Єдність країни: місія Сходу

Вражаюча швидкість подій останнього півріччя змінила країну до невпізнання. Ще "вчора" ми заспокоювали одне одного унікальністю миролюбного українського характеру і вважали себе чи не єдиною нацією на пострадянському просторі, де не стріляють, де ціниться людське життя і де громадянські конфлікти, вандалізм і вуличний бандитизм неможливі більше ніколи. І буквально за кілька місяців усе змінилося з точністю до навпаки. Країну лихоманить. Війна старого режиму з громадським "майданним" рухом набрала рис громадянської війни. І навіть утеча і полонення (якщо вірити повідомленням представників силових структур) екс-президента Януковича і формування так званої нової влади майже не змінили ситуації. Скоріше, навпаки. Те, що здавалося тимчасовим, як випадкова трагедія, яка ось-ось закінчиться, стало повсякденністю. Буденними стали факти захоплення адміністративних будівель. У регіонах під впливом і за участі спецслужб сусідніх країн організовуються новоявлені сепаратистські рухи. А на вулицях міст з'явилися люди зі зброєю, дій яких майже ніхто не контролює.

Суспільство переживає цей час так, як людина переживає травму, - спочатку не відчуваючи болю, не розуміючи, що ж, власне, сталося, і перебуваючи у стані посттравматичного шоку. Але ж рано чи пізно приходять і біль, і бажання розібратись, урятувати своє життя, вилікувати травму.

Це справді революція. І це справді початок глибоких трансформацій. Трансформацій, що були відкладені на 15 "утрачених років". Які лише розгортаються. І які пов'язані із завершенням демонтажу "радянської" системи організації суспільства в широкому значенні - інституційно, економічно, політично. Маємо розуміти, що революції далеко не завжди завершуються перезавантаженням. Іноді - й розпадом. Якщо суб'єкти незрілі, і якщо революційні процеси відбуваються на рівні підсвідомості, інстинктів, без належної інтелектуальної підтримки (те, що століття тому називали "теорією революції", але це тема окремої розмови).

Як будь-яка революція, вона також почалася з суспільно-політичної кризи, що вже пройшла дві гострі фази розвитку: антирежимну і пострежимну. На жаль, доводиться констатувати, що стабілізувати ситуацію досі не вдалося. Ані формування нового складу влади, ані попередні політичні домовленості про шляхи врегулювання кризи не забезпечили досягнення задекларованих цілей - соціального миру, демократизації, національної єдності.

Нове керівництво держави поки що не може стабілізувати стан справ у країні. Його антикризові кроки мають хаотичний характер, відбуваються під зовнішнім впливом і призводять до подальшого загострення суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації. І про причини цього я вже говорив і писав у DT.UA неодноразово. Зрив політичної угоди від 21 лютого і фактична монополізація влади однією політичною силою - партією "Батьківщина" - призвели до чергових перекосів у владі, зростання страхів і напруги на Сході й Півдні країни, а крім того, озброїли керівництво Росії унікальною зброєю - начебто формальним правом нічого не визнавати і чинити як заманеться під формальним приводом "захисту своїх". Так було в Криму, такі самі спроби спостерігаємо зараз у Донецьку, Харкові, Луганську, Миколаєві, Одесі.

До речі, якщо нинішня ситуація зберігатиметься, то й інші країни, що мають інтерес в Україні, увірвуться в українську політику. Не слід забувати про "румунський", "кримськотатарський", "русинський" та інші ігрові фактори на регіональному рівні.

Неготовність українського політикуму відповісти на соціальні й політичні виклики сьогодення спричиняють розгортання третьої фази української кризи - кризи державності. Це проявляється в руйнуванні цілісності політичного простору України, дестабілізації конституційного ладу, паралічі демократичних інститутів, поглибленні депресії в економіці, різкому падінні рівня життя населення. Зростає соціально-політична напруга в регіонах і посилюється зовнішній вплив і навіть безпосереднє втручання - підтримка сепаратистських заходів, активна "човникова" дипломатія з тим, щоб впливати на позицію політичних гравців, тощо.

