Яке майбутнє чекає Україну

Нещодавно американські економісти Дж.Робінсон та Д.Аджемоглу опублікували цікаве дослідження під промовистою назвою: Why nations fail: origin of power, prosperity and poverty ("Чому нації занепадають: походження влади, багатства та бідності"). Вивчаючи еволюцію різних спільнот, дослідники вивели низку закономірностей, які дозволяють спрогнозувати чи зрозуміти напрям подальшого розвитку тих або інших країн. В опублікованому тексті вчені намагались не переходити у сферу практичного політичного прогнозування, однак все ж запропонували набір простих і чітких висновків, які можна екстраполювати на те або інше суспільство, щоб зрозуміти, що ж його очікує. Автори жодним словом не прохопилися про Україну, проте їхні екскурси залишають в українського читача недвозначне враження, що вони читають книжку про рідну країну…

Чому нації занепадають

Напрям розвитку спільнот, стверджують учені, визначається типом політичних та економічних інституцій, які формують стимули і мотивацію поведінки людей. Інституції створюються чи трансформуються на "історичних перехрестях", тобто в моменти, коли з тих або інших причин відкривається "вікно можливостей" для їх зміни. Інституції формують позитивні чи негативні стимули у громадян. Стимули - це двигун, який рухає суспільством, спонукає його членів до тих або інших дій. Стимули заохочують працювати чесно або ж красти, боротися або уникати боротьби, створювати працею власне благополуччя та успіх чи втікати від утисків і здирництва.

Стимули - це не так закони чи формальні рішення суспільних інституцій та їхніх керівників, як їх щоденне практичне функціонування, безпосередній вплив на суспільство. Якщо в цій державі можна заробити мільярди, створивши комп'ютерну програму, то молодь вивчатиме інформатику і засновуватиме комп'ютерні фірми, навіть коли немає закону "Про сприяння розвитку інформаційного суспільства". Якщо ж у цій державі можна заробити мільярди лише на "відкотних" тендерах чи ставши бандитом, то молодь вивчатиме мистецтво вуличних бійок і корупційних оборудок, навіть коли існуватимуть тисячі законів про боротьбу з бандитизмом та корупцією. Якщо суспільні інституції захищатимуть приватну власність і справедливість, то гроші стікатимуться рікою. Якщо суспільні інституції дозволятимуть беззаконня, то витікання капіталів не зупинить навіть найкраща політична програма.

Саме політичні й економічні інституції доводять суспільства до процвітання, стагнації або розпаду. Попри все розмаїття їхніх форм чи назв, інституції поділяються на відкриті (inclusive) та закриті (extractive). Переклад з англійської не зовсім точний, але, мабуть, найкращий з усієї можливої палітри варіантів, оскільки йдеться насамперед про відкритий чи закритий характер доступу до них широких суспільних верств.

Відкритими є економічні інституції, які забезпечують недискримінаційний контроль над доступом і розподілом ресурсів, дозволяють чесну конкуренцію і забезпечують збереження приватної власності. Те ж стосується політичних інституцій: відкритими є ті, де суспільство вільно обирає і контролює владу, де кожен, хто має бачення або ідеї, активність і громадянську позицію, має практичну можливість бути обраним до законодавчих органів влади і змінити в суспільних інституціях те, що не влаштовує виборців.

Відкриті інституції - це не "фасадна демократія". Проводити вибори навіть із участю кількох партій - не означає мати відкриті політичні інституції. У багатьох країнах світу з формальними ознаками демократії владу тримають лише декілька сотень осіб, які сформували декілька партій, що почергово змінюють одна одну у владних коридорах, залишаючи переважну більшість населення без жодного політичного впливу. Так само і з економічними інституціями: проголосити їх ринковими не означає зробити їх відкритими. Є вдосталь способів обмежити конкуренцію і доступ до ресурсів, щоб забезпечити статки кільком сотням, залишивши решту в бідності.

Закриті політичні інституції дозволяють їх керівникам трансформувати політичну владу в економічні блага і навпаки. Причому способи трансформації можуть бути найрізноманітнішими - від надання преференцій наближеним до банального грабунку.

Сьогодні відкриті інституції - це більшість країн золотого мільярду. Навіть якщо серед багатих країн і є такі, чиї інституції можна вважати закритими, це, швидше, винятки, які підтверджують правило. Такі країни є багатими зазвичай за рахунок виснаження природних чи людських ресурсів або ж упродовж короткого періоду часу. Закриті інституції, крім того, що несправедливі, ще й кричуще неефективні. Такий поштовх, як, наприклад, падіння світових цін на нафту, може зруйнувати навіть такі, здавалося б, могутні держави, як СРСР.

