Фашизм—антифашизм: чого коштує гра?

Так звана антифашистська кампанія в Україні, пік якої припав на травень 2013 р., сколихнула незріле в політичному й демократичному cенсі українське суспільство, посилила й без того хронічне протистояння між прихильниками незалежності та залежності, цивілізаційними уподобаннями, демократією та совковим світо- і життєсприйняттям, загострила орієнтаційний вибір Схід-Захід. Виявилося, що до повного набору суспільних колізій не вистачало лише фашизму й антифашизму.

Фашизм і комунізм як аномальні парадигми суспільного розвитку зародилися в ХХ ст. і залишили по собі руїни створюваних віками цивілізаційних цінностей. Однак у викривленому уявленні ще багатьох колишніх громадян СРСР комунізм залишився зі знаком плюс, а фашизм - мінус.

Версій, що таке фашизм, є чимало, хоча й досі немає його точного визначення. Термін став ярликом. Його вішають на опонентів і диктаторів, хоча авторитарний стиль правління не завжди фашистський. Виникає щось на кшталт: "Я не знаю, що таке фашизм, але я точно знаю, що ви - фашист". Серйозна помилка - плутати його з націоналізмом, що робиться, зазвичай, в інтересах політичної еквілібристики.

Після Другої світової війни вірилося, що фашизм назавжди залишився об'єктом історії. Після бурхливих змін у світі наприкінці ХХ ст., коли гинули останні імперії і конав комунізм, він став затребуваним у політичній піар-тактиці пострадянської керівної еліти як інстинктивний захист від проблем, що нахлинули у зв'язку з невідкладною потребою здійснення трансформаційних перетворень. Куди простіше випустити пару в мітинговому протистоянні, ніж осмислити й розв'язати наявні проблеми.

Думка Льюїса Каплана (у книжці "Сталин, человек, который спас капитализм"), що до розвитку фашизму призвела економічна депресія 1929-1933 рр., не передає всієї гами причин його появи. Їх аналіз підводить до висновку, що фашизм як явище виникає в суспільстві, котре опинилося в нестандартній ситуації, зазнало образ і приниження. Після війни 1914-1918 рр. Італія, пранаступниця Imperium Romanum, називала себе "переможеною серед переможців". Її союзники не мали ані найменшого бажання ділити з нею лаври перемоги й задовольняти територіальні апетити Рима. Почуття несправедливості охопило націю з верху до низу. Фашисти, які з'явилися на цій хвилі, заявляли, що знають, як повернути "вкрадену перемогу" і зупинити комунізм.

Ще в гіршому становищі перебувала Німеччина: поразка, Версаль, який поставив велику, успішну й амбітну націю на коліна. Ідеї реваншу охопили країну, кинули її в обійми нацизму, чия ідеологія спиралася на історичне підґрунтя, яке реально й, до речі, на здоровій основі, складалося в Німеччині впродовж століть. Споконвіку бідні ресурсами німці вдосконалювали свою трудову діяльність, навички організаційної й виробничої практики, стимулювали молоді покоління до праці і досягли великих успіхів науково-технологічного порядку на цьому шляху. Задовго до Гітлера, ідеології та практики нацизму, в період раннього капіталізму в Німеччині з'явилися книжки, в яких наголошувалося на особливій заслузі німецького етносу в розвитку людської цивілізації. Творці теорії про вищість арійської раси поклали в її основу цю специфіку німецького менталітету, вироблену віками. На відміну від авторитаризму, який будується на широкому чи вузькому кругозорі самодержця, фашизм озброюється "героїчним світоглядом", заради прищеплення жертовності й слухняності інфікує ним маси і спрямовує їх на реалізацію закладених у ньому ідей.

І нацистська Німеччина, і фашистська Італія обрали стежку війни. Їхньому союзникові Японії, суспільний лад якої будувався на
воєнно-тоталітарному режимі азійського типу, вже нічого було черпати з арсеналу фашизму. Японська політика в Азії ставала тотожною німецькій у Європі.

