Людмила Улицька: "Не можу радіти з того, що росіяни захопили Крим, адже це огидне захоплення"

На Форум видавців до Львова завітала Людмила Улицька, культова російська письменниця, авторка таких відомих творів як "Сонечка", "Медея и ее дети", "Казус Кукоцкого", "Даниэль Штайн, переводчик", "Зеленый шатер", інших. Останнім часом російські ЗМІ зараховують її до "друзів хунти", тобто української влади. Це реакція і, власне, медійна помста за принципову громадянську позицію письменниці, за її протестні погляди на анексію Криму, україно-російський конфлікт.

Недавно Улицька отримала престижну Європейську літературну премію (серед її попередніх лауреатів значаться, наприклад, такі велети художнього слова як Мілан Кундера та Умберто Еко). Але, на жаль, удома, в Москві, влада скасувала прес-конференцію письменниці з нагоди такої важливої творчої події. Великого розголосу тоді ж набула і стаття Улицької в журналі Spiegel, у якій авторка з тривогою розмірковує про теперішнє прощання Росії з Європою, про втрату демократичних цінностей. Лейтмотиви тексту в Spiegel: письменниці соромно за невігластво та агресивність російського парламенту, за некомпетентність уряду, сором також за народ, який розгубив моральні орієнтири, а теперішня тактика Кремля виявилася небезпечною і для Росії, і для всього світу, адже може призвести до третьої світової війни.

Відповідаючи у Львові на запитання DT.UA, Людмила Улицька торкнулася теми Криму, російсько-українських відносин, а також своєї родинної та духовної порідненості з Києвом.

- Я дуже пізно почала писати, перша моя книжка вийшла, коли мені було вже 50 років, у Франції, французькою мовою, - розповідає письменниця. - Через рік вийшла книжка в Росії, звичайно російською. Треба сказати, що я дуже везуча людина, адже в мене все пішло досить добре. Мої книжки почали перекладати за кордоном. Спочатку це була Західна Європа: Франція, Німеччина, Голландія. Минув певний час, можливо років 10, і мене почала друкувати Східна Європа. Це я розцінила як великий собі комплімент. То був період, коли росіяни були не в моді. На жаль, культура від цього страждає, однак Східна Європа, яка на той час енергійно звільнялася від російського впливу, не дуже хотіла бачити в себе російську літературу. Однак це сталося. Мої книжки надрукували у Болгарії, Чехії, Польщі, а в Будапешті я отримала свою першу окрему премію міста Будапешта.

Отримати премію єврейському письменнику, а я єврейка за національністю, у Будапешті на той час, коли його стіни ще зберігали сліди танкових обстрілів, для мене було важливо. Це означало, що культура інколи може перемагати політику. Тому це одна з моїх улюблених премій.

Далі мене почали друкувати у Прибалтиці. Як ви розумієте, це частина світу, котра менше за все хотіла чути російську мову, читати російські книжки. Втім, я відчувала себе молодцем.

Останній мій переклад був українською. І тоді я собі сказала, що більше мені нікуди прагнути. Найбільша перепона, яка могла бути, мною подолана. Сьогодні політична ситуація така - я це дуже добре розумію, - що наші політичні відносини впливають і на культуру. Єдине, на що сподіваюся: культурний простір усе-таки перебуває вище за простір політичний. Свідчення цього - звернення Конгресу перекладачів, який кілька днів тому пройшов у Москві.

Скориставшись нагодою, скажу, що до перекладачів ставлюся з великою повагою. І навіть благоговінням, бо знаю, якою мірою автор залежить від перекладача. Це професія, котру страшно принижують і пригнічують. Перекладачеві художньої літератури платять мізерні гроші. Не знаю, це жадібність видавців чи неповага до професії, яка має надзвичайно велике значення. У Пушкіна є вислів "переводчики - подставные лошади просвещения, через них скрываются великие тайны".

Оскільки ж у наш час культура набуває дедалі більш глобалізованого характеру, хочемо ми цього чи ні, на перекладачів лягає велика відповідальність.

І це послання конгресу перекладачів - це антивоєнне послання, яке з великим роздратуванням сприйняла наша російська влада. Бо там сказані надзвичайно важливі речі. Мій вигук, крик: "Культура вище політики!".

І чим більше ми працюємо на культуру, тим краще житиметься людям у цьому світі.

Культура і освіта - це ті дві потужні сили, які можуть врятувати світ від неподобства, що в нього занурюється не лише наша частина Європи, а й інші країни та континенти, на яких кояться страшні речі. Ця агресія, яка наразі фонтанує з людства, може бути зупинена виключно шляхом взаємопізнання.

Початок цієї роботи перебуває всередині кожного з нас. Надзвичайно важливо, щоб ми повсякденно говорили собі: "Тихо, тихо, тихо". І запитували себе: чи це я справді так думаю, чи це мені сказали по телевізору? Дуже важливо для всіх нас зберігати свою ідентичність і не піддаватися потужній пропаганді, яка піднімає рівень агресії…

- Деякі наші ЗМІ недавно анонсували ваш новий роман, який нібито має увібрати в себе виключно українську тематику… Що скажете з цього приводу? Справді саме над таким романом зараз працюєте?

