ЗОЛОТЕ ДНО

Історія плюс географія — і гроші, гроші, гроші

Власне, нічого загадкового в цьому феномені немає. Радше — звичайнісінька прагматична передбачливість. Бо в 1985 році, коли комусь там угорі речові ринки видалися дискредитацією процвітаючої соціалістичної дійсності і було видане розпорядження усі їх позакривати, хмельницьке начальство в особі тодішнього голови міськвиконкому І.Бухала міський ринок вирішило залишити. Втім, може, й не був той вчинок позначений якоюсь особливою прозорливістю. Просто місцеве керівництво резонно вирішило, що не такий аж помітний хмельницький ринок у масштабах усієї (тоді ще дуже великої) держави — тож нехай собі існує. Тим більше, що у Хмельницькому ціле передмістя і не одне приміське село були населені поляками, до яких саме в ті часи починали активно, хоча ще й не масово, навідуватися закордонні родичі і просто одноплемінники з великими торбами, мішками і навіть цілими багажниками товарів. Не по туалетах, справді, їх продавати. Хай собі спродуються люди там, де й належить, — на базарі.

Власне, чим би не керувалося начальство, а речові ринки залишилися тоді лише в Одесі та Хмельницькому. За кілька років, на початку 90-х, по Україні знову прокотилася кампанія закриття ринків. І знову хмельницька влада — тоді вже депутати першої демократично обраної міської ради — вирішила за краще ринок залишити. Хоча б для того, аби забезпечити тимчасовою роботою тисячі робітників ще недавно найпрестижніших заводів — підприємств військово-промислового комплексу, який у Хмельницькому був найпотужнішим у західноукраїнському регіоні. Вчора ще найвисокооплачуваніші в місті робітники, своєрідна еліта робітничого класу, змушені були ставати першопрохідцями базарного бізнесу, торуючи дорогу в незвідане, безстрашно освоюючи ринки Польщі, воюючої Югославії, згодом — на той час зовсім не відомої для нас Туреччини, а ще пізніше — Індії, Китаю, Сінгапуру, Арабських Еміратів.

Товчок у Хмельницькому ріс на болоті — закинутому приколійному пустирищі. Новоспечені бізнесмени, які називались у ті часи простіше — торгашами або базарниками, освоювали це болото швидше, ніж меліоратори: заводи викидали за ворота все нові й нові порції робочої сили. Маса «човників», повертаючись до рідних берегів з усіх усюд, конкурувала між собою і здешевлювала товар. Зручне географічне розташування Хмельницького — ближче до центру країни, на перехресті залізничних та автомобільних доріг — приваблювала тисячі співвітчизників, яким не по кишені чи не по здоров’ю були закордонні вояжі. Та й навіщо було витрачати час і нерви, коли вони могли за смішними оптовими цінами завантажитись у Хмельницькому?

Місцева влада (а вона впродовж усіх років незалежності асоціювалась у Хмельницькому насамперед з іменем багаторічного міського голови М.Чекмана) до базару не просто благоволила — вона його ростила і плекала, як улюблену дитину, як чарівну паличку-стукалочку. І не лише тому, що величезний базар наче знімав з неї відповідальність за зруйноване виробництво, за створення нових робочих місць, за працевлаштування все нових партій явних і «тіньових» безробітних: базар приймав усіх, не питаючи про трудовий стаж, кваліфікацію і стан здоров’я. І не тому також, що з кожним роком він поступово перетворювався на дедалі потужнішого наповнювача міського бюджету, майже нічого не вимагаючи взамін. А, либонь, і тому, що цей гігантський торговий монстр був фактично вільною зоною, де ніяк не могли (чи й не хотіли) навести лад, тобто облік і контроль, численні перевіряючі організації, котрі вперто товклися на ледь живих острівцях легального виробництва, впритул не помічаючи колосальних тіньових грошових потоків на базарі.