Після розгрому Франції 1940 р. майже всю континентальну Європу окупувала Німеччина. Болгарія, Румунія, Угорщина опинилися перед дилемою: або годити Гітлеру і зберегти державність у статусі обмеженого суверенітету, або повністю втратити її, як це було з Польщею і Чехословаччиною. Водночас усі вони прагнули територіального ревізіонізму й сподівалися розв'язати проблеми з допомогою Берліна. Усе ж головною причиною їх співробітництва з Гітлером стала безвихідь у просторі політичного тяжіння. Англія і Франція, як виявилося в Мюнхені, не були готові захищати створений ними світовий порядок. СРСР наприкінці серпня 1939 р., підписавши секретні статті до пакту Молотова-Ріббентропа, різко посилив Німеччину. Як господар Європи Гітлер став роздавати преференції. Отримав їх і Сталін. Цілком закономірно, що малі країни опинилися у воєнно-політичному фарватері Німеччини. Між іншим, такий самий кульбіт самозбереження вони повторили, сподіваючись урятуватися від комунізму, коли Червона армія вступила на їхню територію.

Однак навіть в умовах домінування нацистів у Європі ці країни не стали фашистськими. Підтримувані Гітлером праворадикальні організації - "Бранник" у Болгарії, "Залізна гвардія" в Румунії, "Схрещені стріли" в Угорщині - були звичайними маргінальними структурами, не мали опори серед національних еліт, переслідувалися і заборонялися. Не були при владі, за винятком нілашистів Ф.Салаші в Угорщині, які отримали її з рук німців у жовтні 1944 р. Навряд чи варто називати фашизмом реакцію в Іспанії на небезпеку комунізму в 1936-1939 рр. А відправка Франко в 1941 р. на Східний фронт "блакитної" дивізії - лише мізерна компенсація Гітлеру за масштабну допомогу в роки громадянської війни.

Сьогодні, коли в пострадянських країнах зупинено трансформаційні процеси і йде зміцнення авторитарного тоталітаризму, масштабно став використовуватися вже генетичний страх людей перед фашизмом. Мовляв, дивіться, може бути ще гірше!

У невластивому для неї становищі опинилася Росія, ображена й принижена поразкою в холодній війні, втратою контролю над Центрально-Східною Європою, яку відвоювала у Гітлера, й територій, які віками об'єднувала і приєднувала. Від неї відвернулися союзники, вона позбулася статусу наддержави, іміджу великого силового центру. Розвіявся міф, згідно з яким Росія завжди і всюди одні народи захищала від злих ворогів, іншим несла свободу. У російському суспільстві це спричинило комплекс образи й несправедливості, ефект ностальгії за втраченим.

Вихід із нестандартної ситуації націоналістичні й консервативні кола стали шукати в "Русском мире". Однак відтворення його в дусі євразійської доктрини, що розпочалося з допомогою масштабної пропаганди таких інструментів, як Митний і Євразійський союзи, ЄЕП веде до консервації архаїзмів минулого у всіх сферах суспільного буття, загрожує ізоляцією у глобалізованому світі. В такій ситуації цілком можливий синдром італо-німецького сценарію розвитку після 1918 р. Симптоми фашизму в РФ даються взнаки вже сьогодні. Вони - в російському неонацизмі, який є сплавом радикального націоналізму, шовінізму, расизму, ксенофобії, що створює дисонанс у суспільстві. Неонацизм може реалізуватися на владному рівні, якщо Росія не поверне на новий для неї шлях (що особливо важливо для пострадянських держав) - плекання демократії.

Що ж до України, то, незважаючи на наявність маргінальних утворень, заангажованих на провокації, як це недавно мало місце в Луцьку, небезпека в ній фашизму явно перебільшена. У нас немає для нього передумов. І ось чому: Україна як невелика держава не відповідає критеріям вибору фашизму; не має територіальних претензій; не заявляє про своє месіанство у світі; століттями перебувала в іпостасі пасивного плавця на хвилях подій; досі остаточно не склалася як політична нація і не усвідомила до кінця своїх нагальних інтересів; не ображена і не принижена, не поставлена на коліна, а підводиться з них. Народ із надважкою, трагічною історією не має права втрачати державницьку демократичну перспективу. Хто хотітиме мати справу з фашистською державою?

Суспільство, яке прагне убезпечити себе від фашизму, має раз і назавжди засвоїти: ліки від хвороби фашизм є, вони називаються демократія. Коли у Франції в період Великої депресії зазнали краху сподівання на стійкість Версальської системи, з'явилося відчуття повернення жахів 1914 р., і як наслідок виникли численні праворадикальні організації, що вимагали сильної руки при владі, французька демократія твердо сказала "ні". А якщо демократичного суспільства немає і ніколи не було, громадянська позиція відсутня, то нема кому дати відсіч фашизму. Висновок простий: гарантія від фашизму - демократизація суспільства на всіх рівнях, від економічного до гуманітарного. Політична гра "фашизм-антифашизм" коштує дорого. Насамперед часу, який Україна марнує…