З чого складається держава?

Точніше, з кого? З людей. Вона складається з людей, котрі їй (чи в ній) служать. Під час загальнодержавних і місцевих виборів, у результаті всіляких конкурсів, відборів або в інший спосіб фактично укладається договір між громадянами, які претендують на зайняття відповідних посад, та більшістю населення країни - виборцями про служіння перших в інтересах усіх її жителів, у т.ч. тієї їх частини, яка не є виборцями (ідеться про дітей, недієздатних тощо). Не було б цих людей - чиновників, від держави залишилися б лише будівлі, меблі, канцелярське приладдя та персональні автомобілі.

Хто ж ці люди, які служать державі? Скільки їх в Україні? Скільки їх було раніше, в часи Української РСР? Скільки їх є в інших державах? Скільки їх має бути, аби держава функціонувала найефективніше? На ці та деякі інші запитання спробуємо відповісти в цьому дослідженні.

Відповідно до Закону «Про державну службу» 2011 р. (незабаром набуде чинності), державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в державному органі, органі влади АРК або їх апараті, одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює повноваження, безпосередньо пов’язані з виконанням функцій держави щодо: підготовки пропозицій стосовно формування державної політики у відповідній сфері; розроблення, експертизи та/або редагування проектів нормативно-правових актів; надання адміністративних послуг; здійснення державного нагляду (контролю); управління державним майном, державними корпоративними правами; управління персоналом тощо.

За нашими підрахунками, зробленими на основі даних, які містяться у відповідних актах законодавства, а за їх відсутності - у штатних розписах різних органів, опублікованих на їхніх веб-сайтах, або експертних оцінок, на сьогодні працює осіб, уповноважених на виконання функцій держави, в: органах системи законодавчої влади - 3991; адміністрації президента України, її інституціях - 1670, обласних і районних державних адміністраціях - 72520; Кабінеті міністрів, міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади - 293873; військових формуваннях та правоохоронних органах - 701695; прокуратурі - 14900; органах судової влади - 36653, у т.ч. 7872 суддів; органах державної влади зі спеціальним статусом (Нацбанк, ЦВК тощо) - 15493; інших органах державної влади - 17882. Разом - це 1 млн.158 тис. 677 осіб. (Див. таблицю)

Крім власне державних службовців, є така категорія персоналу, як «працівники державних органів, органів влади АРК та їх апарату, які виконують функції з обслуговування». Це так званий технічний персонал (водії, прибиральники, офіціанти, двірники тощо). Загалом у всіх органах державної влади цей персонал становить, за нашими оцінками, 10% від кількості державних службовців, тобто ще не менше ніж
110 тис. осіб. Про кількість самих лише водіїв можна отримати уявлення з додатків до постанови КМ від 26 грудня
2011 р. № 1399, які встановлюють ліміт у 17644 автомобілі (відповідно, водіїв не менше). Але водії обслуговують і військові формування та правоохоронні органи, і суди, і органи державної влади зі спеціальним статусом.

Одним із наймасштабніших за сферою своєї діяльності, кількістю підпорядкованих підприємств, установ та їх працівників, основною роботою яких є обслуговування керівництва держави, вищих державних службовців, членів їхніх сімей та деяких інших категорій осіб, є Державне управління справами (ДУС) - «держава в державі»: близько 50 підпорядкованих підприємств і установ, серед яких - заводи, будівельні підприємства, санаторії, готелі, парки, заповідники, медичні установи. Намагається не відставати від ДУС управління справами Верховної Ради.

