Які податки може дозволити собі Україна. Щоб не задихнутися

Що ми думаємо про нашу українську податкову систему? - Вона жахлива! А що ми думаємо про нашу пенсійну систему? - Вона страшенно несправедлива! Я правильно вгадав ваші відповіді? Тут і соцопитування проводити не потрібно. Респонденти, які думають інакше, просто губляться в статистичній погрішності.

І знаєте що? Так думають не лише в нас. Ви можете поставити ці самі два запитання жителям будь-якої країни Європи чи обох Америк й отримаєте точно такі самі відповіді. Тому подібні соцопитування й не проводяться. Уряди просто діють на власний розсуд, намагаючись знайти розумний баланс між ставками податків, які не повинні бути надто високими, та соцвиплатами (включаючи пенсії), які, звичайно ж, кожному кабінету хотілося б зробити для своїх виборців вищими. За рахунок, зрозуміло, працюючої частини населення та бізнесу.

Понад те, питання, яке ми нині порушили, є центральним в економічному порядку денному на виборах у всіх розвинених демократичних країнах. Як мінімум, упродовж післявоєнної історії. Адже це тільки в нас політики всі 20 років незалежності, користуючись масовим економічним неуцтвом населення, як-то кажуть, на блакитному оці, обіцяють і понизити податки, і підняти пенсії (соцвиплати).

На Заході такими казками вже давно нікого не обдуриш. Демократам в Америці, лейбористам у Великобританії та іншим лівим на кшталт соціалістів у Франції та інших країнах Європи доводиться чесно говорити, що заради підвищення на стільки-то відсотків виплат бідним і безробітним вони на стільки-то підвищать оці й оці податки. Отакою буде плата за виконання їхніх передвиборних обіцянок.

А республіканцям, торі та іншим правим доводиться нагадувати, що бізнес і працююче населення здатне терпіти податкове навантаження лише до певної межі. А після цього - бізнес втрачає кошти для інвестування та розвитку й переносить виробництва в Китай. І якщо наша країна не хоче програти міжнародну конкуренцію на всіх фронтах і тим самим лише посилити безробіття, то нам потрібно отакі й отакі податки, навпаки, на стільки-то знизити. Так, заради цього доведеться скоротити оці й оці соцпрограми, які вони заради такої справи можуть навіть назвати непотрібними чи надлишковими. Така наша ціна за те, щоб вижити в цьому глобальному світі, кажуть праві.

Зрештою, все зводиться до того, що сперечаються сторони про так званий загальний фіскальний відсоток ВВП - про частку національного доходу, яку уряд відбере наступного року в працюючих громадян і бізнесу у вигляді податків і перерозподілить через бюджет так, як вважає за потрібне.

Не дивно, що питання фіскального відсотка ВВП, тобто частки бюджету або держвидатків у валовому національному продукті є одним із найбільш вивчених сучасною макроекономічною наукою. Про це написано тисячі праць (у тому числі мінімум три нобелівські), щороку найкращі економісти міжнародних фінансових організацій публікують аналітичні звіти, присвячені аналізу того, як різні країни розв'язують цю проблему та які моделі які дають результати.

Зрозуміло, як і у кожної подібної глобальної проблеми, у неї немає універсального рішення. Ця суперечка буде вічною, як суперечка між інтересами праці та капіталу в політології, вираженням якої фіскальний відсоток ВВП, власне, і є в економічній науці.

Сучасний світ умовно можна поділити на 4 групи країн за показником податкового навантаження на економіку для того, щоб коротко описати їхні основні характеристики та закономірності розвитку. Для аналізу я запропонував би взяти два останні десятиліття - з 1991-го по 2012 р. Тобто одночасно й період існування нашої країни як нового економічного суб'єкта на карті світу, і період, коли у світовій і економіці, і політиці встановився той світовий порядок, який ми маємо й досі: з гегемонією США, зростаючим Китаєм, двома світовими фінансовими кризами (1997–1998-х і 2007–2008 рр.). І, відповідно, двома затяжними восьмирічними циклами економічного зростання (що повинно максимально згладити статистичні коливання усередині й дати нам у цілому коректну картину існуючих закономірностей).

