він відбиває життя пережитого, і це вкрай важливо. Людина читає про історію у 70-х роках і розуміє, яке життя було, порівнює. Письменники - це літописці побуту, не лише історичних подій.

- Кого ви читали останнім часом з українських письменників?

- Читав багато. Зараз раджу всім українцям прочитати "Марію та її аеропорт" Євгена Положія, "Солодку Дарусю" Марії Матіос, роман "Сталінка" покійного Олеся Ульяненка... Дуже вподобав і книжку "Танго смерті" Юрка Винничука. Щасливий, що за кілька тижнів ця книжка також вийде німецькою мовою. А нещодавно мене вразив "Кагарлик" Олега Шинкаренка. Це, по суті, антиутопія, яка була написана восени, де виразно представлене відчуття автором напівгромадянської війни. Він передбачив усе, що відбувається нині. У романі Україною блукають банди бойовиків "Русского мира" і подібні їй образи. Хоча цей роман експериментальний - тексти викладені блоками по 100 слів.

- Коли вас просять іноземці розповісти про українську літературу, як ви описуєте її сучасний стан?

- Я розповідаю, що вона пішла окремим від російської шляхом. Адже російська пострадянська література - це було продовження життя радянських письменників: Петрушевська, Єрофєєв, Улицька та інші. А українська радянська література вмерла, оскільки була заангажована політично. Відповідно, усі українські радянські письменники стали непотрібними, бо вони писали не потрібні суспільству історії. Лишилося хіба декілька: Павло Загребельний, Євген Гуцало, Володимир Дрозд.

Зрештою, виник довготривалий вакуум у нашій літературі. Звичайно, був Андрухович, Забужко, але це поодинокі приклади. Лише з кінця 90-х виникло перше покоління письменників, які обрали за тему історії про sex, drugs and rock&roll. До них тоді доєднався і Любко Дереш.

- Але ж українці вже купують вітчизняні книжки. Однак завойовувати закордонну публіку нашим письменникам ще доволі важко. Чому?

- У нас немає літературної концепції. У державі, де немає літературної концепції, немає зв'язку між письменниками та державою, дуже складно стрімко розвивати літературу. Наші письменники - це окремі люди, які є часто анархістами. В душі, вони не сприймають літературу як соціальне явище, не пишуть романи на соціальну чи політичну тематику. У нас популярна постбітниківська (від назви групи американських авторів, які працювали над прозою та поезією і мали вплив на культурну свідомість своїх сучасників у 1940-50 рр. - І.В.) література, яка ще шукає себе. Поки ще дуже мало традиційної української прози, через яку можна би було сприймати Україну. Сприймаючи державу через "постбітник" ("бітник" - також тлумачать як соціальний пласт молоді середини ХХ століття, що характеризувався асоціальною поведінкою і неприйняттям традиційних культурних цінностей нації. - І.В.), можна дістати хибне враження. В Україні і за кордоном нам потрібен масовий читач. Писати ж можна будь-як, але історії мають бути цікаві. Якщо вони цікаві, тоді цікава і країна, що описується як місце подій.

- Можливо, вже час почати включати твори українських сучасних письменників до шкільної програми?

- Їх варто читати вже старшокласникам і студентам. Але у школі точно треба поміняти програму бодай частково. Знаєте, у підручниках з української мови, де для дітей пишуть вправи з використанням цитат українських письменників, можна було би брати речення з творів українських сучасників. Тут могли б бути цитати з творів Лариси Денисенко, Юрія Андруховича чи Ірен Роздобудько. Окрім того, хороша ідея була створювати адаптовані версії українських класичних творів для шкільної програми. Одну з книжок колись адаптував Василь Шкляр, до речі. В США уже давно для дітей призвичаїли тисячі творів класної літератури.

Важливо прищеплювати цікавість до літератури, зважаючи на час. У нашому столітті діти комп'ютеризовані, і вони не усвідомлюють, навіщо потрібно витрачати так багато сторінок на опис "простих і зрозумілих речей". Це викликає в них нецікавість до літератури.

- Що у нинішніх умовах конче потрібно популяризувати з ініціатив у літературному житті?

- Необхідно підіймати регіони, де ніколи не було публічного літературного життя. Відсутність культури є причиною і того, що відбувається сьогодні. На сході України, де проживало близько семи мільйонів людей, не було літератури. Лише кілька письменників. Цю ситуацію треба змінювати. Проект "Ізоляція" (платформа сучасної культури, заснована у 2010 році на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів у Донецьку. - І.В.) - це була чудова спроба. Проте нині потрібно багато чого починати спочатку і бути дедалі агресивнішими у своїх прагненнях. Адже без змін у свідомості ніколи не буде поступової зміни ментальності.