В Україні існують тисячі державних установ, організацій та підприємств. Посади керівних працівників і спеціалістів у них часто віднесені законодавством до посад державних службовців (сотні випадків), а загальна кількість працівників інколи сягає десятків тисяч осіб. Утім, лише в небагатьох випадках в офіційних документах можна знайти відомості про кількість працівників тієї або іншої державної установи. Інколи ці дані є на їхніх офіційних веб-сайтах (так ми з’ясували, що, наприклад, у ДП «Укрпошта» працює 98 тис., у ВАТ «Державний ощадний банк України» - 40 тис., у ВАТ «Турбоатом» - 5643, у НЕК «Укренерго» - 15796 осіб), а в більшості випадків їх можна отримати тільки на основі оцінки, виходячи, наприклад, із кількості департаментів, управлінь, відділів тощо.

Чи не при кожному відомстві є навчальні заклади (Дипломатична академія України при МЗС України, Національна академія внутрішніх справ України, кілька університетів та інститутів внутрішніх справ, Національна академія Служби безпеки України, Національна академія прокуратури України, Національний університет державної податкової служби України, Академія митної служби України, Інститут Служби зовнішньої розвідки України, Університет цивільного захисту України, Академія пожежної безпеки, Навчально-методичний центр перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів з питань фінансового моніторингу тощо). Лише в системі Міністерства оборони України - дві академії, п’ятнадцять інститутів, університет, три коледжі. В усіх цих навчальних закладах працює не менше
10 тис. осіб.

При Міністерстві охорони здоров’я України - 44 державних підприємства, науково-дослідних установ тощо. Міністерство оборони України керує десятками казенних підприємств. В Україні - 110 виправних колоній, інші установи виконання покарань (їх список - у постанові КМ від 31 серпня 2000 р. №1367), в кожній із яких, крім працівників Державної служби виконання покарань, трудяться десятки чи сотні найманих працівників; маємо також майже 300 відомчих дорожніх лікарень та інших лікувальних закладів, із них у підпорядкуванні Міністерства інфраструктури України - 95 (постанова КМ від 16 травня
2011 р. №501), понад 80 відомчих позашкільних навчальних закладів (постанова КМ від
17 серпня 2002 р. №1133).

Окрема справа - державні академії. В апараті президії Національної академії наук України та апаратах президій галузевих академій наук працює щонайменше 300 осіб. Наприклад, згідно з постановою КМ від 4 червня 2003 р. №847, в апараті президії Національної академії мистецтв України числяться 50 працівників. Але НАН України не слід уявляти як суто наукову установу у складі академіків та членів-кореспондентів, а також апарату. Швидше, це могутній науково-виробничий консорціум. Тільки в Управлінні справами НАН України - 285 працівників, а в підпорядкуванні цього Управління справами - 140 підприємств, у кожному з яких - десятки чи сотні працівників. Свої підприємства та установи (всього понад 150) мають також Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України. Зазвичай це визначається постановами КМ (переліки установ, організацій, закладів, що входять до складу Академії медичних наук та Академії педагогічних наук України, - постановами КМ від 3 червня 1999 р. №953 і від 14 лютого 2007 р. №205). Разом це може бути понад 100 тис. працівників.

Державними є більшість засобів масової інформації: від газет «Урядовий кур’єр», «Голос України», журналів «Парламентські вісті», «Віче», «Офіційний вісник України», «Офіційний вісник Президента України», «Відомості Верховної Ради України», «Бюлетень Міністерства юстиції України», «Вісник Конституційного Суду України» - і до районних газет. При цьому постановою КМ від 15 березня 1999 р. №377 посади журналістів (від головного редактора і до фотокореспондента) державних та комунальних засобів масової інформації, у т.ч. телерадіомовних організацій, засновниками (співзасновниками) яких є органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, прирівняні до відповідних посад керівних працівників і спеціалістів секретаріату (апарату) відповідного органу. Таких ЗМІ майже тисяча, а відтак «державних» журналістів - не менше 10 тис.