Євросоюз

Розпочнемо з єврозони.ЄС у тому вигляді, в якому ми його знаємо сьогодні, з остаточним монетарним союзом, з'явився лише у 2000 р. Проте податково-бюджетні системи країн - його учасниць еволюціонували до свого нинішнього виду впродовж усієї післявоєнної історії. Та й, суворо кажучи, уже з
1992 р. (підписання Маастрихтського договору, що запроваджує єдині для всіх критерії на розміри зовнішнього боргу, дефіциту бюджету, обмінного курсу та інфляції) вони фактично проводили узгоджену макроекономічну політику. Середній фіскальний відсоток ВВП по групі країн, як їх прийнято нині називати - ЄС-27, становив у 1991 р. 38%, до 2000-го перевищив 41% і за все наступне десятиліття, аж до минулого року, знизився до 38,8%. Але це ілюзорне зниження. Тому що абсолютна більшість країн єврозони після кризи 2008-го забули "маастрихтські критерії стабільності", і замість максимального значення бюджетного дефіциту в 3% від ВВП країни ЄС мають держвидатки і на 7%, і на 10% ВВП вищі за свої поточні доходи. І, не особливо зважаючи на Брюссель, чудово собі фінансують ці дефіцити, позиковими коштами нарощуючи борги та відволікаючи ці зайві 10% ВВП від інвестування власної ж економіки. Тому з жалем можна констатувати, що до кінця другого десятиліття найбільшого економічного експерименту в новітній історії уряду Євросоюзу кожен другий зароблений євро відбирають у бізнесу та витрачають на підтримку тієї найвищої у світі системи соцстандартів, яку ми спостерігаємо в цій групі країн.

Ми ж можемо констатувати, що фіскальний відсоток ВВП для зони євро на рівні близько 50% - це найвищий показник сукупного оподаткування бізнесу та громадян не лише в новітній, а й у всій описаній економічній історії людства починаючи з найдавніших часів. Утім, ряд дослідників трактують термін "фіскальний відсоток ВВП" ширше і розраховують його не тільки як неминуче відбирання грошей з економіки до бюджету і державного пенсійного фонду. Ці економісти цілком справедливо включають до нього й відрахування в приватні та корпоративні пенсійні фонди, а також зведені в ранг обов'язкових платежів (за які питають так само суворо, як за сплату податків) обов'язкові медичні страховки, оплачувані працівниками або підприємствами. Отже, якщо полічити за такою методикою всі гроші, які відбирають в економіки та перекачують до бюджету й інших соціальних фондів, то вийде, що в групі країн "шведського соціалізму" - Швеції, Фінляндії, Голландії, Данії - фіскальний відсоток перебуває в середніх значеннях від 60 до 70% ВВП цих країн.

Примітно, що економічне зростання у зоні євро з 1991-го по 2012 р. у середньому становило 1,7%. А з моменту створення Євросоюзу у 2000-му по 2012-й - 1,1%.

США

Друга група в нас представлена лише однією країною - США, яка сама по собі являє собою величезний економічний конгломерат розміром із чверть планетарної економіки.

Попри світову гегемонію та пов'язані з цим найбільші у
світі видатки на оборону (до 2008 р. перевищували сумарні видатки на оборону решти країн світу), США мають одну з найкращих на планеті систем вищої освіти, медицини та соцзахисту. Звичайно, можна сперечатися, чи достатньо хороша медицина в Штатах порівняно, скажімо, з ЄС. На мій погляд, вона, безумовно, поступається німецькій та швейцарській, але явно виграє в британської та іспанської. Але ніхто, навіть скептики, не скаже, що соціальна сфера в США в рази гірша, ніж у ЄС, чи не так? Однак фіскальний відсоток ВВП у США… удвічі нижчий, ніж у Європі! За останні 20 років він, щоправда, зріс із 25 до 31% ВВП (включаючи пік 34% у 2007–2008 рр.), але все ж таки 70 центів (а ще зовсім недавно 75 центів) з кожного долара залишаються в руках у бізнесу, який його заробив! І як вважає ліберальна економічна теорія, бізнесмен, який заробив ці гроші, краще, ніж будь-хто на землі, знає, як ці 70–75 центів найефективніше вкласти! Щоб у країні були й нові робочі місця, і нові податки. За що економіка завжди дякувала фінансовій владі США 5–7-відсотковим економічним зростанням у період підйому економічного циклу та не більш як 0,5-відсотковим падінням на спаді. Європа з їх 50–60% коштів, які відбирають до бюджету, таких темпів зростання не бачила вже понад 20 років, хоча кон'юнктура в ці роки була різною, переважно сприятливою.

