Утопія: без права на реванш

Здобув прихильність тих, кого лякали ринок і дух конкуренції. Модним стало гасло "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!". Для чого? Запитання риторичне.

Комунізм припав до смаку відсталій Росії, яка завжди прагнула дивувати світ. Видозмінений народництвом і звичаєвим правом "русского мира", марксизм став войовничим ленінізмом. Жовтневий переворот 1917 року був першим його проектом, утіленим у життя як альфа й омега суспільного розвитку.

Після 1917-го комунізм для Москви став головним знаряддям реалізації ідеї Третього Риму у форматі комуністичної імперії. Ресурсом досягнення мети була політика, що спиралася на силу. Після перевороту Росія вдалася до війн з Україною і Польщею, готувала похід на Румунію і навіть далеку Індію, брала участь у громадянських війнах у Китаї в 20–40 рр. ХХ століття й Іспанії в 1936–1939 рр., у розв'язанні Другої світової війни. Мета була одна - радянізація світу.

Окуповані СРСР в 1944–1945 рр. країни Центральної й Південно-Східної Європи (ЦПСЄ) - Польща, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія, Східна Німеччина - стали будівельними майданчиками комунізму. Навряд чи їхнім народам до душі висновок академіка Володимира Литвина: "…саме перемога радянського народу у Великій вітчизняній війні дала можливість народам Центральної і Південно-Східної Європи будувати життя на свій розсуд". Комунізм насправді насаджували грубо й безапеляційно. Не без участі привезених в обозі Червоної армії лідерів їхніх компартій Г.Димитрова, Б.Берута, В.Піка, М.Ракоші, К.Готвальда та ін. Майже в усіх країнах ЦПСЄ дислокувалися радянські окупаційні війська. На території Польщі до середини 1950-х перебували дивізії НКВС, які воювали проти Армії Крайової. Процес радянізації контролювали служби КДБ СРСР. Їхні розправи над противниками комуністичного режиму зазвичай закінчувалися судовими вердиктами з подальшим ув'язненням і безповоротною дорогою на радянську Колиму.

А тим часом на просторах ЦПСЄ розгорталися перетворення, що копіювали події в Росії після 1917 року: формувалася командно-адміністративна система влади, проводилися націоналізація приватної власності та переділ землі в рамках статусу трудової власності. Наступним кроком стала колективізація за радянським зразком, тобто колгоспізація.

Однакнасадити в ЦПСЄ чисто радянську модель комунізму не вдалося через ринковий досвід у минулому. Так в НДР, Польщі, Угорщині, Югославії функціонувала дрібна приватна власність, яку Кремль сприймав насторожено. Радянські посли й радники постійно втручалися у внутрішню і зовнішню політику, що засвідчувало обмеженість суверенності країн ЦПСЄ.

Їхньою політичною системою, запропонованою Сталіним, стала народна демократія. Самою назвою системи мали на меті обійти термін "диктатура пролетаріату", використовуваний в СРСР. Слова "диктатура" населення окремих країн ЦПСЄ не сприймало. В основі назви лежало марксистсько-ленінське розумінні поняття "народ", що ототожнювалося зі словом "трудящі", до яких зараховували робітників, пролетаризованих селян та інтелігенцію, яка сповідувала марксизм-ленінізм. Підприємці, дрібні й середні власники, господарі-селяни, вільнодумна інтелігенція як ворожі соціальні верстви підлягали ліквідації. Народна демократія була спрямована проти приватної власності та ринкової економіки.

Бархатний прапор «Пролетарии все стран, соединяйтесь!»

У системі, в якій, за Джорджем Орвеллом, усі рівні, а деякі рівніші, контрольні функції над соцтабором і міжнародним комуністичним рухом здійснювало Політбюро ЦК КПРС, прикриваючись спеціально створеним для цього Комінформом (інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій, 1947–1956 рр.), а потім Організацією Варшавського договору.

