Світова фінансово-економічна криза та міжнародна безпека: між Карлом Марксом і Адамом Смітом

Масштабна фінансово-економічна криза відродила інтерес до давно відомих ідей Карла Маркса. Його «Капітал» у 2008 р. знов увійшов до списку бестселерів у більшості країн розвиненого капіталізму. Причому в основному купували книги бородатого класика молоді люди, які ще з прадавніх часів складають основний контингент «незгодних». Зокрема, опитування, що проводилися 2008 р. в Німеччині, демонстрували, що саме К.Маркс посів перше місце у рейтингу впливу мислителів на сучасність, випереджаючи таких визначних соціальних реформаторів, як Аденауер і Мартін Лютер.

Що ж трапилося? Масштаби та наслідки світової фінансово-економічної кризи, які зачепили буквально кожного, не лише змусили замислитися над економічною природою кризових явищ та пошуком шляхів їх подолання, а й спонукали до думок «про вічне» - переосмислення пріоритетів розвитку суспільства та існуючих політичних і економічних систем.

Ця криза, як і глобальні потрясіння минулих століть, проявила назрілі проблеми світового розвитку не лише в економічній, а й геополітичній площинах. Система міждержавних взаємовідносин, яка протягом останніх десятиліть забезпечувала розвиток і надавала гарантії безпеки для більшості країн, вже не відповідає реаліям сьогодення. Це, зокрема, засвідчила революційна хвиля (аж до збройних конфліктів), що розгортається у світі. Арабська весна, і не лише вона, довела неспроможність міжнародних інститутів ефективно долати поточні загрози та гарантувати міжнародну безпеку.

Не можна сказати, що цієї невідповідності не помічали раніше. Звісно, експерти і аналітики писали, політики проектували, а чиновники і дипломати вкупі зі шпигунами намагалися змінити світ. Але всі ці зусилля не допомогли - кількість і масштаби глобальних загроз останнім часом не лише не зменшилися, а навпаки - тільки зростають. Змінюється й їх пріоритетність. З початком світової фінансово-економічної кризи у 2008 р. на перший план вийшли питання економічної стабільності, відновлення економічного зростання, посилення боротьби за обмежені світові ресурси.

Змінилася ситуація - змінилися й політичні орієнтири. Лідери світової спільноти, а це саме ті країни, що мають найбільш гнучку політику, здійснюють перегляд зовнішньополітичних і безпекових стратегій.

Спершу почалися жваві дискусії. Причому на найвищому рівні. Зокрема, найгостріші питання забезпечення глобальної економічної безпеки та встановлення нових «правил гри» порушувалися на останніх самітах країн «великої двадцятки» (G20), АТЕС, ОБСЄ, а також на цьогорічному 41-му Давоському форумі і Мюнхенській конференції з проблем безпеки.

Результатом цих обговорень стала принципова констатація - система міжнародних економічних відносин, побудована на традиційних правилах та постулатах ринкової економіки (вільний рух товарів і капіталів, Ямайська валютна система тощо), виявила в нових реаліях свою недосконалість. Так, на тлі «валютних війн» 2010 р. між Китаєм і США відбулося значне посилення національних егоїзмів, а отже, і протекціоністських настроїв у світі; зросла конкуренція за ринки збуту; постало питання про необхідність світової резервної валюти як альтернативи долару США, а також доцільність створення глобальної системи резервних ресурсів (енергетичних, продовольчих та ін.).

Знов на порядку денному дискусії щодо вибору між цінностями ліберальної капіталістичної системи та жорстко регульованою ринковою економікою. Опонентам донині панівної ліберальної парадигми виступати нескладно - порівняйте успіхи «соціалістичного» Китаю (насправді авторитарної країни з низьким рівнем соціальних гарантій) і країн Заходу (демократичних держав з «суспільством загального добробуту»). Але західні експерти продовжують наполягати: США і ЄС мають дотримуватися існуючої системи цінностей, нагадуючи, що саме в ній лідери стали лідерами.

Значне розшарування населення за рівнем життя всередині країн та між різними країнами, яке відбулося під впливом кризи, посилило у світовому співтоваристві розбіжності у поглядах на питання справедливості. Нагадаємо, що порушення балансу в цій чутливій сфері провокує суспільну напругу, сприяє радикальним і екстремістським ідеологіям і навіть уможливлює прояви тероризму.

