Страшний суд президента Зеленського: два роки обіцянок і жодного прогресу

Понад місяць тому суддя Приморського районного суду міста Одеси Віктор Попревич відправив до СІЗО проукраїнського активіста та блогера Сергія Стерненка. Аналізуючи ухвалений вирок, людина навіть без юридичної освіти може зрозуміти, що «розбій за триста гривень», у якому обвинуватили Сергія, виглядає щонайменше абсурдно. Свавільне засудження Стерненка стало іскрою, що запалила нову хвилю протестів по всій Україні. Громадяни виходять на вулиці не лише з вимогою звільнити політичних бранців Сергія Стерненка, Андрія Антоненка, інших необґрунтовано засуджених людей. Вони йдуть вимагати від влади, що кілька років поспіль декларує наміри щодо перезавантаження державної системи, забезпечити їхнє право на справедливий суд, яке в Україні фактично ніколи не було гарантоване.

У відповідь на протести президент, який раніше напряму спілкувався із громадянами у вайбер-чатах, наче води в рот набрав. Натомість учасники акції під офісом президента 20 березня отримали сім підозр у злочинах із цілодобовими домашніми арештами та чотири «адмінки» — від «небезпечного використання піротехніки» до «нецензурної лайки в публічному місці». Запобіжні заходи у вигляді обмеження волі в більшості випадків не мають належного обґрунтування, а самі підозри — достатньої доказової бази і виглядають швидше як спроби залякати громадян і змусити утриматися від нових протестів. І все це — замість реального реформування судової системи, яка продовжує покривати злочинців і саджати невинних людей.

Судову реформу українцям обіцяв практично кожен президент. 2004 року Леонід Кучма називав її «найголовнішим пріоритетом», 2010-го Віктор Янукович (у майбутньому президент-втікач) обіцяв припинити безлад у судовій системі. 2018 року президент Петро Порошенко називав судову реформу основною, хоча потім «забув» ліквідувати наскрізь корумпований Окружний адміністративний суд Києва (ОАСК), а також провалив реформування Верховного суду та судів апеляційної інстанції. Доробок кожного з них чудово ілюструє вирок 26-річному Сергію Стерненку, винесений 2021 року недоброчесним любителем погрудь Леніна і Сталіна Віктором Попревичем. Якби судова реформа в Україні справді відбулася, то суддя Попревич, який закрив справу проти голови Одеського окружного адмінсуду, що кермував у нетверезому стані; виправдав міліціонера, що катував людей; не задекларував майна в Криму, уже не мав би права ухвалювати рішення іменем України. Таких попревичів у судовій владі України, як і свавільних рішень, що ламають людські долі на догоду чиїмось інтересам, — тисячі.

Попри обіцянки виконати Порядок денний правосуддя, які давав ще кандидат у президенти Володимир Зеленський, протягом двох років його каденції справжня судова реформа не зрушила з мертвої точки. З одного боку, президент публічно визнає непридатність судової системи. З іншого — ініціативи щодо перезапуску Вищої ради правосуддя (ВРП), Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС) — органів, що відповідають за оцінювання та призначення всіх суддів, виявляються лише імітацією реформи і нагадують, швидше, компроміси із суддівською мафією, ніж реальні спроби задовольнити нагальний запит суспільства на справедливість.

Ситуацію погіршило повернення до України одіозного «смотрящого» за судовою системою часів Януковича Андрія Портнова. Під його пильним керівництвом під час Революції гідності судді забороняли гарантовані Конституцією мирні зібрання, арештовували та позбавляли водійських прав протестувальників. За неймовірним збігом обставин «судовий» і «правоохоронний» напрями в офісі президента Зеленського очолили колишні адвокати високопосадовців часів Януковича, у тому числі і самого Портнова — Андрій Смирнов і Олег Татаров. Саме вони «спрямовують» президента, пропонуючи ті чи інші рішення у підконтрольній сфері. Так у парламенті з’явилися законопроєкти, що зберігають чи навіть посилюють вплив ОАСК Павла Вовка, якого НАБУ підозрює у захопленні державної влади, імітують реформу ВРП, зберігаючи непрозору процедуру відбору її членів, вбивають незалежність ВККС, заводячи орган під цілковитий контроль нереформованої ВРП. І хоч би хто стояв за лаштунками цих процесів, усі ці ініціативи вносяться від імені президента України, і саме він несе за них усю повноту політичної відповідальності. Час виправити цю ситуацію все ще лишається, та чи є політична воля?