Незважаючи на надання послуг у сфері культурно-розважальної діяльності і, за рахунок цього, отримання ними прибутку, понад 40 закладів мистецтва, згідно з постановою КМ від 16 листопада 2001 р. №1557, утримуються за рахунок державного бюджету, тобто фактично є «державними». Це: національні театри, філармонія, цирк, Народний хор імені Г.Верьовки, Ансамбль танцю імені Павла Вірського, Капела бандуристів імені Г.Майбороди, «Мистецький Арсенал» тощо. Загалом - не менше 5 тис. залежних від держави працівників.

Чому досі все це не роздержавлене? І якщо держава в особі ДУС та міністерств, управлінь справами, господарських та їм подібних управлінь різних органів державної влади має стільки власних підприємств і так активно займається господарською діяльністю, то навіщо їй збирати податки з підприємств недержавного сектору економіки, а також із фізичних осіб? Хто й коли нарешті порахує до гривні, наскільки рентабельною є ця держава для платників податків?

Загалом, за нашою оцінкою, на державних підприємствах, в організаціях та установах України працює понад 1 млн. осіб. А ще - 230 тис. депутатів обласних та районних рад. В АРК - 100 депутатів Верховної Ради, 25 міністрів, апарат Верховної Ради і Ради міністрів АРК, міністерств і республіканських комітетів, інших установ - разом близько 1000 осіб. До цієї цифри слід додати і кількість працівників державних секторів сфери освіти - 1,632 млн. та сфери медицини й соціального забезпечення - 1,264 млн. Разом це 2,896 млн. осіб. Ще 3 тис. державних нотаріусів, члени трудового арбітражу та інші особи, які, не будучи представниками держави, надають публічні послуги від її імені.

Таким чином, у державі та на виконання функцій держави працює понад 5,5 млн. громадян. Це - понад чверть економічно активного (20,221 млн. осіб) і майже третина - зайнятого (18,436 млн.) населення. Для довідки: за інформацією Держкомстату, безробітних в Україні - 1,784 млн.; економічно неактивного населення - 12,575 млн. (майже половина з яких пенсіонери, ще чверть - учні та студенти). Кількість найманих працівників, зайнятих у 14 галузях економіки, становить 10,724 млн. осіб, із них у промисловості - 2,834 млн., в діяльності готелів та ресторанів - 106 тис., у сфері рибного господарства - 8 тис.

Загалом із 18,436 млн. осіб, зайнятих в економіці України, 1,174 млн. (6,4%) опікуються сферами державного управління та забезпечення військової безпеки. Для порівняння: у ФРН близько 4,5 млн. чиновників на 82 млн. населення, що становить 8,4% зайнятого населення, але половина з них - працівники сфери освіти, а ще чверть - інші працівники соціальної сфери, які в Україні не визнаються чиновниками, тобто справжніх чиновників насправді не більше 3,5%.

Цікаво порівняти отримані дані про кількість осіб, уповноважених на виконання функцій держави, з даними про розміри видатків на виконання відповідних функцій держави (на основі даних про видатки держбюджету України 2011 р.). Отже, громадський порядок, безпеку і правосуддя забезпечують 9,3% представників державного апарату, і отримують вони на це 9,4% видатків державного бюджету. Нібито справедливо, якщо не помічати значного перекосу у бік прокуратури: 145,3 тис. грн. на одного працівника прокуратури на тлі 85,3 тис. - на одного працівника суду і 59,6 тис. грн. на рік - на одного працівника правоохоронної системи загалом. Отже, міліція в Україні численна, але бідна і тому часто вимагає «пожертв» від «благодійників». Схожа картина з армією та фінансовими органами (Мінфін, податкова служба, митниця, служба фінансового моніторингу, фінансова інспекція, Рахункова палата): вони так само «бюджетно бідні». Зовнішньополітична діяльність потребує певної «розкоші» (утримання будівель посольств, прийоми, візити за кордон, інший антураж), тому грошей на її здійснення держава виділяє із розрахунку на одного працівника відомства закордонних справ істотно більше, ніж для інших відомств: 0,4% видатків на 0,05% службовців. Загальнодержавні ж функції (управління державним апаратом) фінансуються, хоч як це дивно, явно недостатньо. Важко уявити, як може середній службовець існувати на 1,5-2,5 тис. грн. на місяць, утримуючись при цьому від корупційних діянь. Зате легко уявити, як існують народні депутати і працівники найвищих державних органів: у системі органів законодавчої влади на місяць припадає 18,5 тис., в адміністрації президента - 16,5 тис., а в Кабінеті міністрів - 35 тис. грн. на працівника. У системі ж освіти - 1,4 тис. грн. на місяць на одного працівника. Відмінність не яр - прірва! (Див. табл.)

