Чотири протистояння Бориса Єльцина

Про Єльцина, напевно, краще запитувати людей, котрі його палко люблять або так само палко ненавидять, грабували при ньому або при ньому ж страждали (кількість перших завжди применшується, других, хоч як дивно, перебільшується). Зі мною говорити про нього, напевно, нецікаво — я не дуже вірю в роль особистості в історії, до президентського пула не входив, бюджетів не пиляв, сировини не ділив... Однак загалом, по-моєму, лише така нецікава розмова і має сенс. Тому що вона дає змогу зрозуміти, що в єльцинській епосі було власне від Єльцина.

Я давно вже оприлюднив свої спостереження над російським чотиритактним історичним циклом, у котрому кожні сто років повторюються ті самі пори року: революція — заморозок — відлига — застій. Революція завжди супроводжується бунтом військових, заморозок — зовнішніми конфронтаціями, внутрішніми репресіями і жорсткістю вертикалі, відлига — розквітом мистецтв, застій — військовими та геополітичними катастрофами. Єльцину випало здійснювати революцію, обережно й половинчасто розпочату Горбачовим. Усі великі спрощення, скорочення території, інтелектуальна і соціальна катастрофи неминуче супроводжують революції, і обвинувачувати в них Єльцина так само наївно, як покладати провину в Жовтневій революції на Леніна. Нічого б Ленін із своєю мініатюрною партією не зробив, навіть будучи ідеальним організатором (а він ним до того ж не був). Гадаю, Ленін тому і збожеволів, що побачив підтвердження своїх найгірших побоювань: не людина розпоряджається історією, а історія — людиною. Той факт, що Єльцин очолив російську революцію, виявився достатньою мірою випадковим: за природою своєю він аж ніяк не був антикомуністом, залишався класичним керівником середньої ланки (у цьому сенсі керівництво областю, як на мене, було його стелею), і якби не перебудова, він мав би всі шанси так ніколи й не познайомитися з академіком Сахаровим, а отже, і з його працями. В області про нього згадували добре: у напівголодні застійні часи в магазинах принаймні були крупи і молоко, не кажучи вже про олію.

Що ж приніс Єльцин у російську історію? Чого не могло здійснитися без нього? Гадаю, його головною історичною заслугою можна назвати саме те прискорення, що його марно домагався Горбачов. У Єльцина-політика була одна нехитра, але сильна тактика: він давав ворогові пишно розцвісти, присипляв його пильність слабкістю влади або вдаваною власною індиферентністю, — а потім, коли нарив визрівав, бив щосили. Він би, звичайно, і раніше вдарив з усієї сили — тому що вмів розпізнавати небезпечні явища в зародку, — але тоді ця сила не була б, так би мовити, легітимізована. От коли справа доходить до вуличних протистоянь — тоді й танки можна виправдати. Власне, в цьо­му — на тлі Горбачова — і була єльцинська привабливість: він вирішував усі проблеми кувалдою. Це цілком відповідало духу часу, і саме завдяки цій єльцинській здатності прискорювати історію країна пройшла за дев’ять років увесь шлях, на який у Римської імперії пішло три століття, а в царської Росії — два десятиліття.

Увесь 1993 рік Єльцин чекав, поки Руцькой і Хасбулатов доведуть ситуацію спочатку до двовладдя, а потім до вуличних боїв. Після цього він розстріляв Білий дім із танків. Не люблю, коли кажуть «розстріляв парламент», тому що майже весь парламент звідти на той час благополучно пішов. Розстрілювали саме будинок, і Єльцину справедливо здавалося, що без демон­стративного розстрілу парламенту некерована опозиція не здасться. Танки виявилися ефективними — телекартинка добу трималася на екранах усього світу. Особливо по-свинськи тоді повелися ліберальні інтелігенти, котрі не бажали підтримувати Єльцина, дарма що ці танки захищали саме їх. Зокрема, до речі, й мене. Хоча я, відважно жертвуючи репутацією, палко схвалював єльцинську рішучість, тому що в протилежному разі жертв було б більше в рази. Найбільше ж мені запам’ятався Руцькой, котрий закликав іноземних послів терміново з’їхатися в Білий дім, щоб забезпечити йому, бойовому генералу, дипломатичне прикриття.

