Тепловий баланс співає романс

Гарячу воду в Запоріжжі відключили 11 травня. Хоча це мало статися на десять днів раніше, бо у квітні закінчився термін дії договору концерну «Міські теплові мережі» із дочірнім підприємством НАК «Нафтогаз України» «Газ України» на постачання блакитного палива котельням комунального підприємства.

Від таких сюрпризів городяни за три останні роки встигли відвикнути, тож громадське невдоволення було цілком закономірним. Мабуть, тому голова облдержадміністрації Євген Червоненко визвався особисто врегулювати проблему. За його словами, скориставшись зміною керівництва «Нафтогазу України», вдалося домовитися про укладання контракту на постачання газу для запорізьких котелень із фіксованою ціною на рівні 383,4 грн. за тисячу кубометрів до 1 жовтня. Але таку пропозицію міська влада вважає неприйнятною.

— Ми не згодні з новим тарифом, — заявив генеральний директор міських тепломереж Ігор Лайтерман. — Де ми візьмемо гроші, щоб відразу оплатити борг теплових мереж у сумі 13 млн. грн.? Чим розрахується за газ губернатор Євген Червоненко — теж незрозуміло.

— Ми не хочемо залазити в кишені городян і вимагаємо від уряду повернути старі ціни на газ, — озвучив позицію виконкому міський голова Євген Карташов.

Почасти обурення місцевої влади можна зрозуміти. Адже складно назвати логічною ситуацію, коли ціни на енергоносії і рівень мінімальної зарплати визначає держава, а відповідальність за вжиття непопулярних заходів зі збільшення тарифів на комунальні послуги цілком покладається на місцеві органи влади. Причому, останні часом просто позбавлені можливості адекватної реакції. Як, скажімо, це сталося наприкінці минулого року. Рішення про подорожчання газу прийняли 30 грудня, коли місцеві бюджети були затверджені й усі статті витрат розписані. От і вийшло так, що 2005 року на закупівлю блакитного палива для опалення і безперебійної подачі гарячої води міські тепломережі витратили 97 млн. грн., а тільки за січень—квітень 2006-го їм виставили рахунки на 80 млн.

Ці докази, безперечно, вагомі і заслуговують на серйозну увагу. Проте їхню бездоганність ставить під сумнів одна принципова обставина. Рішення про перегляд тарифів на житлово-комунальні послуги, відповідно до якого з 1 вересня ціни на тепло і гарячу воду збільшилися в 2,5 разу, міська влада прийняла лише 29 серпня. Невже тільки через небажання «залазити в кишені городян»?

Ця версія хоч і приваблива, але, схоже, насправді — не більш ніж ширма, яка приховує прагнення пожертвувати логікою економічних інтересів на догоду політичним міркуванням. Є.Карташову, який укотре балотувався на посаду міського голови, було вочевидь не з руки ініціювати перегляд тарифів на послуги ЖКГ під час виборчої кампанії. Інакше про електоральні симпатії просто довелося б забути. Потім півтора місяця тривали судові розгляди з визначення остаточних результатів виборів. Ще приблизно стільки ж шукали порозуміння новообрані депутати і міський голова. І лише на початку липня сесія міськради нарешті спромоглася звернути увагу на проблему тарифів.

На той час міський голова вже зміг переконатися, що зволікання з вирішенням проблеми не обіцяє нічого хорошого. Можна, звичайно, посилатися на вимоги профспілок, трудових колективів і політичних партій не підписувати договору на поставки газу за новими цінами. Або, припустимо, сподіватися на те, що задекларований Асоціацією міст України намір звернутися до суду із позовом про компенсацію держбюджетом збитків комунальників, викликаних підвищенням вартості блакитного палива в минулому опалювальному сезоні, змусить уряд піти на певні поступки. Однак, крім благих намірів, є ще стаття 31 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», котрий набрав сили з 1 січня 2005 року. І ця стаття зобов’язує комунальні підприємства встановлювати ціни і тарифи на надані послуги не нижчі за собівартість. І якщо економічна обгрунтованість поданих розрахунків не викликає сумнівів, не затверджувати їх місцева влада не має права. Інакше керівник комунального підприємства має всі підстави звернутися до суду, тим самим убезпечивши себе від кримінальної відповідальності за бездіяльність, яка спричинила недоотримання доходів.

