Міфи про Росію. Відгодівля Москви

Міф про загальну ненависть росіян до Москви відповідав дійсності років двадцять тому, хоча й тоді ставлення до столиці було двоїсте (у Росії взагалі майже все двоїсте, до цього доведеться звикнути кожному, хто прагне зрозуміти її по-справжньому). Звісно, Москва зажирається, звісно, населення ковбасних електричок її недолюблювало (нагадаю, що ковбасними ці електрички називалися тому, що в Москві інколи з’являлася ковбаса, а в провінції - майже ніколи, тож її й возили; ковбаса була по 2.20 і 2.90 - відповідно, «Молочна» й «Останкінська»). Але якби не було Москви - відповідно, не було б і ковбаси, до того ж у більшості росіян здавна збереглося непохитне уявлення про необхідність пригощати гостя всім найкращим, демонструвати йому виключно позитивні аспекти свого існування, і Москва потрібна була Росії саме для цього. Це, власне кажучи, не місто, а гостьова вітрина, і тому воно має бути найбільш вгодованим, сяючим, заможним! У нас злиденна країна?! Ей, та тиждень у Москві вдвічі дорожчий за тиждень у Токіо! Наші всерйоз пишалися, дізнавшись, що Москва - найвитратніше місто світу для туриста і входить у десятку найдорожчих для аборигена. Так аборигени, до речі, відгодовують вождя: вважається, що його огрядність гарантує їхній добробут, що вони в такий спосіб приваблюють благополуччя. Так Марина Цвєтаєва перед еміграцією, як на заріз, відгодовувала Алю: «Привезу товсту! Щоб ніхто не посмів стверджувати, що тут голод!». Москва, може, й винна перед рештою Росії - через те, що в ній легше жити; але ж це решта Росії зробила Москву саме такою, поселивши туди свій «золотий мільйон» і ще дев’ять срібних. Це ж колективне, за умовчанням, рішення всього народу - зробити одне місто-вітрину, втілення добробуту. Щоправда, в нас гомункула спочатку створюють, а потім починають ненавидіти, наче він сам собою з’явився (класичний приклад - штучна опозиція, яку Кремль організовує і відразу починає гнобити). Проте до цієї ненависті домішується ще й неабияка частка національної гордості: либонь такого розриву між провінцією і столицею немає ні в кого! На десять кілометрів від МКАД від’їдеш - інший світ!

А між іншим, саме цей розрив є основною прикметою «імперських» націй, як казав три роки тому покійний Ілля Кормільцев. Головне завдання імперії - розширюватися, вона всюди розсилає своїх ковбоїв, котрі освоюють для неї нові території, - і звичаї на цих кордонах дуже відрізняються від столичних. У Штатах теж так було, і в Римі було, і взагалі, це ознака зростання - коли імперія ще кудись прагне і заводить собі тиху столичну затоку, а на кордонах веде запеклі бої із сусідами або природою. На жаль, теперішня Росія вже не прагне жодної експансії - тільки лається у відповідь на чужі претензії; їй майже нічого протиставити решті людства, яке долає нові кордони (таким доланням є й американо-іракська війна, тож експансія - річ неприємна і небезпечна). А в умовах застою і ненависть до столиці поступово слабшає, і сама столичність поступово переміщується - наприклад у нафтовидобувні райони. Або до Петербурга. Хай там як, ханти-мансійський кінофестиваль уже сьогодні цікавіший за московський. А Пітер хоч і не набуває особливого шику (сюди скільки не вкладай - усе мало), але факт народження там уже визначає кар’єру значно більшою мірою, ніж наявність московської прописки. Росія поступово стає країною не одного, а багатьох центрів; і це свідчить не про демократизацію, не про поліпшення якості життя, а про втрату мети.

Із Москвою взагалі трапилася кумедна річ: раніше мер Лужков активно протиставляв її решті Росії, бо в Москві приватизація відбувалася по-лужковському, а в Росії - по-чубайсівському. Тобто власність роздавалася не просто так, а в руки власного клану міцних господарників. Ці господарники піклувалися про вітрину і забезпечували народ добавками до пенсій, а також низкою інших істотних пільг, хоча собі взагалі ні в чому не відмовляли. Згодом Лужкова потіснили і обмежили, але не тому, що його метод перестав комусь подобатися, а тому що, навпаки, його поширили на всю Росію. Адже лужковська Москва - місто переважно сировинне, тільки замість нафтового ресурсу воно експлуатує свою столичність. А в іншому все те ж саме: для динамічного розвитку та своєчасного вирішення проблем потрібна вільна преса, бажана вертикальна мобільність (щоб приходили нові люди), добре б і ротувати якось правлячу касту... Проте нічого цього в Москві не було. Лужков не здавав своїх так само, як сьогодні їх не здає Путін. Лужковську модель, ідеальну для екстенсивного розвитку, із тотальним контролем, владною пірамідою, відсутністю свобод і подій, попросту перенесли на всю країну. Росія нарешті стала такою, як Москва, - про що все життя і мріяла. Тож підстав для ненависті більше немає. Щоправда, зберігся значний розрив у плані так званого культурного життя - у Москві, як і раніше, сила-силенна театрів та кінотеатрів, а в провінції їх - один, два та й годі. Проте, чесно кажучи, в цих кінотеатрах практично ні на що дивитися, і майже все, що показують у них, зрештою добирається й до провінції. А театри поступово вироджуються, рівняючись на антрепризу, - антрепризи ж із серіальними зірками і по провінції шпарять зі страшною силою, тож усі задоволені. Все як у Шварца: один підкупив акторів, інший підкупив глядачів. У сучасній Москві, можливо, і є справжнє мистецтво - ось тільки поцінувати його вже нікому: в екстенсивних суспільствах виродження відбувається швидко, за рік людина встигає так далеко відійти від себе колишньої, що сама дивується - що це я собі дозволяла?!

Ці процеси, загалом, синхронні. Москва стає дедалі більш провінційною, Росія - дедалі вгодованішою. І люди тепер ненавидять одне одного не за наявність або відсутність московської квартири, а просто так - як ненавидять одне одного спортсмени в команді, що програє: вони сподівалися пробитися до вищої ліги, та так і не зрозуміли, що у вищій лізі дворовий футбол не актуальний.