Увесь 1994 рік Єльцин чекав, поки Джохар Дудаєв остаточно зважиться — можливо, проти власної волі — очолити незалежну Ічкерію і вивести її з-під російської егіди у бік шаріату. Тут, мабуть, Борис Миколайович або недооцінив Кавказ, або переоцінив танки, тому що в Грозному вони потрапили в пастку. Це була єдина помилка, в якій президент публічно покаявся. У Росії ж його тактика спрацьовувала зразково — і вкотре спрацювала в 1996 році, коли Єльцин довго чекав, поки визріє Коржаков. Коржаков визрів і оглушливо луснув — усі запитували, чому Єльцин терпить, але Єльцин терпів не просто так. Він прибрав Коржакова в той момент, коли той — іще п’ять хвилин — і скасував би конституцію і вибори. Цього в нього не вийшло — із влади одночасно вилетіли і головний охоронець, і головний чекіст Барсуков, і їхній духовний отець віце-прем’єр Сосковець, як заримував тоді Анатолій Чубайс.

Наступне вичікування Єльцина — 1999 рік, коли до влади активно тяглися відверті, які не приховували своєї тоталітарності, персонажі на чолі з Юрієм Лужковим і Євгеном Примаковим. Цілий рік він вичікував, поки Лужков, автобусами звозячи москвичів на мітинги, відкрито погрожував «сім’ї» біля стін Кремля — і, не соромлячись, розгодовував власну сім’ю, котра забула вже про будь-яку пристойність. Усі тоді запитували: ну що ж це Борис, чого чекає? Він чекав остаточного й безповоротного знахабніння, чекав, щоб усі побачили — хто, власне, готується йому на зміну. І коли Євген Примаков, зовсім уже розгулявшись, відмовився приїжджати до нього на прийом, надіславши замість себе відкритого листа, — Єльцин почав відкрито й потужно мочити «Отечество», яке здулося за якісь два жалюгідні місяці. Для цього вистачило б одного Сергія Доренка. Що говорити, гра йшла без правил. Але ж правил не дотримувалися і єльцинські противники, усі — у діапазоні від Лужкова до Примакова, від Макашова до Руцького, від Дудаєва до Басаєва.

І у всіх цих чотирьох протистояннях — включно з боротьбою проти чеченської незалежності, із середньовічним шаріатом, який проголосив себе втіленням свободи і прогресу, — я був на боці Єльцина, тому що протистояли йому сили набагато страшніші і цинічніші, ніж він сам. Звичайно, для репутації така солідарність була згубна — щоб тебе любили інтелігенти, треба було накликати чуму на обидва роди. Але тоді ці роди ще не зрівнялися. Це сьогодні не можна вибрати між згодними і незгодними, «Нашими» і Каспаровим, НАТО й ЗМОП. Тоді вибір був, як і завжди буває під час революцій. Зміст девальвується вже потім, під час заморозків.

Що ж до челяді, яка розкрала країну, олігархів, котрі приватизували пресу, робітників, вигнаних із доведених до банкрутства підприємств, — то заслуга Єльцина тут невелика. Це відбувалося б і за будь-якої іншої влади, та ще й розтяглося б на десятиліття: революція Петра була аж ніяк не менш травматичною. І челядь його крала не менше — досить пригадати Меньши­кова. Єльцин, котрий доводив усе до крайніх проявів, і сам складався з крайнощів, і люди при ньому виростали, а не зіщулювалися. Поси­лаюся на найбільш безстороннього свідка — на російську літературу.

