Міжнародна миротворчість та війна на сході України: чи є рецепт мирного врегулювання?

Усі війни є наслідком банкрутства дипломатії.

Тоні Бенн, колишній депутат Європарламенту

Ще китайський стратег Сунь-цзи дві з половиною тисячі років тому вчив: найкраща війна - це розбити задуми ворога, а найкраща перемога - підкорити чужу армію не воюючи. Нападати на ворога слід лише тоді, коли переважаєш його армію у декілька разів, якщо ж власна армія слабша, то щосили треба уникати ворога.

Як? Для цього і створено дипломатію. Століттями, коли країна не була готова до війни чи поступалася ворогу, саме на дипломатів лягала відповідальність будь-якими способами - хитрістю, підкупом, лестощами, погрозами, обманом, обіцянками, створенням своїх союзів чи руйнуванням чужих - уникнути прямого протистояння з ворогом і врятувати людські життя, а іноді - і саму державність.

Чи впоралася українська дипломатія з тими завданнями, які постали перед нею після початку російської агресії? Чи приведуть до миру "мінський процес", нормандська четвірка і озброєна поліцейська місія ОБСЄ, які стали уособленням дипломатичних зусиль України, до припинення конфлікту та відновлення територіальної цілісності держави? Вже час робити висновки.

Все менш безпечний світ

Україна поступово стає "ще однією країною", зачепленою війною та конфліктами. За різними даними, у 2014 р. у світі було від 15 до 40 збройних конфліктів, у 2015 - від 14 до 56. Світ стає все менш безпечним місцем для життя. Більше того - на глобальному рівні немає розуміння, як створити архітектуру миру і безпеки у світі, в умовах якої країни, котрі не володіють ядерною зброєю і правом вето в Раді безпеки ООН, почуватимуться безпечно. Факти порушення постійними членами Радбезу ООН засадничих норм міжнародного права стають причинами посилення у міжнародних відносинах права сили, а не верховенства права.

Однополярний світ не відбувся, ефективної системи багатополярності так і не створено. У світовій політиці спостерігається вакуум глобальної сили. США, які після завершення холодної війни відігравали роль "глобального поліцейського", вже не володіють достатнім впливом, а часто - волею і бажанням, щоб вирішувати ключові глобальні проблеми. Як наслідок, міжнародна система стає дедалі менш контрольованою, інші гравці, особливо ті, які мають геополітичні амбіції, провокують конфлікти для переформатування сучасної світобудови, "міжнародної ієрархії".

З іншого боку, внутрішніх конфліктів значно більше, ніж двосторонніх чи міжнародних. Навіть тоді, коли йдеться про двосторонні конфлікти, одна чи обидві сторони активно намагаються використати непрямі форми агресії, надати їй гібридного характеру. З "гібридизацією" конфліктів зростають і їх асиметричність та різновимірність. Часто сторона конфлікту, яка володіє явно більшим потенціалом, не може перемогти значно слабшого противника. Навіть пряма воєнна перемога не гарантує встановлення миру та стабільності на умовах переможця, а іноді є прелюдією до системних проблем і викликів для нього.

Сучасна "українська криза" стала апогеєм і уособленням рівня деградації світової системи безпеки. "Українська криза" - хибна назва, оскільки конфлікт у та навколо нашої країни - комплексний і багаторівневий. Фактично, слід говорити не про один, а про три різних конфлікти: геополітичний (між Росією та Заходом), двосторонній (між Україною та Росією) і внутрішньоукраїнський конфлікти, які вибухнули одночасно на одній і тій же території.