- Річ у тому, що мої дідусь і бабуся тісно пов'язані з Україною. Вони дуже її любили. Київ був для них рідним містом. Там, до речі, народився мій батько, Євген Якович Улицький. Отож Київ - місце для мене зовсім не чуже.

Зараз із Києвом у мене якихось особистих зв'язків практично немає. Тому що частина родичів загинула під час війни. У Бабиному яру лежать люди з моїм прізвищем… Яких я, природно, не знала через свій вік, але у списках загиблих вони є… Кров моїх предків пролита на вашій землі…

А ось книжка, яку я зараз пишу, не зовсім про Україну... Швидше, вона про мою сім'ю. Звичайно, все досить трансформовано. Це ж література! Проте Київ там справді є.

Я була в Києві. Обійшла будинки (що вціліли), в яких мешкали мої дідусь із бабусею. Для мене все це дуже важливо.

Мій дідусь навчався колись у комерційному інституті. Я ж пройшла тим маршрутом, яким він ходив. Бабуся жила на вулиці Прорізній, дідусь - на Кузнечній.

Для мене таке "відкриття" світу рідного діда виявилося приголомшливим. За своє життя він тричі сидів у тюрмі. Особисто я бачила дідуся лише раз, коли він повертався з таборів. Мені тоді було всього 12 років.

І ось тепер, коли я почала все це "витягати", читати й дізнаватися про нього, то розумію, яка це для мене величезна втрата. Дідусь був фантастичною людиною! Ми ж - мовчазне покоління, нічого одне одному свого часу не говорили. І про дідуся також нічого не говорили… Мовчали…

Друге відкриття, зроблене мною у зв'язку з рідним дідусем, - це розуміння того, як багато мені від нього дісталося. Навіть на рівні дрібних, побутових звичок, рухів.

Я читала його щоденники. Бачила перелік його книжок, запланованих до читання. Він робить і викреслює свої списки саме так, як це роблю я! Це вже на рівні внутрішніх рухів! Справжня фантастика!

Отже, у зв'язку такими родинними відкриттями у мене тепер море роздумів. І я не знаю, чи зможу цю книжку "підняти", закінчити її… Адже мені вже 71 рік.

А ця книжка - надовго. "Швидко" ж я не працюю. Отож, як усім кажу, я собі забезпечила дуже цікаву старість…

- В одному з інтерв'ю ви колись зазначили, що коли б вам довелося вибирати батьківщину, то вибрали б Крим… Крим сьогодні - анексована територія. Дуже драматична сторінка у відносинах України і Росії. Що думаєте з цього приводу?

-- Річ у тому, що у Криму жили сестри моєї бабусі. Одна з них - у Феодосії. Інші - у містечку, яке називається Старий Крим. Це татарське місто. Тому, звісно, я з дитинства бувала в Криму, дуже люблю цю землю.

Знаю Крим у двох його іпостасях - і російській, і українській. Коли приїжджала вже більш дорослою, Крим був українським. Різниця, як я вважаю, у "вивісках". На одній було написано "Парикмахерская", а на іншій - "Перукарня". Це земля, на якій довгий час жили люди, котрі не працювали над її процвітанням. І тому, коли стали повертатися татари (а це було в мене на очах), я дуже співчувала рухові за їх повернення на рідний півострів, сподівалася на краще.

Та минуло кілька років, і я побачила, що так само по-варварськи обходяться зі своєю рідною землею… На жаль…

Традиція перервалася.

Мушу вам чесно сказати, хоча ризикую викликати роздратування: мені абсолютно однаково, якою мовою називатимуть перукарню - "перукарня" чи "парикмахерская". Для мене важливо, щоб у Криму був уряд, який дбатиме про воду, - з нею постійні проблеми, про сорти винограду, - його вирубали на моїх очах…

Це ж фантастичний шмат землі!

Колись мені боляче було дивитися, як послідовно знищували цю землю росіяни, а потім, на жаль, і українці… Тому радіти з того, що тепер росіяни захопили Крим, я не можу, адже це було огидне захоплення!

Проблему Криму може вирішити одне: ним мають керувати люди, котрі його люблять, знають і працюватимуть на його добробут, на добробут народу. Це можуть бути українці, татари, росіяни, молдавани, греки, вірмени, євреї... Мені мої бабусі розповідали, що до війни у Криму проживало близько сотні народностей. Історія самого Криму надзвичайна. Це був унікальний випадок, коли ці сто народів жили і не гризли одне одному горлянки. Панувала міжнаціональна толерантність. Усі говорили рідними мовами. Це була збалансована спільнота. Отже, я за уряд, який дбатиме про Крим.

- Виявляється, сьогодні в Росії письменникові не дуже просто стверджувати свою думку, якщо вона не вписується в "програму партії". І ваш приклад не єдиний… Це колись казали, що російський письменник - "голос народу". А що тепер? "Чий" це голос сьогодні?

