Міфи про Росію. Між двох революцій

Сьогодні, завершуючи цикл «Міфи про Росію» (втім, якщо з’являться нові легенди, ми можемо до нього повернутися), я хотів би зробити невеличкий подарунок українським читачам - посперечатися з поширеною думкою, що росіяни й українці, як і раніше, здатні домовитися над бар’єрами, «через голови урядів». Мовляв, політика нас роз’єднує, проте ми самі - і досі найкращі друзі.

Це не так.

Я сказав чимало прикрого про сучасний стан Росії і, здається, маю право дещо додати про нинішню Україну, в якої повно своїх міфів. Коротко мій діагноз такий: у Росії відбуваються процеси огидні, але цікаві, надзвичайно корисні для формування нового покоління. В Україні відбуваються процеси веселі, смішні, дуже передбачувані й надзвичайно шкідливі для нації. Росіяни переживають глибоку депресію, українці ж, наскільки можу судити зі своїх київських зустрічей, ніяк не подолають ейфорію. Навіть цирк сучасного українського політичного життя багатьом (не всім, слава Богу) дає підстави для самоповаги: ось, у нас публічна політика. Ми вирішуємо власну долю. Ми молодці.

І в цьому сенсі нам іще довго не зрозуміти одне одного. Доки в Україні відбувалася революція помаранчева - тобто, власне, добре закамуфльований переділ влади з участю захопленої масовки, яка нічого не підозрювала, - в Росії відбувалася і відбувається антропологічна. Нам тепер уже не домовитися навіть про прості речі, наскільки можна судити з форумних коментарів до попередніх публікацій. Звісно, адекватні люди нечасто пишуть на форуми, - але на те й неадекватні, щоб, вивчаючи їх, судити про тенденції. У мережевого божевільного що на умі, те й на язику. Україна, на жаль, досі перебуває в захопленні від себе самої - а якщо хтось і сумнівається у власній досконалості, завжди напоготові порівняння від протилежного. Все-таки ми кращі, ніж Росія!

Не кращі. Сьогоднішню Росію насправді дуже легко критикувати, і є за що. Та політичне життя в українському варіанті, вибух ейфорії і самовдоволення, масові мітинги, вибори та перевибори вона вже проходила. Те, що вона повернулася на круги своя, - дуже прикро. Та водночас це змусило певну - поки що не дуже велику, але дедалі більшу - частину населення розчаруватися у всіх гіпнозах, ліберальних або консервативних, і почати пошуки інших підстав для об’єднань або роз’єднань. Тоді як певний - не найбільший - відсоток дурнів вдається до радісного реваншизму або поринає у солодку сировинну дрімоту, інтелектуальна Росія готується до звичної зимівлі, до серйозних роздумів, до здорових і критичних оцінок. Це і є антропологічний переворот, головний результат останнього двадцятиліття російської історії: як в економіці всі розшарувалися на дуже багатих і дуже бідних, за наявності тонкого й жалюгідного середнього класу, так і в культурі, і в політиці всі розшарувалися на дуже дурних і дуже розумних, і кількість розумних неухильно зростає, як зав­жди бувало під час застоїв. Росія пережила досвід надзвичайно серйозного розчарування в самій собі, а це завжди плідно. Вона не може більше бути наддержавою, але для сировинного придатка теж завелика. І доки можновладці гарячково продукують механічні, беззмістовні гасла на кшталт «суверенної демократії», намагаючись зліпити з цих туманностей хоч віддалену подобу концепції, - на великій глибині, у справжній Росії відбувається тривале, важке, приховане інтелектуальне бродіння. З цього нового застою з’являться великі тексти - а головне, викуються справжні люди зі справжніми вчинками. Люди, яких не зіб’ють з пантелику ні державні демагоги, ні антидержавницькі клоуни. У сьогоднішній нашій Вітчизні насправді дуже нудно - але в ній добре видно, хто чого вартий.

В Україні сьогодні все не так - і на Заході, і на Сході. Там у людини майже немає можливості побути наодинці з собою - надто багато чинників відволікає і надто сильні необґрунтовані надії на те, що ось тепер нарешті державний механізм відрегульований, а народ доріс до свободи. Народ багато в чому не змінився, бо рости добре в застій - бурі не сприяють задумливості. Сучасна українська література, журналістика, театр, кінематограф вражають інтелектуальною вбогістю, вторинністю, рівнянням то на погані східноєвропейські, то на жахливі російські зразки. На Східну Європу рівняється артхаус, на Росію - маскульт. Гідним символом української культури й ментальності залишається, на жаль, Сердючка. Нових Коцюбинських або Зерових, Довженків і Солнцевих дуже бракує. Розмови про російське рабство свідчать передусім про рабство власне, глибоке і неподолане; мстиве бажання копнути колишнього «старшого брата» в його жалюгідності нікуди не поділося і не викликає поваги до молодшого. Хоча в нас є імунітет від цього рабства, ми про нього знаємо і навчилися з ним жити - мені доводилося писати про рятівний «російський зазор», що відокремлює нашу людину від рідної держави. Вона вміє жити власним життям, незалежним від погоди надворі: навик, можливо, й не дуже етичний, але для мистецтва і філософії вельми благотворний. Не думаю, що в сучасній Україні багато справді незалежних людей. Боюся, що з одного рабства всі радісно стрибнули в інше - звісно, і в любому моєму Харкові, і в такому ж любому Києві багато хто чудово розуміє це. Та масового протверезіння не сталося. Тому їздити в Україну і навіть жити там певний час - приємно. А ось уявляти собі українські перспективи - не дуже. Головне ж - навіть між мною і найближчими українськими друзями утворився бар’єр. До росіян ставляться поблажливо, з легенькою, ледь вловимою зарозумілістю - для нас, утім, таке ставлення не нове, хоча воно й ускладнює традиційні нічні розмови за чаркою. Ми не можемо більше домовитися з однієї простої причини: Росія, яка увійшла в надзвичайно прикрий період своєї історії, змушена соромитися своїх начальників і регулярно свариться з сусідами, - аж ніяк не зводиться до цього відштовхуючого образу. Вона глибша, складніша, різноманітніша за сьогоднішню Україну. У чомусь вона, страшно сказати, вільніша. Проявляється це, зокрема, в тому, що в нас вистачає сил викривати міфи про себе. Наскільки готова сучасна Україна до розвінчання своєї нової міфології - не знаю. Схоже, в неї нині якраз період активної міфотворчості.

Потрібен час, щоб і Україну наздогнало протверезіння. І тоді, можливо, ми зможемо знову відчути себе єдиними або принаймні близькими.

А поки що похмурий задоволеного не розуміє.