Весь час не полишало враження, що їхня сліпота була абсолютно добровільною і свідомою. Удачливі «акули» молодого базарного бізнесу й не дуже приховували, що виростали не самі по собі, а під дбайливою опікою (по-сучасному — під дахом) старших товаришів, яким було не з руки й не по закону займатися торговим промислом особисто — все-таки кожен при посаді: хто в міськвиконкомі чи облдержадміністрації, хто в міліції, хто в податковій… І в кожного — сім’я, родичі, свати, куми, друзі, знайомі, яким теж треба жити, і бажано непогано. Базар просто неба надійно прикривався невидимою парасолькою кровно зацікавлених впливових осіб, наповнюючи їхні особисті бюджети набагато потужніше і щедріше, ніж казенну скарбницю.

Місто дедалі більше перетворювалось на справжнісінький купецький центр, такий собі український Стамбул. Для цілісності враження не вистачало хіба що мінаретів. Зрештою, з’явились і вони: купол, що увінчує сучасну споруду Ощадбанку, і справді нагадує химерні східні силуети культових споруд. Мабуть, саме ця новобудова найточніше уособлює образ сучасної української торгової Мекки — Хмельницького.

Завод імені Горбачова

Саме так і досі називають у Хмельницькому базар, що дає роботу майже 20 тис. городян. Якщо врахувати ще й членів їхніх сімей, то базар (а цим узагальнюючим словом називають у місті всі ринки, разом узяті) годує, щонайменше, п’яту частину жителів. Такого гігантського підприємства у Хмельницькому не було й за радянських часів. Найбільший з місцевих монстрів ВПК — радіозавод — забезпечував роботою лише 12 тис. чоловік.

Втім, заводи старого зразка давали не лише роботу і не тільки платили досить пристойну зарплату. Вони гарантували своїм працівникам ще й безліч інших речей, котрі спрощували побутові проблеми й таки скрашували робітничі будні: починаючи від квартир і закінчуючи стоматологічним кабінетом на території підприємства. Нинішній же базар не гарантує практично нічого, крім викупленого за чималу суму робочого місця (контейнера і частини прилавка). Хоч і це — свого роду прогрес. Бо ще кілька років тому переважна більшість базарників починала свій ранок з того, що пхала «кравчучки» з товаром через усе місто.

Нині практично кожен має де пристроїти свій крам на ніч. Однак цим, схоже, й вичерпуються всі поліпшення умов праці та соціальні блага. В усьому іншому досі панують хаос та анархія, що переростають у повну безправність і правову та соціальну незахищеність працівників. Особливо це стосується реалізаторів та продавців (для непосвячених: реалізатор — це людина, що оптом бере товар у власника за певну ціну і продає його вже за своїми цінами; продавець — найманий працівник, що трудиться за конкретну ставку або ж за певний відсоток від продажу). Таких сьогодні майже половина від усіх, зайнятих на ринках. Хоча й приватним підприємцям не мед. Базар сьогодні — це величезне людське вировисько, яке живе не за законами, а за поняттями.

Почнемо з того, що сьогодні як суб’єкти господарювання відповідно до чинного законодавства зареєстровані лише 7(!) ринків. Решта — як у казці: «Йди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що». Далі — більше: ніхто не знає достеменно, скільки на ринках торгових місць. Вони приховуються від обліку, це відомо всім, а офіційно було підтверджено перевіркою міськвиконкомівської комісії 2001 року. Причому кошти сплачують усі продавці — а от куди дівається значна їх частина дорогою до місцевої скарбниці, прикрито завісою, абсолютно непроникною для правоохоронних та податкових органів.