Найнаочніший приклад - події Арабської весни. Попри поширені у певних країнах, зокрема і в нас, міфи про жахливу змову світових «залаштунків», провідну роль у формуванні протестного потенціалу в країнах Близького Сходу та Північної Африки відіграли саме внутрішні чинники: вади внутрішнього соціально-економічного розвитку, які призвели до надто нерівномірного суспільного розподілу прибутків та критичного майнового розшарування населення; безальтернативність політичного устрою, який вичерпав свою ефективність; закритість соціальних ліфтів - одні й ті самі люди правили двадцять-тридцять років; необмежена корупція і зловживання, особливо в поліції.

Також характерною особливістю цих країн є наявність значної частки молодого населення (у віці 15-29 років), яке не мало необхідних можливостей для реалізації своїх соціальних та економічних прагнень. А вже давно відомо, що невдоволена молодь - це як сухий хмиз для соціального багаття.

Під впливом світової фінансово-економічної кризи, а також наступних трагічних подій посилилася економічна, конфліктна та екологічна (особливо після природної катастрофи в Японії) міграція, а також істотно зросла та стала більш агресивною конкуренція за обмежені природні ресурси - насамперед енергетичні, водні, продовольчі. Ці чинники вже становлять помітні ризики для міжнародної безпеки.

Таким чином, сьогодні гостро постало питання реформування глобальних інститутів, які виявилися неспроможними ефективно впливати на процеси забезпечення міжнародної безпеки. Потенціал уже існуючих організацій не можна ігнорувати, враховуючи їхній досвід, правову базу, кадрові та фінансові ресурси тощо. Однак таке реформування повинне враховувати реальний баланс сил у міжнародних відносинах, що має відповідним чином відкоригувати формат представництва держав-учасниць та їхню участь в управлінні діяльністю цих організацій.

Нагадаємо, що переважна більшість існуючих міжнародних організацій утворена країнами - переможцями у Другій світової війні і відображає саме тодішній розклад на міжнародній арені. Чи не найяскравішим прикладом такого стану є Рада безпеки ООН з її п’ятьма постійними членами. Менш наочним, але чи не більш важливим для сучасного світу є досвід МФВ, Світового банку, ЄБРР.

У лютому цього року Німеччина, Бразилія, Індія та Японія виступили з ініціативою щодо реформування Ради Безпеки ООН, яку буде представлено на черговій сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні. Згідно з ініціативою передбачаються деякі зміни у складі РБ ООН. Нескладно зрозуміти, що йдеться про надання країнам-ініціаторам постійного членства. Йдеться також про закріплення постійного представництва від Африканського регіону.

Одним з уже вивчених уроків кризи стала тенденція економізації діяльності міжнародних інститутів.

Насамперед унаочнилася впливовість неформальних об’єднань найбільш економічно розвинених країн, зокрема G20. Саме у форматі таких організацій ухвалюються ключові рішення глобального масштабу, реалізуються найбільш актуальні на сьогодні тенденції глобального управління, як-от підвищення ролі і значення в системі міжнародних відносин країн, що розвиваються, а також недержавних суб’єктів (зокрема неурядових організацій, великого бізнесу, релігійних організацій тощо).

Хоча консенсусний підхід до ухвалення рішень та політична воля лідерів країн - учасниць G20 сприяли оперативній реалізації необхідних глобальних антикризових заходів, у майбутньому недостатня легітимність цього та інших неформальних міжнародних об’єднань може створити певні проблеми, пов’язані передовсім з необов’язковістю виконання ухвалених рішень, відсутністю постійно діючих органів координації та контролю, надійних зв’язків з компетентними національними органами. Але, як то кажуть, була б добра воля.

Тенденція до економізації позначилася і на діяльності інституцій євроатлантичного простору. Так, ЄС демонструє наміри щодо посилення економічної інтеграції. На саміті ЄС у Брюсселі (4 лютого 2011 р.) розглядався Пакт про підвищення конкурентоспроможності, запропонований Німеччиною та Францією, який передбачає гармонізацію корпоративних податків країн - членів ЄС, запровадження єдиного пенсійного віку, ліквідацію механізму індексації заробітних плат, посилення відповідальності країн - членів ЄС за невиконання визначених бюджетних показників.

