ЖИТТЯ ПІСЛЯ ЛЬОДОВИКОВОГО ПЕРІОДУ

Нині в природі все настільки перемішалося, що вже нікого нічим не здивуєш. Особливо коли споглядати розгул стихії по телевізору. Коли ж вона зненацька захопить тебе... о, тоді тільки збагнеш, що то насправді. Через те мешканці Літинки, що на Вінниччині, були нажахані не так градом і зливою наприкінці квітня, як фантасмагоричним видовищем, що потім розгорнулось у всіх на очах. Старезні могутні дерева, вирвані з корінням із землі, здіймалися в повітря, мов пір’їнки; дах хімскладу вмить зник у смерчовій круговерті, а за ним полетіли стіни. Коли все вщухло і в епіцентр смерчу прибігли люди, то побачили там пошматовані, як від вибуху гігантської сили, приміщення ферм, геть чисто розшиті дахи, понівечені садки.

Чи то ми таки настільки грішні, чи просто безвідповідальні до краю у відносинах з природою — але мстить вона нам жорстоко. Чи, може, просто вчить з собою рахуватися? В кожному разі, на Вінниччину стихія останнім часом напосілася прицільно. Не встигла початися весна, як дощі, що мали б бути благодатними, стали черговим нещастям для семи районів області. Десь, як у Літинці, похазяйнував смерч, десь безжальною зливою змито верхній шар грунту разом з посівами зернових, картоплі, буряків, овочів. Розмиті дороги, постраждали деякі споруди. Збитків завдано на 3,5 мільйона гривень.

Біда засмутила, але не кинула у відчай. Після торішнього обледеніння такі біди, як нинішня, здаються незначними, і їхні наслідки усувають спокійно, без паніки.

Минулий же рік надовго залишиться не лише в зведеннях метеорологів, а й у людській пам’яті та й, власне, в самій історії краю. Бо не було ще в Україні такого стихійного лиха, як торік, — а отже, й досвіду боротьби з ним. Втім, покопавшись в архівах, вінниччани виявили цікавий факт. У синедику — поминальній книзі з старообрядницького хутора Борскова на Тиврівщині — серед записів жовтня 1882 року знайшли повідомлення про велике голомороззя, що на кілька днів скувало всю округу, поламало сотні дерев, завдало значної шкоди господарствам та паралізувало будь-який зв’язок між селами. Отож нема нічого нового під сонцем...

27 листопада 2000 року небо, либонь, вирішило зробити зиму на межі тисячоліть особливою — кришталевою. Дощ і мокрий сніг замерзали на льоту, покриваючи крижаним панциром буквально все: дерева, дроти, колії, будинки... Наростання льоду було моментальним і тотальним. Птахи замерзали в небесах і, як у лихій казці, холодними мертвими грудками падали на землю. Двоє людей на Вінниччині загинуло, 76 було госпіталізовано, майже півтисячі звернулися по першу медичну допомогу. Під ударом стихії опинилося 17 районів, 13 з них було знеструмлено практично повністю — 1585 населених пунктів (а це 60% населення всієї області) опинилися без світла на порозі зими. Було пошкоджено 1412 ліній електропередач, 629 автоматичних телефонних станцій, 165 котелень, вийшла з ладу 10671 трансформаторна підстанція, залишились без живлення 29 лікарень і 27 шкіл-інтернатів. Уперше за свою історію зупинилася Ладижинська ТЕС — через раптове відключення розподільчої мережі...

Щоб людині сторонній краще уявити масштаби лиха, скажемо: стихія зруйнувала в області 95% ліній повітряних електропередач і 98% підстанцій. З-поміж 11 областей України, що на багато діб опинилися у полоні стихії, Вінницькій довелося найсутужніше. Указом Президента її територія, що потрапила в біду, разом з такими ж «подругами по нещастю» ще з чотирьох областей була оголошена зоною надзвичайної екологічної ситуації. Надзвичайний стан на Вінниччині діє до 1 липня цього року.

Чи ж перестане ситуація в області бути надзвичайною після 1 липня? Що робиться для цього, і чи зроблено все можливе? І чого вчить — чи не вчить — надзвичайна ситуація в економіці, зумовлена погодними катаклізмами?

Остаточну суму збитків так і не названо, але, за різними даними, вона сягає близько 200 мільйонів гривень. Сума ця для області наскільки колосальна, настільки ж і нереальна. Її називають хіба що заради уявлення про розміри завданих стихією руйнувань, але аж ніяк не для відшкодування, бо кожному зрозуміло: таких грошей на покриття вінницьких проблем у держави немає. Близько 80% збитків — це втрати енергетиків. Далі в списку потерпілих — зв’язківці, комунальники, лісівники...

П’ять мільйонів гривень, негайно виділені з резервного фонду Кабміну, певна річ, ситуацію не рятували. Держава також надала вінничанам 10 мільйонів позики і в перші місяці дозволила використовувати на відбудову господарства кошти, зібрані областю як плата за електроенергію та зв’язок. За ці гроші — а тільки в грудні їх було використано 18 мільйонів гривень — закуповували опори, дріт, вели розрахунки за виконані роботи.