Попри те, що цей конфлікт поступово стає "ще одним конфліктом", він справді є конфліктом унікальним, оскільки зовнішньої агресії та порушення територіальної цілісності зазнала країна, що отримала прямі безпекові гарантії від усіх країн - постійних членів РБ ООН. Більше того, він відбувається в рамках європейської системи безпеки, яка вважалася найстабільнішою регіональною архітектурою безпеки. Попри очевидну нездатність ОБСЄ та інших міжнародних організацій зупинити конфлікт, відновити мир і покарати агресора, ключові гравці - як РФ, так і Захід - не демонструють бажання переглянути засади чинної європейської архітектури безпеки, зробити її ефективнішою і функціональнішою.

Нарешті, маємо справу з асиметричним та гібридним конфліктом. Країна-агресор публічно відкидає свою участь у війні, а самі дії агресора включають як традиційні воєнні методи, у тому числі захоплення територій і їх офіційну анексію, так і нетрадиційні новітні методи чинення агресії, зокрема в політичній, економічній, інформаційній сферах, тероризм тощо, що дозволяє вважати російську агресію проти України класичною гібридною агресією.

Зіштовхнувшись із таким комплексним конфліктом, постмайданне українське керівництво не лише не змогло вести професійну гру на всіх трьох рівнях, а й втратило велетенський потенціал суспільної та міжнародної підтримки країни для внутрішнього реформування і припинення зовнішньої агресії. Позиція України на міжнародній арені у питанні конфлікту з РФ - непослідовна, риториці українського керівництва та дипломатії притаманний дуалізм: ура-патріотична антиросійська риторика всередині країни - і стримана зовнішньополітична тактика організації відсічі агресору на міжнародній арені; збереження модальності АТО - і фактично стан військової агресії з боку РФ тощо.

Така позиція дезорієнтує українське суспільство та міжнародну спільноту в питанні можливих напрямів подальшого врегулювання конфлікту. Ця дезорієнтація лише посилилася після звернення українського керівництва до міжнародної спільноти з проханням направити миротворчий контингент на схід країни. В експертного середовища та закордонних партнерів складається враження, що українські миротворчі ініціативи є або тактичним відволікаючим маневром, або виявом недостатнього професіоналізму і нерозуміння практики міжнародної миротворчості.

Що таке миротворчість

Термін "миротворчість", який зазвичай включає в себе невоєнні засоби досягнення миру, часто використовують для характеристики будь-якої діяльності, спрямованої на зупинення конфлікту. Інколи під миротворчістю розуміють лише розміщення військового контингенту ООН, "голубих шоломів", для розведення сторін конфлікту. Дехто плутає миротворчість із військовими операціями з примушування до миру. Відтак, термінологічна плутанина призводить до того, що навіть офіційні особи, використовуючи під час перемовин однакові терміни, говорять про абсолютно різні речі.

У міжнародній практиці виділяють чотири форми міжнародної "миротворчої" діяльності: превентивна дипломатія, миротворчість, підтримання миру та постконфліктне миробудівництво. Зазвичай до й на самому початку розгортання конфлікту використовується превентивна дипломатія. Після спалаху конфлікту починається діяльність міжнародних організацій чи інших посередників з метою зупинити його і посадити керівників ворогуючих сторін за стіл перемовин для досягнення мирних домовленостей (саме така діяльність і вважається "миротворчістю").

Після досягнення мирних домовленостей ООН або інша міжнародна організація може ввести сили для підтримання миру, тобто розведення ворогуючих сторін. Після цього (або й одночасно) розпочинається миробудівництво - діяльність на різних рівнях зачеплених конфліктом спільнот з метою врегулювання глибинних причин конфлікту і недопущення його повторення. Успішна реалізація цих компонент приводить до появи "сталого миру", тобто досягнення системного балансу інтересів, при якому відновлення конфлікту немислиме й невигідне.

Миротворчість та примушування до миру - дві різні форми зупинення конфлікту на етапі його найбільшого загострення. Миротворчість - це дії, спрямовані на схиляння ворогуючих сторін до миру шляхом перемовин, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду тощо. Якщо такими засобами не вдалося розв'язати конфлікт, тоді втручається РБ ООН і вживає заходів відповідно до своєї компетенції, як визначено, зокрема, у Розділі VIІ Статуту, у тому числі шляхом примушування до миру.

