Майбутнє мінливе. Бо — змінюване

Прикро і соромно - дорослі навчають дітей не сваритися, не битися, вирішувати проблеми мирно і не бути жорстокими...

Та, одночасно, влаштовують війни, не вміють вибачати, не бажають дотримуватись своїх же порад...

Тома, 14 років.
Зі збірника учасників конкурсу дитячого малюнка

Україна як успішний пострадянський модернізаційний проект не відбулася. У тому вигляді і з тим потенціалом, з яким наша країна ввійшла в пострадянську епоху 90-х.

Внутрішні конфлікти, дисперсія ідентичності, слабка державність і "трофейний капіталізм" (з тіньовою економікою, корпоративним держапаратом, системною корупцією й надвисоким рівнем експлуатації etc.), який видозмінюється, але за суттю своєю незмінний, зумовили системну деградацію суспільства. Дві революційні хвилі - 2004 і 2013–2014 - забезпечували тільки зміну складу правлячих груп, але не зміцнили саму державність.

По суті, розчарування Заходу (США-ЄС) у можливостях успішної і прогресивної української модернізації підводять риску під спробами експортувати західну модель у ядро (РФ, Білорусь, Україну, групу держав ЦА) колишньої радянської цивілізації. Рано чи пізно таке визнання буде зроблено.

Криза і трансформація української державності, її стискання до обсягу "малої України", без Криму і Донбасу як мінімум, закладають передумови й нового національного проекту - з вираженою етнонаціональною орієнтацією, новою національною міфологією, що нині складається, пантеоном старих і нових героїв. Нова версія національного проекту вписується в загальний тренд кризи і перезавантаження Євросоюзу в умовах посилення дезінтеграційних процесів, прагматизації національних політик, ренесансу національних геополітик та ідеї збереження "національних життєвих просторів".

Примара "Ялти-2". "Мала Україна" - ще один аргумент на користь реформи Європи, посилення національного прагматизму, оформлення й чіткого розмежування національних і транснаціональних сфер інтересів. Цей процес тільки розгортається - вихід Британії з ЄС і зміцнення Британської співдружності, майбутні вибори в Нідерландах, Франції, Німеччині, зміцнення національних політик Польщі й Угорщини etc. Українська криза, що затяглася, й оформлення "малої України" - хоч як парадоксально - важливий аргумент у цьому процесі, бо він "добиває" романтиків євроінтеграції і зміцнює європрагматиків.

Російський режим Путіна став безпосереднім модератором анексії Криму і створення самопроголошених "ДНР-ЛНР". Пряма фінансова, військово-технічна та кадрова допомога сепаратистам, а також участь добровольців і військовослужбовців РФ у воєнних діях у Донбасі є міжнародно визнаним фактом. Трагедія зі збитим малайзійським Боїнгом, воєнні злочини проти мирних жителів, руйнування цивільних об'єктів у Донбасі з використанням зброї російського походження вже створили ґрунт для міжнародних розслідувань з далекими політичними та геополітичними наслідками як для РФ у цілому, так і для конкретних персоналій. Проблема ж полягає в тому, що "гібридна війна" в Донбасі супроводжується й специфічною "гібридною окупацією", коли дії агресора мають певну підтримку й лояльне ставлення досить вагомої частини населення регіону. Адже йдеться не про "окремі міста і райони", а про території, де проживають мільйони. Хоч які визначення добирай, але в кожному разі йдеться про обсяги й масштаби, порівнянні з подіями в невеликій європейській країні. Геополітичний і геокультурний масштаб того, що відбувається, тут очевидний. Як очевидно й те, що західна дипломатія і політичні еліти РФ і України виявилися просто неспроможними перед викликами нових трансформацій пострадянського суспільства, у якому народжуються нові й нові фантоми та утопії. Самостверджуватися на кривавому розпаді - це останнє, до чого можна вдатися, навіть якщо йдеться про геополітичного противника, Але це тема для серйозної і відповідальної окремої розмови.