Скажемо відверто, раніше цим мало хто й цікавився. Час від часу інтерес виникав лише в групи міських депутатів і в представників профспілки працівників вільного підприємництва. Міська влада заспокоювала всіх, і себе також, тим, що в Хмельницькому ринковий збір і так найвищий у країні. Депутати і профспілкові діячі стверджували, що порівнювати треба не з іншими населеними пунктами, а з тими реальними цифрами, які повинні бути за існуючої кількості торгових місць. На думку депутата міськради минулого скликання М.Крищука, ринкового збору мало б бути на 4 млн. гривень більше. Голова ж профспілки вільних підприємців Н.Кнець узагалі недорахувалася в бюджеті міста 30 млн. гривень надходжень від ринків…

Представники влади й правоохоронних органів пробували спростовувати ці цифри, але якось дуже кволо й непереконливо. Тому вирішили за краще просто їх замовчати. Правда, суперечка час від часу спалахувала й доходила аж до пікетів і мітингів під стінами міськвиконкому, особливо коли зачіпалися інтереси базарних мас. Але потім сама собою вщухала, хоча сторони так жодного разу й не дійшли згоди. І все залишалося по-старому.

Права базарюючого люду ігноруються насамперед адміністраціями ринків. Тобто їх, цих прав, немає взагалі, оскільки вони не обумовлені жодними документами. Аби зекономити копійку, власники часто-густо навіть не включають до податкових звітів усіх своїх продавців. Тож багато хто не впевнений, чи заробить собі пенсію, день при дні вистоюючи за прилавком. Умови для роботи — це голий прилавок, холод узимку та спека влітку. Умови для відпочинку — це кілька забігайлівок, котрі гордо іменуються кафе і де зазвичай збираються базарні завсідники, щоб відзначити день народження чи прибуткову угоду. Медпункт — один на величезну територію. Туалетів мало, проте чути їх здалеку.

Санітарні умови насправді антисанітарні. Території ринків важко назвати упорядкованими: ями, калюжі, бруд, болото і пацюки вже давно нікого не шокують. Проходи між рядами на деяких ринках настільки вузькі, що там важко розминутися навіть двом людям, що створює стовпотворіння, особливо у вихідні.

Робочий день на базарі зазвичай розпочинається з 6—8 ранку і триває до 14—15 години. Популярними стали нічні оптові базари — з турботою про покупця-транзитника: щоб не чекав на вокзалі до ранку. Однак для продавців ці базари — стихійне лихо, що висмоктує всі сили й часто оплачується ще гірше, ніж робота вдень. Відпускні чи лікарняні давно відійшли у сферу фантазій. Ніхто не рахує і тих категорично заборонених інструкціями з охорони праці центнерів і тонн, що у тюках, ящиках і мішках тягають на собі жінки-продавці.

І ніхто не скаржиться, бо скаржитися — куди? Так само як і хворіти, — коли? От заробляти хвороби — хоч кожен день. Бронхіти, ангіни, гастрити, виразки, артрит і ревматизм з упертою постійністю навідуються до ще молодих базарників, а вже після сорока стають їх хронічними супутниками. При цьому такої професії, як «базарник», у медичних картках поліклінік не побачиш: адже всі пацієнти проходять як безробітні чи працівники певних фірм. Отож ніхто професійно не аналізує і не прогнозує захворюваність на ринках.

Проте усні опитування та любительські дослідження свідчать, що близько 70% продавців хворіють, і 90% з них вважають свої болячки професійними, себто заробленими на робочому місці. Адже умови на базарі — все одно що на вулиці, а харчування — теж на ходу. Добре, коли є вже перевірений надійний продавець гарячих страв. Коли ж ні — перебиваються на бутербродах і «чаї, каві, капучіно», які навперебій пропонують такі ж вимушені «офіціанти».

Дома виснаженим після робочого дня базарникам не до дітей і, тим паче, не до інтелектуального чи духовного розвитку. Вони чесно зізнаються, що практично нічого не читають: навіть газети їх втомлюють, а по телевізору хочеться подивитися хіба що якийсь бездумний бойовичок. На роботі ж теж не до читання. Серед розваг переважають карти або нарди (звісно, на гроші). Найбільші інтелектуали обмежуються розгадуванням кросвордів. Власне, з часом єдиним інтересом базарника стає прибуток.

