ЗЕМЛЯ БЕЗ ВОЛІ

Усього лише три роки тому фінансово-економічну ситуацію в сільському господарстві Запорізької області оцінювали не інакше, як «складну». Це ще м’яко сказано щодо більшості сільгосппідприємств, які перейшли на натуральні форми господарювання і використовують спрощені до примітивності технології.

Держава від цього була, зрозуміло, не в захопленні, намагаючись у міру сил підсобити селянам у подоланні кризи. Причому не лише на словах. 1999 року запорізьким аграріям списали й реструктурували 104 млн. грн. податкової заборгованості. У середньому з розрахунку на одне сільгосппідприємство регіону було виділено різного роду фінансової допомоги майже на чверть мільйона. Але все марно: як з’ясувалося за підсумками року, ці кошти переважно канули як вода в пісок, — 84 відсотки господарств працювали збитково. Виявилося, допомагали не тим, кому слід, не врахували, що перетворення колгоспів на КСП звелося до банальної зміни вивіски, а принципи господарювання залишилися колишніми. І головне — не змінилася система відносин у сфері власності. Висновок напрошувався сам собою: без радикальних заходів аж ніяк не обійтися. Їх було запропоновано відомим президентським указом від 9 грудня 1999-го «Про негайні заходи з прискорення реформування аграрного сектора економіки».

Минуло три роки, і, як засвідчила звітність, ефект якщо не перевершив, то принаймні виправдав сподівання: 295 із 388 запорізьких сільгосппідприємств, тобто майже 77%, отримали торік прибуток.

Не приховуватиму, цей втішний факт вражає настільки, що немає ані найменшого бажання спускатися з високої трибуни на грішну землю. Не тому, що ліньки. Причина, гадаю, стане зрозуміла, якщо відтворю в літературно прийнятному вигляді діалог із внутрішнім голосом.

— Ти давай переставай з’ясовувати, звідки що взялося, — повелів голос.

— Та ж цікаво! Досягнення бо серйозне.

— Ось і будь задоволений. Час зараз сам знаєш який... А ідилія — річ тендітна. З нею обережно треба...

Автор уже майже налаштувався щиро порадіти за переважну більшість сільських районів Запоріжжя — 17, які торік попрацювали з позитивною рентабельністю, але несподівано спало на гадку одне прикре запитання. Якщо все й справді настільки благополучно, то чому ж тоді ці райони, як і раніше, залишаються дотаційними?

— Ну, я ж тебе попереджав, — гірким зітханням обізвався голос. І відразу вколов: — Чому, чому... Досить прикидатися! Про фіксований сільгоспподаток не чув, чи що?!

А й справді. Пожалуваний агросектору стимул займає всього 7% у собівартості валової продукції. Це в три-чотири рази менше, ніж в інших галузях економіки. Та на таких умовах працювати збитково зможе хіба той, хто поставить собі це за мету!

Задум із наданням пільг справді обіцяв селянам чималі перспективи. Скориставшись тайм-аутом, вони могли зміцнити економіку господарств, придбати сучасну техніку, передові технології, одне слово — обвикнутися в ринкових умовах. І все б гаразд, але, спробувавши працювати за тимчасовими правилами гри, далеко не всі аграрії зраділи.

— Нечисті на руку люди швидко зрозуміли, що можна набрати з півсотні паїв, створити спільне підприємство і жити лиха не знаючи, — каже директор бердянської агрофірми «Росія» Анатолій Ніколенко. — Податковим органам вони нецікаві, отож можна практично без жодних побоювань працювати якщо не в тіньовій, то принаймні у напівтіньовій економіці. І тенденція дуже безбідного існування, не обтяженого сплатою податків, на селі зараз надзвичайно популярна.

Все це можна було б списати на хвороби росту, якби під час однієї з сільських зустрічей не довелося почути настійне прохання: «Поверніть нам колгосп». Звісно, таке бажання найпростіше пояснити ностальгією за давно минулими часами. Але занадто вже вона суперечить здоровому глузду. Ну з якого, питається, доброго дива тужити за колгоспом власникові пристойної ділянки землі, яку можна здати в оренду й отримувати доходи, не обтяжуючи себе турботами? Якщо такий варіант не влаштовує, є сили й бажання — сам господарюй на землі або в колективі з однодумцями. Однак до статусу землевласників селяни особливої довіри не відчувають і одержувати державні акти, які юридично підтверджують право приватної власності на наділ, явно не поспішають.

— У себе в господарстві ми не квапимося з видачею актів, і це не викликає нарікань, — каже директор ТОВ «Гайчур» Анатолій Головко. — Бо нічого бігти попереду паровоза, якщо немає механізмів купівлі-продажу, застави. Зате існує реальна загроза порушення цілісності земельних масивів.

Зрозуміло, на офіційному рівні така позиція не схвалюється. Влада докладає максимум зусиль, щоб 214 тис. власників сертифікатів в області якомога швидше оформили держакти на земельні ділянки. У 60% акти вже на руках. Кажуть, під кінець року й решта отримає. Але навряд чи це створить хоча б відносну гармонію на ринку землі.

Пригадується, під кінець 2000-го обласна прокуратура зацікавилася дотриманням законності у процесі відчуження в громадян права на земельну ділянку. З’ясувалося, що на час перевірки майже 6,5 тис. власників позбулися своїх сертифікатів. Переважна більшість — за договором дарування. Але, як виявилося, нерідко процес оформлення дарчої був усього лише ширмою, що приховувала угоду купівлі-продажу за геть сміховинною ціною. Земельна ділянка площею близько 8 га йшла максимум за півтори тисячі, а в основному — за 500—600 грн. Тоді як ціна умовно-кадастрового гектара в області перевищує 4 тис. грн. Причому не ринкова, а визначена державою.