Із цього погляду анексія Автономної Республіки Крим з боку Російської Федерації може виявитися лише першим кроком у реалізації сценарію трансформації України, в якому українському суспільству відводиться роль статиста. Як показує розвиток ситуації, у здійсненні цього плану беруть участь як зовнішні, так і внутрішні сили в Україні.

Мусимо констатувати, що розгортання кризи державності стало можливим через незрілість або нездатність потенційно державотворчих сил на відповідальні дії:

- великий капітал, намагаючись зберегти політичний вплив і контроль над здобутими активами, фактично сприяє відцентровим тенденціям, намагаючись закріпитись у регіонах;

провідні політичні партії та їхні фракції (парламентські групи) в органах представницької влади переймаються вузькопартійними інтересами і сконцентровані на кадрово-посадових питаннях;

- навіть ті політичні сили, що спиралися на громадянський протест проти режиму В.Януковича, фактично відмовляються від діалогу з громадськістю, відтворюють практику кулуарної, непрозорої політики;

- громадянське суспільство залишається слабко структурованим, його інститути не встигають реагувати на динамічні зміни суспільно-політичного життя країни. Це відкриває простір для діяльності незаконних парамілітарних угруповань, дії яких лише поглиблюють суспільно-політичну кризу в країні.

Відсутність в Україні політичних суб'єктів, здатних запропонувати і реалізувати загальнонаціональну програму стабілізації, призводить до того, що сепаратистські настрої починають укорінюватися в розгубленому та дезорієнтованому громадському середовищі. За таких умов поки що штучний сепаратизм із часом має шанси отримати реальну активну соціальну базу. Зволікання з початком широкого загальнонаціонального діалогу щодо конституційної реформи та практичного впровадження реформи місцевого самоврядування, відсутність діалогу між регіонами та центром і на міжрегіональному рівні сприяють тому, що суспільство залишається в стані розгубленості, з негативними очікуваннями.

З огляду на те, що наростання нестабільності в регіонах триває вже досить довго, не виключено, що ситуація утримується штучно, з метою створити реальні соціальні й політичні передумови для подальшого переформатування української державності. Спочатку в напрямі широкої децентралізації, потім - федералізації, а згодом - навіть конфедералізації країни. Такий імовірний розвиток подій може призвести і до розпаду Української держави. Підставою для цього висновку є передбачення того, що федеративний устрій України унеможливить ефективну реалізацію системної антикризової соціально-економічної програми, нівелює національну зовнішню політику, а відтак спричинить посилення напруги між регіонами на економічному й культурному підґрунті.

Поглиблення кризових явищ в економіці та подальше зниження рівня життя населення спричинять неконтрольоване зростання соціальної напруги в суспільстві й остаточне руйнування системи державного управління. До речі, олігархи Сходу мають пам'ятати, що в їхніх регіонах псевдосепаратизм може доповнитися соціальними бунтами за справедливість - у разі зростання безробіття, зупинки підприємств, збурення "цінових хвиль".

За таких умов кроки, спрямовані на забезпечення широкого політичного консенсусу, відновлення реальної цілісності політичного простору країни і повернення до конституційно-правового поля, мають першочергове значення.

Нинішня конфігурація політичних сил, представлених у парламенті, на жаль, не забезпечує балансу і врахування інтересів різних груп українського суспільства.

Тому сьогодні питання не лише в тому, як згорнути сепаратистські прожекти, а й у тому, як:

- по-перше, повернути мільйонам співвітчизників бажання і право займатися своєю країною як спільним проектом, а не бігти від страху за симулякрами на кшталт "народу Донбасу";

- по-друге, забезпечити нову рівновагу на рівні національної влади, і демонтувати страх поділу на "своїх" і "чужих";

- по-третє, відновити дієздатність системи влади за умови збереження унітарності республіки.