«Втовкти копійку» — це ідея, девіз і спосіб життя. Вершина кар’єри — розпочати власну справу. Якими приходять (якщо взагалі приходять) до цієї справи базарники — то взагалі окрема розмова. Бо сучасний базар — то не Смольний інститут для дівчат із гарних сімей, а сувора й нещадна школа виживання. З нечесністю і нахабством багато базарників зживаються так само тісно, як і з майже повсякденними «стограмами» — і з ними виходять у самостійний бізнес.

Втім, завершити хочеться чимось оптимістичним. У місті діє Програма регуляторної реформи, завданням якої є створення сприятливого бізнес-середовища в області. Першим проектом її робочої групи були «Правила торгівлі на ринках міста Хмельницького». Оскільки серед консультантів програми є і колишні та нинішні депутати міської ради, що зуби з’їли на проблемах ринків, то розроблені ними правила містять справді потрібні і цілком реальні пункти щодо цивілізації ринків — упорядкування як території, так і стосунків влада — власник — продавець — покупець. Щоправда, поки що ці правила — лише теорія, не затверджена сесією міської ради.

І ще одна ложка меду. Нинішнього новоріччя для дітей базарників уперше було організовано святкову ялинку з подарунками.

Дрімаючий вулкан

Якщо подивитися на Хмельницький з висоти пташиного польоту, то ринки скидатимуться на велетенські циганські табори, яскраві шатра яких заполонили вільні від будинків прогалини міської території. Горе тим мешканцям житлових будинків, гаражним масивам та далеким від бізнесу організаціям, котрі волею долі опинилися поруч з базарним юрмовиськом. Воно засмоктує їх, позбавляє елементарних умов для нормального людського існування. А ситуація на Львівському шосе — біля найбільшого в місті товчка, а також на вулиці Геологів (теж біля нього) та вулиці Вайсера біля продовольчого ринку давно вже вийшла з-під контролю: тут порушено всі правила руху транспорту, паркування автомобілів, розміщення торгових точок, що створює постійну загрозу людському життю. За статистикою ДАІ, щонайменше, 20 дорожньо-транспортних пригод щороку трапляються саме в цих небезпечних місцях. А управління державної пожежної охорони взагалі вважає товчок найнебезпечнішим об’єктом у місті...

Не меншу загрозу створює й інше — якість товарів, що продаються на ринках. Відомо, що найбільшим попитом користуються на ринках швейні та трикотажні вироби, взуття, верхній одяг із тканин, шкіри та хутра. Так, за словами начальника обласного управління у справах захисту прав споживачів Держстандарту України А.Євдощука, за шість місяців минулого року при перевірці ринків з’ясувалося, що стандартам якості не відповідають 44% швейних виробів, 57% — взуття, 54 — меблів, 65 — іграшок (ви уявляєте, чим граються наші діти?), 70% — парфумерно-косметичних виробів. Ще більше не відповідають стандартам якості та безпеки продовольчі товари. Працівники управління перевірили продукції на 570 тис. гривень, і на 220 тис. її довелось одразу ж вилучити з продажу. 88% від вилученого становили макаронні вироби, борошно і крупи, 90% — кондитерські вироби, а чай та кава — аж 98%. Нічого дивного: більшість товарів, що реалізуються на ринках, не сертифікуються, а багато сертифікатів на продукти, електропобутові вироби та взуття закордонного виробництва фальсифікуються. Отож цілком можуть бути фальсифікованими, тобто «самопальними», і самі товари. Торговий люд переконаний, що так і має бути: адже при сертифікації товарів автоматично зросте їхня собівартість, отже, може зменшитися прибуток власників. Здоров’я ж споживачів, як це в нас заведено, до уваги не береться.