Місце України

Прикладів того, як функціонують відкриті чи закриті інституції, більш ніж достатньо: від стародавнього Китаю та імперії Майя до сучасних США, Перу чи обох Корей. Приклади - як лекала, їх можна прикладати до ситуації в тій чи іншій країні і швидко віднайти її місце в системі закритих або відкритих інституцій. Країн із закритими інституціями в історії незрівнянно більше, ніж із відкритими. Хоча, мабуть, навряд чи варто розповідати українцям про те, який вигляд мають закриті інституції.

Олігархічна система розподілу ринку, "відкотні" принципи сучасної української економічної моделі, які залишають мало шансів досягти успіху без корупційної складової, - яскраві прояви закритих економічних інституцій. Що це - непорозуміння чи логічний результат нашої історії?

З глобальної точки зору сучасної історії, Україна з 1991р. є класичним історичним перехрестям із дрібними "поворотами" всередині. В історії України за останнє тисячоліття до таких перехресть, коли руйнувалися одні й створювались інші інституції, можна зарахувати хіба що десятиліття після Першої світової війни, другу половину XVII ст., від Хмельницького до Мазепи, і період монголо-татарської навали. Україна ввійшла в нинішнє історичне перехрестя зі зруйнованими закритими радянськими політичними та економічними інституціями, з досвідом закритих інституцій упродовж 300-річного російського панування на Східній та в Центральній Україні, з лише дрібними вкрапленнями коротких періодів відкритості й добробуту на зразок другої половини 1920-их років. З іншого боку - лише 50 років закритих радянських інституцій на Західній Україні, яка до того досить тривалий період користувалася відносно високим рівнем відкритості економічних і навіть політичних інституцій Австрії чи Польщі. Попри відносну відсталість Австрії, напередодні Першої світової війни українці Галичини і Буковини жили в суспільствах із цілком відкритими інституціями, інтегрованими у європейський цивілізаційний простір.

Такі періоди відкритості, як і періоди закритості, особливо кріпацтва у XVIII-XIX ст. на окупованій Росією території, мають вагомий вплив на розвиток спільнот упродовж століть. Разом з історичною традицією вольностей степової України, консервативністю й закритістю гірських регіонів, браком мовної, етнічної, економічної інтегрованості різних складових країни, зовнішнім тиском, усе це створило досить складні умови, з якими Україна ввійшла в сучасне історичне перехрестя.

Інші країни, які вийшли разом із нами на таке ж історичне перехрестя, мали кращі стартові умови. Навіть якщо економіка Польщі або Естонії й поступалася економіці УРСР, ці країни мали міцну пам'ять існування в умовах відкритих інституцій усього 50 років тому. Вони були досить внутрішньо інтегровані і мали мудру еліту, яка одразу ж змогла "вхопитися" за НАТО та ЄС як паровоз, котрий може швидко допомогти витягнути їх із радянського провалля. Українці ж, віддавши ядерну зброю за паперові security assurances, були полишені самі на себе. Здатності зафіксувати зобов'язання надати країні перспективи вступу в ЄС, НАТО та адекватну фінансову допомогу на модернізацію економіки взамін за ядерне роззброєння тодішньому керівництву забракло. Наші західні сусіди отримали Європейські угоди, а ми - Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС, що фактично означало не лише ідентифікацію нашої країни не з європейським, а з проросійським простором СНД, а й втрату можливості так само "причепитися до єесівський паровоз" у процесі трансформації.

Упродовж 1990-х рр., замість швидкої заміни закритих радянських інституцій на відкриті, відбулась їх болісна, повільна, але в основному лише "фасадна" трансформація. Зміна прапора, мови виступів чи вигляду грошових знаків супроводжували не зміну інституцій, а лише їх пристосування до реалій незалежної держави. Тим часом різниця між нереформованою Україною та її західними сусідами, які швидко проходили період євроінтеграції і приведення своїх інституцій до європейського зразка, ставала дедалі більш вражаючим нагадуванням кожному українцеві про те, що він особисто втрачає від нереформованості своєї країни та її усунутості від євроінтеграційних процесів.