Перекладання відповідальності за українське питання на політичні еліти США і РФ слід розглядати як тимчасовий і символічний крок. Криза має бути керована, швидкі рішення нікому не потрібні. З огляду на слабкість, розгубленість і страхи української політичної еліти (економічну залежність, корупційний компромат, низьку внутрішню легітимність), Україні дозволять грати в "заморожений конфлікт" у Донбасі ще мінімум рік-півтора. У цьому сенсі можливе зближення позицій США і РФ (Трамп-Путін) в українському питанні буде лише в рамках взаємних гарантій про недопущення ескалації конфлікту в Донбасі та підготовки порядку денного для справжньої "Ялти-2" на 2018 рік. У США теж чекають змін у складі європейських еліт. Умовно "третім" мають стати лідери Німеччини, Франції та Британії після політичних змін у 2017-му, а предмет переговорів - майбутнє європейського проекту і правила гри в трикутнику США-лідери Європи-Росія. Та є й "четвертий" учасник - Китай. Історична місія майбутнього стратегічного компромісу полягає в запровадженні нового світового порядку, в основі якого - багатополярність, розподілена відповідальність за сфери впливу, а наслідки - запуск реформ глобальних інститутів та "договірний глобальний капіталізм", так само прагматичний і навіть цинічний, як і сам образ геополітичної "Ялти".

Міф про "Ялту-2" тільки на двох ("змова Путіна і Трампа про переділ України") вигідний лише тим, хто був зацікавлений в ескалації війни в Україні й у новій дестабілізації відносин Росія-ЄС.

Та "Ялта-2" з порядком денним майбутнього Європи розпочнеться як процес у 2018-му. І від подій в Україні залежатиме лише одне - чи зможе Україна повернути собі роль "євроазіатського мосту" ("хаба", "вузла", як завгодно), якщо ні - вона опиниться в зоні відповідальності Росії і муситиме пережити й нові регіональні трансформації (Закарпаття, Волинь, Слобожанщина - як мінімум). І перше, і друге передбачають глибоку трансформацію державності - або нова модель регіоналістики, або - нові конфлікти і поява нових локальностей.

Власне, по цій лінії й відбувається доктринальний та елітний розкол в Україні:

- "воювати" чи "домовлятися";

- лавірувати від планів Мореля/Штанмайєра - чи виходити з зустрічним "київським" планом;

- зміцнювати націонал-патріотичний егоїзм "малої України" - чи організувати новий національний діалог як частину плану до миру і запускати процес нового заснування української республіки в кордонах 1991 року (Дж.Байден - приклад уроків громадянської війни в США).

Риторика представників влади про цілісність і неподільність країни супроводжується цілком конкретними кроками та ініціативами щодо розмежування та сегрегації населення на "учасників" і "зайвих" (як "тріски" зрубаного "лісу"): амністія учасників воєнних дій тільки з одного боку, фактичне ігнорування переселенців, ініціативи щодо економічної блокади ОРДЛО та рішень щодо єдиної державної мови (як потужний каталізатор сегрегації та сепаратизму).

І не на словах, а в реальному житті, у нашій повсякденності "мала Україна" знаходить своє нове соціальне й територіальне "тіло". Влада (а точніше, правляча група Порошенка) виявилася неспроможною "зібрати" ті землі й населення, які ще кілька років тому становили єдине ціле унітарної республіки.

Той досвід вирішення конфліктів, який намагаються передати західні партнери (американський, британо-ірландський, колумбійський та ін.) не можна застосувати з двох причин: правлячі еліти України і РФ не готові і не здатні до компромісу на двосторонній основі, і сама тривалість конфлікту працює на руку прибічникам розмежування.

Навіть якщо припустити, що населення Криму й Донбасу розчарувалося в "русском мире" і містечкових вождях сепаратизму, травма війни і запропонована їм принизлива роль зубожілих "заблудлих дітей" для них неприйнятна і неможлива. А отже, силовий або стихійний варіант внутрішньої самоорганізації населення цих регіонів з трансформованою ідентичністю, накопиченими образами й амбіціями - неминучий. До такого повороту подій влада просто не готова. Як не готовий і європейський Захід - ні до активної військово-політичної допомоги Україні, бо це несе реальну загрозу конфлікту з Росією, ні до нових змін сформованого "європейського порядку" в тих кордонах, які насилу утримуються починаючи з лихих геополітичних 90-х.