"Арабський
економічний світ"

Третя група мало показова для України. Це країни Близького Сходу та Перської затоки. Вони дуже нерівні, у них різний рівень статку та різні показники доходів експорту сирої нафти у ВВП, але вони для нас важливі як модель.

Отже, умовно назвемо їх "арабський економічний світ". На відміну від "русского мира", це справді "світ", що пов'язаний спільними соціокультурними характеристиками та з на диво схожою структурою економіки, зокрема, оподаткування, яке базується почасти на релігійній доктрині. Наприклад, арабські банки не мають права давати гроші під позичковий відсоток і не повинні звертати стягнення на боржника у випадку, якщо кредитований проект прогоряє. Але мають право брати участь у частці прибутку. Тому арабські банки - це дуже складна система акціонерних товариств із тисячу разів переплетеними корпоративними правами. Умовно кажучи, в усіх з усіма хоча й невеликий, але спільний бізнес.

Друга важлива характеристика цієї економічної системи - природно, орієнтація на експортну виручку від вуглеводнів. У цій системі були відносно бідні Іран та Ірак, які гнали нафту на експорт у сирому вигляді, була Лівія до повалення Каддафі, що переважно експортувала готові нафтопродукти (тим самим забезпечуючи 700-доларові зарплати та соцвиплати своєму нечисленному населенню), і є найбільш розвинена з цієї групи країн - ОАЕ, яка, використовуючи нафтові гроші як трамплін, побудувала сучасні виробництва, технопарки та логістичні центри прямо в себе в пустелі та нині має в структурі ВВП доходи від експорту сирої нафти менш як 5%.

Для нас їхній досвід не показовий, у нас нафти в такій кількості ніколи не буде, - нам цікавий просто їхній приклад як ще однієї групи країн з оригінальним типом відносин держави та бізнесу. Для них характерні такі спільні риси. Доходи в основному формуються за рахунок державного володіння видобувними галузями та супутньою інфраструктурою (трубопроводи, НПЗ, морські термінали, танкери). Нерідко надприбуток видобувних монополій розподіляється шляхом прямого рівного субсидування населення (зокрема, в ОАЕ та Лівії при Джамахірії кожному громадянину країни відкривався при народженні рахунок, на який зараховувалася частина прибутку від нафтового експорту).

І, разом з тим, у більшості цих країн повністю відсутній хоч якийсь прибутковий податок з громадян або податок на малий бізнес. В умовах, коли роль пенсійної системи і системи соцзабезпечення відіграє традиційна ісламська родина, ніхто не має мотивів приховувати свої доходи, а малий бізнес розвивається всі ці десятиліття небаченими темпами, взагалі не знаючи жодних бар'єрів. Помірні 10–15% податків на прибуток більших компаній не з держсектора разом із доходами від ренти наповнюють бюджет у потрібних розмірах, достатніх для розвитку армії та сучасної медицини. І якби не колосальний, не зафіксований ніде більше у світі темп приросту населення, то у них ніколи не було б безробіття, а решта соціальних проблем в арабському світі були б розв'язані ще в 90-х роках минулого століття.

Середній фіскальний відсоток у цій групі країн - за рахунок високої питомої ваги держсектора, який ви можете знайти в статистиці МВФ, - близько 33%, але фактично, як зазначається в окремих звітах щодо арабського світу, податкові вилучення не перевищують 17% ВВП (від 12 до 27%). Середні темпи економічного зростання - понад 4,7% на рік. (Я не наводжу точного розрахункового значення, бо картину дуже викривила статистика колосальних економічних колапсів у ряді північноафриканських країн після відомих подій "арабської весни"). Втім, якби не проблема безробіття в результаті перенаселеності, можливо, не було б ніякої "арабської весни".