Примушування до миру - це примусові заходи проти однієї або кількох ворогуючих сторін із метою припинення збройного конфлікту. Примушування до миру застосовується після того, як усі мирні засоби припинення конфлікту вичерпано, а рішення ООН чи регіональних організацій не виконуються. В арсеналі РБ є військові й невійськові примусові заходи, зокрема санкції (повне або часткове припинення економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо- або інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин). У разі їх неефективності ст.42 Статуту уповноважує РБ застосовувати повітряні, морські або сухопутні сили держав-членів ООН проти порушників міжнародного миру та безпеки.

Класичним прикладом операції примушування до миру були дії проти Іраку у відповідь на анексію Кувейту. Ці дії проводилися за мандатом, наданим Резолюцією РБ ООН № 678 від 29.11.1990, яка уповноважила використання всіх необхідних заходів для виведення іракських військ із Кувейту.

На практиці ж держави та міжнародні коаліції неодноразово проводили операції з "примушування до миру" без мандату РБ для досягнення тих або інших власних інтересів. Прикладами таких операцій були повітряні інтервенції НАТО в Югославію в 1999 р., вторгнення США в Ірак у 2003 р., агресія Росії проти Грузії у 2008 р. тощо. Громадянська війна в Лівії створила унікальний прецедент, коли Резолюцію РБ ООН №1973, яка передбачала захист цивільного населення всіма засобами (крім окупації лівійської території), фактично використали окремі держави як "ліцензію" на інтервенцію на боці лівійських повстанців проти режиму Каддафі. Після 2011 р. мінімізувалися перспективи отримати мандат ООН на операції примушування до миру, насамперед через критику Росії та Китаю, які блокуватимуть будь-яку інтервенцію, що може спричинити зміну політичних режимів.

Чи можливе примушування Росії до миру

Чи існували варіанти зовнішньополітичної стратегії і тактики нашої держави, які б могли привести до ефективнішого покарання агресора, недопущення трагедій під Іловайськом та Дебальцевим, що, зрештою, і привели Україну до мінського тупика? Так, однозначно.

Українська дипломатія вже з березня 2014 р. була зобов'язана використати наявний міжнародно-правовий потенціал для обмеження Росії в рамках ООН. Насамперед, одразу після окупації АРК українська дипломатія, відповідно до міжнародних конвенцій про визначення агресії, Статуту ООН, резолюції ГА ООН 3314 щодо визначення агресії, Будапештського меморандуму та цілого комплексу інших міжнародно-правових документів, була зобов'язана кваліфікувати РФ як країну-агресора і використати ст.27 Статуту ООН для позбавлення права РФ брати участь у голосуванні щодо питань, які стосуються конфлікту в Україні.

Українська сторона, замість агресивної антиросійської риторики, мала звернутися до РБ ООН з вимогою виконати її основне завдання, передбачене у ст.39 Статуту, а саме відновлення миру і безпеки, а в разі нездатності РБ ООН зробити це - звернутися до Резолюції ГА ООН №377А "Об'єднані заради миру" і винести питання покарання агресії проти України на розгляд сесії Генасамблеї ООН.

Згадана Резолюція передбачає, що у разі нездатності РБ ООН, з огляду на використання окремими постійними членами права вето, виконати свою головну місію - захистити мир і безпеку, Генеральна асамблея ООН може прийняти рішення щодо відновлення миру і безпеки, включно з питанням застосування санкцій до агресора або використання воєнної сили. Для передачі питання на розгляд ГА ООН потрібне процедурне рішення РБ ООН, для прийняття якого достатньо простої більшості голосів членів РБ ООН, а не згоди всіх її постійних членів. Таким чином можна оминути право вето РФ у Раді безпеки і прийняти рішення про покарання агресора чи навіть проведення коаліцією країн операції з примушування РФ до миру.

