Гра м’язами «языка»

Днями один знайомий поділився своїм розчаруванням із приводу прочитаної книжки: «Готувався насолодитися справжнім епосом, а виявилося - нудний, вульгарний анекдот». Ця фраза й спала на думку у вівторок, після того, як відшуміли пристрасті щодо схваленого в першому читанні скандального законопроекту «Про основи державної мовної політики». Партія влади отримала ще одну тактичну перемогу, але її успіх справляв враження не беззастережної вікторії, а дрібної шулерської капості. Очікуваний героїчний опір насправді виявився сумішшю тихого зрадництва й кричущої безпорадності. Те, що могло підняти хвилю праведного гніву, породило лише тьмяний спалах істерики.

Немає потреби детально розбирати сумнівної якості правознавчу працю Ківалова й Колесніченка - про її численні огріхи говорилося досить часто й цілком докладно. Навряд чи варто просторікувати про те, що проект (покликаний юридично закріпити двомовність, яка вже існує де-факто) несе суто політичне значеннєве навантаження. Про це невтомно кричать ті, хто програв, цього фактично не приховують переможці.

Напевно, є сенс хіба поміркувати про особливості поведінки обох сторін. І не стільки задля осмислення подій учорашніх, скільки для полегшення розуміння того, що настане завтра.

Чим керувалася влада? Її мотиви начебто здаються очевидними.

По-перше, мовне питання завжди вважалося ефективним способом так званої мобілізації електорату Південного Сходу. Наскільки ефективним він є в нинішніх політичних умовах - питання. Жонглювати «мовною картою» легко, коли ти перебуваєш в опозиції. А коли ти опинився при владі - невдячний виборець має право зажадати від тебе чогось відчутного. Відчутнішого, ніж офіційний дозвіл говорити, писати й читати мовою, якою тобі й так ніхто не забороняв говорити, писати й читати. Один цинічний персонаж із правлячої команди чесно зізнався в розмові, що банальний підкуп населення, на його погляд, є значно дієвішим способом стимуляції народної довіри. Розмови про те, що активізація дій на «мовному фронті» забезпечує п’яти-, семи-, а то й десятивідсоткове збільшення рейтингу влади, ведуться віддавна. Але чи вірить в ці міфічні цифри сама влада, невідомо.

По-друге, колесніченко-ківаловський витвір можна вважати ще одним реверансом Москві. Аргумент, але знову трохи хисткий. Путінська Росія вже досить давно демонструє певну байдужість до таких сигналів. Кремлю цікаві наші ресурси. І якщо доступ до надр одержать США, а не РФ, то навіть визнання російської єдиною державною мовою в Україні ситуації не виправить. Демонстрація відносної політичної лояльності - погана заміна абсолютній економічної залежності.

По-третє, Янукович міг піти на повідку у «фракції яструбів». У ПР є крило запеклих політиків-«русофілів», які опираються на певну кількість вічно занепокоєних виборців-українофобів. Але перші не такі вже й впливові, а другі - не такі вже й численні, щоб їхні сукупні сподівання всерйоз брати до уваги. Використовувати їхні настрої на Банковій можуть, але не більше того.

Напевно, наведені вище аргументи можна розглядати як супутні. Але справжня причина, що спонукала владу «висунути «язык», найімовірніше, інша. Правляча команда хотіла виставити напоказ власну силу й слабкість опонентів. І, у певному сенсі, їй це вдалося. Якщо наше припущення правильне, то об’єктом психологічної атаки став не окремий електоральний прошарок, а всі виборці загалом.

Із перших кроків влада демонструвала, що не боїться простих рішень. І всіляко намагалася переконати, що не боїться наслідків своєї дуболомної політики. З усіх відомих способів відкривання дверей вона часто віддає перевагу банальному удару ногою. Всупереч прогнозам експертів, громадській думці, окрикам Заходу, вимогам закону, часом - всупереч здоровому глузду. З легкістю продовжити строк перебування ЧФ, скасувати Конституцію рішенням Конституційного суду, ухвалити бюджет без обговорення, знести наметове містечко, жорстко розігнати невинний мітинг, «закрити» Тимошенко й Луценка на підставі безпорадного рішення декоративного суду… У всіх цих, і багатьох інших, зовні різних політичних рішень, є спільні прикмети. Відсутність страху перед силовим вирішенням делікатного питання й бравада безкарністю. Складається враження, що видершись на рештки ще одних винесених дверей, влада гордовито озирається навсібіч і зухвало запитує закляклих опонентів: «Ну, і що мені за це буде? Хто мені зможе перешкодити?» Нічого. Ніхто.