Стрімкими темпами продовжується формування інститутів ЄС, орієнтованих на забезпечення фінансової стабільності, зокрема Європейської ради аналізу системних ризиків (European System Risk Board) та Європейської системи фінансових контролерів (European System of Financial Supervisors).

Водночас ОБСЄ, важлива опора архітектури європейської безпеки, демонструє низьку ефективність діяльності в нових умовах. Наразі вона обмежується здебільшого питаннями функціонування демократичних інститутів та допомогою у врегулюванні кризових ситуацій на територіях її країн-членів. Проте ця організація намагається розширити сферу свого впливу за рахунок охоплення питань забезпечення фінансово-економічної безпеки та запобігання іншим актуальним глобальним ризикам і загрозам. Іншим словами, теж певної економізації своєї діяльності.

Прагнення НАТО адаптуватися до нового безпекового середовища відображено в новій Стратегічній концепції НАТО, ухваленій на саміті в Лісабоні у листопаді 2010 р. Маючи найбільший у світі військовий потенціал та багатий досвід урегулювання кризових ситуацій, НАТО прагне розширити сферу своїх повноважень, охопивши також питання енергетичної безпеки. Зокрема, у концепції дуже важливе місце посіли питання захисту маршрутів постачання енергоносіїв.

Ще важливішим є те, що альянс розвиває свої інституційні можливості у цій сфері. Зокрема, у рамках створення мережі центрів НАТО з удосконалення майстерності, 14 січня цього року у Вільнюсі засновано Центр енергетичної безпеки при МЗС Литви, що стало одним з перших кроків НАТО з розвитку потенціалу у сфері забезпечення енергетичної безпеки.

Перехід до формування міждержавних відносин на принципі багатополярності, який остаточно унаочнився після фінансово-економічної кризи, зумовив значне посилення тенденцій регіоналізму.

Цьому сприяла не лише необхідність пошуку взаємовигідних економічних рішень, а й культурна та історична близькість сусідніх держав. Зазвичай представники одного регіону мають більше спільного у поглядах на питання державного суверенітету, верховенства права (чи його відсутності), справедливості та її конкретних утілень (а діапазон цих утілень практично необмежений), що теоретично дає змогу швидше знаходити компроміс у виробленні та реалізації єдиної політики для досягнення спільних цілей.

З метою захисту національних інтересів від зовнішнього впливу, який був особливо відчутний під час фінансово-економічної кризи, країни, що є новими центрами зростання, більше інвестують у розвиток регіональних механізмів співпраці, не забуваючи при цьому посилювати своє регіональне лідерство.

На тлі слабкості та неефективності більшості глобальних інститутів за останні роки значно посилилося регіональне співробітництво на інституційному рівні. Так, істотну роль у Східноазійському регіоні відіграє АСЕАН; значні надії покладаються на Африканський Союз, Нове партнерство в інтересах розвитку Африки, деякі субрегіональні африканські організації; менш активними, але такими, що мають високий потенціал, залишаються об’єднання південноамериканських країн УНАСУР та МЕРКОСУР. Водночас така регіональна інституція, як Ліга арабських держав досі не змогла відіграти належну роль у врегулюванні Лівійської кризи.

А тим часом крім ЄС на сьогодні відсутні інші приклади інтегрального об’єднання країн, коли йдеться про делегування частини суверенітету. Більшість з існуючих регіональних об’єднань (союзів) проголошують принцип невтручання у внутрішні справи учасників, мають дещо неформальний характер і порівняно низький рівень інституціалізації.

Посилення регіоналізму та сконцентрованість більшості країн на внутрішніх проблемах не сприяють вирішенню актуальних питань глобального розвитку.

На тлі успішної діяльності регіональних організацій з питань економічного співробітництва, реалізації спільних інфраструктурних проектів, культурного обміну тощо існує низка проблем, для вирішення яких необхідна консолідація зусиль на глобальному рівні. Це насамперед стосується подолання загроз, пов’язаних зі зміною клімату, посиленням дефіциту енергетичних, водних та продовольчих ресурсів, зростанням рівня нестабільності у світі, поширенням небезпечних хвороб, тероризму та організованої злочинності, кіберзагроз тощо.