Китай та "азіатські тигри"

І, нарешті, четверта група країн - це Китай та інші "азіатські тигри". До неї входить ряд держав, кожна з яких заслуговує на окремий розгляд, але і Південна Корея з Гонконгом і Сінгапуром, які стартували раніше за інших, і Китай, В'єтнам та М'янма, що кинулися їм навздогін з відставанням на два-три десятиліття і перебувають нині на піку темпів зростання, - усі використали схожий рецепт успіху. Аутсорсинг виробництв за рахунок дешевої робочої сили - максимальна привабливість для зовнішніх інвестицій - централізований (часто деспотичний) характер управління країною на основі довгострокового плану - офшорна привабливість для фінансового капіталу - розвиток власного олігархічного капіталу за рахунок дешевих виробництв - і, нарешті, контратаки західних ринків власними брендами. Адже ніхто наприкінці 90-х не думав, що Siemens mobile купить китайський капітал, а головним конкурентом Apple у Європі та Америці буде навіть не японський, а корейський бренд Samsung.

Оскільки на ранній стадії прискореного розвитку (в "азіатських тигрів", як правило, перші 20 років) про соціальний захист населення практично не йшлося (Китай у 1990-х і 2000-х пречудово собі проіснував, взагалі не маючи державного пенсійного фонду), то фіскальний відсоток ВВП у цій групі країн, як правило, не перевищував 10% (у Китаї ще недавно - 8%).

Таким чином, саме цей регіон домігся феноменальних результатів у темпах економічного зростання. ВВП "азіатських тигрів" зростає на 8–10–12% на рік, фактично подвоюючись кожні 10–15 років і знижуючись у роки кризи до 4–5%, які є піковими показниками зростання для Євросоюзу. І це цифри не лише Китаю, а й більшості країн регіону, які мають вищеописане співвідношення бюджету і ВВП.

* * *

Про феномен "азіатських тигрів" можна ще розповідати довго і цікаво, як і про арабський світ, але тут я хотів би навмисне зупинитися, щоб підвести важливу риску й озвучити, нарешті, закономірність, яка стала для вас, сподіваюся, очевидною: що вищий фіскальний відсоток ВВП, то нижчі темпи економічного зростання. А якщо він у вас занадто високий (майже 50% або більше), то лише справа часу, коли ваша країна: почне повільно старіти і зведе свої темпи зростання до цифр, які прямують до нуля, - з неї через високі податки підуть усі компанії та виробництва, які тільки зможуть піти, - ви наберете боргів, як греки або шведи, щоб прогодувати тих, хто залишився, - і, нарешті, або вас зметуть орди мігрантів, або ви оголосите дефолт.

Україна:
короткий екскурс
у податкову історію

21 рік тому на економічній карті світу виникла нова країна. У неї не було ні своєї валюти, ні армії, ні власної податкової системи. Точніше, якась податкова система, що дісталася від "останнього перебудовного уряду СРСР", у неї все ж таки була. Але й ставки самих податків, і плани за сумами податкових надходжень до бюджету втрачали сенс у 1991–1993 рр. через вирування гіперінфляції. Лише до 1995 р. наша країна отримала елементарну фінансову стабілізацію відносно обмінного курсу та інфляції цін, на ходу створивши базову інфраструктуру для грошової емісії та обігу, а також виконання бюджету.

За ці перші п'ять років нашої новітньої історії шість прем'єрів і три голови Нацбанку, які змінювали один одного, хаотично боролися з перманентною кризою, що називається, на ходу і навчаючись, і будуючи нашу нову фінансову систему.

Якби хоч в одного з них було власне розуміння або знання про вищеописані моделі, можливо, Україна і скористалася б своїм історичним шансом самостійно вибрати власну податково-фіскальну модель, включивши до неї найкраще, що є на Заході і Сході.

Однак, зрозуміло, нічого подібного у нас не сталося. Ми просто брали і копіювали "європейський приклад", вважаючи його найкращим орієнтиром на планеті. І якби раптом хтось встав у ті роки і вигукнув, що Євросоюз - це найбільш стара і неефективна фіскальна модель, що це вчорашній день у макроекономічній теорії, що вона вже вперлася у свою стелю і повільно стагнує, - його б підняли на сміх. Утім, навіть сьогодні правдивість таких тверджень, насмілюся припустити, не очевидна для більшості читачів. Хоча теза про "учорашній день", "стелю" і "стагнацію", по суті, є квінтесенцією останніх публікацій провідних економістів-теоретиків у самій європейській пресі.