Проте, зважаючи на все, у народних обранців не було жодного бажання заглиблюватись у юридичні й економічні тонкощі. Особливо не замислюючись над наслідками, депутати міськради з подачі «регіоналів» і «народних опозиціонерів» запровадили мораторій на перегляд тарифів. Як кажуть, а чому б і ні, якщо це не тягне за собою ніякої відповідальності, зате дозволяє стати в очах виборців борцями за народні інтереси. Хоча б на час. Однак на популістській хвилі депутати опинилися в безглуздій ситуації. Мораторій, як і слід було очікувати, ціни на енергоносії не знизив, зате створив реальну загрозу зриву опалювального сезону. Адже без погашення боргу і внесення передоплати про договір на поставки газу тепловим мережам не могло бути й мови. Тож дива вкотре не сталося, і депутати змушені були відступитися.

А от тепер, мабуть, саме час з’ясувати, якими насправді виявилися результати турботи про городян?

Навряд чи такими є практично піврічна відсутність у місті гарячого водопостачання і позбавлення підприємств тепломереж можливості одержувати доходи. Це по-перше. А по-друге, цілком не зайвим буде уточнити, інтересами яких саме городян переймалася влада? Швидше за все, не заможних, для яких підвищення тарифів фінансової проблеми не становить. Як, утім, і для малозабезпечених, чиї доходи захищено системою житлових субсидій. Отже, у сфері уваги й опіки опинилися представники, умовно кажучи, середнього класу, які становлять більшість жителів міста. Ті самі, частка витрат на оплату послуг ЖКГ яких не перевищує 20% у сукупному сімейному доході, що, як відомо, не дає права на оформлення субсидії.

Залишившись без централізованого гарячого водопостачання, багато хто з них перейшли на локальне, встановивши у квартирах електрокотли, інші, як і раніше, гріють воду на газових плитах. Про рівень комфорту, звісно, говорити не доводиться. Як, утім, і про економію енергоносіїв і коштів. Бо крім того, що доведеться заплатити за електроенергію, треба буде витратитися ще й на наднормативне споживання газу. Але і на цьому статті витрат населення не вичерпуються.

Зволікання з підвищенням тарифів збільшило фінансову діру в балансі теплових мереж, штопати яку доведеться городянам за рахунок своїх кревних, адже в місцевому бюджеті коштів на це не передбачено. На субвенцію з центру теж розраховувати не варто, оскільки житлові субсидії призначаються, виходячи з діючого тарифу, а не із собівартості. І в тому, що значна частина запорожців позбавлені законних підстав для своєчасного оформлення субсидій, теж «заслуга» місцевої влади, яка у грошовому еквіваленті становить кілька мільйонів гривень.

А щоб опалювальний сезон у місті усе ж таки розпочався, тепломережам необхідно, крім погашення боргу за спожитий газ у розмірі 31 млн. грн., перерахувати ще 19 млн. як передоплату за його поставки в майбутньому. Де взяти ці гроші? Ясна річ, у банку, оформивши трирічний кредит на умовах 19% річних під заставу комунального майна. А чому б, власне, і ні? Розплачуватися ж за нього доведеться знову-таки городянам. Відповідно до закону, сума кредиту обов’язково повинна бути включена у тарифи на послуги ЖКГ. Отже нещодавнє підвищення тарифів у Запоріжжі аж ніяк не останнє. Чого, втім, міська влада і не приховує. За словами першого заступника міського голови Володимира Грищенка, «тільки-но буде відома нова ціна на газ, тарифи буде переглянуто».

Залишається лише уточнити, чи не надто дорого обходяться городянам популістські старання влади?