Міфи про Росію. Усі свої

Найважче розвіяти міф про поголовну заздрість російського населення до багатих і успішних, про нездоланну зловтіху, яка супроводжує падіння фаворитів і розорення магнатів. Тут усе теж складніше - оскільки справа зовсім не у заздрощах.

Зрозуміло, якась зловтіха існує. Скажімо, йду я нещодавно в Артеці на улюблений пляж, а там на час кінофестивалю поставили охорону - пускають лише з бейджиками. А бейджик у мене в прес-центрі, забув забрати. Починаю щось пояснювати молоденькому охоронцю. Поруч зі мною на пляж намагається пробитися українська сім’я «дикунів». Вона починає палко мене підтримувати: ну хоч цього пустіть, ми знаємо, що він журналіст! Це дуже зворушливо: у Росії, боюся, почалося б зовсім інше: «Цього не пускати! Якщо нас не пускають, то й ніхто щоб не проліз!». Врешті-решт охоронець розчулився прояву міждержавної солідарності й пустив усіх, і нічого поганого від цього не сталося. У нас би він не пустив нікого і насолоджувався б власним церберством. Російська державність жорсткіша й образливіша, ніж українська, нашій людині не втомлюються нагадувати про її нікчемність і безправ’я - закон виконується лише в тій його частині, яка за даних умов зручна державі, зате вже в цьо­му вузькому спектрі звірствують за десятьох, компенсуючи бездіяльність в інших сферах. Тому той, хто вкрав булку, сідає на рік, а хто - мільйон, учить моральності по телевізору. Все це добре видно зовні й особливо помітно за контрастом.

Але соціальна заздрість у Росії вибіркова, як і закон: вона поширюється на тих, хто вкрав мільйон, а ті, хто вкрав п’ять, - викликають уже замилування і навіть низькопоклонство, особливо якщо жертвують на доброчинність. Це виворіт все того ж нескінченного соціального приниження: ми, звичайно, стогнемо під п’ятою, не щодня обідаємо і не впевнені в майбутньому дітей - але якщо хтось спромігся з-під п’яти вибратися, цій людині респект і поважуха. Думаю, усеросійське незмінне співчуття до злодіїв - аж ніяк не прояв усенародної сентиментальності і милості до пропащих, тому що люблять у нас не лише заарештованих злодіїв, а й тих, яких ніхто не посадить ніколи - вони самі кого завгодно візьмуть під ніготь. Я іншої такої країни не знаю, де була б така модна блатна субкультура, де в топ-десятку FM-радіостанцій входило б «Радіо Шансон» - але ж це природно для суспільства, де блатота сприймається як протест проти загальної приниженості і затурканості. Злодій украв не в нас - він пограбував цю систему, порушив цей підступний закон! Вертикальної мобільності в Росії майже немає, іншого способу піднятися з дна не вигадано - тому вся горьківська нічліжка сміється над Бубновим, який мріє чесно повернутися до нормального життя. Дудки! Щасливий злодій - один із національних героїв: інакше й бути не може в країні, де порушення закону вважається доброчесністю. До цього спонукає усе: закон навмисне і підкреслено нелюдський, у переважно такий, що неможливо виконувати, і саме тому епоха олігархів не породила в Росії жодного масового соціального протесту.

Ви думаєте, тут хтось ненавидить Березовського? Чи Жириновського, який дуже на нього схожий - такий самий хитрий, метушливий і майже так само багатий? Адже Березовський став народним депутатом (від Карачаєво-Черкесії) при повній народній підтримці, а Абрамовича на Чукотці взагалі вважають напівбогом, - де ж тут соціальна заздрість і мстивість? Ставлення росіян до багатих почасти те саме що репліка рабина з анекдоту: «Ви ж не можете стати Богом, падре? А один із наших усе-таки пробився!». Так і тут: один із тисячі наших, котрий припав до державної годівниці, сприймається як усенародний месник, втілення загальних сподівань - навіть якщо він при цьому єврей. Зверніть увагу, як пограбована пострадянська інтелігенція кинулася захищати Ходорковського - саме тому, що бачила в ньому власні риси: окуляри, волелюбність, культурність... Гадаю, що вона впізнавала у ньому і деякі з власних пороків - але говорити про них я тут не буду, тому що Ходорковський сидить, а про сидільців або добре, або нічого. Вийде - поговоримо.

У Росії немає заздрості до несправедливого багатства і незаслуженого успіху. От коли хтось заробив гроші працею або домігся успіху талантом - це викликає ненависть у певної частини населення, але це, звичайно, аж ніяк не заздрість, а цілком резонна відраза двієчника до відмінника в школі із суворими і нелюдськими правилами. Якщо ти погодився грати за цими правилами і в цих рамках домігся процвітання - любити тебе не буде ніхто. От чому народ з такою радістю підпалює будинок сусіда, який власноруч все це збудував і облаштував, - але зі схвально-лукавою посмішкою стежить за пригодами рідної еліти, яка не працювала ані дня. Це нормальна риса російського перевернутого світу, у якому закони існують для порушення, грабіжник постає захисником свободи, а будь-яка плідна праця вважається справою раба.