Попередній звід

Попередній звід - це проміжне положення ударника в пістолетах з автоматичними запобіжниками. Курок має дві фіксовані позиції. Перша дає можливість полегшити зусилля натискання і, отже, підвищити точність пострілу. Вона й називається попередньою. Друга, до упору, передує власне спуску, - достатньо вже не натискання, а іноді - просто дотику.

Ця дрібна технічна деталь, добре відома любителям зброї, покликана проілюструвати (і, можливо, пояснити) ситуацію в нашому суспільстві, коли взаємна стрілянина стає буденним явищем. Наше суспільство перебуває у стані попереднього зводу. Воно клацає курками, але й воно саме - теж курок.

Подія, що припиняє життя людської істоти, привертає особливу увагу тоді, коли відповідальною (чи безвідповідальною) за це стає інша людська істота. Фізичне насильство з летальним кінцем уже перестало бути чимось особливим у нашому житті. Але досі ще не стало звичкою. Ми поки що перебуваємо в процесі звикання, попереднього зводу.

Смерть - явище звичайне. Винятковості йому надає релігія і меншою мірою - філософія. А так - "умер-шмумер, аби лиш не хворів". Людському життю як вищій цінності - максимум, років 200. Церква й держава періодично (і небезуспішно) ставлять цю тезу під сумнів.

Коли життя забирають час, стихія або особиста дурість (що, на моє глибоке переконання, сильніша за час і всі стихії, разом узяті), скорбота зазвичай стосується виключно вузького кола рідних та близьких.

Коли однієї людина позбавляє життя інша, це хвилює значно більше. Сказати б, що пробуджується нездоровий інтерес, але це не зовсім так.

Саме здоровий інстинкт збереження виду примушує цікавитися такими випадками. Мало на якому місці з двох можливих, жертви чи вбивці, доведеться опинитися.

Механізм оборонної агресії "вмонтований" у мозок людини (як і в мозок тварини) і покликаний охороняти її життєво важливі інтереси від загроз.

І хоча свідомість, безумовно, говорить нам про необхідність досвіду - як не стати жертвою, підсвідомість тим часом нашіптує: коли трапиться когось "завалити", то треба бути "не промах". У всіх смислах цього вислову.

Пригадуєте шок від повідомлення про вбивство Нігояна? Шквал непідробного жаху в діапазоні від "не може бути!" до "почалося!".

А сьогодні вже знадобиться час, щоб згадати, хто це. Зведення про загиблих на фронті - це як зведення про автокатастрофи: ех, не пощастило... І все.

Річ не тільки в зачерствінні та звиканні. Хоча й це фактор. Що таке усвідомлене вбивство? Найвиразніший із причини своєї незворотності вчинок. Тому він такий хвилююче вабливий для безумців і хоробрих. При цьому один душевний стан іншого зовсім не виключає. Хоча й не обов'язково сусідить.

Громадяни дедалі частіше стріляють одне в одного в столиці? Ну й що. Ось у нашому місті (місто можете вписати самі, включно із зарубіжжям) особливо й не переставали, просто це до преси не доходить.

Відбувається не так ескалація насильства, як ескалація загального роздратування. Можливо, коли ці рядки побачать світ, новини на тему "стрілянина в людей" не обмежаться кілером "Дакаром" та вінницькими тітушками. Якщо навіть відсіяти п'яних дебілів, які майже щодня стріляють типу "по поняттях" або просто з бичачого куражу, літо обіцяє бути спекотним.

Коли міністр МВС обіцяє не допустити насильства "камуфляжів" із допомогою поліції, яка, мовляв, не допустить застосування сили на вулицях і в держустановах воєнізованими формуваннями з патріотичними прапорами, він виконує свою частину обов'язків - захищати владу. Але це лише частина.

А ось із приводу "бичачої" або замовної стрілянини завжди включаються три-чотири штатних спікери. Навперебій коментуючи перебіг слідства, розмиваючи тему, подаючи подію як черговий "окремий випадок", але жодним чином не як систематичне явище. Тут частина обов'язків - захищати громадян - кудись трохи дівається. Громадяни теж охоче включаються в цю гру, стаючи експертами зі зброї, балістики, практичної стрільби й оперативно-розшукових дій одночасно.

Предметом обговорення тут не є те, хороший у нас міністр МВС чи бувають ще гірші. Коли й за яких обставин у суспільстві активізується бажання пристрелити ближнього? Не тоді, коли ближній уже повністю вивів вас із себе. Це необхідна, але ще не достатня умова. Мотив, але не причина. "На ґрунті виниклих неприязних відносин…"

Реальна причина, яка знижує бар'єр, - це слабкість держави. Параліч її волі, що є наслідком бажання посидіти на всіх владних стільцях одночасно, і навіть у сусідньому ряду. Тобто у суб'єктів у владі особиста воля цілком навіть наявна, коли справа стосується їхніх власних інтересів. Або тих державних, які вони стандартно вважають своїми власними. Ми, громадяни, про це загалом знаємо. Але висувати політичні претензії поза контекстом виборів - ніби безглуздо, хоча й демократично. Волевиявлення є, але воно ні на що не впливає, прямих приводних пасів від нього до об'єктів реформування немає. Ну принаймні нам так розповідають.

Але, прирощуючи свої електоральні та інші можливості, суб'єкти у владі сконцентровані на золотому правилі античних лікарів: "Не зашкодь!" Маючи на увазі насамперед самих себе.