Павло Вовк

Юлія Вебер/«Бабель»

Про Вовка промовка

Окружний адміністративний суд Києва — напевно, найбільш одіозний суд в Україні. З-під молотка суддів ОАСК вийшли рішення про заборону Євромайдану та наказ «Беркуту» його розігнати, заборону перейменування УПЦ МП, скасування декомунізації вулиць та ще багато чого дивного і відверто незаконного. Суд мав бути ліквідований під час судової реформи ще три роки тому. Він навіть потрапив до проєкту указу президента Порошенка про ліквідацію, але у фінальній редакції документа цей суд так і не з’явився. ОАСК продовжив генерувати антиукраїнські рішення, залишаючись при цьому недоторканним.

І хоча Зеленський підтримав ідею очищення судової влади, вирішувати проблему ОАСК він, очевидно, не поспішає. Президент не відреагував ні на перші, ні на другі «плівки Вовка». Лише на 16-й день з моменту їхньої публікації на запит журналістів в офісі президента відповіли, що не будуть ліквідовувати ОАСК, а щодо суддів «немає рішення суду», тому і втручатись у процес президент не планує. Після акції громадських організацій, яка широко розійшлась у ЗМІ, в офісі президента опублікували коментар: «Президент України, згідно з повноваженнями, які дає йому Конституція, не має права або обов'язку надавати оцінку рішенням судів чи звинуваченням проти суддів».

Показово, що відсутність вироку не завадила Зеленському взяти участь у прес-конференції щодо справи про вбивство журналіста Павла Шеремета, на якій Андрія Антоненка, Юлію Кузьменко та Яну Дугарь фактично звинуватили у вбивстві. Публічних доказів причетності Вовка і компанії до захоплення влади вдосталь, але відповідна реакція президента відсутня.

Попри все, допомогти Зеленському з ОАСК узялися громадяни і міжнародна спільнота. Ще влітку минулого року журналіст Данило Мокрик зареєстрував петицію на сайті президента щодо ліквідації суду (згідно з Конституцією, лише президент може ініціювати цей процес). 25 тисяч підписів у необхідний термін петиція набрала, проте Зеленський і досі не квапиться втілити волю громадян.

У відповідь на петицію, марковану як «підтримана» на офіційному сайті ОП, президент майже одразу пообіцяв розпочати перший етап ліквідації — консультації з ВРП. Одночасно з офісу президента почали надходити заяви про те, що консультації тривають. Та, як з’ясувалося, від обіцянки Зеленського в жовтні до реального початку консультацій минув майже місяць. Відтоді і дотепер зрушень у питанні ліквідації ОАСК не спостерігалося. Наприкінці січня вже цього року офіс президента повідомив, що Зеленський досі «вивчає питання».

Питання ОАСК тривалий час висіло у повітрі, навіть попри те, що його вирішення є одним із міжнародних зобов’язань України. Підписаний улітку Меморандум із МВФ передбачав передачу частини виключної юрисдикції ОАСК до Верховного суду. Йдеться про розгляд адміністративних справ проти державних органів національного рівня, які, власне, і забезпечують Окружному адміністративному небезпечний для держави, практично необмежений вплив.

Нібито на виконання цієї частини Меморандуму президент вніс до парламенту законопроєкт №5067, який дійсно забирає в ОАСК частину повноважень. Проте навіть якщо законопроєкт буде прийнятий у такому вигляді, проблема ОАСК не буде вирішена остаточно. Адже до ВС переходить дуже незначна частина національних справ, а ОАСК усе ще буде уповноважений розглядати велику частину адміністративних справ проти органів національного рівня. Також законопроєкт передбачає, що справи, які забрали в ОАСК, розглядатиме Касаційний адміністративний суд у складі Верховного суду. Голову цього суду Михайла Смоковича під час конкурсу на посаду було самого визнано недоброчесним.

Саме тому поданий Зеленським законопроєкт щодо ОАСК не вселяє надії на фундаментальні зміни. Він, швидше, є намаганням формально виконати вимоги для отримання потрібних державі грошей МВФ. Заклики громадськості повністю ліквідувати суд президент досі ігнорує.