За 66 років цю Резолюцію використовували 10 разів; щоразу, відповідно до виписаної у Резолюції процедури, скликалася Надзвичайна спеціальна сесія (НСС). У 1956 р. Перша така сесія розглянула питання Суецької кризи і прийняла рішення створити миротворчі сили ООН UNEF I. Пізніше Восьма НСС прийняла важливі рішення щодо питання Намібії та санкцій до ПАР. Нинішня, Десята НСС розглядає питання ізраїльсько-палестинського конфлікту. Хоча в експертів немає єдиної думки з приводу правової природи рішень НСС, усі визнають вагому політичну роль відповідних рішень НСС; вони стають основою для формування широких міжнародних коаліцій, підривають міжнародно-правову легітимність позиції агресора тощо.

Головною умовою для використання цієї Резолюції є наявність фактів нездатності з боку Ради безпеки прийняти рішення на захист миру і безпеки. Інакше кажучи, для того, щоб Україна змогла звернутися до РБ з проханням передати на розгляд ГА ООН питання покарання РФ за агресію проти України та проведення операції з примушування РФ до миру або запровадження санкцій ООН проти РФ, потрібно кілька разів - три, чотири, п'ять - пропонувати на розгляд РБ проекти відповідних резолюцій із максимально жорсткими формулюваннями. Після ветування Росією зазначених проектів Україна як жертва агресії могла б вимагати скликання НСС та прийняття відповідної резолюції ГА.

Шанси на прийняття такої резолюції НСС ООН щодо покарання РФ у 2014-му - на початку 2015 р. були дуже високі, але після 17 лютого 2015 р. стали мізерними. Саме того дня, 17 лютого 2015 р., було допущено таку помилку, як надання Мінським домовленостям правового статусу документа РБ ООН, зафіксованого в Резолюції РБ №2202. Пункт 2 Комплексу заходів у рамках Мінських домовленостей, який є частиною цієї Резолюції, визначає сторонами конфлікту Україну та ОРДЛО, а не Україну та РФ. Тобто документом РБ ООН Росію виведено за рамки "українського конфлікту". Внаслідок нездатності української дипломатії скористатися чинним міжнародно-правовим інструментарієм нейтралізації та покарання агресора, Україна залишилася сам на сам з агресором, який, за формальними ознаками, вже більше не є стороною конфлікту.

Після прийняття Резолюції №2202 вже ніхто не зможе закинути РБ ООН нездатність розглянути і прийняти рішення в питанні, яке загрожує миру, - агресії РФ проти України, а отже різко зменшуються шанси використати звернення до Резолюції ГА ООН №377А "Об'єднані заради миру". Саме бажанням Росії уникнути такого сценарію і можна пояснити поспішність, із якою було прийнято Резолюцію РБ ООН щодо Мінських домовленостей. Зрозуміти ці дії російської дипломатії можна, а ось причин небажання української дипломатії застосувати "Об'єднаних заради миру" і згоди з прийняттям резолюції РБ ООН №2202, за винятком непрофесіоналізму чи підігрівання агресору під прикриттям антиросійської риторики, - ні.

Формалізовані РБ ООН Мінські угоди інституціоналізували українську кризу як внутрішній конфлікт між Україною та ОРДЛО, а також вивели питання Криму за рамки переговорного процесу - тобто повністю виконали російський порядок денний щодо подальшого розвитку конфлікту. Це унеможливлює на даному етапі розгортання операції з примушування до миру, оскільки Росія, як де-факто країна-агресор, резолюцією РБ ООН №2202 де-юре виведена з конфлікту, а його врегулювання через виконання Мінських домовленостей є зобов'язанням України, зафіксованим Радою безпеки.

Що ж далі - миротворчість чи операція з підтримання миру?