Будь-які дії в законодавчому полі або у виконавчій владі, пов'язані з видозміною ставлення до насильства, торкаються чиїхось інтересів. А отже, позбавляють чиїхось голосів і фінансів за місце у списку. Ця тема досить докладно й не перший рік висвітлена тими, хто бере участь у дискусіях про право на зброю: боротьба між потенційними імпортерами та вітчизняними виробниками, "дозволялівка", недореформованість поліції, нестача кваліфікованих кадрів для різних експертиз тощо. Власне, політична складова тут вторинна, як будь-яка демагогія, бо це потенційний величезний ринок, як земля або надра. Тільки це надра людської душі, обняті страхом. Кому їх розробляти - тому вік горя не знати.

У народних мас немає й не може бути розуму, в марксистському розумінні слова. Натомість є значний, сильний інстинкт. У такій самій залежності це і в окремих людей спостерігається. Маса неосмислено відчуває, що, хоч би що вона замутила, влада не має чітких безумовних рамок, які б стримували ці самі мутки. Певна річ, адекватність застосування сили має контролюватися законодавством, а насильство - бути прерогативою держави. Але законодавчі рамки традиційно легко рухаються по шкалі "свої"-"чужі", бо змащені міжклановими домовленостями.

Тому проти груп, які наміряються або застосовують зброю, держава, в принципі, сьогодні здатна виступити ефективно. За умови, що ці групи складаються, максимум, із десятків (не більше) людей і організовані/мотивовані гірше й слабше, ніж поліція та Нацгвардія. Тут війна свою навчальну функцію виконує.

А ось із індивідуумами ситуація з точністю до навпаки. Якого власника "волини" коли переклинить - абсолютно невідомо, найправильніша відповідь - будь-коли. І не важливо, з документами він чи без них.

У чому саме полягає законодавчий провал держави, який робить індивідуальну взаємну стрілянину непередбачуваною? Зовсім не у відсутності закону про зброю. А в сучасному, законодавчо підтвердженому праві на пріоритетний захист свого життя, гідності, приватної власності шляхом насильства. Я спеціально не вжив тут слова "збройного", оскільки позбавлення однієї людини життя іншою здебільшого відбувається з допомогою предметів, для цього жодним чином спеціально не пристосованих. Але й людей, здатних зарубати домашнього грабіжника мечем або застрелити з арбалета, не так уже й мало в нашій країні, зважаючи на розвиток козацьких традицій.

У ПДР ж чітко прописані ситуації, коли позбавлення життя людини з допомогою автомобіля минається для водія без жодних наслідків. Усі про них знають, лише зовсім дурні риссю мчать через чотири смуги автостради, і дехто навіть добігає.

Якщо Кримінальний кодекс буде так само чіткий і оперативний стосовно будь-якої стрілянини та стрільців, то сама збройова тема природно зведеться до розвитку мережі стрілецьких клубів, до нового ком'юніті, в якому ті, хто законно вижив, ділитимуться позитивним досвідом.

Фізична безпека людей, у тому числі одне від одного, - надзвичайно важлива частина національної безпеки. З погляду ефективності цього соціального сегмента ми досі ще продовжуємо жити в наспіх перейменованому й трохи переобмундированому СРСР з його міністерствами та бюрократією, що бурхливо розростається в результаті прогресивних реформ.

Постійні скандали навколо НАБУ, включно зі збройним протистоянням, ґрунтуються не тільки на власне корупційних темах. Безвідносно до ефективності НАБУ, це спроба закрити один із численних проломів у нацбезпеці.

Ці зяючі порожнини дозволяють, по-перше, двом-трьом силовим міністрам постійно вимагати збільшення бюджету і повноважень, пояснюючи невдачі тим, що треба ще більше. По-друге, розповідати донорам країни про глобальні загрози ХХІ ст., легенько лякаючи їх можливою нестабільністю, а далі знову говорити про наповнення бюджету траншами.

Хоч ти скільки поліміліцію нашу годуй, це все одно будуть трохи більш освічені й менш пузаті дільничні. Хоч ти скільки реформуй СБУ, вона все одно всією своєю конфігурацією буде насамперед інформаційно обслуговувати правлячу партію, як і років 30 тому. А недореанімовану Службу зовнішньої розвідки обидві попередні структури просто їстимуть на сніданок, якщо йтиметься про пріоритетність того ж бюджету.

Вивчаючи системи визначення терористичних загроз, я мав справу з діяльністю американської інституції Department of Homeland Security, чия назва не зовсім точно перекладається як "Міністерство національної безпеки". Це одна зі структур, створених після 9/11 згідно з Актом Конгресу США про внутрішню безпеку. Спочатку, у 2002-му, це було управління, пізніше перетворене на міністерство. Охочі можуть легко це собі нагуглити, навіть із самої структури видно, наскільки вона сучасна, на їхньому тлі ЦРУ скидається на легковажну компанію середньовічних мушкетерів.

Мене ж привабив у DHS Відділ людських факторів (Human Factors Division), який займається, зокрема, визначенням рівня внутрішньої загрози для нацбезпеки США з урахуванням можливої, прямо невмотивованої агресивності - т.зв. "проблема самотніх вовків".

Війна, на жаль, жодним чином не змінила структури національної безпеки в Україні, хіба витрусила з неї трохи сміття, у всіх смислах слова, і то не до кінця. Країна потребує свого Патріотичного акту, нових дієвих, а не декоративних інституцій, нових людей, а не годування старих бюрократів.

Який найпростіший прийом можна вжити, аби людина не зробила фатального пострілу? Треба переключити її увагу на щось набагато важливіше. Коли держава покаже, що здатна не тільки на зміну політичних памперсів, а на серйозну трансформацію в системі національної безпеки, остаточного зводу курка може й не відбутися. Але коли стан справ залишатиметься незмінним, стрілянина не припиниться.