Ось у чому один з головних парадоксів єльцинської епохи: відповідно до новітніх публіцистичних штампів, вона складалася із самодурства і подвигів САМОГО (причому межа між самодурствами і подвигами давно розмита), зі здачі всіх зовнішньополітичних позицій, з розгулів, пиятик і гулянок знахабнілої челяді і ненаситного олігархату, із навальної деградації армії, вимирання цілих сіл, розбазарювання підприємств, з есхатологічних очікувань, знищення науки і зубожіння простого народу. Отож: самодурство і подвиги в рівній пропорції описані в десятках томів (і навіть там, де автор озлоблений, як Коржаков, — відчувається певне захоплення масштабом того, що відбувається, і заздрість до себе самого, ще не усунутого від бенкету всеблагих). Пиятики-гулянки відображені в кожному другому творі — Юрій Поляков і тут перестарався: у нього найближче президентське оточення влаштовує оргію в центрі Парижа, трахаючи манекенниць безпосередньо посеред ікри й охолоджуючи натруджені знаряддя в келихах найкращої «шампані». Мрії, мрії! Здається, описуючи цей розгул, кожен автор реалізовував свої (дуже плебейські) уявлення про елітну розкіш. Поляковські бажання фантастично вульгарні і такі ж передбачувані. Розбазарювання підприємств і бандитські розбірки в літературі відображені так само докладно — завдяки неперевершеним економічним детективам Юлії Латиніної, творам Дубова, Смоленського і Краснянського, Строгальщикова, Барщевського і Астахова, не кажучи про безліч наслідувачів. Заводи ділили, бабло пиляли, сировину крали — усе як у житті. Навіть про розпад армії і чеченську ганьбу написано достатньо — Бабченко, Гуцко, Прилєпін, Павлов, Сенчин: одні писали з особистого досвіду, інші — з чужих слів і побіжно, але картина складається. Навіть розпад села відображено у творах молодої Ірини Мамаєвої і знаменитого Святослава Логінова. Але чого в текстах єльцинської епохи зовсім немає — то це зубожіння мас, безробіття, безнадії, смерті середнього класу і катастрофи маленької людини. Взагалі зовсім зникли з літератури того часу два улюблені типи російської словесності: маленької людини і зайвої людини. Зайвих при Єльцині не було, тому що всі опинилися при ділі. Коли ще випаде шанс нахапати, подивитися світ, просто втекти? А маленьких не було — тому що їх не було і в реальності. Вирішуючи завдання титанічної складності, людина й сама робилася титаном.

Дивно: чому епоха, про котру тільки й говорять, що вона стала фатальною і жахливою для мільйонів, нічого не знає про ці самі мільйони? Адже література наша — зразкове дзеркало: вона відображає все, що є, і робить це точніше, ніж філософія, публіцистика, соціологія, кінохроніка... Де ці зубожілі лікарі і вчителі, принижені військові, декласовані інтелігенти, викинуті на вулицю бабусі і нещасні еменеси, змушені заробляти залежно від статі проституцією чи жебрацтвом?

Нічого подібного ми не бачили. А бачили, навпаки, бадьорого, котрий скинув десять років, професора, що промишляє човникарством і закоханий у напарницю, при якій він працює «верблюдом» («Роман із простатитом» О.Меліхова). Бачили декласованого інтелігента, котрий чудово вписався в соціум і успішно трахає дружин нових росіян («Герой нашого часу» і «Переляк» В.Маканіна). Бачили героя робітничого класу, який знайшов справжнє щастя в бійках за чужу власність («Магнітна буря» О.Міндадзе, «Останній забій» В.Короткова). Навіть найтихішого городянина, котрий виживає в умовах дикого ринку, бачили — у «Святі сарани» Луцика і Саморядова, у «Нових Робінзонах» Петрушевсь­кої... І хоча важко знайти більшого недоброзичливця єльцинської епохи, ніж А.Салуцький, — проте і в його романі «З Росії з любов’ю» стара московська інтелігенція знаходить друге дихання, коли шиє на замовлення або утримує малі підприємства. Тобто всі вимирали, але чогось ніхто не вимер. Пристосувалися. Катастрофа, як і дефолт 1998 року, обернулася стимулом. І замість розпачу, нудьги, опущених рук — романи про єльцинську епоху описують дикий, незрозумілий азарт, який охопив зненацька навіть безнадійних тюхтіїв. Усі їздять за кордон, чимось торгують, замість непотрібних справ починають займатися потрібними... Так, ганебно, так, важко, так, часом гидко — але, забираючи колишні можливості, ця епоха принаймні давала нові. Усі її хиби відображені в російській літературі, крім однієї: страждань бідного народу. Тому що в дев’яності роки, крім страждань, у народу були інші справи. Він виживав — активно, талановито і творчо. Нехай не завдяки, а всупереч Єльцину. Але Єльцин — у тому числі Єльцин літературний — був так улаштований, що навіть ворогів своїх перетворював на героїв. Вони його ненавиділи, і справедливо, — але ні в чому йому не поступалися.

Про це говорить найрозумніший і найбільш безсторонній наш свідок — російська література.