Ще 4 березня 2014 року Інститут стратегічних досліджень "Нова Україна" запропонував План прискореного виходу з національної кризи "Шлях до національного миру. Перші десять кроків". Цей план передбачав проведення Форуму національної єдності за участі провідних парламентських сил та представників органів самоврядування регіонального рівня із запрошенням до участі широких кіл громадськості. На жаль, тоді ця ініціатива не знайшла практичної реалізації. Вважаємо, що це сталося через безвідповідальність та егоїстичність політичних сил, що прагнули монополізувати центральну владу в країні.

Проте і сьогодні ще не пізно зробити крок до єдності, консолідувавши місцеве самоврядування. Всеукраїнський з'їзд, конференція або форум за участі уповноважених делегацій регіонів (тепер уже без парламенту, який "звалюється" у внутрішньопарламентську кризу і втрачає дієздатність), ухвалення Декларації єдності та пакета вимог до Верховної Ради (новий політичний договір, що, нарешті, виключить "фактор Януковича", формування збалансованого складу уряду на період до парламентських виборів, призначення дати дочасних парламентських виборів на осінь, мораторій на місцеві плебісцити, початок нового конституційного процесу). Це - якщо коротко.

Звичайно, цей підхід знову можна проігнорувати. І, заплющивши очі, рухатися до президентських перегонів 25 травня. Але чи впевнені ми в тому, що ці вибори відбудуться без потрясінь? І що не будуть задекларовані чергові "республіки"? І що до сепаратистських прожектів не приєднаються тисячі розчарованих людей (особливо з покоління "дітей війни"), які на той час порахують платіжки з новими тарифами на житлово-комунальні послуги і перерахують свої пенсії за новим курсом валют? І що різноманітні "сектори" та "оборони" не оголосять чергових війн сусідам, остаточно налякавши людей "образом війни"? І що в.о. …"всієї України" сприйматиметься як лідер України в разі зриву виборів?

У нас насправді немає часу на роздуми. Хоча саме дефіцит думки, вуличний примітив та "дитячі ігри" в революцію зобов'язують устигати думати в он-лайн.

Саме тому хочу завершити ці роздуми "східним питанням". Українська революція лише розгортається. І своїм порядком денним вона більшою мірою зачіпає проблеми саме східної частини України. Саме тут іще зберігається олігархічно-бюрократичний уклад бізнесу, корумпована машина керування всім і вся, "фабричний" уклад повсякденного життя, незрілість громадянських свобод та їх усвідомлення. Але ж Схід - це половина України. Це інтелектуальні й технологічні центри. Це збереження індустріального укладу, без якого країна швидко скотиться до рівня агропровінції Європи. І, врешті-решт, - це мільйони українців, яких з року в рік "розводили" на образ влади в Києві, де начебто є "наші". Насправді, прихід до центральної влади "дніпропетровських" або "донецьких" лише створював ілюзію влади Сходу. А по факту - ставав прикриттям владарювання окремих кланів, які й на думці не мали опікуватись українським проектом і для яких Україна - це ресурс, армія - охорона, земля - товар, а наука, інтелект - "слов'янська шафа".

Я вважаю, що саме нерозкритий потенціал громадського і гуманітарного активу Сходу (профспілки, які ще треба творити, самоврядування, яке ще треба "запустити", університетські й інші інтелектуальні центри) повинен виконати роль джерела нового українського проекту. Після застиглого в часі і вже вичерпаного "західного проекту", з його вже зреалізованою ідеєю незалежності й національного відродження, має бути нова фабула розвитку - від незалежності до самостійності, від "історичного українства" до нової української спільноти "українського світу" - двомовного, багатокультурного, "дитини ХХ століття" й справді суб'єкта розвитку. Звичайно, це контур. Але формування "східного проекту" - це наш спільний шанс повернути собі Україну, єдину республіку, нову спільноту нового століття.

Інститут стратегічних досліджень "Нова Україна" започатковує програму "Діалог на Сході", що передбачає вироблення спільних поглядів на український проект, з колегами з Донецька, Харкова, Луганська, інших центрів. Ми розраховуємо, що до діалогу долучаться наші партнери з Євросоюзу, які також повинні для себе відкрити Схід саме як Україну. Яку, можливо, вони для себе ще не розкрили і не зрозуміли.