Нині українська влада, незалежно від офіційної риторики, демонструє готовність обмежити державу в рамках "малої України". Але - альтернатива у вигляді: підтримка України ціною війни з Росією чи мовчазна згода на зміну європейського порядку і відсутність будь-якого "третього шляху" - заганяє Об'єднану Європу в кут. Бо це тільки на руку прибічникам нового прагматизму, розмежувань і переділів; тому що це і є каталізатор європейської кризи, яка нині розгортається.

Влада. Порошенкові вдалося те, що не міг собі дозволити жоден його попередник, - він зруйнував олігархічний корпоративізм у владі. Конкурентів у системі ліквідовано. Починаючи з 2014 року "лінія Порошенка" дуже нагадує продуману шахову партію, де фігури дискредитуються і прибираються крок за кроком. У системі центральної влади в нього немає конкурентів та/або альтернативних центрів. Його ресурси - бюрократична вертикаль, вирощена силова еліта (армія, спецслужби), лояльний дипкорпус, маріонеткова більшість у парламенті, "ручний" Кабінет Міністрів і договороздатна регіональна еліта, прикуплена за рахунок бюджетної децентралізації та ослаблення олігархів, які управляли національним системним бізнесом.

Роль доктринального центру виконує РНБО, а ідеологічний авангард - політична команда "Народного фронту".

Пасіонарний рух добробатів керований, забезпечений і політично упакований в лояльні проекти (така дисципліна ефективніша за військову муштру).

Волонтерський рух комерціалізовано.

Громадянський актив інкорпоровано у владу і посаджено на компромат за рахунок внутрішнього корупційного фінансування.

Медіа не становлять великої небезпеки - і не тому, що їхні власники обережні, а насамперед через слабкість професійного складу та стихійні (популярні) патріотичні настрої в журналістському середовищі.

Антикорупційні органи перетворено на інструмент політичних репресій проти опонентів, тим паче що в умовах "трофейного капіталізму" під такий коток потрапить кожен - за наявності волі й замовлення влади. Після "білого шуму" судової реформи суди як були, так і залишаються функціональним елементом правоохоронної сфери, а не самостійною гілкою національної влади.

Зростання соціальної напруги у зв'язку з обвальним падінням рівня життя й доходів поки що стихійне, малоактивне і не пасіонарне. Причини на поверхні: страждають не тільки найбільш знедолені, а й найбільш залежні соціальні верстви. Це той класичний випадок, коли без добре організованої політичної сили протест локалізується і розтікається по містечкових малоефективних бунтах та акціях. Громадянський актив на місцях слабкий і розгублений, бізнес і самоуправлінський актив - під пресингом силових структур і під тиском воєнної кампанії в умовах реальної інформаційної війни, коли ризик стати "ворогом нації" на порядок вищий від можливостей протесту й опонування.

І ця модель запрацювала якраз до кінця 2016-го, попри найнижчий рівень підтримки влади та її соціальної легітимності.

Таким чином, автократичний за своєю суттю режим сформувався, ефективно самозахищається і не наражається на серйозну відсіч ні в політичному, ні в соціальному плані. При тому офіційна ідеологія - як сталінська конституція - монумент, що служить ритуалу, але не дії.

Постолігархічний етап. Практично всі учасники колишньої олігархічної корпорації опинилися в другій лізі. Партізація лідерів олігархічних груп досягла свого піку - Бойко і Колесніков (ОБ), Тимошенко ("Батьківщина"), Медведчук ("УВ"), Коломойський ("Укроп"). Частину колишніх учасників виведено з гри (Фірташ) або задоволено тактичнимикомпромісами (Ахметов, Ярославський, Пінчук). Яскраві технічні проекти на кшталт РПУ (Ляшко), "За життя" (Рабинович), "Рух" (Саакашвілі), "Самопоміч" (Садовий), "РУНА" (Савченко), безликий "Наш край" створюють унікальну дисперсію в електоральному середовищі - ту саму "каламутну воду", в якій учорашні учасники олігархічної корпорації змушені боротися за симпатії буквально по відсотку. А керовані (як здається зараз) націонал-патріотичні проекти ще чекають свого часу. Ідеологічний вінегрет в умовах добре налагодженої інформаційної війни робить цю ситуацію ще вигіднішою для режиму, який зібрав партії правлячої коаліції в кокон - єдину "партію влади". "Боротьба нанайських хлопчиків" - коли не тільки турнір, а й сама боротьба втрачає сенс.