Ставлення більшості країн до вирішення глобальних проблем дещо змінилося після світової фінансово-економічної кризи. Низка країн (передусім Східної Азії) отримала певні конкурентні переваги, якими намагається скористатися задля посилення позицій регіонального або світового лідерства і якими не бажає поступитися заради досягнення глобальних цілей. Натомість більшість країн Європи і США досі не подолали складні проблеми внутрішнього соціально-економічного розвитку, які потребують значної уваги з боку керівництва держав та фінансових ресурсів.

Зокрема, в умовах жорсткої бюджетної економії та пріоритетності вирішення проблем внутрішнього розвитку низка розвинених країн та міжнародних організацій змушена переглянути свої плани щодо фінансування програм допомоги країнам з низькими доходами.

Хоча провідні донори іноземної допомоги - США, Німеччина, Великобританія - мають досить амбітні плани щодо нарощування обсягів такої допомоги, проте вони не мають достатньої підтримки громадськості, що ставить під сумнів можливість їх реалізації у повному обсязі.

Так, за даними Організації економічного співробітництва і розвитку, у 2009 р. США виділили іноземної допомоги в обсязі 28,8 млрд. дол. (0,21% ВВП), що на 6,1% більше, ніж у попередньому році, Німеччина - 12,1 млрд. дол. (0,35% ВВП), що на 11,3% більше, ніж у попередньому році, Великобританія - 11,5 млрд. дол. (0,52% ВВП), що на 14,5% більше, ніж у попередньому році.

Така ситуація не влаштовує багатьох. Зокрема й населення країн-донорів - 45% американців (Pew Research, лютий 2011 р.) вважали за необхідне знизити витрати на іноземну допомогу країнам з низькими доходами (проти 34% у 2009 р.), а 47% британців виступали за скорочення обсягів іноземної підтримки (YouGov.com, жовтень 2010 р.).

З метою підвищення ефективності розподілу іноземної допомоги та підвищення привабливості відповідних програм для країн-донорів, експерти, зокрема з Європейського центру з досліджень безпеки ім. Дж.К.Маршалла, рекомендують об’єднати відповідні американські та європейські програми допомоги та більше ув’язувати їх реалізацію з необхідністю придбання країнами-реципієнтами необхідних товарів та послуг у країнах-донорах.

З іншого боку, посилення боротьби за обмежені природні ресурси, яке відбулося під час кризи, сприяло розвитку та активному впровадженню інноваційних ресурсозберігаючих технологій, пошуку альтернативних джерел енергоресурсів, що робить використання обмежених для значної частини країн фінансових ресурсів більш ефективним і раціональним.

Хоча під впливом світової фінансово-економічної кризи загроза збройних конфліктів у переліку глобальних загроз поступилася місцем більш актуальним викликам у сфері економічної безпеки та глобального управління, було б украй нерозважливо недооцінювати відповідний чинник у системі забезпечення міжнародної безпеки.

На тлі загострення суперечностей між країнами в економічній сфері, посилення конкуренції за світове та регіональне лідерство, а також поступового перерозподілу потенціалу у військовій сфері на користь нових центрів зростання (насамперед в Азії), враховуючи проведення такими країнами чи групами країн більш агресивної зовнішньої політики, зростає загроза розгортання нової «гонки озброєнь» у світі. При цьому слід ураховувати, що активне використання новітніх технологій у військовій справі істотно збільшує ризики в цій сфері.

За останні роки відбулося значне зростання військового потенціалу країн Азійсько-Тихоокеанського регіону. Активних заходів з посилення обороноздатності та військового будівництва вживають, зокрема, Китай, Індія, Північна Корея та Республіка Корея.

Оборонний бюджет Китаю за останні чотири роки зріс удвічі (за офіційними даними). Державним бюджетом КНР на 2011 р. передбачено витрати на оборону на рівні 91,5 млрд. дол., що на 12,7% більше, ніж у попередньому році (2010 р. - 78,3 млрд. дол., 2007 р. - 45 млрд. дол.). При цьому слід ураховувати, що за оцінками американських експертів, Китай занижує дані про власні оборонні витрати.