Який же тоді миротворчий інструмент може бути використаний на цей момент? Чи можливе сьогодні введення міжнародного миротворчого контингенту, про що неодноразово заявляв президент України? Для відповіді на це запитання потрібно визначити, чи завершена гостра фаза конфлікту, чи є Мінські домовленості його найвищою точкою, після якої конфлікт іде на спад і настає час для операцій із підтримання миру.

За наявними лише офіційними даними, після досягнення Мінських домовленостей щомісяця з українського боку гинуло в середньому 56 військовослужбовців. За весь період після завершення операції в Дебальцевому і початку дії Мінська-2 по 8 квітня 2016 р. загинуло 748 українських солдат. Тобто Мінські домовленості не привели до ефективного перемир'я і припинення вогню, а лише перевели конфлікт високої інтенсивності у стадію низької інтенсивності. Конфлікт усе ще перебуває в гострій фазі, тому єдиним міжнародним інструментом його врегулювання, окрім примушування до миру, залишається тільки миротворчість. Операція з підтримання миру стане можливою лише у разі успішних миротворчих зусиль із врегулювання конфлікту.

Тому українська сторона не має іншої альтернативи, окрім як активно використовувати весь інструментарій ст.33 Статуту ООН для миротворчих зусиль, зокрема: переговори - у тому числі безпосередньо з агресором про припинення агресії і відновлення територіальної цілісності України; обстеження, зокрема наслідків агресивних дій РФ для економіки, матеріального стану України; посередництво, у тому числі із залученням сторін-підписантів Будапештського меморандуму; примирення, зокрема шляхом просування власних концепцій відновлення суверенітету України над Кримом; арбітраж та судовий розгляд щодо компенсації Росією заподіяної Україні шкоди; звертання до регіональних організацій, зокрема ОБСЄ, РЄ, з проханням посилити санкції, аж до виключення РФ зі складу цих організацій, через агресію щодо України та опрацювання нових концепцій мирного врегулювання конфлікту з РФ тощо.

Чи можна врегулювати нинішній конфлікт із допомогою перелічених вище механізмів? Так, заумови вироблення цікавого для всіх сторін плану мирного врегулювання, визначення ефективного каналу переговорів та дієвої тактики його проштовхування.

Започаткування ж станом на сьогодні Операції з підтримання миру (ОПМ) в Україні малоймовірне, оскільки конфлікт "ще не дозрів" до тієї фази, коли сторони вже досягли мирних домовленостей чи хоча б ефективного перемир'я, коли конфлікт "видихнувся" і перейшов у низхідну фазу, а сторони готові на розведення й поступове його врегулювання. ОПМ передбачає не лише обов'язкову деескалацію конфлікту, а й згоду всіх сторін конфлікту - тобто і ОРДЛО.

Не слід забувати і про процедуру прийняття рішення щодо ОПМ, і про роль РФ у цьому процесі. РФ зможе забезпечувати вплив на формування мандату, визначення складу, у тому числі й керівництва ОПМ. Якщо збережеться такий самий рівень дипломатичної гри з боку України та РФ, як сьогодні, то з високою ймовірністю можна спрогнозувати, що миротворчі сили стануть способом легітимації російської присутності в Донбасі. Виходячи з порядку формування ОПМ, без принципових домовленостей із ключовими гравцями - РФ, США, Францією - щодо параметрів ОПМ та щохвилинного контролю над формуванням місії забезпечити її відповідність українським інтересам буде складно.

Слід брати до уваги, що наразі спостерігається тенденція небажання третіх країн витрачати значні ресурси на ОПМ. За різними оцінками, безпекові виклики конфлікту в Донбасі можна врегулювати лише значною кількістю миротворців - від 40 тис. військових і цивільних; якщо врахувати загрозу з території окупованого Криму і потребу розмістити превентивний миротворчий контингент і там, то вийдемо на
50 тис. осіб миротворчого персоналу.