В автократичному режимі сама політична боротьба перетворилася на "другу лігу" політики, де нічого не вирішується і неможливі альтернативні центри впливу. Простіше - павуки в банці на самопожирання.

Якщо не чекати націонал-соціалістичної революції з непередбачуваними для країни наслідками, то режим може бути змінений тільки за наявності системної альтернативи й альтернативного центру впливу. Але його немає в системі влади, і його так і не створено у сфері політичної партійної конкуренції. А отже, поки що перемагає лінія автократичної влади, через відсутність інших ліній.

Війна. Війна залишається єдиним ефективним інструментом стримування соціальної пари, успішності інформаційної війни і зовнішньополітичної недоторканності режиму. І хоча великі гравці категорично не зацікавлені в ескалації та збільшенні масштабу конфлікту на сході України, кожне перемир'я обертається зростанням соціального протесту і знову підштовхує владу до нових кампаній. Утримання у вузді суспільства, яке очманіло від цін, тарифів і нових обіцянок доходів (батіг і пряник з лагом в один квартал), періодичні воєнні операції і внутрішні спецоперації, демонстрація Заходу неможливості реінтеграції Донбасу через присутність Росії в ОРДЛО (буквально, з армією і спецслужбами) - усе це складові тактики влади на найближчі місяці. Шантаж війною - так можна коротко охарактеризувати цю лінію. Важливо й те, що така лінія має підтримку у військовій організації (армія, силовики, добробати), а хвилі мобілізації вже втягнули й мотивували десятки тисяч учасників конфлікту.

У підсумку кількість прибічників "малої України" (тобто - без Криму й Донбасу) об'єктивно зростає, незважаючи на офіційну риторику. А Захід насильно, але звикається з фактом, що відновлення України в повноцінному складі - до 2014 року - не відбудеться. І тут не важливо, що "говорять", важливо, що "роблять". Цинічно, але ефективно.

Автократична влада не боїться ізоляції, бо впевнена у своїй силі і впливі всередині, та й не має серйозної внутрішньої альтернативи. Розчарування Європи в Україні влаштовує Росію, викликає прагматичну байдужість США, і цю ситуацію можна тягнути аж до 2018-го і далі. Боротьба з опонентами (учасниками колишньої олігархічної корпорації) може приносити тимчасові додаткові ресурси для виживання, що вже стало складовою частиною тактики цієї влади. Гроші Януковича й Курченка, бізнес Коломойського, Новинського, Пінчука й Фірташа, переділ бізнесу в ПЕК, IТ-бізнесу, прийдешні земельні переділи - окремі пазли цієї тактики. Але вона теж працює, як складова шахової партії з усунення конкурентів.

"Що робити"? Це сакраментальне запитання має цілком практичний зворотний бік - кому що робити. Тим, хто освоїв престол національної влади, ці оцінки й прогнози ні до чого. Більше того: дратують, заважають задуму. А тому й відповідь для них здається безглуздою, "не під масть".

Величезна кількість нових "ліфтерів", тих, хто завдяки кризам і розривам отримав шанс на визнання й особистий успіх, нашвидкуруч ліплять свою версію нової "стратегічної еліти". Їм теж не до запитань.

Мовчазна більшість переживає, напевно уперше за останнє тридцятиліття, справжній екзистенціальний страх. Йдеться вже не про невизначене майбутнє, а про страхаюче й небезпечне сьогодення. Діапазон загроз - від криміналу на вулиці до політичної репресії. І неможливо відповісти на запитання, як жити кожному. Хотілося б, щоб по совісті. І без страху за себе й близьких. І без розмов на кухні й "внутрішніх темників". Але розумію, що це не відповідь.

Люди діла, бізнес великий і не дуже, теж переживають свої "темні віки". Руйнуються цілі імперії й приватні "королівства", їм на зміну приходять нові піратські республіки й містечкові "феоди". Структури, що хоч якось представляли інтереси національного бізнесу, - Федерація роботодавців, УСПП, ТПП, профспілки підприємців - виявилися слабшими за нову бюрократію і силову машину, поступаються крок за кроком сферами впливу навколовладній військовій бізнес-шляхті.