Відповідно до рангу встановлювалася градація братства, запозичена зі звичаєвого права "русского мира". Радянський Союз для всіх був "старшим братом". Відповідно, всі інші - "молодші брати". "Старшийбрат" мав право повчати "молодших", як будувати "світле майбутнє", настати якому заважав імперіалізм. "Подолаємо його, - переконували партійні бонзи, - тоді й заживемо". Ніби самі вони жили погано: спецмагазини для партійної братії, Ліксанупр, де надання медичних послуг розписувалося залежно від значущості партійної ніші, яку займали пацієнти.

Наступ комунізму в Європі, спіткнувшись на плані Маршалла й НАТО, вичерпався вже на 1949 рік. Москва перенесла політику його поширення на Схід, де того ж таки 1949-го було проголошено Китайську Народну Республіку на чолі з Мао Цзедуном. Для СРСР Китай був цікавий тим, що міг поставляти мільйони солдатів для розширення й захисту ареалу комунізму. В Корейській війні 1950–1953 рр. брали участь до 800 тисяч китайських добровольців - фактично регулярні дивізії КНР.

Пекін зі свого боку, просуваючи війнами комунізм у Південно-Східну Азію, не тільки прагнув регіональної зверхності, а й оспорював у Москви лідерство в комуністичному світі, що вилилося в серйозну конфронтацію між обома країнами уже в другій половині 1950-х. Прецедент був не першим. У 1948–1949 рр., коли югославський лідер Йосип Броз Тіто почав проявляти самостійність (робив спроби створити Балканську Федерацію під зверхністю Белграда й приєднати до Югославії Албанію, виявляти претензії на керівництво разом з СРСР міжнародним комуністичним рухом), він був назавжди відлучений від комунізму.

Результатом побудови комунізму в країнах ЦПСЄ було те саме, що й в СРСР: стагнація економіки й дефіцит найнеобхіднішого. Комуністичні країни безнадійно відставали від ринкових. Спроби зупинити наростання системної кризи реформами (НДР - 1963 рік, Чехословаччина - 1965-й, Угорщина - 1968-й, Польща - середина 1960–1970-х, Румунія - кінець 1960–1970-х) закінчилися провалом. У книжці "Витоки історії та її мета" німецький філософ Карл Ясперс написав: "Страшно дивитися на те, як оманлива віра в тотальне планування, що нерідко виникає на ґрунті істинного ідеалізму, змушує людину через її діяльність дедалі глибше, крок за кроком, занурюватися саме в те, що вона намагалася подолати, - у злидні, несвободу і беззаконня".

Для країн ЦПСЄ залишалася одна дорога: повернутися до ринку й демократії, що засвідчували повстання в НДР (1953) й Угорщині (1956), "Празька весна" в Чехословаччині (1968), протести в Польщі (1956, 1981–1982). Для боротьби з ними Москва вдалася до використання доктрини Брежнєва. Суть її зводилася до спільного захисту комунізму, що фіксувалося в договорах про дружбу й співробітництво між СРСР і країнами народної демократії. Прикладом її застосування став розгром "Празької весни". Для цього були задіяні війська СРСР, Польщі, Угорщини, НДР, Болгарії. Загальна чисельність їх сягала майже 500 тисяч осіб плюс більш як п'ять тисяч танків. Соціалізм тримався виключно на силі.