Було абсолютно очевидно, що насамперед необхідно подати світло в оселі. Хоча, само собою, свічками й гасом для ламп селяни, вже відучені за часів віце-прем’єрства Юлії Тимошенко від «віяльних відмикань», знову мусили запасатись у кількостях необмежених. Так звані комерсанти ситуацією скористалися негайно: ціна на гас на базарах підскочила до шести гривень за літр, а за одну свічечку почали правити три гривні. Вирішили зірвати куш і мародери: адже дроти, зірвані й знеструмлені, просто самі просилися до загребущих рук. Кількість порушених з цього приводу карних справ ураз зросла в геометричній прогресії, і тому в області зачинили до особливого розпорядження всі приймальні пункти металобрухту. Цього виявилося замало, і влада вдалася до підтримки громади: було офіційно заявлено, що дільниці електроліній, на яких дроти вкрадено, відновлюватимуть в останню чергу. Це вплинуло найдужче, хоч випадків розкрадання майна чи шахрайства (коли за підключення ліній лжеелектрики вимагали «мзду» з населення, особливо міського) все одно, на жаль, вистачало. Що вдієш: «Кому война, а кому мать родна»...

Та все ж найбільшою проблемою стала відсутність залізобетонних опор для ліній електропередач. Їх потрібно було майже 90 тисяч штук. Така кількість була не під силу усім разом узятим галузевим підприємствам країни. Тому до виготовлення опор залучили всі наявні в області потужності — аж до ручного заливання бетону в форми із ДСП у спецколоніях. Для відновлення електропостачання та зв’язку потрібно було і 122 тонни дроту, хоча на перших порах мали лише 17 тонн. Проблемою стала й оплата за енергоносії — адже сільськогосподарські підприємства заборгували 38% загальної суми боргів за електроенергію по області, і без оплати питання про підключення таких сіл до електромереж не розглядалося.

— Думав, якщо за рік упораємося — буде дуже добре, — каже голова Немирівської райдержадміністрації Михайло Матієнко. — Але створили штаб, визначили коло і послідовність робіт (за перші п’ять днів зібрали всі дроти, щоб нікуди не ділися), закріпили відповідальних — людей і всі підприємства району — за всіма населеними пунктами і чітко розподілили обов’язки: райдержадміністрація підключає села, а в селі це роблять сільрада і мешканці. Отримали від держави півтора мільйона гривень, весь район перерахував одноденний заробіток, у кожному селі кожен двір також здав гроші, всіма коштами розпоряджалася комісія — абсолютно прозоро, жодних претензій не було. І трохи більш ніж за місяць ми підключили всі 94 населених пункти району. Працювало 300 бригад, «Київобленерго» надзвичайно нам допомогло — 6 бригад, 11 одиниць техніки. Зараз уже дивлюсь і не вірю: ніби й не було того лиха.

Впоралися — так вважають усі на Вінниччині. Голова обласної комісії з питань екологічної та техногенної безпеки, заступник голови облдержадміністрації В’ячеслав Гаврилюк стверджує, що темпи відновлювальних робіт, порівняно з іншими областями, на Вінниччині найвищі. Ще до кінця березня був поданий струм в усі без винятку села. В електроенергетиці, наприклад, за кілька місяців проведено обсяги робіт, на які за звичайних обставин знадобилося б років п’ятнадцять. От уже справді «не було б щастя, то нещастя допомогло»: термін експлуатації нових ліній, природно, тепер набагато подовжиться — отож витрачені нині кошти, гріє надія, зекономляться в майбутньому.

Знову ж таки, якби не «допомогла» стихія, ще довго йшов би технічний прогрес і до зв’язку. Адже, щоб осучаснити його структуру, треба було повітряну розподільчу мережу замінити на кабельні лінії. Це настільки трудомістка і дорога справа, що ніхто в найближчому майбутньому не планував би за неї братися. А тут довелося: руйнація змусила «Укртелеком» за власні кошти переходити на встановлення кабельних ліній — а це, в свою чергу, обіцяє перехід на сучасний цифровий зв’язок в усій області.

Заяложена фраза «на допомогу прийшла вся країна» була зовсім не порожнім звуком увесь цей час. Відгукнулися всі, особливо Львівська, Закарпатська, Житомирська, Дніпропетровська, Донецька, Київська області. А столиця взяла над Вінниччиною шефство не на словах, а насправді. Кожен київський район допомагав конкретному району Вінниччини і грішми, і технікою, і спеціалістами. З ким би я не розмовляла на Вінниччині в ці дні, від усіх чула прохання: передайте киянам, що ми їм дуже-дуже вдячні. І далі називалися прізвища людей, котрі особливо допомогли: від столичного голови Олександра Омельченка, який родом з Вінниччини, і керівників конкретних районів Києва — і до прізвищ рядових електриків чи лісорубів.

Мине час, і забудуться моторошні подробиці стихії. А оце відчуття — єдності заради спільної мети — залишиться надовго. Шкода лише, що останнім часом такі об’єднувальні емоції викликає тільки біда, що торкається теж без винятку всіх.