Кримінальний бік ринкового бізнесу також не дуже прийнято «засвічувати». Численні пограбування, вимагання, чисте хуліганство спершу викликали обурення населення. Ті кілька міліціонерів, що постійно чергували на ринку, вимагали збільшення кількості правоохоронців і поліпшення умов служби. Згодом усе вщухло. Схоже, не лише тому, що звикли. Поголос стверджує, що — привчилися отримувати вигоду від цієї криміногенної зони: нібито не тільки особисто для себе, а й для начальства, а щось навіть і для системи. Якщо й справді так, то, мабуть, вигода виявилась значно більшою, ніж тягар служби. Нині для міліції проблеми ринків ніби й не існує. В кожному разі, ніхто її не аналізує і не виділяє окремо від загальноміської картини правопорушень. І, тим більше, не намагається шукати взаємозв’язки зростання злочинності в місті і краї із зростанням і розширенням базарного бізнесу.

Податкова служба взагалі наче впритул не помічає колосальної «тіні», що нависає над базаром. А причини вже традиційних рішень міської ради про звільнення від сплати ринкового збору до міського бюджету то одного, то іншого ринку (читай — його власника чи орендатора) взагалі стали таємницею Полішинеля: всім завжди відомо, чиї інтереси захищаються в тому чи іншому випадку. Адже прізвища синів, доньок і дружин найвищих місцевих керівників завжди на слуху. Що вдієш: базар у Хмельницькому і справді став родючою галявиною для багатьох служб і для ще більшої кількості начальників. Те, що стає відомим, — лише вершина айсберга базарних оборудок. Либонь, через це скандал навколо одного з ринків — «Норма», де, як стверджують поінформовані особи, було викрито поборів, хабарів і тіньових грошей на 500 тис. доларів, було фактично «спущено на гальмах».

Словом, базар дає жити всім, а через це живе і розширюється. Щоправда, за парадною вивіскою не видно тих життєвих драм, банкрутств і навіть самогубств бізнесменів-невдах, котрі потрапляли в борги — і, щоб розрахуватися з ними, продавали хати, квартири і в буквальному розумінні залишали без засобів для існування свої родини. Ніхто не веде й статистики розлучень, зростання алкоголізму чи бездоглядних дітей при живих батьках-базарювальниках. Усе це — ті нікчемні тріски, без яких не обходиться жодна велика справа. А налагодження нової української економіки, предтечею якої і є базар, судячи з усього, справа саме така.

Місто у місті

Базар мимоволі став тим осередком міського життя, навколо якого крутиться у Хмельницькому майже все. Адже, хоч би що ми говорили про пов’язані з ним недоліки й проблеми, плюсів, надто ж очевидних саме в цю хвилину, значно більше. Втягуючи в свою орбіту десятки тисяч городян вищими, ніж деінде в місті, прибутками, ринок дає роботу і дохід ще й тисячам інших людей. Він створив уже цілу інфраструктуру обслуговування себе, великого. Тут і дрібні гендлярі — водою, морозивом, кавою, тістечками й другими стравами, і кухарі, що все це варять і печуть, і вантажники, що все підносять, і водії численних «маршруток», що звозять і звозять покупців. А забігайлівки, перекусочні, генделики, кіоски з випивкою і закускою і просто домашні «точки» (тут можна заправитися самогоном взагалі за символічну — іноді й менше гривні за сто грамів — ціну), яких розплодилося навколо всіх ринків видимо-невидимо! Плюс камери схову, охорона, численні посередники. Та й залізниця мала б платити в міську скарбницю якийсь окремий місцевий податок за ті мільйони додаткових пасажирів, яких вона перевезла сюди за добре десятиліття з усіх куточків України.

Однак це — лише квіточки. Ягідки — це гігантський як для провінційного міста обіг капіталів на хмельницьких ринках. Тільки офіційна цифра становить близько 50 млн. гривень на місяць — майже 90% від обласного показника. «Розкрутившись» на базарі, городяни вкладають гроші в нерухомість. Спершу вони прагнули поліпшити свої житлові умови. Всередині 90-х ціна на квартири в обласному центрі була близькою до київських, приголомшуючи приїжджих і пригнічуючи далеких від бізнесу хмельничан. Потім квартири радянського зразка перестали влаштовувати заможних городян, і вони почали вкладати кошти в будівництво котеджів і багатоквартирних будинків підвищеної комфортності. Нові будинки в Хмельницькому споруджувалися навіть тоді, коли в усій країні будівництво практично завмерло. Масовий попит на кредити і паї під спорудження житла виник тут значно раніше, ніж у столиці.