Водночас, за даними генерального секретаря НАТО Андерса Фог Расмуссена, протягом 2009-
2010 рр. сумарний військовий бюджет країн - членів НАТО знизився на 45 млрд. дол.

Запроваджені країнами ЄС і США антикризові заходи жорсткої бюджетної економії змусили їх порушити питання про скорочення своїх оборонних бюджетів. Зокрема, адміністрація США нещодавно оголосила про свої плани зменшити протягом наступних п’яти років витрати на оборону на 78 млрд. дол. Але таке скорочення в цілому відповідає середньому рівню інфляції і дає змогу виділяти, як і раніше, приблизно 720 млрд. дол. США на потреби Пентагону. Презентуючи в Конгресі проект державного бюджету США на 2011-2012 рр., президент США Б.Обама запропонував «заморозити» на п’ять років деякі бюджетні програми, не пов’язані напряму із забезпеченням національної безпеки і дещо скоротити витрати на військові операції в Афганістані та Іраку. При цьому проектом передбачено обсяг військового бюджету на рівні 728,4 млрд. дол., що на 28 млрд. дол. більше, ніж у поточному році. У цілому, навіть якщо не йдеться про значне скорочення військового бюджету, темпи його зростання знижуються.

Прем’єр-міністр Великобританії Девід Кемерон заявив про зниження витрат на оборону протягом наступних чотирьох років на 7,5%. При цьому очікується скорочення чисельності сухопутних військ, ВПС та ВМС.

Канцлер Німеччини Ангела Меркель оголосила про плани скоротити річний оборонний бюджет протягом наступних трьох років на 8,4 млрд. євро та чисельність збройних сил з 250 тис. до 185?тис. з одночасним припиненням набору до армії.

У той же час, згідно з дослідженням центру Pew Research, проведеним у лютому 2011 р., менше ніж 30% американців підтримують скорочення військових витрат, натомість 31% американців прагнуть їх збільшення. Опитування, проведене організацією YouGov.com у Великобританії в жовтні 2010 року, показало, що значна більшість (59%) опитаних вважають скорочення витрат на оборону неприйнятним, а 48% опитаних оцінюють заплановане скорочення як занадто велике.

Також останнім часом усередині НАТО спостерігається тенденція до пріоритетності національних інтересів над загальними в питаннях, що стосуються розміщення військових замовлень. Така ситуація не сприяє підвищенню рівня взаєморозуміння між основними членами НАТО та збереженню його провідної ролі у світі в питаннях забезпечення міжнародної безпеки.

Зокрема, нещодавно Пентагон обрав для виконання контракту з виготовлення військових літаків на суму 35 млрд. дол. саме національну компанію Boeing, а не її конкурента - європейську компанію EADS.

Усвідомлюючи необхідність жорсткої економії бюджетних ресурсів, військові експерти закликають керівників провідних країн - членів НАТО замислитися над тим, щоб наслідки цієї економії не стали загрозливими для безпеки Європи та Північноатлантичного регіону і не спричинили конфронтації всередині НАТО.

На нараді міністрів оборони країн НАТО, яка відбулася у березні ц.р. у Брюсселі, генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен запропонував перейти до застосування принципів Smart оборони, що передбачає не збільшення витрат на військові потреби, а більш розумне їх використання. Він також закликав продовжити реформи та інвестування у критичні компоненти оборонного потенціалу, важливі для майбутнього.

Зміни, які відбуваються у міжнародному безпековому середовищі під впливом світової фінансово-економічної кризи, не можуть не зачіпати й України. Але, попри те, що економіка України значною мірою інтегрована у світове господарство, вплив нашої країни на ухвалення рішень у системі міждержавних відносин та міжнародної безпеки є, на жаль, незначним. Крім вирішення складних внутрішніх проблем соціально-економічного розвитку, перед Україною стоїть нелегке завдання забезпечення власної безпеки в умовах зростаючих новітніх викликів і загроз, які мають транскордонний асиметричний характер. Для України, як позаблокової держави, істотно ослабленої фінансово-економічною кризою, вирішити таке завдання самостійно буде вкрай складно. З огляду на це, дедалі більшої актуальності набуває питання отримання для країни додаткових зовнішніх гарантій національної безпеки.

