Індивідуальний підхід

Чи отримає Україна вже нинішнього року запрошення до початку роботи над Планом дій щодо членства в НАТО? Хоч у Брюсселі й нагадують українським чиновникам, що ставити дедлайни стосовно отримання ПДЧ — прерогатива не України, а Альянсу, в українській столиці говорять про 2021 рік. Принаймні після того, як перед Грузією замаячіла перспектива отримання Плану на найближчому саміті НАТО, у Києві останніми місяцями докладають неймовірних зусиль, аби опинитися в одному пулі з Тбілісі.

Минулого вівторка прем'єр-міністр Денис Шмигаль на зустрічі в Брюсселі з генсеком НАТО Єнсом Столтенбергом знову порушив питання ПДЧ. На спільній прес-конференції Шмигаль заявив: «На сьогодні нашою короткостроковою стратегією є отримання Плану дій щодо членства. Ми хочемо не відставати від Грузії і, в ідеалі, отримати ПДЧ разом із Грузією». За його словами, зустріч у штаб-квартирі НАТО стала «хорошим сигналом», який дає «нам хорошу надію».

Незважаючи на оптимізм українського прем'єра, поки що в Києва дуже мало шансів отримати План нинішнього року. Як і наступного. Чому? Річ не тільки в тому, що й Тбілісі може не отримати запрошення приєднатися до ПДЧ у 2021-му: Україна та Грузія вже давно йдуть різними шляхами до Північноатлантичного альянсу.

Коли Володимир Зеленський заявив про намір запитати Джо Байдена, «чому ми досі не в НАТО?», чи то наївність, чи то дрімуча непоінформованість глави української держави здивували. Добре, що президент, який донедавна зовсім не був помічений у відкритій і щирій відданості курсу євроатлантичної інтеграції, публічно вносить до пріоритетів питання членства України в Альянсі. Сумно, якщо президент після півтора року перебування на Банковій досі не розуміє, чому наша країна ще не в НАТО.

Адже річ не тільки в тому, наскільки готові Збройні сили: в Альянс, як відомо, вступають держави, а не армії. Тому необхідно проводити економічні та політичні перетворення, реформу судової системи й сектора безпеки, боротися з корупцією. Утім, хоча ці питання й важливі, не лише вони визначають прийняття НАТОвцями рішення про членство країни в Альянсі. Зрештою, для того й задуманий ПДЧ, щоб у його рамках готувати країни до потенційного членства у військово-політичному клубі.

Визначальною є позиція ключових країн-членів організації, їхнє бачення майбутнього НАТО і місця в ньому України. Звісно, багато що залежатиме від позиції Байдена. Але не завжди слів Вашингтона достатньо, аби його союзники змінили підхід. Прикладом цього слугує історія з лобіюванням США надання Україні та Грузії ПДЧ на Бухарестському саміті 2008 року. Берлін і Париж досі скептично ставляться до такої перспективи. Втім, як і Рим.

Причина цього традиційна — Росія: у Єлисейському палаці та Відомстві федерального канцлера не хочуть зайвий раз дражнити Кремль і, на їхню думку, давати привід до дестабілізації ситуації на Сході. При цьому багато хто в НАТО не дуже розуміє, як Україна, що воює з Росією, ставши членом військово-політичної організації, може посилити її безпеку. Аргумент же, що наша країна на Сході захищає європейські цінності, не особливо переконує опонентів.

При цьому співрозмовники ZN.UA стверджують, що в Парижі та Берліні все-таки потроху змінюється ставлення до надання Україні ПДЧ. Але якщо диво трапиться й політичне рішення щодо нашої країни члени НАТО приймуть уже нинішнього року, то малоймовірно, що План нададуть раніше 2023-го. І то це відбудеться за умови, що Київ продемонструє прогрес у ключових питаннях реформування країни. Зокрема у проведенні реформи СБУ та ЗСУ.

Рух же нашої країни по треку євроатлантичної інтеграції традиційно циклічний. Після весняної відставки уряду Гончарука відбувся певний спад у виконанні «домашнього завдання», при тому що влітку минулого року Україна стала учасницею програми «Партнерство розширених можливостей». Нині знову спостерігається підйом. І він виявляється не тільки в тому, що в місії України при НАТО нарешті з'явиться керівник. (За інформацією ZN.UA, ним може стати експосол у Великій Британії Наталія Галібаренко.)

Дослухавшись до аргументів Заходу, українське керівництво все-таки виявило політичну волю, і Верховна Рада прийняла в першому читанні закон про СБУ. Тепер необхідно, щоби положення закону, які сприяють трансформації СБУ з пострадянської спецслужби у класичний контррозвідувальний орган, були збережені і в остаточній версії закону. Однак потрібно ще прийняти закони про парламентський контроль і секретну інформацію, а також завершити імплементацію закону про оборонні закупівлі тощо.