Не поспішає наводити лад у цій справі і «заступниця президента зі справедливості». Протягом майже місяця з моменту публікації другої частини «плівок Вовка» генпрокурорка Ірина Венедіктова не підписувала повідомлення про підозру фігурантам, аж поки, за нашою інформацією, цього очевидного кроку не почала вимагати міжнародна спільнота. Тим часом суддя Павло Вовк нахабно ігнорував засідання Вищого антикорупційного суду (ВАКС) після рішення про його примусовий привід, через що судді Антикорсуду Біцюку довелося призупинити судове провадження, поки підозрюваного не розшукають.

Як і очікувалося, повністю саботує утвердження справедливості в справі Вовка і найголовніший судовий орган — Вища рада правосуддя. Вона не задовольнила подання Генеральної прокуратури щодо навіть тимчасового відсторонення судді Вовка та його колег, одноголосно підтримавши Вовка і компанію. Ба більше, вона встала на захист фігурантів справи та заявила про «тиск на правосуддя» з боку НАБУ, яке відповідні плівки записало і оприлюднило. Натомість за процес проти Вовка корумпована ВРП притягнула суддю ВАКС Біцюка до дисциплінарної відповідальності. І це не дивно, враховуючи, що Павло Вовк фактично одноосібно керує ВРП у питаннях дисциплінарних проваджень.

Ігнорування проблеми ОАСК і намагання уповільнити розслідування проти фігурантів «плівок Вовка» означають, що президента все влаштовує, і він таких дій якщо і не підтримує, то як мінімум толерує. Зрештою, саме ОАСК неодноразово ухвалював рішення, вигідні Зеленському, — і щодо розпуску Верховної Ради, і щодо повернення в Україну російського актора із серіалу «Свати» Федора Добронравова, який незаконно відвідував окупований Крим. І хтозна, в якому ще випадку може стати в пригоді ручний і здатний на все суд, до юрисдикції якого належить вирішення спорів практично з усіма центральними органами влади. Це також означає, що Вовк і компанія за умови відсутності громадського тиску продовжуватимуть здійснювати «вовче правосуддя» та творити «любой бєспрєдєл в судєбной вєткє власті» (цитата із «плівок Вовка»). Такий підхід сигналізує Вовку та всім недоброчесним суддям, що навіть за наявності очевидних доказів корупції вони мають шанси вийти сухими з води.

Конституційний свербіж

Свавільні і руйнівні рішення Конституційного суду України (КСУ) — ще один наслідок відсутності судової реформи. Про небезпеку нереформованого КСУ експерти попереджали Зеленського ще до президентських виборів. Тоді майбутній президент пообіцяв забезпечити незалежність Конституційного суду і відсутність політичного впливу на відбір його суддів. Але й тут, на жаль, усе закінчилося переважно обіцянками.

Тривожні дзвіночки почали надходити з КСУ ще на початку президентського строку Зеленського, коли на порядку денному стояло питання дострокових парламентських виборів. Однак це рішення виглядає незначною проблемою порівняно із кризою, яку суд спричинив своїм рішенням восени 2020 року, завдавши серйозного удару по антикорупційній інфраструктурі. Після пропозиції «одним махом» звільнити всіх суддів КСУ, яку дуже критично оцінили експерти і відмовилися підтримати народні обранці, президент таки звернувся до Венеційської комісії (ВК) із проханням порекомендувати шляхи розв’язання кризи. У висновку, який безпрецедентно швидко надала Венеційська комісія на запит української сторони, експерти зазначають, що причиною політичної залежності суддів КСУ є політизована процедура їхнього призначення, тому рекомендують запровадити справжній конкурс до цього суду, як того вимагає українська Конституція. У складі конкурсної комісії, за рекомендаціями ВК, мають бути авторитетні міжнародні та громадські експерти. Також «Венеційка» рекомендує заповнювати вакансії суддів КСУ лише після запровадження справжнього конкурсу.