Для порівняння: на сьогодні в 16 міжнародних місіях ООН служать сумарно 120 тис. осіб персоналу, у тому числі 104 тис. військовослужбовців та 16 тис. поліцейських. Розгортання ОПМ, що дорівнюватиме майже половині всього миротворчого персоналу, - справді велетенський виклик для ООН, для здійснення якого потрібні значні зусилля. Щорічний миротворчий бюджет ООН становить понад 8 млрд дол. США, тобто навіть умовно мінімальний бюджет дієвої миротворчої операції в Україні сягатиме декількох мільярдів доларів щорічно. Зважаючи на те, з якими труднощами забезпечується наповнення нинішнього миротворчого бюджету, його зростання на 40-50% є серйозною проблемою.

На зміну миротворцям ООН - поліцейська місія ОБСЄ

Більш ніж рік розмов про миротворчий контингент ООН не привів до жодного реального прогресу в цьому питанні. Однак, не роблячи висновків із попередніх помилок, 24 квітня 2016 р. президент України Петро Порошенко заявив про підготовку спеціальної поліцейської місії ОБСЄ в Донбасі. За словами глави держави, ця місія повинна "забезпечити стале припинення вогню та безпеку, відведення важкої військової техніки та виведення російських окупаційних військ, відновлення контролю над українсько-російською частиною кордону". Чи відповідають такі очікування мандатові поліцейських місій ОБСЄ?

До повноважень поліцейської місії ОБСЄ входять підтримка і тренінг місцевих силових структур у подоланні транснаціональної та організованої злочинності, наркотрафіку, контрабанди людей, порушень прав людини та інших викликів. Ці місії залучаються як захід превентивної дипломатії або постконфліктного миробудівництва. Інакше кажучи, поліцейські місії розгортаються або до початку конфлікту, або після його завершення. Такі місії покликані підвищити спроможність уже сформованих місцевих безпекових структур.

Відтак, згадані вище очікування мало пов'язані з практичним мандатом поліцейських місій ОБСЄ. Зокрема, поліцейські місії (навіть озброєні) не можуть забезпечувати режим припинення та відведення важкої техніки і озброєних груп. Натомість, поліцейський персонал ОБСЄ може патрулювати лінію розмежування та українсько-російського кордону, але за обов'язкової згоди Росії. Відмінність поліцейської місії від моніторингової полягає в тому, що перші носитимуть зброю та матимуть право на її застосування у разі загрози життю. Однак поліцейські не зможуть застосовувати зброю проти порушників режиму перемир'я, на відміну від військового персоналу ООН. Тим більше така місія не може забезпечити стале припинення вогню і безпеку, відведення важкої військової техніки та виведення російських військ.

З іншого боку, присутність поліцейської місії ОБСЄ може сприяти моніторингові ситуації під час виборів на території ОРДЛО, і навіть здійснювати певні функції із забезпечення безпеки виборчих дільниць, але це навряд чи сприятиме розведенню сторін або відновленню українського суверенітету без досягнення принципової політичної домовленості та повного припинення бойових дій і насилля в регіоні.

Що ж робити

Насамперед, визнати реалії і, розробляючи стратегію й тактику врегулювання конфлікту, виходити з суворої, інколи - неприємної правди. "Український" конфлікт - багатовимірний, спроба обмежити його одним виміром викривляє реальність, не сприяє врегулюванню, а лише дозволятиме на певний період його заморозити. Сталий мир можливий лише за умовперегляду глобальної та європейської архітектури безпеки, припинення протистояння РФ із Заходом та інтеграції Росії до європейських структур; врегулювання комплексу українсько-російських двосторонніх проблем, опрацювання і погодження взаємоприйнятної модальності співіснування України та РФ; проведення швидких системних внутрішніх реформ, які перетворять проект "Україна" у привабливий для усіх її громадян.