Своєю чергою, застій у Міноборони, що утворився рік тому після призначення Андрія Тарана головою оборонного відомства, наприкінці року змінився хаотичним метанням на євроатлантичному напрямку.

За словами Тарана, Міноборони планує нинішнього року ввести демократичний цивільний контроль над Збройними силами: відповідний наказ було підписано 2020 року. Мета реформи – переведення МО та ЗСУ на нові стандарти управління і функціонування, побудова системи оборонного менеджменту на основі практик НАТО, а також створення сучасної системи управління оборонними і людськими ресурсами.

Однак реформування структури командування та управління, яке передбачає, що Міністерство оборони України має формувати політику, а Генеральний штаб — відповідати за її реалізацію, супроводжується міжособистісними конфліктами військового керівництва воюючої країни: начальник Генштабу Руслан Хомчак ігнорує рішення міністра оборони Тарана, а командувачі родів військ не спілкуються з головою оборонного відомства.

При прийнятті рішення про надання нашій країні ПДЧ не менш важливе значення має питання довіри західних партнерів і до політичного, і до військового керівництва нашої країни, і до українських спецслужб. Наприклад, услід за скасованим восени минулого року візитом Тарана до Сполучених Штатів через його захворювання на ковід сталося на диво швидке одужання міністра. Злі язики відзначають, що, незважаючи на бурхливу американську передвиборну кампанію, у Вашингтоні дуже хотіли поспілкуватися з українським міністром оборони і мали до нього великий список запитань.

У деяких столицях країн—членів НАТО досі не впевнені, що після чергової зміни влади Київ дотримуватиметься раніше взятих на себе зобов'язань із підготовки країни до членства в організації. У тому числі й у рамках Річної національної програми. Не зміцнюють довіри до нашої країни і скандали, пов'язані як із оприлюдненням записів розмов українських президентів, так і з розбірками конкуруючих груп у СБУ та «зливом» спецоперацій українських спецслужб російськими агентами.

Поки що у Брюсселі не хочуть говорити з Україною про ПДЧ. Зате Брюссель має намір запропонувати Києву ще один, новий формат відносин — Індивідуально налаштований план партнерства (Individual Tailored Partnership Plan).

Ця ініціатива — еволюція розроблювальної кілька років тому програми «Один партнер — один план» (ОПОП), яка, своєю чергою, є ребрендингом Комплексного пакета допомоги (КПД). Індивідуально налаштований план партнерства не сфокусований виключно на Україні. Як і у випадку з ОПОП, розробники цієї ініціативи виходять із того, що НАТО у відносинах із партнерами необхідно уніфікувати свої численні програми, аби сконцентрувати ресурси та домогтися більших результатів.

Передбачається, що в рамках нової ініціативи кожен партнер спільно з Альянсом визначить п'ять-шість цілей, на виконання яких дадуть чотири-п'ять років. Стосовно України ці цілі ще визначають. При цьому незрозуміле майбутнє КПД. Швидше за все, Комплексний пакет допомоги, рішення про який було прийняте на засіданні комісії Україна—НАТО, ще певний час функціонуватиме паралельно з Індивідуально-налаштованим планом партнерства, а пізніше повністю «розчиниться» в ньому.

Чи вигідна нова НАТОвська ініціатива Києву? Є ризик, що в Індивідуально-налаштованому плані партнерства можуть зникнути програми, корисні для України. Наприклад, програма «Наука заради миру та безпеки». З іншого боку, якщо Брюссель визначить із кожним партнером певні пріоритети, то у штаб-квартири НАТО буде більше важелів впливу на країни—члени Альянсу, аби ті виділяли необхідні кошти на реалізацію ініціатив.

Адже, як свідчить історія з трастовими фондами, створеними, щоб допомогти Україні у критично важливих сферах безпеки та оборони, члени НАТО не поспішають виділяти необхідні суми. У результаті, через відсутність фінансування не було продовжено роботу трастового фонду з кібербезпеки, а трастовий фонд із логістики та стандартизації ЗСУ переживає серйозні проблеми.

Індивідуально налаштований план партнерства в Альянсі готові прийняти вже нинішнього року. Але готовність Києва стати його учасником не повинна знімати з порядку денного питання надання нашій країни ПДЧ. Адже нині це — єдиний шлях, яким Україна може прийти до членства в НАТО.

Усі статті Володимира Кравченка читайте тут.