Заживши з розмахом у нових просторих апартаментах, нові господарі життя перейшли до реалізації стратегічних планів. В останні років два-три у місті почали масово викупляти окремі невеликі будівлі і квартири на перших поверхах багатоповерхових житлових будинків, а також споруджувати нові сучасні приміщення — під банки, бари, кав’ярні, крамниці, перукарні, салони краси та здоров’я тощо. Тільки в 2001 році під них було споруджено та переобладнано понад 2 тис. квадратних метрів.

Усього ж за останнє п’ятиріччя торгівля міста збагатилася на 641 об’єкт. Правда, вони архітектурно строкаті, а часом просто потворні (як, наприклад, фонтан біля торгового центру «Либідь», що нагадує картопляний кагат) — адже все чомусь залежить не від архітекторів, а від смаку власників, а він далеко не бездоганний. Хоч човникування по всьому світу теж принесло певну користь: мавпування закордону осучаснило силуети нових споруд, надало шарму зовнішньому вигляду та інтер’єру численних офісів, міні-маркетів, ресторанів. Особливо хочеться відзначити одну з останніх новобудов, що явно облагородила центральний квартал обласного центру: ошатне приміщення «Кредит-банку», господинею в якому є дружина губернатора…

От лише виростають новобудови дуже часто там, де планувалися дитячі майданчики, зелені зони, місця відпочинку для хмельничан. Центр міста, де земля мала б бути на вагу золота, вже давно розкуплений і приватизований за смішними цінами. Нові торговельні споруди втискуються навіть туди, куди, за всіма законами містобудування, вписатися не можуть фізично. Здається, саме заради цього так довго не приймали плану генеральної забудови міста — аби все, що можна, роздати і вже тоді робити вигляд, що місцева влада вкрай стурбована загальним архітектурним та естетичним виглядом обласного центру.

І, нарешті, базар дуже істотно впливає на економіку обласного центру. Якщо раніше (та й тепер також) хмельничани залишали свої грошики по Туреччинах, Польщах, то тисячі приїжджих з усієї України, Росії, Білорусі та Молдови (щодня на автостоянках біля товчка, щонайменше, півсотні автобусів з українськими номерами і понад тридцять — із зарубіжними) залишають свої кошти тут. Вони йдуть не лише на збільшення обсягів завезених товарів, а й на створення і розширення власного виробництва. За словами недавнього заступника міського голови з питань економіки П.Гнатюка, якщо раніше 98% товарів, що реалізовувались на ринках міста, завозилися з-за кордону, то сьогодні понад 60% з них виробляються в самому Хмельницькому. Друкарні не встигають друкувати яскраві іноземні «лейбли» та етикетки, під якими й продаються псевдозакордонні товари.

У місто масово завозять нові технологічні лінії, сучасне промислове обладнання. Базар переповнений колготками, шкарпетками, сукнями, костюмами, взуттям хмельницького виробництва: тому й коштує все це на 25—30% дешевше, ніж в середньому по Україні. Як стверджує П.Гнатюк, малий і середній бізнес міста дає сьогодні продукції та послуг навіть більше, ніж промислові підприємства, на яких зайнято майже 40 тис. робітників. Правда, переважна частина цього бізнесу безвилазно сидить у непроникній тіні. Про це свідчить така проста статистика: середньомісячна зарплата в місті ледь сягає за 300 гривень, а на товари, житло, послуги середньостатистичний хмельничанин витрачає удесятеро більше.

Не в останню чергу саме завдяки доходам від ринків місто протягом усіх цих років практично не мало заборгованостей перед бюджетниками, підтримувало порядок, поліпшило транспортне обслуговування і навіть дороги зуміло зробити кращими, ніж в усіх сусідніх обласних центрах.