Сьогодні, дивлячись назад, нам тим більш прикро, що ми не скористалися цим шансом, тому що шанс радикально будувати просунуті та ефективні макроекономічні моделі цілих країн випадає нечасто. Ми ж у першій половині 90-х мали не країну, а чистий аркуш! Пенсії - еквівалент 5 дол. США. Зарплати в промисловості - еквівалент 10 дол. Фіскальний відсоток ВВП до 1995-го - року приборкання інфляції в сотні відсотків - узагалі не піддавався коректному підрахунку. Але за нашими прикидками, він перебував на рівні 20–25% ВВП разом із Державним пенсійним фондом. А зважаючи на те, що в країні існував стабільний шестимісячний борг із виплати пенсій аж до 1999 р., то не виключено, що податкове навантаження на вітчизняну економіку з урахуванням інфляційного податку не перевищувало 20%.

Проте ніякого стимулюючого впливу на українську економіку, як усі ми пам'ятаємо, це зовсім не мало. У країні, де обмінний курс мав тільки епізодичну стабільність, і успішним вважався рік, коли інфляція не перевищувала 30%, економіка лише стабільно падала з 1991-го по 1999-й, втративши загалом 60% розміру свого ВВП на момент розпаду СРСР.

Тому перші дві п'ятирічки новітньої історії країна прожила з податком на прибуток, диференційованим від 30 до 90% залежно від видів діяльності (який усі стали панічно обходити від дня запровадження), і прибутковим податком з громадян з прогресивною шкалою до 40%. При цьому максимальною ставкою обкладали доходи від 700 дол. на місяць, тобто аби збереглася вона дотепер, увесь наш нинішній середній клас платив би по максимуму.

Усі 90-ті минули в експериментах, коли до держбюджету то приєднували, то від'єднували Пенсійний фонд з його перманентним дефіцитом. А запровадження у 1998 р. 38,5% відрахувань роботодавцями до ПФ та інших соцфондів назавжди загнало зарплати українців у тінь. З якої їх згодом не змогло витягнути навіть впровадження єдиної плоскої ставки прибуткового податку в 13%. До речі, ці 13% були єдиним "неєвропейським" запозиченням у нинішній системі українського податкового законодавства. Ми просто скопіювали аналогічний проект РФ, яка наразившись у 1998-му на аналогічні проблеми, хоча б витратила час і ресурси на макроекономічне проектування.

Отже, перший рік, коли ми можемо говорити про коректно підрахований фіскальний відсоток ВВП у вітчизняній системі національних рахунків, - це 1996-й, коли держвидатки консолідованого бюджету і ПФ становили 37% нашого ВВП. Відтоді він стабільно зростав, лише трохи знизившись у 2002–2003 рр., поки не досяг свого
нинішнього значення в 48% 2012-го. (На сторінці Мінстату ви знайдете менше значення, однак автор зробив власні перерахунки, ґрунтуючись на відкритих даних про видатки центрального і місцевих бюджетів, Пенсійного та інших соцфондів.) Євростат цього ж року відзвітував про 38,8% середньозваженого показника податкового навантаження у ВВП (tax over GDP) у країнах ЄС-27. А зважаючи на те, що вони традиційно не включають у показник податкового навантаження обов'язкові відрахування до державного пенсійного фонду, які становлять у країнах ЄС від 9 до 12% ВВП, то можна сказати, що ми або вже досягли середньоєвропейських 50%, або лише на кілька відсотків відстаємо від "свого ідеалу". Що несуттєво. Тому що трагічно. 20 років тому у нас був вибір. А ми щільно загнали себе саме в ту групу країн, які не мають ніякого потенціалу до швидкого економічного зростання.

Україна:
спроба постановки очевидних запитань

Ще раз спробую в найпростіших цифрах описати нашу нинішню ситуацію з фіскальним відсотком ВВП. Він (ВВП) у перерахунку за нинішнім обмінним курсом гривні до долара США приблизно дорівнює 167 млрд дол., збільшившись приблизно у два з половиною рази за останні 20 років. Середня (офіційна!) зарплата, за даними Мінстату, за минулий місяць нарешті перевищила у нашій країні 400 дол. в еквіваленті. І всі ми розуміємо, що "неофіційна" ще вища. У Києві навіть "офіційна" вже дорівнює майже 700 дол. А 1991-го вона становила 10 дол./міс., 2000-го - 120 дол. Самі можете підрахувати, у скільки разів вона зросла в доларовому еквіваленті за кожне з двох десятиліть. Безумовно, скептики можуть нагадати про феномен "доларової інфляції", але навряд чи навіть вони стверджуватимуть, що долар в Україні знецінився стосовно товарів на 2000%.