Усупереч усім рекомендаціям, ні спеціально створена «група Разумкова», ні парламентська більшість жодного разу не намагалися виконати конституційне положення і запровадити справжній конкурсний відбір. Попри заяви президента про те, що жовтневе рішення КСУ спричинили «старі еліти» й олігархи, та слова секретаря РНБО Олексія Данілова про вплив РФ на суддів, у лютому представник президента в КСУ Федір Веніславський заявив, що «немає підстав говорити про кризу в КСУ». Уже 18 лютого парламент призначив суддею Конституційного суду Віктора Кичуна — протеже Федора Веніславського, заради якого і був улаштований так званий конкурс у стінах Верховної Ради.

Нещодавно Венеційська комісія надала висновок щодо іншого законопроєкту про КСУ — «Про конституційну процедуру». Там вона вдруге поспіль звернула увагу української влади на те, що документ не містить головного — пропозиції процедури справжнього конкурсного відбору суддів, після запровадження якої можна заповнювати наявні вакансії.

Одразу після другого висновку Венеційської комісії президент своїм указом скасовує укази про призначення суддями Конституційного суду Олександра Тупицького та Олександра Касмініна, що спричиняє чергову хвилю обурення в експертній спільноті. За оцінками фахівців, указ президента неконституційний, бо гарант фактично намагається звільнити з посади суддів КСУ, хоча таких повноважень відповідно до Конституції не має. І хоча з руйнівними наслідками правління Януковича і його людей у судах боротися необхідно, такі рішення здатні лише поглибити кризу, яка й почалася з порушення Конституції самим Конституційним судом. Підміна системних рішень, які в один голос рекомендують президенту національні експерти і світова спільнота, простими, але неконституційними варіантами, швидше за все, матиме тривалі негативні наслідки. Адже наступними кроками президента можуть стати не тільки призначення без конкурсу нових лояльних суддів КСУ, що не матимуть достатньо легітимності, а й «зняття» і заміна в ручному режимі будь-якого судді в Україні, адже всіх їх формально призначає президент.

ВРП — відкрите рейдерство правосуддя

Спроби реформувати суддівську систему за часів Зеленського загалом дуже нагадують «торги» за створення Вищого антикорупційного суду під час президентства Порошенка. І тоді, і тепер президент намагається втримати підтримку міжнародних партнерів України, однак залишити собі лазівки для можливого впливу на суд. Це добре видно і громадянському суспільству, і міжнародній спільноті, позиція якої недвозначна: відбір нових суддів і членів судових органів має здійснювати конкурсна комісія з незаплямованою репутацією, вирішальну роль у складі якої повинні мати незалежні міжнародні експерти.

І попри те, що створення Вищого антикорупційного суду за участі незалежних міжнародних експертів залишається фактично єдиним успішним прикладом суддівського відбору за всю новітню історію України, обидва президенти намагалися пропагувати «свій шлях» реформування судової влади «без стороннього втручання». Попри це, Петру Порошенку довелося пройти шлях від активного критика до адепта створення ВАКС, у відборі якого ключову роль відігравали незалежні міжнародні експерти. На жаль, те саме не можна сказати про судову реформу часів Зеленського, адже поширення цього механізму на решту судової системи України він і його команда активно блокують.

2019 року Зеленський офіційно підтримав Порядок денний правосуддя, що передбачає перезавантаження двох ключових органів системи — ВККС і ВРП за участі міжнародних експертів. Наміри перезавантажити ВККС і ВРП озвучувала і партія «Слуга народу» перед достроковими парламентськими виборами.

Перша спроба реформувати органи (закон, напрацьований спільно з експертами з громадянського суспільства, передбачав застосування моделі із залученням міжнародних експертів) провалилася через саботаж із боку ВРП, якому, втім, ніхто з боку ОП не протистояв.

Торік у травні президент Володимир Зеленський і прем’єр-міністр Денис Шмигаль підписали з МВФ Меморандум щодо отримання кредиту у розмірі 5 млрд дол. Однією з вимог отримання Україною кредиту стала зміна конкурсної процедури відбору членів ВРП та одноразова перевірка на доброчесність чинного складу ВРП із подальшим звільненням тих, хто її не пройшов.