А про нинішні фінансові можливості базарних ділків якось сказав заступник голови облдержадміністрації О.Ступарик: один із них купив завод «Катіон», на якому в радянські часи трудилися понад 8 тис. робітників.

Що далі?

Всі розуміють, що хмельницька «дійна корова» — базар — повинна з дикуватої ставати одомашненою. Але як це зробити? Адже, незважаючи на всі незручності сучасного базарного життя, торговці вже звикли до насиджених місць, і будь-яке нововведення, тобто пропозиції перейти на нові спеціально обладнані майданчики (переважно на міських околицях) сприймають у штики. На останній сесії міськради найгостріша полеміка виникла саме навколо такого питання. Щоправда, новий міський голова М.Приступа впевнено веде лінію на врахування насамперед інтересів міста і всіх городян, а не лише базарників. Хоча хтозна, як повернеться справа, якщо буде зачеплено справді стратегічні інтереси впливових осіб, які ось уже котрий рік пасуться на базарі.

Загальна думка така: ринки неминуче збережуться в найближчому майбутньому, але умови для продавців і покупців повинні стати кращими. Ще до кінця не оформилась ідея про конкурс для орендарів ринків, але вона вже давно витає в повітрі. Як і пропозиції щодо наведення порядку в обліку торгових місць і торгуючих, внесенні всіх платежів і контролі за якістю товарів. В ідеалі ж ринки мають перетворитися на торгово-сервісні комплекси, в яких власне ринок стане структурним підрозділом поряд з іншими об’єктами: готелями, перукарнями, підприємствами громадського харчування тощо. Тобто покупець зможе не лише отоваритися, а й відпочити.

Розроблено трирічний план розвитку торгівлі у Хмельницькому. Крім упорядкованих торговельних майданчиків, створюється мережа стаціонарної торгівлі. Приватні торговці вже орендують зручні площі в колишньому «Дитячому світі» та центральному універмазі, а також частково — в новому «Торговому домі», який повністю буде введений в експлуатацію влітку. Наполегливо, хоч і вкрай повільно, втілюється в життя концепція очищення центру міста від виносної (стихійної і санкціонованої) торгівлі. Вона заохочуватиметься лише на центральній вулиці — Проскурівській, у створеній тут пішохідній зоні.

За цими планами й розмовами знову якось відходять на другий план стратегічні перспективи відродження й розвитку промисловості в місті — так, лише декларуються, але ніхто не може знайти ту нитку, з якої слід почати розплутувати клубок проблем. Бо поки що лише базар владарює у Хмельницькому. Типове і традиційне породження перехідного періоду, котре ніяк не піддається однозначній оцінці — як позитивній, так і негативній. Базар уже відбувся як явище — економічне, суспільне, соціальне і психологічне. Він не тільки міцно й повсюдно вкоренився в нашому повсякденні, а й дав пагіння — часом міцне й здорове, часом потворне й шкідливе. Він зробив багатими одних і розорив інших. Він повністю перевернув наші уявлення про престиж, кар’єру, суспільне становище.

У книгах про війну був вироблений сентиментальний штамп: люди, яких вона знищила, могли стати талановитими поетами, музикантами, робітниками, винахідниками. У нас нині, слава Богу, немає війни. Зате є базар. Скількох учених, артистів, інженерів, учителів він уже поглинув! Скільки молодих і неосвічених він навіки зробив дрібними гендлярами — а вони ж могли (а вже й не хочуть) стати медиками, інженерами... Звісно, хтось із них все ж таки підніметься по суспільній драбині. Та більшість так і залишаться крамарями. І хто здатен підрахувати, скільки жертв уже забрала ця неоголошена, невидима війна з інтелектом і духовністю власного народу?

Може, й справді так мусить бути, і Хмельницький просто став найтиповішим містом перехідного періоду. І це щастя, що в ньому виник такий базар. І не треба зважати, що це дно, адже воно — золоте.

Для декого, звісно, золоте. Для більшості ж усе-таки — дно.