За підсумками перевірки найбільш кричущі випадки угод (до речі, нотаріально завірених) прокуратура опротестувала. На цьому інцидент можна було б вважати вичерпаним, але проблем на ще не сформованому остаточно ринку землі не поменшало. Навпаки, скандали на селі що не день то більше дають про себе знати.

Лише торік в обладміністрацію надійшло близько 500 листів, автори яких переконані, що в процесі паювання було грубо порушено їхні права. Якщо ж узяти до уваги, що правова база аграрної реформи, як і раніше, залишається вкрай убогою та суперечливою, це взагалі-то й не дивно. Адже, за великим рахунком, уся ця база Законом «Про охорону земель» починається та ним і закінчується, але й він, з урахуванням практики, потребує істотного доопрацювання. Певне, тому на місцях, остерігаючись загрузнути в численних скандалах, воліють дозувати реформаторські зусилля. А селяни найчастіше змушені задовольнятися відмовками і відписками на свої претензії, на кшталт такої: «Власники земельних паїв мають повне право переукласти договір з іншим орендарем, якщо попередній виявився недбайливим виконавцем зобов’язань, — це не лише логічно, а й цілком відповідає закону».

Ну, що стосується закону, сперечатися не стану, оскільки навіть юристи інколи одну й ту ж саму проблему трактують зовсім по-різному. Але з логікою, буває, трапляються явні проколи. Як в одному із сіл Вільнянського району.

Суть селянських поневірянь у тому, що приналежні їм на законних підставах ділянки вони не можуть передати іншому орендарю через небажання директора агрофірми, який раніше очолював КСП. Щоправда, частині пайовиків це все ж таки вдалося. Але, щоб помститися, директор звільнив із фірми їхніх родичів, а дітям «відступників» заборонив користуватися шкільним автобусом. А потім і зовсім відмовився видавати сертифікати їхнім власникам, відкрито заявивши: «Землю я вам не віддам. Позивайтеся хоч десять років, однак нічого не отримаєте».

Ну, чим, питається, не феодал? І його самовпевненість, швидше за все, небезпідставна. Хоч скільки селяни скаржилися на самоправність, але так нічого й не домоглися. Адже персонального юридичного захисту вони собі дозволити не можуть. Зате у директора він є, і професіонал-правознавець грунтовно, зі знанням справи, а головне — переконливо тлумачить про те, що його клієнт усі свої зобов’язання виконує повністю і вчасно, а якщо комусь щось не подобається — ласкаво просимо до суду...

До речі, поки розгніваний внутрішній голос не набридає, гадаю, є сенс хоча б у загальних рисах ознайомитися зі ставленням до реформи місцевої влади. Те, що воно винятково позитивне, — поза всякими сумнівами. Однак у ряді випадків ця прихильність усе ж таки не позбавлена окремих дивних особливостей. Взяти хоча б проблему інвентаризації земель та їх грошової оцінки. Якби органи місцевого самоврядування були повноцінними розпорядниками землі, територіальні громади могли б розраховувати на дуже пристойні доходи. Для цивілізованого світу це аксіома, тому земельний ринок там і забезпечує більше половини надходжень до місцевих бюджетів. Наша скарбниця теж начебто не проти додаткових грошей, але з формуванням прозорого ринку земель несільськогосподарського призначення влада, вочевидь, зволікає. Поки що в області він діє лише в кількох містах. І з грошовою оцінкою земель справи не набагато кращі. Поки що вона виконана лише в половині населених пунктів регіону. Через це втрати місцевих бюджетів щороку перевищують 20 млн. гривень.

Проте, як відомо, втрат без знахідок не буває. І, за дивним збігом обставин, власниками останніх неодмінно виявляються особи, наділені владою. Правда, свого щастя вони не афішують. Хіба що зацікавляться представники правоохоронних органів. Тоді й з’ясується, що, наприклад, пощастило колишнім міським головам Орєхова та Василівки не випадково, а завдяки явищу, йменованому нехорошим терміном «хабарництво». Але ось що цікаво: суми, на які спокусилися чиновники, у принципі, були невеликі. Я навіть сказав би — мізерні, якщо порівняти з розмахом дій колишніх сільського голови і голови колгоспу одного з сіл. Ось вони й справді вчинили по-дорослому, оформивши на своїх дочок відповідно по 47 і 242 га землі. Щоправда, їхня ініціатива поки що так і не здобулася на якусь офіційну оцінку. Доводиться вважати її просто батьківською турботою.

А якщо серйозно... Це лише на перший погляд може здатися, що такі факти стосуються радше проблеми дотримання морально-етичних норм, аніж економіки. Насправді ж нечисті на руку ділки чудово розуміють, чим ризикують і що їхня підприємливість може отримати правову оцінку. Тому й поспішають зірвати куш, поки є можливість. А потім — хоч трава не рости. У прямому, між іншим, значенні.

За оцінками фахівців, рівень родючості земель сільгосппризначення катастрофічно знижується. Інакше й бути не може, якщо рослинництво зорієнтоване на отримання врожаїв переважно за рахунок наявного біоенергетичного потенціалу грунтів. У результаті всього лише дві третини орних земель в області має вміст гумусу від двох до чотирьох відсотків, у решти ріллі — він нижчий. Мовою агрономів це називається втратою природного верхньоакумулятивного горизонту. Простіше кажучи, грунт стає безплідною пустелею.

Агов, внутрішній голос, де ти там? Мовчить... Напевно, і справді образився.