У серпні того ж 2020 року парламент ратифікував і Меморандум з ЄС, у якому вирішення питань, пов’язаних із верховенством права, є умовою для отримання другого траншу фінансової підтримки. Серед питань — прозорий відбір членів нових ВККС і ВРП конкурсною комісією з міжнародною участю. Зробити це президент Зеленський і прем’єр-міністр Шмигаль зобов’язалися до жовтня 2020 року. Через невиконання цього структурного маяка МВФ уже кілька разів відмовляв Україні в грошах, що ставило нас на межу фінансової кризи. Лише за критичних умов президент нібито почав прямувати в бік виконання своїх політичних обіцянок і міжнародних домовленостей. Але знову ці рухи нагадують швидше намагання вдати прогрес, при цьому зберігши статус-кво, а то й посиливши корумповану суддівську корпорацію.

Сайт президента України

Щоби спробувати задовольнити вимоги міжнародних партнерів, у червні 2020 року президент подав до Верховної Ради законопроєкт №3711, нібито покликаний вирішити питання «наповнення судів новими кадрами». Цікаво, що саме проблему «нестачі двох тисяч суддів» президент озвучує як головну чи не в кожному своєму виступі стосовно реформи судів. Цю тезу вклали президенту у вуха самі судді та ВРП: на їхню думку, основною проблемою судової влади є саме «нестача кадрів», а не замовні рішення, кричуща несправедливість і тотальна недоброчесність. Цікаво, що підтримка ВРП і суддів різко перетворилася на критику, коли у профільному комітеті за рекомендацією Венеційської комісії прибрали положення законопроєкту про ключову роль ВРП у формуванні ВККС; дивовижним чином критика вщухла, коли це положення повернули. Вочевидь членів нереформованої ВРП хвилює не «кадровий голод», який можна втамувати не раніше як за два роки після ухвалення закону з огляду на тривалість процедур відбору, а консервування їхньої ключової ролі у відборі членів органу, відповідального за відбір і переатестацію суддів.

На початку жовтня 2020 року Венеційська комісія опублікувала висновок щодо законопроєкту №3711, у якому наголосила на необхідності формувати ВККС за участі міжнародних експертів і не допустити розширення повноважень нереформованої ВРП. Через це у листопаді 2020-го парламентарії відправили текст документа на доопрацювання до профільного комітету. З-під пера народних депутатів вийшов оновлений законопроєкт №3711-д, що, попри рекомендації Венеційської комісії, значно розширює вплив ВРП, де-факто віддаючи їй у руки повний контроль за відбором суддів — можливість захищати «своїх» і карати тих, хто наважується піти проти системи.

Після позитивного голосування за проєкт закону №3711-д, напевно, усміхнувся й одіозний Павло Вовк. Законопроєкт фактично віддає Вовку і компанії повний контроль над формуванням ВККС через процедуру відбору її членів. Процедурою передбачено, що членів ВККС обиратиме конкурсна комісія, в якій міжнародні експерти не матимуть вирішального голосу, а в складі самої ВККС має бути щонайменше половина суддів або суддів у відставці, тобто представників чинної суддівської мафії.

Під соусом «подолання кадрового голоду» суддівська мафія просуває ще одну ідею — значне спрощення процедури відбору суддів. Про те ж пише одіозний Вовк у своїй колонці — якою, на його думку, має бути судова реформа. Те саме просуває і заступник голови корумпованої та нереформованої ВРП Олександр Маловацький.

Таким чином, якщо проєкт закону №3711-д буде ухвалено в цілому, ВРП отримає можливість змінити правила відбору без жодної перевірки на доброчесність. І в той час як посли країн-партнерів G7 і громадські експерти навпаки закликають надати експертам Громадської ради доброчесності (ГРД) додаткові повноваження щодо перевірки суддів першої інстанції (важливість перевірки на доброчесність яких можна проілюструвати справою Сергія Стерненка), Вовк і компанія фактично пропонують відбирати суддів уручну, а президент і парламентська більшість їм у цьому підіграють. За таких умов ВРП зможе швидко призначити фактично підконтрольних Вовку і Портнову дві тисячі суддів, звільнити яких наступні 30 років буде неможливо, аж поки вони самі не вийдуть на пенсію. Судді, обрані під контролем Вовка і ВРП потім своєю чергою обиратимуть половину членів ВРП і третину Конституційного суду, а ті залишатимуть на посадах недоброчесних суддів і нищитимуть інституції та скасовуватимуть антикорупційні реформи. Порочне коло замикається: прогнила, корумпована система лише репродукуватиме себе і чимдуж протидіятиме будь-яким змінам, що можуть їй загрожувати. Найцікавіше, що цей сценарій тепер офіційно просуває і ОП: офіс гаранта Конституції в своїй «Стратегії удосконалення судочинства» вирішив узагалі знищити ідею незалежної ВККС не пізніше 2023 року і залишити суспільство наодинці із корумпованою ВРП.