Висновки. Чому необхідно скорочувати державний апарат? Причин насправді багато. Назву лише кілька.

По-перше, він явно «роздутий» - порівняно як із демократичними країнами, так і з Україною часів УРСР (у % до кількості населення) і продовжує зростати. Загалом, точної цифри одиниць державного апарату та різноманітних установ, які до нього «притулилися», не знає, напевно, ніхто. Давно час провести відповідну «інвентаризацію», як це зроблено, наприклад, у Росії, де найрізноманітніші дані можна отримати зі збірника: «Труд и занятость в России. 2011: Стат. сб. ( Росстат - M., 2011. - 637 c. видається з 1995 р. кожних два роки і містить найповнішу інформацію про кадри державних органів та органів місцевого самоврядування, установ охорони здоров’я, освіти, науки тощо).

Порівняємо: відповідно до Лімітів загальної чисельності працівників апарату управління, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від
24 червня 1985 р. №245, усього в Українській РСР було 1008358 відповідних службовців (проти 1,5 млн., що є тепер), із яких 101 тис. - працівники облвиконкомів. Як бачимо, тоді їх було пораховано до одиниці. При цьому до зазначеної кількості входили не тільки працівники відомств (як-от Держплан, Держбуд, Мінвуз, Мінзв’язку, Мін’юст, Академія наук тощо), а навіть: Укоопспілка (110596 осіб), Українські товариства сліпих (3296), мисливців і рибалок (875), автомотолюбителів (1349), кролівників і звірівників-любителів (1219) та десятки інших подібних організацій, які охоплювали сотні тисяч осіб, але власне до питань управління державою стосунку не мали. Згоден, УРСР не була незалежною державою, і багатьох органів у ній не мало бути. Однак відмінність - приблизно удвічі - надто велика.

Відповідно до постанови КМ України від 26 серпня 1992 р. №505 «Про граничну чисельність і фонд оплати праці працівників та асигнування на утримання органів державної виконавчої влади у 1992 році», гранична чисельність працівників центральних органів державної виконавчої влади становила 9846, а працівників місцевих органів міністерств і відомств - 53976, разом - 63822 особи. Порівняємо: у 2012 р. - 293179. Лише в органах виконавчої влади збільшення за 20 років - у 4,6 разу!

За даними Національного агентства України з питань державної служби, за останні десять років - із 2002 по 2011 р. - кількість державних службовців, яким присвоєно відповідні ранги, збільшилася з 226985 до 280464 осіб, або на 23,5%, - майже на чверть (і це після значного скорочення, що відбулось у грудні 2010 р.)! За цей самий період кількість посадових осіб місцевого самоврядування збільшилась із 67660 до 99204 осіб, або на 32% - майже на третину.

Це тим більш парадоксально тому, що кількість населення країни щороку зменшується жахливими темпами (з 1991 по 2002 р. - із 52,1 до 45,6 млн., тобто на 6,5 млн. або 12,5%). За прогнозами Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України, до 2050 р. чисельність населення України може скоротитися до 35 млн. При такій тенденції законом має бути встановлений конкретний показник - на який відсоток повинен щороку скорочуватися державний апарат, апарат місцевого самоврядування тощо при відповідному відсотку скорочення населення. До речі, в Іспанії у 2000-х роках програма скорочення зайнятих у державному секторі будувалася на принципі заміщення лише одного з двох державних службовців, які йшли на пенсію. В Україні ж пенсійний вік для державних службовців у 2011 р., навпаки, збільшили.