У незначної частини населення така «бронетанкова політика» викликає щось на кшталт мимовільної поваги, у значної частини - почуття усвідомленого страху. Одних така поведінка режиму переконує, що ця влада невразлива й довговічна. Інші (напевно, небезпідставно) вбачають у надмірній демонстрації брутальності ознаки невпевненості, в показній безстрашності - прикмети страху. І розуміють, що саме така влада особливо небезпечна - той, хто боїться розплати, ні перед чим не зупиниться. Як, свого часу, говорив легендарному Майкові Тайсону його перший тренер: «Убий суперника, інакше він уб’є тебе. Налякай його, перш ніж він відчує твій страх».

Що більше влада боїться програти, то з більшим шаленством вона вбиває страх у голови союзників, що сумніваються, у рефлексію опонентів, що рефлексують, і розгублених громадян.

Питання, яке напрошується саме, - на біса Банковій було провокувати бузу перед самим Євро? Питання дражливе, якби сталося якесь непрогнозоване заворушення, - ради не даси, не відмиєшся. Хіба не ризик? Але, як з’ясувалося, ризик виявився виправданим.

Влада показала, що вона не боїться. Боїться опозиція. Супротивникам, виборцям і спостерігачам дохідливо роз’яснили, хто господар становища.

Багато моїх знайомих (включаючи рядових політиків із протиборчих таборів) дотепер сперечаються: була домовленість між владою та верхівкою опозиції, чи ні? На мою думку, така суперечка марна. Вона нагадує суперечку про те, з ким небезпечніше мати справа - з боягузом, дурнем чи негідником.

Дієвий механізм спротиву планам Банкової у парламенті та за його межами не був створений попри сприятливі обставини й багато часу. Голосування не зірвали, людей не зібрали, громадськість не підбурили, тих, хто сумнівався, не переконали. Організація погана, агітація беззуба, реакція безпорадна. Те, що план «Б» був відсутній, нікого не здивувало. Оскільки, як з’ясувалося, був відсутній і план «А». Злякалися, прошляпили чи підіграли - у цьому випадку не так уже й важливо. Кожний зробив висновок для себе, і принаймні цей висновок не порадує Яценюка та його «об’єднану» команду.

Депутат із фракції, лояльної до влади, резонно зауважив: «Мовний» закон був здатний мобілізувати не стільки електорат Сходу, скільки електорат Заходу. Збільшити ряди прихильників опозиції. Але для цього їй потрібно було показати, що вона - опозиція».

Не показала. Максимум, на що виявилася здатною - спробувати спровокувати бійку. Навряд чи й це додало авторитету Турчинову та компанії, а от владі дало козир - ось він, звіриний оскал хуліганистої Фронди.

У Банкової в руках опинилася купа козирів. Дивіться ті, хто сумнівається, - якщо вони не здатні на опір навіть у цьому, такому важливому для них питанні, на що вони взагалі здатні? Дивіться, патріоти, якщо на захист вашої «мови» зібралася така нечисленна юрба, то чим ви нам небезпечні? Помилуйтеся, добродії західні демократи: ось вона, непримиренна опозиція; ось воно, активне громадянське суспільство. Чого ви нас вчите, чим і ким лякаєте, кого підтримуєте?

«Не знаю, це заздалегідь планувалося чи просто так вийшло. Але вийшло добре, - був відвертим із автором цих рядків депутат-регіонал. - Треба закріплювати успіх у другому читанні, що швидше, то краще. До кінця сесії, переконаний, впораємося. Сподіваюся, що нам удалося повернути повагу до себе тієї частини виборців, яка в нас розчарувалася. Справжня сила не може не викликати поваги. Тих, хто не визначився, чи варто голосувати за опозицію, ми змусили ще більше сумніватися в її життєздатності. Тих, хто підтримує опозицію, ми змусили засумніватися в спроможності її лідерів. Повірте, якби була сьогодні на чолі опозиції Юля, чи хоча б Ющенко зразка 2004-го (хоч би як я до нього ставився), ми б добре подумали, чи варто вплутуватися в таку гру. Нарешті, усі побачили, що опозиція не може боротися, а населення не хоче протестувати. Хіба не так?»

І, наостанок ще один монолог, тепер уже представника осоромленої опозиції. «Не хочеться вірити, що наша людина живе в координатах крайнощів - чи байдужого догідництва, чи шаленого бунту. Невдоволення зріє, а виходу немає. Інтернет і кухні - не беруться до уваги. Янукович не соромиться розколювати народ. Але чому народ мовчить? Ми вже примирилися з продажною підтримкою. Але ж не може бути купленого гніву. Якщо невдоволення не виллється в суспільний протест, а на це не скидається, то воно відшукає вихід у вигляді побутового погрому. І кого тоді в цьому звинувачувати?»

Справді, кого?