Помаранчева революція може бути вписана до нового видання Why nations fail як класичне підтвердження всіх правил, виведених її авторами. Поява середнього класу, усунутого від прямого управління інституціями, але вже досить сильного, щоб вийти на майдани у боротьбі за своє право керувати країною. Слабкість закритих інституцій перед прямим викликом згуртованої активної спільноти. Перемога прореформаторських сил і… "залізного закону олігархії" одразу ж після цього. Ті, хто очолив інституції, замість відкриття останніх, залишили їх такими ж закритими і почали використовувати для власного блага. Країна, замість радикальної зміни напряму розвитку, виходить на нову спіраль порочного кола: ще більша закритість політичних інституцій, ще більша концентрація економічних благ у руках вузького кола осіб, ще більший економічний занепад для основної маси населення. Брак стимулів для економічної діяльності, еміграція чи сірий сектор як способи соціальної реалізації…

Аналіз наших реалій примушує констатувати, що ми впевнено наближаємось до кола суспільств із закритими політичними й економічними інституціями. Свідчення цього - не лише міграція (саме до країн із відкритими інституціями) молоді, соціально активних верств населення, відплив за кордон вітчизняного та іноземного капіталу, небажання інвесторів пов'язувати своє майбутнє з Україною. Це й відсутність соціальних ліфтів, можливості для молоді чи політичних активістів пробитися на рівень навіть місцевих рад, не кажучи вже про національну політику. Закриті економічні інституції - це страх або неможливість розпочати власний бізнес, рейдерство і корупція. У 2011 р. у США понад 12% дорослого населення відкрили власний бізнес або заснували старт-ап компанію, - тобто це кожен десятий американець! Скільки у вас знайомих відкрили свій бізнес в Україні за останні декілька років?

Образ "тітушка" - не лише образ спортсмена-бандита, якого наймають горе-політики. Це уособлення трагедії сьогоднішніх двадцятилітніх, які не можуть отримати ні якісної освіти (незалежно від того, чи вони формально десь навчаються), ні роботи, ні життєвої перспективи. Навіть якщо вони влаштуються на роботу в столиці із зарплатою 5 тис. грн, скільки років їм доведеться працювати, щоб купити власну квартиру? 40–50, не менше. А для переважної більшості 25-літніх українців зарплата 5 тис. - межа мрій!

Історичні перехрестя зазвичай тривалі, але не вічні. Щойно ті, хто отримує переваги від закритих інституцій, достатньо зміцніють, вони зможуть утримувати контроль над інституціями так довго, як захочуть або як їм дозволятимуть конкуруючі олігархічні клани чи широкі суспільні групи. Якщо їм вдасться знайти баланс інтересів панівних чи активних груп, то створена система інституцій може існувати століттями, якщо ні - то на суспільство чекає нестабільність. Чи можна вважати, що вибір зроблено і вікно можливостей закрите? Чи є ще на нашому історичному перехресті поворот, який зможе вивести країну з порочного кола? Листопад 2013-го? Січень 2015-го? Жовтень 2017-го? Чи взагалі 2020-й? Чи зміниться характер українських політичних і економічних інституцій зі зміною керівника держави? Чи знову спрацює залізне правило олігархії? Що зробити, щоб змінити хибний напрям розвитку країни? І що станеться з країною, якщо напрям її розвитку змінено не буде?

Євронадії...

На сьогодні чи не єдина досить чітко сформульована й артикульована ідеологія запровадження в Україні відкритих політичних та економічних інституцій - євроінтеграція. ЄС, попри всі свої негаразди, саме і являє собою спільноту з відкритими інституціями, де успіх людини насамперед залежить від її особистих праці та зусиль. Більше того, ЄС є втіленням не лише мобільності всередині політичних та економічних інституцій, а й фізичної мобільності, можливості соціально активної особи за відсутності перспектив в одному місці просто переїхати в іншу країну ЄС, де отримати кращі шанси для самореалізації.

Митний Союз, із усіма його принадами, низькими цінами на енергоносії чи вже досягнутим в Росії відносно високим рівнем ВВП на душу населення, не може запропонувати тієї соціальної перспективи, яку пропонує ЄС або будь-яке інше суспільство з відкритими інституціями. Всім трьом країнам МС притаманні закриті політичні інституції, а економічні базуються на експлуатації природних ресурсів, а не на особистій ініціативі. Це не той простір, де навіть прихильники євроазійської інтеграції зберігають гроші або навчають дітей.