- Росія завжди була літературоцентричною країною. Твердження, що "поет насправді більше, ніж поет", сьогодні потребує великих коригувань.

І я не думаю, що це так, бо, по суті, кожен письменник створює свій власний світ. І це - не світ реальності. Це світ частково вигаданий, частково відкритий тим або іншим письменником.

Далеко не всі письменники працюють над відображенням реальності. Навіть такий геніальний автор, як Джордж Орвелл, який абсолютно розвернув нашу свідомість, відкрив нам абсолютно дивовижні речі про самих себе, не був письменником-реалістом.

Але його фантазія виявилася абсолютно політичною, абсолютно значною для людини, і це, загалом, жахлива проекція нашого майбутнього.

Буває по-різному.

Письменник не зобов'язаний бути громадянином, письменник взагалі нікому нічого не зобов'язаний. Якщо Бог дав йому здібності розмовляти мовою, що цікава його сучасникам, і вони її чують, то вже це - саме собою щастя.

Я не закінчувала літературного інституту. Моя перша книжка вийшла, коли мені було 50 років. Це дуже велике моє особисте везіння. Це надзвичайно допомогло мені в житті. Тому що, по-перше, мої ровесники на той час уже були знаменитими й досвідченими письменниками. Я ж у ролі початківця почувалася невпевнено, не могла розраховувати на великий успіх.

І це мене звільнило від конкуренції, від залежності від думок інших людей. І, на щастя, на велику втіху, мене не торкнулося професійне життя спільноти, в якій письменники весь час порівнюють себе з сусідом. Про що він пише? Яку премію отримав? Які в нього досягнення? Оскільки я була від цього вільною, мені легше жилося…

- Які книжки сьогодні читає Людмила Улицька? Які автори вас сьогодні захоплюють, вражають, кого з них могли би порекомендувати?

- На жаль, я вже давно читаю лише те, що мені потрібно для роботи. Біля мого ліжка лежить величезний стос книжок, які планую прочитати завтра, завтра, завтра. Часу дуже обмаль. У питаннях читання є багато випадковостей. Книжки, які ми читаємо в дитинстві, багато в чому можуть визначати наше майбутнє життя. Тут багато випадковостей.

У дитинстві моїм улюбленим письменником був зовсім не Чехов, я багато читала й насолоджувалася творами О. Генрі. Я, наприклад, не любила російських казок, а дуже любила Кіплінга. Його досі перечитують мої діти та внуки. Поезії Шевченка, на жаль, у дитинстві не потрапили мені до рук. Перший поет, якого я особисто відкрила - дуже важливе особисте відкриття, - був Борис Пастернак. Його збірка досі стоїть на окремому місці.

- Вперше за історію Львівського форуму видавців на нього не запрошено російських письменників. Ви - виняток… Чи не відчуваєте дискомфорту у зв'язку з такою ситуацією?

- У Росії є багато достойних письменників, для яких це було дуже прикрим переживанням. Це неправильно. Я вважаю, що це те, над чим треба думати і виправляти.

У Росії досить багато людей, особливо в царині культури, для яких нинішня ситуація в Україні надзвичайно болісна. Ми надзвичайно засмучені тим, що політика розвернулася таким чином, що вона намагається підпорядкувати собі культуру. А культура завжди вище.

- Якось ви зауважили, що сьогодні російська мова "слабшає"… Що мали на увазі - аналогії з великою російською літературою XIX ст. і літературою сучасною? Чи, може, щось інше?

- На Заході зараз спостерігається новий тренд нових перекладів. "Книжна" мова швидко старіє, а жива рухається, і переклади, зроблені у XIX чи на початку XX ст., потребують оновлення. Тому чудова російська література трохи переробляється. І це - всесвітній процес.

Маю до цього певний стосунок - не як автор, а, радше, як перекладач. Про це не треба забувати. Ось що мала на увазі, коли говорила про свою засмученість тим, що російська мова відходить як мова-медіатор. Відомо, багато людей із Середньої Азії, Прибалтики, України навчалися в Росії. І всюди на території колишнього Радянського Союзу є чимало людей, котрі опановували культуру через російську мову. І вони теж страждають від того, що перекладацька взаємодія стихає, знижується і колись може скінчитися.

- Сьогодні, як відомо, українці й росіяни переживають просто трагічну кризу взаємин. Деякі люди взагалі не знають - як діяти, на яку позицію стати в такому конфлікті, як, взагалі, дивитися в очі одне одному, коли на Сході - війна…

- Це ті питання, на які кожен шукає відповіді - сам, особисто, персонально. Беручи до уваги обставини реального життя. Що стосується мене і близького кола моїх друзів, то ми прийняли внутрішнє рішення: живемо так, як жили. Робимо те, що вважаємо за потрібне. Намагаємося бути вірними собі, а не черговій лінії партії і черговому гаслу, яке тобі нав'яжуть.

Гадаю, саме така рекомендація і прийнятна для всіх людей, котрі над цим хоча б замислюються. Тільки, на жаль, над цим замислюються не так і багато...