Такі законодавчі ініціативи суперечать політичним обіцянкам президента та правлячої партії, домовленостям із міжнародними партнерами нашої країни та ставлять під сумнів отримання Україною нової макрофінансової допомоги і політичної підтримки з боку наших союзників. Про це, зокрема, заявляли і Верховний представник ЄС у справах зовнішньої політики та безпеки Жозеп Боррель, і посол ЄС в Україні Матті Маасікас. Як основу подальшої співпраці України і США називає активізацію реформ у розмові із Зеленським новий американський президент Джо Байден. Наприкінці січня цього року посли G7 оприлюднили дорожню карту судової та антикорупційної реформ в Україні, де вкотре закликали реформувати ВРП, сформувати ВККС на відкритому конкурсі за значної участі міжнародних експертів, а також посилити вплив Громадської ради доброчесності. Насамкінець терміни другого траншу для України не називає і Міжнародний валютний фонд, оскільки судова реформа є однією з ключових умов надання кредиту. Разом зі спробами звільнити директора НАБУ Артема Ситника в політичний спосіб положеннями нового законопроєкту це виглядає як чіткий сигнал, що Україна не готова виконувати домовленості перед партнерами, які сама ж уклала.

Попри декларовані наміри президента реформувати систему, він є першим, хто на догоду суддівській мафії нехтує всіма реальними можливостями це зробити, а також міжнародними зобов’язаннями України та її перспективами європейської та євроатлантичної інтеграції. Але найголовніше — навіть не відсутність міжнародних кредитів чи іншої підтримки партнерів. Розширення повноважень і консервація корумпованої та нереформованої ВРП, наповнення судів підконтрольними Вовку і Портнову суддями означатимуть продовження політичних розправ і відсутність справедливості для звичайних громадян щонайменше на ще одне покоління.

Суди зараз — це не тільки про можливість вплинути на вирішення спорів чи результати виборів. Корумпована судова система стала потужною зброєю в руках держави-агресора. А тому навести лад із судами — питання виживання країни, не менше. Без справжньої судової реформи громадяни України приречені сидіти в тюрмах без доказів, ходити на акції протесту мало не щодня, а в перспективі — навіть втратити суверенну державу.

Так само нічого хорошого не означає відсутність судової реформи і для чинної влади. Українці дуже чутливі до несправедливості, яку продукує українська судова система. Жодному президенту, котрий останнім часом обіцяв українцям судову реформу, але не дотримав слова, не вдалося зберегти посаду надовго. Збереження залежності судової системи зможе зіграти із сьогоднішніми політичними елітами дуже злий жарт. Рано чи пізно вони втратять владу, і за іронією долі наступні очільники держави можуть забажати «догнати попередників» через ручні суди. Якщо Володимир Зеленський чи його соратники все ще мають сумніви щодо політичної проституції української судової системи, готової зрадити своїх колишніх патронів, щойно під ними захитається крісло, то представники самої судової системи прямо запевняють: не сумнівайтеся.

Ситуація загострилася настільки, що простору для маневрів і компромісів із суддівською мафією у президента вже немає. Потрібно діяти, і діяти швидко. Для того, аби реформа дійсно відбулася, потрібно виконати щонайменше чотири умови:

• оновити ВРП і ВККС за участі міжнародних експертів, як це було з ВАКС;
• очистити й оновити суди, викинувши звідти корумпованих суддів і набравши нових на чесних конкурсах;
• створити новий суд на заміну ОАСК, що розглядатиме ключові рішення державних органів;
• забезпечити доброчесний склад Конституційного суду.

Тільки у разі виконання всіх чотирьох умов судова система зможе бути очищеною і вийти на стабільну траєкторію розвитку, а українці зможуть сподіватися на справедливий суд ще за цього життя.

Більше статей Михайла Жернакова читайте за посиланням.