Євроінтеграція є магнітом, який притягує до себе сподівання соціально активних груп населення на покращення свого становища. Перед ними приклад сусідніх країн, котрі за менш ніж півтора десятиліття перейшли від "совка" до "Європи". Тим часом євроінтеграція має для України набагато більше значення, ніж, наприклад, для Польщі або Естонії, які є внутрішньо інтегрованими країнами з досвідом відкритих інституцій та елітою, що змогла б провести реформи, навіть якби не було вагомої фінансової й інституційної допомоги з боку ЄС. В Україні принципово інша ситуація. Ми вже відзначили вище складні стартові умови, з якими Україна ввійшла в нинішнє історичне перехрестя. Останнє десятиліття лише посилило внутрішній розлом у країні, поглибило identity gap - відсутність єдиної ідентичності для переважної більшості суспільства. Можна досхочу замовчувати проблему внутрішньої дезінтегрованості, але з 2004 р. з допомогою російських політтехнологів та з'їзду в Сєверодонецьку ця проблема вийшла назовні і залишається, навіть коли ми про неї воліємо не згадувати.

Порочне коло розвитку суспільства за умови панування закритих інституцій створює постійний потенціал політичної нестабільності та напруги у суспільстві. Концентрація ресурсів і благ у руках малої кількості осіб невблаганно веде до активізації зусиль конкуруючих осередків та суспільних груп, спрямованих на отримання контролю над цими інституціями - чи для власного блага, чи для зміни напряму суспільного розвитку. Чим більша концентрація ресурсів, тим жорсткішою стає боротьба за контроль над ними, тим менше шансів для цивілізованих форм цієї боротьби. Ключовим чинником за таких умов стає рівень політичної централізації, оскільки в умовах регіональних розбіжностей конфлікти часто починають набирати сепаратистських форм.

Відсутність законних шляхів для отримання контролю над інституціями може призвести до громадянських конфліктів поза межами закону, аж до громадянських воєн чи сепаратистських рухів. Це характерно не лише для країн третього світу, - розпад СРСР чи Югославії є такими прикладами на європейському континенті. Збереження в Україні закритості політичних або економічних інституцій може призвести не лише до конфлікту, який мине як свято на зразок помаранчевої революції у 2004 р. За відсутності прогресу в реформах і при збереженні нинішньої закритості інституцій внутрішній соціальний вибух або будь-який інший серйозний тектонічний струс може вдарити по наших найслабкіших швах - Крим, вісь Схід - Захід.

Легко уявити ситуацію, коли 2015 р. у разі перемоги опозиційного кандидата повторяться спроби організувати Сєверодонецьк-2, і не конче результати другої спроби будуть такі ж, як і першої. Не можна також виключати й того, що у разі перемоги чинного президента відбудеться аналогічний з'їзд десь у Тернополі, але вже з протилежними гаслами. Західна Україна завжди була найпасіонарнішою частиною країни. Західні українці завжди відчували свою місію у перемозі та самоствердженні незалежної України і її поверненні в Європу. Сьогодні ж Західна Україна скидається на пустку, де показово не ремонтують доріг і не створюють робочих місць. Особливо обурюють недавні спроби окремих політиків привнести в країну абсолютно надуману і жахливо небезпечну ідею "фашизації" своїх опонентів та їх виборців, які сконцентровані в Західній Україні. Це може не лише спровокувати некерованість внутрішніх конфліктів. Це може сприяти швидкій зміні "місіонерськоспрямованих" настроїв на інші. І якщо у 2015 р. хтось із молодих і необтяжених місіонерством політиків вигукне: "Та скільки можна мучити одне одного?!!! Не хочуть донецькі в Європу - ну то й не треба, нехай котяться собі в Росію або створюють свій ПіСУАР, а ми створимо якусь собі ЗУНР і за 2 роки будемо в ЄС!" - не впевнений, що їх одразу затюкають і відправлять на маргінес.

Євроінтеграція для України, перефразовуючи відомого американського дослідника націєтворення Бенедикта Андерсона, є чи не єдиним "проектом співжиття в майбутньому", прийнятним для переважної більшості громадян, які живуть на цій території. Інший класик у сфері вивчення феномену нації визначив її як "спільний досвід у минулому та спільні очікування в майбутньому". Євроінтеграція є на сьогодні єдиним чітко артикульованим проектом майбутнього співжиття, який може залишити позаду брак позитивного спільного досвіду у минулому для жителів Львова і Донецька, запропонувавши їм натомість спільні очікування від інтеграції в європейський простір, майбутнє у країні відкритих політичних та економічних інституцій.

Відмова від євроінтеграції чи брак її позитивних результатів упродовж найближчих років можуть знищити євроінтеграцію як проект, що здатен зберегти країну цілісною. Іншого проекту, прийнятного і для Донецька, і для Львова, наразі не проглядається.