Проведення реформ, заміна нинішньої корумповано-олігархічної моделі України на нову, привабливу модель модернізованої економіки, побудова справжньої, а не фасадної демократії, реінтеграція суспільства, досягнення високих стандартів добробуту та інші внутрішньоукраїнські позитивні перетворення стають одним із ключових чинників врегулювання конфлікту. Тим часом врегулювання внутрішніх проблем не може бути предметом зовнішнього диктату. Питання державного устрою, насамперед - Конституції, не можуть вирішуватися під час будь-яких переговорів, оскільки за таких умов Україна втрачає важливі риси своєї міжнародної правосуб'єктності. Міжнародна спільнота може сприяти українським реформам, надавати фінансову чи технічну допомогу, але не може замість українців визначати основоположні риси української державності.

Мінські домовленості відображають "російську" логіку врегулювання конфлікту, алена сьогодні можуть бути відкинуті. Вихід із ситуації полягає в необхідності просування нових ідей та проектів, які можуть відсунути невигідні Україні Мінські домовленості на другий план і поступово їх маргіналізувати. Фактично, основним висновком після двох років російської агресії та конфлікту в країні є необхідність випрацювати і просувати свій власний системний план врегулювання як геополітичного протистояння, так і двостороннього українсько-російського конфлікту. Будь-який інший план врегулювання конфлікту, вироблений у Москві, Берліні, Вашингтоні чи Брюсселі, виходитиме з чиїхось, однак не обов'язково з українських інтересів.

Український план мирного врегулювання має базуватися на принципах збереження української державності у кордонах 1991 р. і відновлення повноцінного суверенітету; неприйнятності будь-якої міжнародної домовленості, досягнутої без участі України чи шляхом примусу, домовленості, яка порушує гідність та свободу українського народу; інноваційності, необхідності нестандартних моделей врегулювання; мирного врегулювання конфлікту на основі поваги до регіональних особливостей, мови тощо, максимального й рівного делегування повноважень регіонам, недопущенні дискримінації тих чи інших регіонів за будь-якою ознакою; поваги до гідності, цінностей, мотивації всіх сторін конфлікту - на всіх його рівнях, за винятком тих, хто сприяв і здійснив акти агресії та воєнні злочини; невідворотності покарання за підготовку та здійснення агресії, підтримку незаконних збройних формувань, воєнні та кримінальні злочини, злочини проти людяності тощо.

Для реалізації українського плану мирного врегулювання потрібно переосмислити роль і місце Росії в Європі та світі й запропонувати РФ і західним партнерам проекти "позитивного" та "негативного" міжнародного порядку денного щодо РФ. Позитивний порядок денний має передбачати низку кроків на перегляд європейської архітектури безпеки та співробітництва з метою заспокоїти формальні претензії Кремля, пропозиції із врегулювання двосторонніх українських проблем з використанням інноваційних способів, але за безумовного визнання українського суверенітету в рамках кордонів 1991 р. Негативний порядок денний має сприяти примусові РФ до прийняття позитивного порядку денного і може включати такі кроки, як кваліфікація РФ в рамках ООН як агресора і сторони конфлікту, а отже заборону РФ брати участь у прийнятті рішень щодо його врегулювання, винесення прийняття рішення про визначення та покарання агресора на НСС ООН, запровадження до РФ вищого рівня санкцій тощо. Лише об'єднанням "пряника і батога" можна спробувати примусити та/чи заохотити Кремль до змістовних переговорів з метою відновлення миру.

Очікування, що наші проблеми з Росією вирішать лише діючі санкції Заходу та підвищення для неї ціни конфлікту - хибні й шкідливі. Як казав один із батьків сучасної конфліктології, американський математик російського походження А.Рапопорт, ілюзія, буцім дедалі більші втрати другої сторони приведуть до нашої власної перемоги, є причиною того, що конфлікти затягуються на довгі роки, а конфліктуючі сторони, взаємно виснажуючи одна одну, в результаті програють обидві …