Але це велика ілюзія - розрахунок на те, що можна "проскочити" і забезпечити особистий консенсус з автократією. Тим більше, коли йдеться не про частку в політиці або недоторканність бізнесу, а про перепроектування країни і боротьбу за новий варіант української державності. Тут для влади бізнес - сама країна. Як товар. Як цінність. Як особистий проект.

Ще складніше з гуманітарним класом. В Україні багато інтелігентів, але так і не відбулася національна інтелігенція. Гризня, політиканство, нарцисизм, дрібнопомісний егоїзм і все та сама "моя хата скраю". Інтернет-натовп блогосфери насправді виявився сильнішим і впливовішим за найбільш просунутого й освіченого авторитета - вчений це, викладач, лікар чи громадський активіст. Інакомислення тих, хто не заповнив "анкети патріота" переслідується в цьому середовищі не менш жорстоко, ніж у пріснопам'ятні 30-ті минулого століття.

Тому перше і, напевно, найважливіше - перестати боятися. Це зусилля волі й відновлена самоповага. Зрештою, кожен може сказати собі (хоча б подумки) - "Це і моя країна. Так жити не можна". Магія революцій на Майдані зникає під гнітом мерзенності того, що нині відбувається. І боротьби за гідність і справедливість ніхто не скасовував. Революції не дають жодних індульгенцій на нові злочини. Навпаки, нові злочини вбивають революцію і перетворюють її на підмурівок для нових диктатур. І об'єднавчим може бути простий посил: "Свободу - свободі слова!"

Друге. Олігархія вже стала історією. Не треба їй лестити. Але капіталісти, що залишилися як великий бізнес, ще не заробили права на позицію "національного капіталу". І в умовах контрреволюційного дерибану крах кожного може бути черговим пазлом картини під назвою "деіндустріалізація". Щоб остаточно не розсипатися, український бізнес-клас має бути об'єднаний інтересом та ідеєю нового проекту країни, в основі якого - збереження і розвиток єдиного національного економічного простору, нова індустріальна амбіція, збереження для України шансу на сучасність. Адже в кожного з великих системних гравців сфера бізнес-інтересів - уся країна (включаючи тимчасово непідконтрольні території), а рівень бізнес-проектування - урядова політика, експорт/імпорт, законодавство, зовнішньополітичне лобіювання, стабільні соціальні умови. А не окремі обласні феоди в умовах внутрішньої війни, інвестиційного вакууму й політичних репресій.

Але якщо напівзбанкрутілий великий національний капітал не досягне нового консенсусу, зміна цієї влади може відбутися за найбільш негативним і кривавим сценарієм - як результат соціальної революції в упаковці вуличного націонал-соціалізму.

Третє. Внутрішній політичний діалог про майбутнє української республіки. Хоч якими "прісними" є нинішні партії та блоки, але вони представлені в публічній політиці і несуть свій тягар відповідальності перед громадянами як виборцями й симпатиками. Їхній політичний обов'язок - реанімувати об'єднавчу ідею "політичної нації", відкрити дорогу для дострокових виборів і нового конституційного процесу. Національні круглі столи, асамблеї й таке інше - тут якраз є над чим подумати численній армії політтехнологів. У цьому процесі вистачить місця всім.

Новий загальнонаціональний консенсус має бути відповіддю одночасно Заходу і Росії, які балансують нині на грані війни. Це крок до вмиротворення України, перезавантаження українського проекту як загальногромадянського і "для всіх", з можливою зміною політичного устрою, але з гарантіями кордонів і збереженням стабільності нинішнього європейського порядку. І, до речі, це і є той самий "європейський вибір" на практиці, про який з політичних трибун та екранів не кричить тільки ледачий. Доля більшості європейських країн в XX столітті - тому підтвердження.

Важливо визнати і той факт, що вирішення проблеми цілісності України справді не має аналогів, усі приклади "кульгають", і це може бути тільки та сама "інновація" - соціальна і геополітична водночас.

Часу у нас на все про все - 2017 рік.

На завершення. Невдячна це справа - цитування - наче тулишся до чужого великого. Але іноді мудре слово допомагає як хороші ліки від дурості. "Хто пасивно чекає - зрештою отримає очікуване, але тільки те, що залишилося після тих, хто діяв енергійно" (Авраам Лінкольн). І він правий.