Хоч як парадоксально, але першимвід комунізму почав відходити Китай, який у другій половині ХІХ - першій половині ХХ століття був напівколонією, а віками - й зразком колективістських зусиль в освоєнні природи для потреб суспільства. І не тому, що СРСР не захотів наприкінці 1950-х допустити КНР до керма комуністичного світу й відмітав будь-які посягання на своє виключне право контролювати два його головні складники - соціалістичний табір і міжнародний комуністичний рух, який фінансувався Москвою. Хоча, за великим рахунком, це ніяк не впливало на зміну природи комунізму. Останній призвів найбільшу за населенням країну світу до жалюгідного стану. Щороку від злиднів і голоду помирали мільйони китайців. Комуни, які за рівнем усуспільнення праці й людей обійшли радянські колгоспи, набули жорстких воєнізованих форм організації сільськогосподарських робіт під наглядом озброєних солдатів Китайської народно-визвольної армії, що мала славу найсвідомішої частини китайського комуністичного суспільства. Ієрархічно побудована комуністична держава, як і всюди при комунізмі, не ощасливила китайського народу, а тим часом її вожді та їхнє оточення купалися в розкоші, жили життям богдиханів.

Мао Цзедун і Сталін. Китайський пропагандистський плакат, початок 1950-х рр.

Однак китайцям завжди і в усьому допомагав їхній національний практицизм. Не підвів він і цього разу. Уже після смерті 1976 року Мао Цзедуна Ден Сяопін озвучив фразу, яка стала крилатою: "Не важливо, якого кольору кішка. Важливо, щоб вона ловила мишей". Вона стала вироком не тільки китайському, а й усьому світовому комунізму. Оскільки Китай не був країною, в яку можна було б послати війська згідно із доктриною Брежнєва, то йому нічого не заважало скористатися своїми можливостями і першим відмовився від комунізму. Схизма Ден Сяопіна не дістала в Москві продуманої і виваженої оцінки, що невдовзі засвідчили події в Афганістані й навколо нього.

Вводячи 1979 року війська в Афганістан для демонстрації того, що процес переходу від капіталізму до соціалізму наростає, Кремль планував насадити комунізм у країні з середньовічним ладом життя за місяць. А вийшов з неї через 10 років. Аллах виявився сильнішим за комунізм. Провал в Афганістані означав воєнну, політичну й моральну поразку радянського комунізму. А в цілому настав кінець його територіального поширення в Азії й усьому світі. З Афганістану розпочався спонтанний крах комунізму як неприродної, фантомної системи.

З початком закономірного краху комунізму руйнувалася і його московська імперія. Стався надлом у верхах його цитаделі. Шеф усемогутнього КДБ, карального меча радянського комунізму, Юрій Андропов якось зауважив: "Ми не знаємо, в якій країні ми живемо". Москва намагалася зберегти комунізм, бо його крах означав кінець Радянського Союзу. Із втратою динаміки розширення комунізму у світі Кремль втрачав право на імперію, яка самим своїм існуванням (як і імперія Романових) була націлена на розширення кордонів.

Чи не тому пульс суспільного буття СРСР у другій половині 1980-х із перебоями відстукував останні роки утопії і багатократно передавався країнам народної демократії, які під страхом доктрини Брежнєва очікували змін у метрополії. Зміни настали з горбачовською перебудовою, яка засвідчила факт вичерпання можливостей комунізму, а точніше, його абсолютну нездатність до прогресу. Перебудова була заявкою на ринок. Її по-своєму зрозуміли в країнах народної демократії. Подальший розвиток подій не забарився. У європейських заручників радянського комунізму рвонуло антитоталітарними революціями, які були абсолютно безкровними. Ніхто в країнах народної демократії не кинувся 1989 року на захист "досягнень соціалізму". Невдовзі така сама доля спіткала метрополію. Крах комунізму означав крах ленінського проекту СРСР, який був плодом комунізму. Ніщо більше не об'єднувало різноплемінний люд. Механізм імперської сили СРСР просто проіржавів. Народи радянського комуністичного табору здобули можливість повернутися до продовження своєї перерваної національної історії.

Вал революцій призвів до зникнення комунізму як найреакційнішої і найнебезпечнішої сили сучасності. Без найменшого шансу на повернення.Дивним щодо цього є існування компартій у країнах пострадянського простору. Очевидний діагноз: ностальгія, яка не піддається зціленню.