Міфи про Росію. Маленька віра

Ми спробуємо сьогодні розібратися з двома взаємовиключними думками про Росію - із міфом про її тотальну, приховану, незмінну, органічну, лагідну релігійність та про настільки ж безсмертний і цинічний атеїзм. Як ви розумієте, і те, й друге - помилкове узагальнення, але саме по собі ставлення Росії до релігії справді цікаве та заслуговує на аналіз. Міф про народ-богоносець особливо активно піарився слов’янофілами - оскільки він для них дуже зручний: адже слов’янофіл бачить у народі зовсім не силу, що мислить (тим паче не набір індивідуумів, спроможних самостійно вирішувати свою долю), а свого роду стиглу ниву, готову в будь-який момент без розмірковувань лягти під державний серп. У народу немає права на власну волю - він лагідний, незлобивий, боголюбний; релігійність в уявленні слов’янофілів - лише покірність і сліпота, тоді як самі себе вони відчувають мозком цієї маси, елітою, поставленою її наставляти. Найадекватнішим мені здаються навіть не сільськогосподарське (пастирі при стаді), а кулінарне порівняння: кухар при м’ясі. Таким бачать свій обов’язок патріотичні, консервативні, грунтівні мислителі - і, звісно, релігійність у їхньому уявленні саме й є насамперед тупість, пасивне прийняття своєї долі, готовність нескінченно скніти в нікчемності та злиднях. У західників уявлення рівно протилежне - вони й самі здебільшого атеїсти, і народ свій хочуть бачити таким самим.

«Російський мужик вимовляє ім’я Боже, почухуючи себе десь там», «російський мужик про образ каже: годиться - молитися, а не годиться - горщики покривати», - все це цитати з листа Бєлінського Гоголю, і вони більш ніж характерні для російського ліберала. Ліберал сам обходиться без Бога - а тому й мужика волів би бачити атеїстом, спроможним до того ж відповідати за себе, обирати й бути обраним, а про Господа згадувати лише в зв’язку з акуратним виконанням закону, який і є істинна релігія вільної людини. Це досить нудний, суто західний (та й там давно застарілий) погляд, який має з дійсністю не більше спільного, ніж тотальна впевненість патріотів у покірливості мужичка-богоносця.

Мужичок устиг здивувати і ліберала, і патріота: у сімнадцятому від душі руйнував церкви, у дев’яносто першому від душі відновлював, у двадцятому розстрілював попів, у дев’яносто третьому освячував ковбасні конвеєри, і робили все це не жиди та не латиські стрілки, а той самий богоносець-рогоносець, про якого було стільки полеміки. Втім, він і диспутантів мочив без розбору - що лібералів, що патріотів.

Російська церква - тема простіша, з нею все зрозуміло: вона традиційно (принаймні від петрівських часів, із розколу, який завдав сильного та, можливо, вирішального удару народній вірі) підтримує найархаїчніші, відсталі та репресивні тенденції в суспільстві. Можете бути певні, що коли держава закабаляє народ - церква на її боці, а коли раптом щось дозволяє - реагує буркотливо та несхвально. Недавнє послання чукотського єпископа Діоміда - чому це Патріархія така ліберальна, і чому немає рішучого засудження содомітів і екуменістів (немов від содомітів та екуменістів тільки й потерпає сьогоднішня Росія) - стало найхарактернішим вираженням не маргінальних, а найбільш кореневих і типових тенденцій у православ’ї: забороняти, поневолювати, гудити - його звичне заняття. Кажу, зрозуміло, не про мислячих священиків, не про пастирський подвиг о.Георгія Чистякова, о.Сергія Желудкова чи о.Олександра Меня (до них можна ставитися по-різному, але масштаб особистостей обговоренню не підлягає). Кажу лише про масу - яка, на жаль, майже не опікується катехізацією населення, а на всі запитання відповідає «Молися». Величезний відсоток священиків охоче бере гроші в блатних, які вважають Бога верховним паханом і намагаються піддобрити його пожертвуваннями і дарованими дзвонами; утім, це явище інтернаціональне. Та в уявленні багатьох батюшок Бог і є верховний пахан - грізний, цілком аморальний і глухий до благань, який, проте, поважає силу і з рівним схваленням благословляє ратників і гопників.

Усе це, втім, майже не має стосунку до справжньої російської релігійності, яка в народі є - яка безсмертна, мов «прихована теплота патріотизму», про яку так точно казав Толстой. Це не язичництво, хоча багато хто обвинувачує росіян саме у вірності його незжитим пережиткам; думаю, що росіяни точно так само ставилися до Перуна, як сьогодні ставляться до Бога-отця, - тобто вірили, коли притисне, і забували про нього, коли все нормально. Це ставлення до віри точніше за інших описав В.Розанов. Не сказати, щоб росіяни були «християнами до християнства», як думають деякі апологети російськості, - тобто що головні християнські риси (милосердя, стійкість, співчуття, розчулення, жертовність) були властиві росіянам споконвічно, і тому християнство потрапило на благодатний ґрунт; але інші риси, яких вимагає християнство, - довіра до долі, недовіра до офіціозу, іронічна зневага до комфорту, уміння пожартувати в екстремальних обставинах, байдужість до регалій і фінансів, - у росіян були завжди, й тому воно справді тут дуже доречне. Російський Бог - не зовсім християнський, але вже зовсім не поганський; він не вимагає від росіян ні обрядів, ні твердого дотримання заповідей (і рідкісний росіянин перелічить їх вам, якщо ви його зупините на вулиці), узагалі не хоче від них ніяких особливих жертв - але перебуває з ними в змові. Він любить їх просто за те, що вони росіяни. Він їм підморгує. Він сам такий самий, як вони, - іронічний, хитруватий, витривалий, двожильний, вічний. Він знає, що вони можуть існувати вічно - але лише за тієї умови, що не змінюватимуться. Російський Бог схожий на мужика. Він цинічний, не обіцяє (і не забезпечує) легкого життя, але обіцяє (і забезпечує) легке ставлення до нього. Російському Богові моляться матом, до цієї молитви він чутливий. Російський мат полегшує будь-яку безвихідну ситуацію і робить її стерпною, служачи універсальним паролем. Російський Бог - Бог соромливого, прихованого милосердя, демонстративної байдужості до власної долі та упертого, стійкого виживання; він не слинько, проте й не садист. Допомагає він лише тоді, коли вже справді край, - але за цих ситуацій не кидає ніколи. Заслужити його любов не можна - вона або дається відразу й навіки, або не дається ніколи, хоч би ти чоло розбив у молитві. Російський Бог може полюбити і німця, і єврея - аби цей німець і цей єврей дотримувалися його заповідей: не вір, не бійся, не проси, не скигли, не лютуй. Красти він дозволяє. До п’яного він доброзичливий. Можливо, тому, що пияцтво дозволяє найшвидше ввести себе в той стан, який російський Бог так любить: байдужість до себе та невимовну любов до тужливого, дощового простору навколо.