Тому все ж таки насмілюся тут зробити справедливу ремарку про те, що таких темпів зростання доходів населення в настільки "стислі" строки не показував жоден з "азіатських тигрів". Приміром, хвалений Китай за ці ж 20 років наростив середній рівень зарплат у себе в країні лише з 7 до 130 дол./міс.

Взагалі ж, економічним історикам ще доведеться пояснити той феноменальний прорив, ті фантастичні темпи зростання, які продемонструвала наша економіка у 2000–2008 рр. Наш ВВП зростав на 7–12% на рік. По суті, це темпи зростання Китаю у цей же період, на який здивовано озирався весь світ. Але Китай показував ці темпи, маючи загальне податкове навантаження в економіці лише в 8% ВВП. Ми ж увійшли в "золоті двотисячні", маючи сукупне податкове навантаження у вигляді цілком собі європейських 40%, і закінчили на ще більш європейських 48% від ВВП.

Із таким фіскальним навантаженням подібними темпами у світі не зростала жодна країна! Навіть нафтоносні Росія й Казахстан, які зростали схожими й навіть випереджальними темпами 2000-го, відбираючи до своїх бюджетів лише 33 і 25% ВВП відповідно. У чому ж була причина нашого так і не оспіваного політиками економічного зростання?

Відповідь на це запитання пролунає парадоксально: у тому, що низка галузей української економіки були й залишаються за європейськими мірками фактично внутрішньою офшорною зоною.

Не раз і не два вітчизняні політики, стикаючись із цим феноменом, намагалися пояснити його терміном "тіньова економіка". Називалися цифри 40-60% "тіньового ВВП". Однак уявити, що якийсь металургійний завод таємно виробляє кожну другу тонну металопродукції, нелегально якось вивозить її за кордон і там продає за готівку, або супермаркет примудряється кожну другу пачку сосисок продавати повз касовий апарат, мені особисто завжди було важко.

Тому я ніколи не вірив у такі гіперболізовані оцінки. А от як на кожній своїй дії й завод, і супермаркет можуть серйозно "заощадити" на сплаті податків, легко може пояснити будь-який випускник бізнес-школи. І не лише пояснити, а й успішно застосувати на практиці.

Опишу лише три основні "офшорні дірки" у вітчизняному податковому законодавстві, від існування яких усі "європейські інвестори", що не стомлюються скаржитися в усіх бізнес-асоціаціях на складність ведення бізнесу в Україні, насправді вже 15 років перебувають у невимовному захваті і з радістю ними користуються.

Перша "офшорна дірка" - малий бізнес. Можливість платити, перебуваючи на єдиному податку, від 1,4 до 6% від виручки - безпрецедентна не лише для Європи. На більшості офшорних островів нашої планети ви знайдете умови набагато гірші.

Та на цьому "нірвана" для малого бізнесу не закінчується. Якщо ваше МП, ПП або ТОВ перебуває на загальній системі оподаткування, ви платите 7% за обготівковування (з 2010 р. ставки зросли до 13%) і можете назавжди забути про ПДВ і корпоративний податок. Тому, попри ритуальні прокльони на адресу будь-якого уряду з боку малого бізнесу, мережі приватних кафе, ресторанів і магазинів у великих містах збільшуються щороку мало не вдвічі. І головна проблема тут - уже давно перенасичений ринок і конкуренція, а не візити податкової.

Друга "офшорна дірка" - сільське господарство. Якщо ви не в курсі, то для "підтримки вітчизняних товаровиробників" ще наприкінці 1990-х їм єдиним з усіх галузей дозволено закуповувати сільгосппродукцію за готівку, не засвічуючи своїх оборотів не лише перед податковою, а й навіть перед банківською системою. Вони цілком офіційно не платять ані ПДВ, ані податку на прибуток. Їм же важко, вони "піднімають із колін" вітчизняне село! А чого вартий дозвіл дрібному і середньому фермерському господарству займатися підприємницькою діяльністю без реєстрації юрособи й навіть СПД? Гадаю, якби французьким або польським фермерам запропонували такі податкові умови, то вони умить відмовилися б від усіх хвалених дотацій ЄС на сільгосппродукцію - тільки переселіть нас у цей "податковий рай" під назвою Україна!