Значне скорочення державного апарату - сучасна загальносвітова тенденція. У 2011-2012 рр. таке скорочення здійснюють Британія, Греція, Італія, Іспанія та інші країни. Недавно один із радників прем’єр-міністра передав Девіду Камерону записку, в якій зазначив, що «чисельність держслужби може бути скорочена на 90% без жодних негативних наслідків для керування державою». Як приклад він навів той факт, що в XIX ст., на піку могутності Британської імперії, нею управляли з Лондона всього 4 тис. чиновників. До речі, у Британії з 1979 по 1995 р. кількість державних службовців було скорочено з 723 тис. до 550 тис., тобто на 25%. Цьому напевно сприяли і дослідження С.Паркінсона, який вивів свій закон (кількість державних службовців невблаганно зростає, незалежно від обсягу роботи - і навіть якщо її немає зовсім) на прикладі британського Адміралтейства: щорічний приріст службовців цієї установи з 1914-го по 1928 р. становив 5,5%, з 1938-го по 1958 р. - 9,3%, при цьому в 1914 р. наймогутнішим флотом світу керували 4366 осіб, а в 1967 р., коли від його колишньої могутності не залишилось і сліду, це робили вже 33 тис. посадовців. Свіжий приклад. Під час реформ у Грузії останніх років кількість чиновників було скорочено у
20 разів, - і держава не зникла.

Якщо говорити про правоохоронні органи, то в Україні налічується 357700 працівників МВС, тобто 780 на 100 тис. населення. Причому це - не спадок від СРСР. Адже в 1990 р. в радянській міліції служили 628139 осіб. Населення СРСР тоді становило 293 млн. 47 тис., тобто на 100 тис. населення було 214 міліціонерів. Сьогодні, наприклад, у Румунії, де населення рівно удвічі менше, ніж в Україні, в поліції служить 52 тис. осіб, у жандармерії (аналог наших внутрішніх військ) - 18 тис. і в місцевій поліції - 20 тис., тобто всього 90 тис. - учетверо менше, ніж в Україні. Під час реформи поліції в Грузії її кількість зменшилась із 70 тис. до 16 тис. і тепер становить 355 осіб на 100 тис. населення. За даними ООН (станом на 2010 рік), у сусідніх із нами країнах, схожих з Україною за політико-економічною ситуацією, поліцейських удвічі-втричі менше, ніж в Україні: Болгарія - 442, Чехія - 405, Словенія - 386, Латвія - 370, Угорщина - 335, Литва - 327, Сербія - 280, Польща - 264, Словаччина - 260, Естонія - 240. У країнах із потужною організованою злочинністю, напруженою військово-політичною ситуацією, поширеними випадками актів тероризму тощо кількість поліцейських на 100 тис. населення становить: у США - 233, Бразилії - 282, ПАР - 306, Ізраїлі - 330, Мексиці - 366, Франції - 369, Північній Ірландії - 411, Греції - 452, Туреччині - 482, Іспанії - 494, Італії - 552, Аргентині - 558. Найменше поліцейських - у Швеції, Індонезії, Японії, Данії, Канаді, Південній Кореї і Чилі - 195-200, Норвегії та Фінляндії - 155-160, Індії - 130 і Китаї - 120, Гаїті - 63 на 100 тис. жителів, а найбільше - в Білорусі та Росії, де зазначений показник становить, відповідно, 1442 і 976. Загальносвітовий же середній показник - 300 поліцейських на 100 тис. населення, а за рекомендацією ООН - 222.