Тим сумніше, що якість дискусії сьогодні про євроінтеграцію опустилася до примітивного рівня "підпишуть - не підпишуть", "ЄС чи МС" і так далі. Якість угоди про асоціацію, її відповідність євроінтеграційним планам та національним інтересам України за відсутності в ній європейської перспективи є серйозним викликом. Що буде двигуном болючих і дорогих реформ, якщо угода не передбачає їх найпотужнішого мотиватора - перспективи вступу? Звідки брати кошти на ці реформи, якщо Україна не є кандидатом на вступ до ЄС і не отримуватиме допомоги, аналогічної передвступній? Як пояснити тим, хто втратить роботу внаслідок зростання імпорту, що заплачено за це якимось "недокандидатством"? Угода не стане для України таким самим паровозом, який привіз країн-кандидатів у Європу. Вона лише дає можливість (що існує й тепер) за наявності надпотужної політичної волі до реформ та власних фінансів здійснювати зміни за європейськими стандартами. А якщо волі немає або обмаль, а фінанси розікрали? Чи є в країні інший проект зберегти країну цілою і змінити напрям суспільного розвитку? Чи існують інші механізми впровадження системних реформ і "відкриття інституцій", якщо угода про асоціацію не виявиться таким механізмом?

Яке майбутнє
нас чекає

Так чи інакше, євроінтеграційна модель розвитку країни залишається єдиною, яка може ефективно розірвати порочне коло в її розвитку. Підписання угоди про асоціацію стане важливою подією, але далеко не гарантією європейського майбутнього України. Тільки докорінне реформування суспільних інституцій здатне гарантувати її європейське майбутнє. Теза в дусі Льва Толстого чи Георгія Касьянова про те, що реформи треба починати з себе (скажімо, не давати хабара даішнику), - симпатична, але системно помилкова. Це не вина водія, що він змушений давати хабар, це не лише вина даішника, який його бере. Це вина інституцій, які стимулюють, більше того - не залишають іншого вибору ні водію, ні даішнику.

Реформи треба починати з інституцій, зі зміни способу їх функціонування та впливу на суспільство. Такі реформи можуть бути дуже простими, але здатними зробити системні зміни в країні. Поставити камери на дорогах і надсилати штрафи поштою, заборонивши прямий контакт даішника з водієм, за винятком випадків із тяжкими наслідками. Зробити міліцію підзвітною місцевим громадам чи взагалі виносити посади районних суддів, керівників районної міліції або навіть дільничних міліціонерів на щорічні вибори чи референдуми про довіру. Запровадити відкрите в інтернеті постійне відеоспостереження за кабінетами всіх суддів, співробітників податкової, митниці, прокуратури чи правоохоронних органів. Ввести пожиттєве ув'язнення за тендерні відкоти і грошову винагороду за повідомлення про хабар. Розформувати епідемслужбу й заборонити пожежникам без запрошення з'являтися на підприємствах. Спростити систему оподаткування до 2-3 статей, передати її до компетенції місцевих органів влади, які не отримуватимуть субсидій із центру, а самі робитимуть внески в центральний бюджет. Заборонити особистий контакт із податковою - лише через інтернет. Запровадити електронний уряд, при якому всі довідки та документи - від жеківської форми 3 до паспорта - можна отримати не виходячи з власної оселі. Перейти до страхової медицини - коли пацієнт платить лікарю за послугу і отримує відшкодування частини коштів від страхової компанії. Цей список можна продовжувати й дискутувати щодо нього, але лише кроки такого рівня радикальних змін підштовхнуть системні трансформації.

Хто це має зробити? Згадані вище американські дослідники доводять, що не лише ті, хто користується закритими інституціями, а часто й ті, хто їх критикує, не здатні до системних змін і відкриття інституцій без постійного тиску чи то зсередини суспільства, чи то ззовні. Цей тиск може бути регулярними багатотисячними петиціями до парламенту щодо кожного важливого питання, як у Великій Британії у
XIX ст., чи активним пресингом влади з боку ЗМІ, як у США на початку XX ст. Це може бути і зовнішня загроза, яка, наприклад, дала імпульс внутрішній самоорганізації у Ботсвані, що стала згодом зразком відкритих інституцій на африканському континенті з ВВП на душу населення 14 тис. дол. Зрештою, це може бути євроінтеграція - перспектива членства в ЄС разом із вимогами та контролем із боку Єврокомісії, що виявилися ефективними засобами тиску і привели до системних змін уже в багатьох країнах нашого регіону.

Безперечно одне. Сьогодні моделюється наше майбутнє, задається напрям руху країни на 20 чи 50 наступних років. Дуже б не хотілося, аби й наші діти із сумом спостерігали за щасливчиками, які проходять кордон під написом "Для громадян ЄС", стоячи в черзі "Для інших".