Третя податкова дірка - це трансфертне ціноутворення, з яким ВР начебто вирішила розпочати боротися у 2013 р., хоча США і ЄС закрили схожі проломи у своїх податкових законодавствах ще до початку 2000-х. В Україні ж можна абсолютно законно продавати своїй же офшорній компанії продукцію свого ж підприємства мало не у збиток собі, навіть якщо поставка здійснюється й не на експорт, а всередині країни. Брати у своєї ж офшорної компанії кредити під 35% річних у євро або доларах, щоб під виглядом відсоткових платежів безпроблемно і безподатково щороку репатріювати прибуток на якийсь острів, де податок на прибуток становить від 0 до 5%.

До речі, ця схема хороша для експорту сировини з ГЗК і майже не працює для експорту продукції високої переробки на кшталт машинобудування.

Хто ж платить у вигляді податків ці кошмарні 48% від сукупно заробленого офіційною економікою? Якщо малий бізнес не платить, аграрії не платять і металурги оптимізують? А от решта і платить!

Тобто, приміром, держпідприємства - від "Нафтогазу" до "Укртелекому", яким оптимізувати в податковій сфері нічого - все на очах. Подивіться просто на кошторис кожної з двох згаданих вище організацій - це відкриті дані: там від 70 до 80% грошей іде на податки! До бюджету! Та й узагалі всі енергетики платять. Як ти приховаєш платежі за світло? Машинобудування все повністю платить. І ПДВ, і на прибуток, і з зарплати. Взагалі групу податків із зарплати, включаючи відрахування до Пенсійного фонду, чесно платять усі великі підприємства, на яких трудяться сотні або тим більше тисячі чоловік. Бо тисячам ти зарплату в конвертах не роздаси. Можна й не намагатися.

Тому висновок звучить так: країна з рівнем сукупного оподаткування від 40 до 50% ВВП не могла зростати темпами по 10% на рік протягом десятиліття! Такого немає ніде й, головне, ніколи не було за всю економічну історію! І для економетрика головний доказ масштабів нашої тіньової економіки - наше економічне зростання! Математично нескладно було б побудувати модель і показати на ній середні значення й екстремуми допустимого податкового навантаження за максимальних показників зростання в різних країнах у ХХ столітті. Та оскільки перша книжка, яку автор цих рядків зважився написати під власним ім'ям, називається "Популярна макроекономіка", тому відразу ж повідомлю висновок з розрахунків: наш реальний фіскальний відсоток ВВП удвічі нижчий за офіційний і перебуває приблизно на позначці між 25 і 30% валового доходу країни. Це вдвічі нижче, ніж у Європі, й приблизно відповідає рівню США. Тому для нас економічне зростання 5% на циклі піднесення можливе і нормальне.

Та як докладно описано вище, в різних галузях і кластерах нашої економіки цей рівень коливається від 7 до 70%! Добиваючи одних та "офшоризуючи" решту.

Я не знаю, скільки припадає в нас на тіньову економіку. І не знаю, скільки становлять тіньові зарплати. Але як економіст можу дати вам формули для підрахунку. Хочете? Будь ласка!

За статистикою, щомісяця населення приносить у банки і кладе на депозити від 500 до 900 млн дол. Уже третій рік поспіль! Якщо вірити офіційним даним про зарплату та доходи населення, вийде, що це саме населення кладе в банки кожну четверту зароблену гривню. Серед ваших знайомих є хоч хтось, хто відносить щомісяця в банк чверть зарплати, бо йому її витратити ні на що? Абсурд? Так. Я почав би вірити в цю статистику, якби йшлося хоча б про кожну десяту гривню.

Однак тоді нам доведеться припустити, що доходи населення - не 32% ВВП. І почати шукати в системі національних рахунків "загублені" ще 30-40% ВВП чиїхось неврахованих доходів. А це - колосальні суми грошей.

Навіть студенти-економісти знають, що Джон Мейнард Кейнс на початку ХХ століття, придумуючи свою систему національних рахунків і поєднуючи в одну таблицю всі економічні показники, пов'язав їх усі формулами. Так, щоб влада жодної країни не змогла за інфляції 30% заявити, що вона не перевищує 3%. Ну, просто, щоб одразу через це скосилися ще вісім показників, і стало б усім видно, як криво пришито рукав на піджаку.