У нас 27 прокурорів на 100 тис. населення, в Німеччині цей показник - 5, у Молдові - 16, в середньому в Європі - 10, і лише в Росії їх загальна кількість більша - 32 прокурори на 100 тис. населення. Загалом, Україна має явні ознаки поліцейської держави, оскільки від зовнішнього ворога її захищають лише 255 тис. осіб (Збройні сили, Державна прикордонна служба, війська Цивільної оборони, Служба зовнішньої розвідки, Державна спеціальна служба транспорту), а від «внутрішніх загроз» удвічі більше - 477 тис. (МВС, внутрішні війська, Служба безпеки, УДО, Державна пенітенціарна служба, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації, прокуратура). Забезпечувати порядок і безпеку іншими способами, крім збільшення кількості «контролерів», ми не вчимося. Недарма під час Євро-2012 іноземні вболівальники не зрозуміли, «чому в Києві стільки міліції? Відчуття такі, ніби це військова зона. Отже, тут не так безпечно».

Суддів у деяких державах припадає на 100 тис. жителів: в Англії та Уельсі - 5, США - 7, Молдові - 9, Швеції, Італії - 10, Росії, Румунії - 15. Лише у ФРН, де судова система є традиційно надскладною, - 20 суддів (їх відносно велика кількість компенсується незначною кількістю прокурорів, - і ті, й інші перебувають в одній системі і час від часу міняються посадами). В Україні ж 17 суддів на 100 тис. жителів, і цієї кількості не вистачає, бо навантаження на суддів інколи штучно (і в рази) збільшується у зв’язку з непродуманими діями законодавця.

З іншого боку, немає хоч якої-небудь зрозумілої формули визначення кількості необхідних країні працівників відповідних державних органів. Наказом Мінпраці України від 4 вересня 2000 р. №222 було затверджено Методику розрахунку чисельності окремих категорій працівників на основі норм із праці, у т.ч. на прикладі суддів арбітражних судів, працівників бухгалтерій та прибиральниць. Напевно, це був єдиний нормативний акт такого роду. Що ж до обґрунтованості використаних у ньому методик, то на суд спільноти це питання не виносилося. Проведене, наприклад, перед цим скорочення працівників бюджетних установ на 5,7% від фактичної чисельності (постанова КМ від 11 червня 1998 р. №855) обґрунтовувалося приведенням їх чисельності «у відповідність до можливостей бюджетів» - без жодних оприлюднених розрахунків. Наразі з постанови КМ від 12 березня 2005 р. №179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій» можна з’ясувати лише, що сектор - це не менш ніж 2 одиниці, відділ - 5 або 6, управління - 16, головне управління і департамент - 40 (в окремих відомствах - 70). Врешті-решт виходить, що майже чверть держслужбовців - керівні працівники.

По-друге, державний апарат в Україні має схильність до розбухання не лише шляхом збільшення кількості працівників та терміну їх перебування на державній службі, а й шляхом створення нових органів, їх філій і структурних підрозділів, а також усіляких підприємств та інших установ «при» тому чи іншому державному органі, призначених переважно для розподілу потоків коштів державного бюджету й інших цінностей. Не впевнений, що з цього дослідження випадково не «випав» який-небудь державний орган, котрий існує поза межами відомих президентських указів або урядових постанов. Ще далеко не подолане дублювання повноважень різних державних органів. А найбільш негативне явище - величезний перекіс у кількості працівників державних органів та працівників органів місцевого самоврядування, звичайно не на користь останніх. Центральна влада намагається керувати всім у державі, зокрема через режим бюджетних трансфертів. Саме тому ми досі не маємо потужних місцевих бюджетів, місцевої міліції та належного місцевого самоврядування загалом.