Досягненню цієї мети сприятиме активна позиція України в обговоренні шляхів реформування глобальних безпекових інститутів, зокрема ООН, ОБСЄ і НАТО, формату створення єдиного євроатлантичного і євразійського простору безпеки. Зокрема, наша держава могла б запропонувати нові механізми забезпечення регіональної та глобальної безпеки з питань роззброєння, забезпечення ядерної безпеки тощо. Йдеться, серед іншого, про створення в Європі зони, вільної від ядерної зброї. Україна послідовно виступає за юридичне закріплення гарантій безпеки для позаблокових держав, а також тих, що добровільно відмовилися від ядерних арсеналів.

Позаблоковий статус, проголошений Україною, не виключає її співробітництва з військово-політичними союзами та окремими країнами. Істотним позитивним чинником європейської безпеки стало відновлення стратегічного діалогу між нашою державою і Росією, поліпшення двосторонніх відносин, що повністю відповідає тенденціям перезавантаження відносин між Вашингтоном і Брюсселем з одного боку і Москвою з іншого. Нині головне завдання у цій сфері - закріпити таку атмосферу, забезпечивши пріоритетність національних інтересів обох сторін та взаємний компроміс як основу справжнього стратегічного партнерства.

Позитивним сигналом для України в контексті збільшення її безпекового потенціалу є висновок, зафіксований у Декларації Лісабонського саміту НАТО, про те, що «стабільна, демократична і економічно процвітаюча Україна є важливим фактором євроатлантичної безпеки», а також наміри Північноатлантичного альянсу «продовжувати розвиток партнерства з Україною і Грузією в рамках Комісії Україна-НАТО і Комісії Грузія-НАТО…».

Крім того, генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен під час візиту в Україну в лютому цього року зазначив, що не виключає можливості залучення України до процесу створення стратегічної системи ПРО НАТО в Європі.

Для зміцнення позицій України в системі міжнародної безпеки мають бути максимально ефективно використані шанси, які надає майбутнє головування України в ОБСЄ у 2013 р., а також головування Польщі в ЄС у другому півріччі 2011 р.

Останнє має особливе значення для України в контексті реалізації її євроінтеграційних планів, враховуючи зниження інтересу до проекту «Східного партнерства» з боку провідних країн ЄС - Німеччини і Франції, які аргументують це згортанням демократичних перетворень у країнах Східної Європи. Проте активізація діяльності Веймарського трикутника (В3), який у ході саміту, що відбувся у Варшаві 7 лютого цього року, визначив одним з пріоритетів своєї діяльності розширення співробітництва з країнами Східної Європи (включаючи Росію), надає Україні шанс для поглиблення взаємовідносин з ЄС. Зокрема, на зазначеному саміті В3 було підтримано позицію Польщі щодо доцільності запрошення керівників східноєвропейських країн для переговорів у форматі В3 як спостерігачів, а також підкреслено необхідність підтримки України у проведенні політичних та соціально-економічних реформ.

Проте, крім забезпечення сприятливого зовнішнього безпекового середовища, Україна має привести власний сектор безпеки та оборони у відповідність до вимог часу. Реформування цього сектору має бути системним і комплексним, передбачаючи, зокрема, створення ефективної нормативно-правової бази, ефективне використання ресурсів і коштів виключно за цільовим призначенням, акцентоване використання ресурсів на підготовку військ і сил тощо. Не варто забувати і про сміливість та політичну волю до справжніх, а не косметичних перетворень. Сприятиме вирішенню цього складного завдання якнайшвидше ухвалення та початок реалізації таких важливих програмних документів, як Стратегія національної безпеки та Воєнна доктрина.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що після світової фінансово-економічної кризи істотно змінилися підходи до формування системи міжнародних відносин. Багатополярність та необхідність адаптації до нового безпекового середовища, актуальних викликів і загроз вимагають не лише нового світового економічного порядку, а й нового формату міжнародного співробітництва, який наразі тільки формується. Лише беручи активну участь у цих процесах, Україна зможе скористатися шансом, який дає історія, для того, щоб нарешті зайняти достойне місце у світі.