Або, навпаки, щоб опозиція заявляла, що уряд бреше, й інфляція не 3, а 30%. Та кожен, повторюся, студент-економіст може відразу ж перевірити ці розрахунки. І зрозуміти, хто з них бреше, просто написавши два-три рівняння на серветці. Бо не буває такої інфляції, яка відразу не позначилася б на обсягах реалізації товарів і послуг та, відповідно, на внутрішньому попиті й споживанні.

Узагалі ж, перевірочні рівняння Кейнса - це джерело постійного головного болю для нашого Мінекономіки останні 15 років. Ви сміятиметеся, але в нас постійно багато не сходиться в макроекономічній статистиці, тож її справді доводиться нескінченно "погоджувати" і "причісувати".

Найпростіший приклад: після падіння у 2009 р. наша економіка зростала два з половиною роки, почавши сповільнюватися з другого півріччя 2012-го. При цьому при зростанні ВВП на 3–4% роздрібний товарообіг збільшився від 12 до 24% на рік. За три роки в нас накопичилося за складним відсотком 43%, або понад 220 млрд грн, неврахованого приросту збуту. І будь-який економіст вам скаже, що це або недовраховане зростання, або недоврахована інфляція!

Тому що внутрішнє споживання є складовою частиною валового національного продукту. І воно не може зростати саме собою. Воно або зростає разом із ним, або зростає його питома вага в структурі ВВП. Але структура радикально не змінювалася. Інфляція легко перехресно перевіряється через монетарні показники. Там помилки теж немає. Отже - невраховане зростання.

Якась невідома та неврахована офіційною статистикою частина економіки заробила за три роки зайвих 15% нашого ВВП і роздала ці гроші на руки населенню, яке із задоволенням витратило ці невраховані понад 25 млрд дол. (!) на дачне будівництво, продукти харчування тощо.

Отака історія з нашою статистикою.

То що ж нам робити з нашим фіскальним відсотком ВВП, який у нас офіційний 50%, але для когось - 7, для когось - 70, а реальний - 25%? Підвищувати? І отут я вам насамкінець чесно скажу: в жодному разі не підвищувати! Мабуть, для когось ще є запас і можна підвищити. Але звідки ми знаємо, а раптом ці малі бізнеси від цього закриються та виплеснуть нам на вулиці півтора мільйона безробітних? А для когось уже давно настав час знижувати податки і запроваджувати пільги. Для кого й скільки - добре видно з простої таблички "Зростання і падіння виробництва по секторах". Висить у вільному доступі на сайті Мінстату, кожен квартал оновлюється. Це вам не середня температура по лікарні - 3-4% зростання ВВП, там дуже наочно видно, кому час знижувати податки, а кому ще вчора треба було знизити.

Зрозуміло, знижуючи податки, ми повинні мати політичну волю або як мінімум не соромитися підтримувати тих, за чиї податки ми живемо. І пам'ятати, що в бюджеті, в якому, як відомо, вічно грошей бракує, теж доведеться пропорційно щось обрізати. Але варто на нього подивитися неупереджено, і ви самі зможете зробити щодо цього чимало відкриттів. Бо якщо я вам назву деякі зі своїх спостережень, ви мені з першого разу навіть не повірите, що наша бідна держава "на це" витрачає СТІЛЬКИ грошей. Але це вже наступна глава й інша велика тема.

Персона

Михайло Кухар був одним із перших авторів, які писали на економічні теми для "Дзеркала тижня" ще у 1995 р. разом з Аллою Єрьоменко і Михайлом Коломійцем. Саме публікації в "ДТ", за визнанням самого Михайла, відіграли вирішальну роль для його кар'єри наприкінці 90-х.

Відтоді він устиг попрацювати заступником редактора і редактором кількох економічних видань, гласним і негласним автором книжок політиків про економіку та економічних програм трьох урядів, одного кандидата у президенти і навіть економістом-аналітиком у спільному дослідному проекті МВФ і Світового банку в Україні.

Наступного року Михайлу виповниться сорок, він читає лекції та пише пости на "Фейсбуці", популяризуючи ідеї економічного лібералізму. Крім того, він, нарешті, вирішив написати першу у своєму житті книжку під власним іменем з характерною назвою "Популярна макроекономіка".