По-третє, рівень корупції в нашій країні - надвеликий, а скорочення публічного сектору - один із важливих чинників подолання корупції. Це зрозуміло, адже кожен бідний чиновник - джерело корупції. В Україні сотні тисяч таких джерел, і вони створюють не ставочок - море! Недавно в Інтернеті з’явилися дані про доведені в суді суми хабарів, які давалися для отримання посади на державній службі: від 100 дол. - за посаду бухгалтера районної державної адміністрації до 200 тис. дол. - за посаду начальника Державної екологічної інспекції в області.

Надвелика кількість чиновників обтяжлива для країни не лише через корупцію, а й через різноманітні встановлені для них - за рахунок усіх платників податків - пільги матеріального характеру: обов’язкове державне страхування, покращене пенсійне забезпечення, медичне і санаторно-курортне обслуговування у державних та комунальних закладах охорони здоров’я тощо, - аж до поховання й увічнення пам’яті. Але чим гірший за них тракторист, будівельник, шахтар, журналіст, учитель?..

По-четверте, давно доведено світовим досвідом: розвивати економіку можна лише на основі приватної ініціативи. Держава ж є неефективним власником і неефективним підприємцем. На своє утримання вона витрачає явно більше, ніж сама заробляє, а отже, щороку фактично грабує власний народ (у т.ч. нащадків - через зовнішні позики), бо з інших джерел гроші їй не надходять. При цьому наживається насамперед на тих, хто не хоче «огризатися» й не вміє «домовлятися». Сучасна Українська держава, постійно намагаючись «перетягнути всі ковдри на себе», заважає і розвиткові громадянського суспільства. Тим часом доведено, що щасливими людей роблять не так матеріальні цінності, як спільна економічна та соціальна діяльність, у т.ч. на рівні місцевого й іншого самоврядування, громадянська активність. Найбільш розвинені ті країни, в яких є потужний середній клас, що складається переважно з підприємців - виробників товарів, робіт та послуг.

По-п’яте, державні службовці та всі інші, хто працює на державу, включно з учителями, лікарями й соціальними працівниками, - це люди, залежні від чинної влади, адже їхнє благополуччя безпосередньо залежить від їхньої покірності. При певному тиску чинної влади значна кількість їх, а також членів їхніх сімей можуть створювати адміністративний ресурс на чергових виборах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, і саме цьому ми маємо завдячувати тим, що в результаті «виборів» отримуємо не те, що вибирали, а те, що нам «призначене». До того ж саме у державних службовців профспілки, обтяжені санаторіями та іншою цікавою власністю, швидше скидаються на гуртки в’язання і шиття, ніж на лідерів протесту.

По-шосте, система державних органів України не узгоджена навіть із функціями сучасної держави - ні з тими, які визначені наукою теорії держави і права, ні з тими, які випливають із функціональної класифікації видатків бюджету (див. наказ Міністерства фінансів України №11 від 14 січня
2011 р.). Тим часом саме у функціях держави проявляється її сутність, тобто те, заради чого вона існує, інтересам яких соціальних груп і політичних кіл вона служить.

По-сьоме. Майбутнє, у глобальному сенсі, - за міждержавними і регіональними військово-політичними, економічними та соціальними структурами - на кшталт Європейського Союзу, Азіатсько-Тихоокеанської ради, Ліги арабських держав, АНЗЮС, Ради Європи, ЮНЕСКО, СОТ, МОП та багатьох інших; самостійно військовий потенціал Української держави здатний протистояти хіба що невеличким «вороженькам», фінансово-економічний - маленьким «кризонькам», а в зовнішньополітичному вимірі Українська держава сама по собі - гномик. У сенсі ж щоденного існування людини як головної цінності майбутнє - за посиленням гарантій її належного життя (навчання і виховання, працевлаштування, медичне забезпечення, дозвілля, охорона довкілля, громадський порядок, захист від злочинності тощо) на місцевому рівні - в муніципіях, «малих батьківщинах» людей. Отже, і там, і тут місця для держави, у звичному розумінні цього слова, залишається дедалі менше. Державний скіпетр поступово стане пластмасовим, але країна Україна буде завжди.